Розуміння Шаріату

Статті
Друкарня

Вивчивши реальність за допомогою розуму, необхідно перейти до пошуку шаріатського рішення, пов’язаного з цією реальністю і виведеного із шаріатських доказів.

Неприпустимо використовувати розум у якості судді або джерела для рішення проблеми. Робота розуму тут полягає у тому, щоб зрозуміти рішення, знайдене в шаріатських доказах.

Розуміння Шаріату вимагає знання джерел, із яких група черпає закони, і знання правил усуля, на які вона опирається при розумінні законів, за допомогою яких вона хоче змінити дійсність. Таким чином, група створює правильне уявлення про реальність, в яку вона хоче перенести людей, і методу, якому вона слідує у процесі наведення доводів.

Джерела Шаріату

Не може бути закону без джерела, тому після ретельного дослідження необхідно утвердити (табанні) це джерело. Відомо, що основними джерелами ісламського законодавства є Коран і Сунна, і відносно них немає розбіжностей. Що стосується додаткових джерел, таких як іджма, кияс, істіхсан, мазхаб сподвижника і шаріат колишніх народів, то відносно них є розбіжності. Роз’яснивши те, що придатне бути доводом, група створює уявлення про свій напрямок у прийнятті Шаріату.

Прийняття додаткових джерел опирається на категоричні докази, тобто, що вони є шаріатськими доказами, на які можна покластись як на джерело законодавства. Інакше кажучи, два основних джерела направляють на те, щоб прийняти те чи інше додаткове джерело на категоричній основі. Неправильно брати шаріатське джерело, виходячи із сліпого подражання (таклід), оскільки це — одне із всеохоплюючих правил (куллій), в якому необхідна категоричність, а подражання не веде до категоричності.

Якщо джерела законодавства визначені, тоді ми будемо знати, із яких джерел черпає закони ця група, а із яких брати закони неможна. Визначення джерел важливо, тому що помилка тільки в одному із них призводить до помилки в усіх законах, пов’язаних з нею. Визначення джерел повинно передувати прийняттю шаріатських рішень, які стосуються діяльності групи. Група не може брати на себе задачу по заклику до Ісламу без утвердження шаріатських джерел.

Неприпустимо приймати усі додаткові джерела, вважаючи, що вони принесуть багато користі. Швидше, тим самим група змішає придатне і непридатне, що призведе до підкоренню Шаріату реальності, розуму, забаганкам, емоціям або інтересам. І тоді докази будуть служити групі, а не навпаки, як вимагається.

В основі група повинна визначити джерела, перш ніж утвердити свою думку про змінення реальності. При цьому вона повинна уникати впливу реальності, а замість цього приникати у глибини текстів та їх категоричних вказівок, щоб отримати докази, за допомогою яких утвердить чи відхилить джерело. Група розуміє джерела для себе так, що ці джерела стають її принципом. Але це не зобов’язує інших до слідування за джерелом групи. Тому група вступає у дискусію з іншими відносно того, що у неї є, щоб переконати їх за допомогою аргументів. Те, що є у групи, є категоричним з її точки зору, у протилежному випадку вона не принесе користі ані для себе та ані для інших.

 

Із книги «Заклик до Ісламу», Ахмад Махмуд