Азербайджансько-вірменський конфлікт і роль Туреччини у цьому конфлікті

Новини та коментарі
Друкарня

Новина: Вранці 27 вересня 2020 Вірменія організувала масштабний напад на Азербайджан.

В заяві міністерства оборони Азербайджану повідомляється: «Вогонь, відкритий Вірменією, не тільки привів до жертв серед громадянського населення, але і завдав великий збиток інфраструктурі деяких поселень, що наразились на сильні бомбардування». Міністерство також повідомило, що «сили Азербайджану перейшли в контратаку і зуміли ліквідувати велику кількість вірменських військових об’єктів і техніки у глибині лінії фронту, в тому числі — 12 російських зенітно-ракетних комплексів «Оса».

Коментар: Офіційний представник президента Туреччини Ібрагім Калин опублікував засудження щодо нападів на «Twitter»-сторінці наступним чином: «Міжнародна спільнота повинна негайно втрутитись і припинити ці небезпечні провокації. Туреччина у відношенні цих атак знаходиться на стороні Азербайджану. Більше того, Вірменія черговий раз довела свою позицію проти миру і стабільності, порушивши режим припинення вогню і атакувавши азербайджанські громадянські поселення».

Окрім того, міністр оборони, спікер парламенту, офіційний представник міністерства закордонних справ, представник «ПСР» та інші офіційні особи Туреччини виразили аналогічні думки у відношенні даного питання. Складається враження, що Туреччина як нібито погоджується з ситуацією, яка склалась з миті вірменської окупації у 1992 році. До того ж, з іншого боку, турецька влада не вживає ніяких дій по звільненню окупованих територій і поверненню переміщених осіб на свої землі, навіть незважаючи на заяви про протиріччя того, що відбувається, миру і стабільності і про порушення Вірменією режиму припинення вогню!

Внаслідок військової експансії Вірменії було окуповано 20% території Азербайджанської Республіки — Нагорний Карабах і сім прилягаючих до нього районів, у їх числі — значна частина Агдамського і Фізулійського районів. Внаслідок вірмено-азербайджанського нагірно-карабаського конфлікту понад 1 мільйону азербайджанців стали вимушеними переселенцями. Це трапилось при підтримці Росії та її прямого втручання. Росія як і раніше стоїть за Вірменією, яка є країною, що уступає Азербайджану по площі, населенню, міці і можливостям.

Таким чином, Росія надає підтримку Вірменії зброєю, технікою та усім необхідним для виживання останньої. Більше того, Вірменія є членом очолюваної Росією Організації Договору про колективну безпеку. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров у телефонній розмові зі своїм вірменським колегою Зограбом Мнацаканяном виразив «занепокоєння у зв’язку з бойовими діями в Нагорному Карабасі і необхідність припинення вогню» («Sputnik», 27.09.2020). Це показує, що Росія підтримує Вірменію проти Азербайджану.

Туреччина засуджує Вірменію, але замість цього їй варто виражати свою критику на адресу Росії, яка нав’язала свій вплив і є головним прибічником Вірменії. Адже Вірменія ніколи б не наважилась на подібну атаку без підтримки Росії. Той, хто підтримує ворога, є таким же ворогом. Проте Туреччина налагоджує теплі відносини з ворожою Росією, об’єднавшись з нею проти мусульманського населення Сирії, повсталого проти режиму Башара Асада.

Франція, так званий «посередник» у вірмено-азербайджанському конфлікті, у заяві, зробленої після атак, сказала, що підтримує Вірменію. Прес-секретар міністерства закордонних справ Франції фон дер Мюль сказав у своєму зверненні: «Франція глибоко занепокоєна глибокими зіткненнями у Нагорному Карабасі і особливо загибеллю мирних жителів і закликає до негайного припинення бойових дій і відновленню діалогу». Також він додав: «Як співголова Мінської грипи, Франція разом зі своїми російськими і американськими партнерами підтверджують свою прихильність досягненню врегулювання конфлікту шляхом переговорів згідно з міжнародним правом» («Sputnik»).

По суті, Мінська група була створена у 1992 році під керівництвом Росії, Америки і Франції для пошуку рішення карабахської проблеми. Насправді, ці країни мають намір продовжити вірменську окупацію у регіоні, яка була досягнута за допомогою припинення вогню у 1994 році. Адже по сей день не було вжито ніяких кроків до рішення, яке вимагало би повернення окупованих територій Азербайджану і переміщених осіб на свої землі. Таким чином, питання зайшло у глухий кут, а припинення вогню стало для вірмен символом перемоги.

Мінська група не роз’яснила, яким буде рішення і про що будуть вестись переговори. Проте із обставин і умов зрозуміло, що учасники групи бажають визнання Азербайджаном Вірменії, яка окупувала п’ять районів Нагорного Карабаху, мусульманське населення яких було повністю евакуйоване, а замість них розміщені кяфіри — вірменські християни. Тому Вірменія буде продовжувати присутність у Нагорному Карабасі, інших п’яти районах, а також у районах Агдан і Фізулі — проблема буде вирішуватись таким же чином, як і у Палестині.

Адже сіоністи і Сполучені Штати, які стоять за ними, забезпечили визнання «Організацією звільнення Палестини» і існуючими режимами в арабських і мусульманських країнах окупації приблизно 80% палестинських земель. З 1967 року біля 20% територій, окупованих сіоністами, було передано по узгодженню. Більше того, ці території сіоністам передали зрадник на чолі з королем Хусейном, Хафезом Асадом і Абдель Насером. Незважаючи на прийняття Радою Безпеки 242 і 243 резолюцій, в яких передбачалось припинення вогню і ухід сіоністського утворення з окупованих територій, вище наведене зрадництво по передачі палестинських територій було здійснено внаслідок Шестиденної війни 5 червня того ж року, в якому приймались ці резолюції.

Внаслідок напруження ситуації між двома сторонами, учащання конфліктів і зближення Туреччини з Азербайджаном після багатьох упущень у цьому відношенні 10 жовтня 2009 року у швейцарському Цюріху була підписана так звана «історична мирна угода» між Туреччиною і Вірменією для нормалізації відносин між сторонами і усунення непорозумінь. По суті, ця угода взагалі не пов’язана з конфліктом Азербайджану з Вірменією, а скерована на продовження окупації азербайджанських земель і депортації його населення із окупованих районів. В угоді відсутнє яке-небудь згадування про проблему конфлікту. Фактично, Америка проконтролювала підписання угоди через делегації із Франції і Європи з міністром закордонних справ Росії, а також тодішнім держсекретарем Хілларі Клінтон.

Інтерес Туреччини в даному питанні є не дуже хорошою ознакою,оскільки кожного разу, коли Туреччина з Ердоганом на чолі виявлялась замішаною у якому-небудь питанні, то, як це відбувалось у Сирії і Лівії, усе оберталось в інтересах Америки, навіть якщо ціною виступав мусульманський народ. До того ж, неможна забувати про підтримку Туреччиною тиску на Азербайджан, щоб пом’якшити позицію останнього, а заяви турецької влади також свідчать про це. Загвіздку в переговорах під керівництвом Мінської групи і Америки здолати не вдалось, а Азербайджан був вимушений піти на поступки по Карабаху.

Відновлюючи обіцянки повернути Карабах силою із рук загарбників, Америка, Росія і Франція приймають цю місцевість як вірменський регіон згідно зі своїм стилем офіційних виступів і ЗМІ, які постійно підтримують Вірменію. На додаток для ускладнення переговорів у цьому регіоні була створена окрема республіка, «незалежна» від Вірменії, щоб цей регіон відстоював право за своє незалежне існування! Таким чином, Вірменія позбулась від прямої відповідальності і спричиняємого на неї тиску. Поте прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашінян пояснив позицію своєї країни на своїй сторінці у «Facebook» у результаті атак наступним чином: «Давайте твердо стояти за нашу державу і нашу армію... і ми переможемо».

У цьому та інших питаннях наївно довіряти участі Туреччини під керівництвом Ердогана. Адже Туреччина у війні між двома сторонами, яка почалась тридцять років назад, не надала Азербайджану ніякої підтримки, і він залишився один на один зі своєю проблемою і не зміг добитися перемоги. Таким же чином і Іран відмовився підтримати Азербайджан і відхилив пропозицію союзу, зроблену йому азербайджанцями у 1989 році.

До того ж, Азербайджан відкрив свої кордони Ірану з пропозицією об’єднатись в єдину державу, на що Іран дав грубу відмову. Тому Азербайджан почав шукати мусульманську країну, яка могла б надати йому допомогу, і працював над тим, щоб позбутися від впливу Радянського Союзу, який похитнувся, аж до повного розвалу останнього у 1991 році. Таким чином, азербайджанці отримали можливість набути незалежність. Звідси виникли побоювання, що остання підтримка Туреччини була пов’язана з накладанням свого впливу на рішення Азербайджану з подальшим примушенням до поступок.

Азербайджан — це мусульманська країна з мусульманською більшістю населення. Проте його світський режим представляє собою продовження старого комуністичного режиму подалі від держави і суспільства. Насправді ж, ця країна була завойована разом з Вірменією у часи правління третього праведного халіфа Усмана ібн Аффана (р.а.). До того ж, у цій країні присутня і діяльність багатьох ісламських рухів, включаючи «Хізб ут-Тахрір, який розташований у центрі Близького Сходу і вороже ставиться до сіоністського утворення», як про це було вказано у звіті інституту імені Рут Стівен (RuthStephen) за 2005 рік. З цієї причини ця країна буде готова приєднатись до держави Праведного Халіфату, який, з дозволу Аллаха, буде встановлений за методом пророцтва у найближчому майбутньому.

 

Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Асад Мансур
13 Сафара 1442 р.х.
30.09.2020 р.