Якщо в Ісламі немає духовенства, тоді як пояснити наявність вчених, які є спадкоємцями пророків? Хіба не до них звертаються люди за шаріатським хукмом і фетвою? Хіба не вони здатні зрозуміти мету Законодавця, особливо того, що стосується сучасних проблем?
У християнстві та інших релігіях слово «духовенство» має низку негативних сторін (спотворення, змінення релігії Папою, поневолення людей, експлуатуючи релігію). Звідси: що означає «немає духовенства в Ісламі»? Можливо, мається на увазі, що в Ісламі немає ідеї відокремлення релігії від держави? Або ж мається на увазі заборона про релігію без належних знань?
Іншими словами, існує дуже багато аспектів, пов’язаних з цією темою, особливо, коли відсутня Ісламська Держава. По-видимому, необхідно уточнити, роз’яснити, підкреслити важливі сторони:
1) Наявність чи відсутність духовенства в Ісламі не має зв’язку з наявністю чи відсутністю Ісламської Держави. Навіть якщо відсутність чи наявність держави по факту відображається на усіх питаннях.
2) Вчені не володіють статусом святості в Ісламі, навіть якщо вони досягли найвищого ступеню знань. В інших же релігіях люди, які відносяться до духовенства, представляють Всевишнього, тобто вони можуть забороняти і дозволяти від імені Всевишнього. Отож, згідно їх вченню, невдоволення людей на адресу духовенства означає невдоволення на адресу Бога. Що стосується Ісламу, то ніхто не може бути захищений від помилки, окрім пророків Причина цього полягає у тому, що пророки доносять до людей веління Всевишнього.
А до вчених відносяться лише ті, хто має здатність виводити шаріатські хукми із Корану і Сунни на вчинки людей. Тому вчені можуть вивести правильний хукм, а можуть помилятись при його виведенні. Проте, незважаючи на подібне положення, дозволяється слідувати за вченими, доки вони роблять шаріатський іджтіхад. В інших же релігіях вчених заборонено критикувати і спростовувати, навіть якщо вони суперечать самій релігії. В Ісламі ж, якщо вчені висловили думку без доказів чи вдалися до неправильного іджтіхаду, то їх критикують і спростовують. Таке положення дозволяє захистити релігію від спотворень і захистити Умму від одурманення з боку вчених, яке робиться в угоду правителям.
3) Вченим мусульманам велено знаходитись на боці народу, не віддалятись від нього, не ізолюватись, щоб вони розуміли реальність людей і тим самим мали можливість правильно застосувати шаріатський хукм до тієї чи іншої дійсності. Окрім того, важливою частиною їх діяльності є політика і піддавання звіту правителів. Але цим неможливо зайнятись, якщо вони будуть жити як відлюдники. Також вченим наказано брати участь у джихаді, і їм заборонено сидіти вдома під приводом наявних знань.
4) Доведення релігії і несення заклику залежить від усієї Умми, будь то її індивіди, групи чи держава. Несення Ісламу покладено на усіх, навіть якщо велика відповідальність у цьому лежить на вчених і державі. При цьому кожен мусульманин повинен доводити релігію, брати участь у збереженості Умми і знати із Ісламу стільки, скільки йому необхідно для того, щоб прожити як індивіду.
Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Фарадж Мамдух
7 Зуль-када 1440 р.х.
10.07.2019р.