Сліпе насильство не є методом Пророка (с.а.с.) у встановленні держави Халіфат

Виступи
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Промова д-ра Усмана Баххаша (Абу Убайди), директора Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір, на щорічній конференції «Халіфат» у Лівані.

Після того, як невірні зруйнували державу Халіфат та встановили свою владу на землях мусульман, а також віддалили від правління закони Ісламу, нав’язавши замість них штучно створені закони та конституції , природним чином з’явились і ті із щирих мусульман, хто почав вести свою діяльність по відновленню ісламського образу життя.

Але їх методи та шляхи розійшлись , незважаючи на те, що усі вони бажали піднести слово Аллаха та встановити Його Шаріат.

Серед низ з’явились ті, хто побачив шлях до змінень у поступових реформах існуючих правлячих режимів зсередини через участь у парламентських виборах та встановлення тимчасових політичних альянсів з неісламськими партіями. Є і ті, хто взявся до виправлення акиди, почав боротися з нововведеннями (бідаа) та поширювати шаріатські знання. Є і ті, хто побачив у джихаді шлях до знищення тиранічних (тагутських) режимів з наступним встановленням на їх місці Ісламської Держави. У своїй промові я хочу зачепити останню із перелічених думок, тобто тих, хто закликає до джихаду як до шляху встановлення Ісламської Держави.

Я не буду детально розповідати про участь джихадистських рухів в Єгипті, які закінчились у 1997 г. початком «змінень», які вилились у відступлення від попередніх методів, та так, що деякі із лідерів закликали до компромісу з існуючим режимом у країні!

Реальність нашого положення вказує на те, що різноманітність методів проведення бажаних змінень відображає різноманітність розумінь мусульманами природи Ісламу та його політичної системи.

Ми зараз не будемо розбирати закони джихаду, пов’язані з поняттями «оборонного джихаду», «наступального джихаду», «битви з бандитськими формуваннями» і т.д. Ми обмежимось лише демонстрацією шаріатского методу у встановленні держави Халіфат і того, як цей метод відповідає методу Пророка (с.а.с.). Для початку необхідно згадати про те,що держава — це виконавча структура, яка займається турботою про справи суспільства та Умми через втілення законів Шаріату , що опираються на ісламську акиду.

У свою чергу , ісламська акида базується на свідченні про те, що нема бога окрім Аллаха і що Мухаммад — Посланець Аллаха, що ісламське послання є остаточним небесним посланням та домінує над усіма колишніми небесними шаріатами, що зобов’язує послідовників колишніх пророків, у т.ч. — іудеїв та християн, примкнути до таухіду, адже ніколи більше від них не прийметься Аллахом інша релігія , окрім Ісламу.

Іслам повинен мати силу, щоб існувати, поширюватись та забезпечувати Уммі спокійно сповідувати свою акиду, а також забезпечувати безпеку тим, хто хоче прийняти Іслам. Для цього неодмінно треба встановити систему правління та захищати її. Іслам потребує системи правління,як і потребує сили та джихаду Без цих природних умов Іслам не може існувати та правити . Раніше Іслам вже вів війни заради встановлення божественного закону на землі, його втілення та захисту. Іслам по праву бився проти деспотичних режимів, які поневолювали людину, надавали деяким людям божественного статусу та замахувались на право Аллаха видавати від Себе закони, бути у ролі джерела законодавства.

Сказав Всевишній:

قَاتِلُواْالَّذِينَلاَيُؤْمِنُونَبِاللّهِوَلاَبِالْيَوْمِالآخِرِوَلاَيُحَرِّمُونَمَاحَرَّمَاللّهُوَرَسُولُهُوَلاَيَدِينُونَدِينَالْحَقِّمِنَالَّذِينَأُوتُواْالْكِتَابَحَتَّىيُعْطُواْالْجِزْيَةَعَنيَدٍوَهُمْصَاغِرُونَ

«Бийтесь з тими із людей Писання, які не вірують ані в Аллаха, ані в Останній день, які не вважають забороненим те, що заборонили Аллах та Його Посланець, які не сповідують істинну релігію, доки вони не стануть власноруч платити дань, залишаючись приниженими» (9:29).

По сей день джихад заради встановлення піднесеної системи правління Ісламу є обов’язком мусульман.

Сказав Всевишній:

حَتَّىلَاتَكُونَفِتْنَةٌوَيَكُونَالدِّينُللهِ

«...доки не зникне спокуса і доки релігія цілком не буде присвячена Аллаху» (2:193).

Це означає, що Іслам не примушує людей приймати ісламську акиду , а б’ється для встановлення системи, яка забезпечує безпечне сповідування усіма людьми своїх віросповідань, системи, з якою вони можуть ужитись, навіть якщо і не приймають її акиду.

Сказав Всевишній:

لَاإِكْرَاهَفِيْالدِّينِ

«Нема примушення у релігії» (2:256).

До права Ісламу, і навіть до його задачі як такої, відноситься вивід людей із поклоніння створінням до поклоніння Аллаху Єдиному, до звільнення усього людства... Повноцінне поклоніння Одному лише Аллаху буде відбуватись — як згідно думці Ісламу, , так і сама реальність про це говорить — тільки у затишку ісламської системи правління. Аллах узаконив для усіх людей тільки лише цю систему, як для правителів, так і для підлеглих, як для чорних, так і для білих, як для ближнього, так і для далекого, як для бідного, так і для багатого...Перед обличчям цієї системи усі однакові. В інших же системах людина починає поклонятись людині, тому що закони життя вигадуються нею. І тому вкрай важливо, щоб Іслам скасував ці системи як перешкоди та окови, які заважають людям ознайомитись з закликом Ісламу. Таким є сенс виразу «доки релігія цілком не буде присвячена Аллаху», тому що в Ісламі нема послуху одного створіння іншому тільки лише через те, що друге сильніше, розумніше або багатше, як це обстоїть з режимами, встановленими людьми.

Справа у тому, що джихад є законом, скерованим до певної, окресленої цілі, а не є самоціллю.

Той, хто вивчає історію Ісламу, знайде, що Посланцю Аллаха (с.а.с.) не було наказано битися, доки він жив у Мецці, тобто перш, ніж він утвердився на землі та створив Ісламську Державу у Медині. Джихад був наказаний вже після хіджри, після того, як у мусульман з’явилось державне утворення, влада та сила. Іслам повів джихад для усунення фізичних перепон, що оточували його і не давали людям жити в Ісламському Шаріаті, далекому від оков, пригноблення, репресій та штучно створених систем, поневолюючих їх без усілякого права. Усе це відбувається тому, що у цих системах люди приписали людині статус, на який має право лише Господь небес та землі, після чого людина загордилася про себе, що вона може забороняти та дозволяти, а також видавати закони від себе так, як їй захочеться, виходячи із свого обмеженого, суперечливого розуму.

Із біографії Пророка (с.а.с.) ми бачимо, що йому не було наказано битися заради встановлення Ісламської Держави. Незважаючи на усі спроби невірних курайшитів збити Мухаммада (с.а.с.) зі шляху Аллаха, незважаючи на усю жорстокість, з якою вони обрушились на мусульман, які послідували за ним, він (с.а.с.) не змінював свого методу , хоча ситуація і доходила до того, що він відпускав деяких із сподвижників до у якості переселенців, щоб там вони врятували свою релігію. У Мецці же він (с.а.с.) лише говорив:

صَبرًاآليَاسِرفَإِنَّمَوعِدَكُمالجَنَّة

«Терпіння, о родина Ясіра! Вам обіцяний Рай».

Таким чином, глядячи на його (с.а.с.) вчинки у Мецці, ми бачимо, що ніякі дії курайшитів не відштовхнули його від шляху Аллаха, не викривили його метод ані тортури, ані підступи проти нього та мусульман. Навпаки, він (с.а.с.) твердо стояв на своєму шляху, ниспосланому його як одкровення від Господа, і не відходив від нього ані на йоту доти, доки його заклик не увінчався успіхом. Заклик Ісламу поширювався усе далі доти, доки не досяг м. Ясріб, жителі якого відповіли на нього, надавши йому допомогу, і Посланець Аллаха (с.а.с.) встановив серед них першу Ісламську Державу.

В історії про Другу присягу при Акабі ми знаходимо, що Аббас ібн Убада ібн Надаля сказав Посланцю Аллаха (с.а.с.): «Клянусь Тим, Хто ниспослав тебе з істиною! Якщо побажаєш, то ми вирушимо завтра проти своїх людей з мечами!». На це Посланець Аллаха (с.а.с.) відповів:

لَمْنُؤْمَرْبِذَلِكَ،وَلَكِنِارْجِعُواإِلَىرِحَالِكُمْ

«Нам не було наказано це. Повертайтесь до своїх стоянок».

Ми знаходимо, що ті, хто закликають до джихаду як до засобу встановлення Ісламської Держави, суперечать один одному, а також суперечать законам Шаріату. Визначення джихаду у Шаріаті означає масштабні дії , скеровані на битву з невірними для піднесення слова Аллаха. Це визначення не включає в себе битву проти мусульман. Ми бачимо, як джихадистські організації вдаються до видання фетв з метою узаконити свої проекти по дозволу вбивати мусульман і немусульман або по дозволу порушувати приватну власність, як це, наприклад , відбулось в Єгипті. Ми бачимо, як деякі із них розробляють теорії з метою повернутись до фетв імама Ібн Теймії, нехай помилує його Аллах, щоб розв’язати собі руки у нападі на держслужбовців, потім минає час, і вони починають самі від цього страждати і врешті решт визнаються, що їх метод був помилковим, і відходять від нього,хоча кров вже пролита, а честь людей зневажена. Реальність свідчить про те, як відділи спецслужб проникали всередину багатьох подібних організацій в Алжирі, Єгипті та інших країнах, після чого починали творити різного роду злочини під приводом джихаду, що віддалило величезну кількість людей від заклику до Шаріату, тому що люди на власні очі побачили , як шлях до втілення Шаріату проходить через ріки крові, відрубані кінцівки та вбивства невинних.

Потім ми бачимо, як деякі із них починають виносити такфіри, називаючи мусульман муртадами, щоб цими виправдати вбивства невинних, вдаючись до диких способів вбивств , не бачених ані від Посланця Аллаха (с.а.с.), ані від його благородних сподвижників (р.а.).

Ми знаємо, як Посланець Аллаха (с.а.с.) повів себе у відношенні жителів Мекки після того, як Аллах дарував йому перемогу над ними: він відпустив їх! Ми знаємо, яке наставляння дав халіф Абу Бакр (р.а.) Усамі ібн Зейду перед відправкою війська у поході на Шам: «Не зраджуйте, не будьте віроломними, не привласнюйте нічого із військової здобичі. І не глуміться над тілами вбитих, не вбивайте дітей та старих, не рубіть пальми і не спалюйте їх, і не зрубайте дерево з плодами, і не ріжте ані вівцю, ані корову, ані верблюда, окрім як для їжі. А якщо трапляться вам люди, які сидять у своїх келіях, то залиште їх робити те, заради чого вони перебувають там»!

Невже їм не соромно виносити загальні такфіри мусульманам, вважаючи їх муртадами, дозволяти проливати їх кров, грабувати їх майно та замахуватись на їх честь ? Ні, справа пішла іще далі! Тепер ми бачимо , як вони проливають вже кров один одного та скеровують свою зброю проти «братів по манхаджу». Невже ось такі понесуть заклик Ісламу — заклик милості та справедливості — у світ? Невже такими діями вони хочуть впевнити людей у своїй правоті при тому, що ці люди живуть у країнах, які вже бачили справжні армії мусульман, справжню милість та справедливість так, що їх пращури входили у релігію Аллаха натовпами?!

Ми читаємо достовірний хадіс від Анаса про те, як юнак-єврей був хворий, і його відвідав Пророк (с.а.с.), сів у його головах та сказав: «Прийми Іслам». Після цього юнак подивився на свого батька, і батько йому сказав: «Слухайся Абу аль-Касіма». І коли юнак прийняв Іслам , Пророк (с.а.с.) встав і сказав: «Хвала Аллаху, Який врятував його від Вогню!». Посланець Аллаха (с.а.с.) сильно зрадів тому, що один юнак був врятований від Вогню. Так подивіться, де стоїть керівництво Посланця Аллаха (с.а.с.) і де стоїть керівництво тих людей!

Історія мусульман у часи держави Халіфат переповнена різноманітними досягненнями у самих різних областях життя людей, будь то у керівництві країною , або у турботі про населення, у наукових та громадянських сферах. Земля Ісламу була землею полководців та вчених, землею справедливості та блага, милість Халіфату була відомою як мусульманам, так і немусульманам. У той час Європа жила у пітьмі , а її жителі вбивали один одного при тому, що були усі однією общиною. Їм не було відоме життя у безпеці, спокої, ніхто про них не піклувався і не проявляв до них щиросердості. Цього просто не було ніде, окрім як на землі Халіфату серед мусульман та під їх правлінням! Коли католицька церква скерувала інквізиторів в Андалусію, навіть євреї не знайшли для себе місця краще, аніж землі мусульман, і переселились до них у пошуках притулку.

Суть вищесказаного полягає у тому, що сліпе насильство не виходить із здорового розуміння Ісламу та його детальних шаріатських доказів. Навпаки, такий підхід суперечить методу Посланця Аллаха (с.а.с.) у встановленні Ісламської Держави, яка, у свою чергу, повинна відповідати методу пророцтва . Встановлювати правління треба на базі ісламської ідеї, а це означає, що Умма повинна прийти до ідейному розвитку, до якого її повинна привести ідейна група із її ж числа. Після цього Умма повинна почати будувати своє життя та взаємостосунки на основі цієї ідеї. Далі Умма повинна встановити правління Ісламу , використовуючи володарів сили, здатних встановити державу, що відповідає цьому правлінню, здатну захистити Умму від ворогів та від потенційних небезпек, що загрожують її ідеї . Таким чином, Ісламська Умма зможе повернути собі статус кращої Умми, виведеної для людей, і стати свідком над ними, коли понесе їм заклик Ісламу у світ — заклик справедливості та милості, а її армії скеруються на звільнення людства із пітьми невір’я до світла Ісламу.

Якщо ми іще раз повернемось до вивчення метода Пророка (с.а.с.) та подумаємо, як його втілити у нашому житті, то побачимо, що сучасні держави опираються на величезні військові сили, проти яких озброєні угрупування не можуть вистояти, якими б правдивими та щирими вони не були. Для ведення фізичного конфлікту потрібна відповідна фізична сила, якої нема у окремих особистостей. Очевидна реальність довела, що джихадистські рухи не здатні досягти своїх цілей . Також ми побачили, наскільки просто та легко можуть спецслужби проникати всередину цих рухів та підривати їх зсередини. У Мецці у сподвижників Пророка (с.а.с.) була фізична сила, але ми знаємо, що Пророк (с.а.с.) не вдавався до фізичної конфронтації , а зосередився на накопиченні сил, здатних надати йому допомогу та надати захист майбутній державі.

Завершаючи свою промову, я хочу зазначити , що вищесказане не означає ніяким чином того, що ми повинні мовчати відносно злочинних походів, відомих невірними з Заходу та Сходу, які змовились проти Ісламської Умми, що наводнили наші землі, моря та небо під приводом боротьби з «тероризмом», під яким вони однозначно розуміють боротьбу з Ісламом та мусульманами. Ми не повинні мовчати про те, як правителі мусульман допомагають їм і не уступають їм у злочинності. Правитель, який повинен бути захисником свого народу, стає хижим вовком проти нього, не соромлячись у цьому Аллаха та Його рабів, прямо та відкрито змовляючись з силами невір’я проти свого ж народу! Дійшло до того, що правителі Алжиру та Марокко принижують біженців, виганяючи їх із своєї країни у сусідню при тому, що самі ці біженці вигнані хрестоносцями із Сирії... Не говорячи вже про те, яку позицію займають правителі Йорданії , Ірану та Туреччини відносно сирійців.

30 Раджаба 1438 грх.

27.04.2017 р.