Об’єднання різних питань

Шаріат заборонив лихварство (ріба аль-фадль) і вказав на причетність до цьому хукму деяких об’єктів, таких як золото (валюта) або пшениця (їжа), хоча між ними немає нічого спільного. Покаранням для віровідступника (муртадд) і одруженого перелюбця Шаріат визначив одне рішення — вбивство; відбувається це різними способами, але, незважаючи на це, два злочини абсолютно різні по своєму змісту, усе ж вони мають одне рішення. Шаріат однаково зробив недоторканою кров мусульманина і зіммія, хоча вони мають різний статус в релігії. Він також визначив однакове покарання за необґрунтоване звинувачення в перелюбстві і за розпиття п’янких напоїв, хоча реальність питань відрізняється.

Таким чином, є багато рішень, реальність яких явно відрізняється одне від одного, і, здавалось би, немає ніякого об’єднуючого чинника, щоб судити про них однаково,але, незважаючи на це, Шаріат дав по ним однакове рішення. Якщо залишити питання проведення аналогій на людський розум, то він дав би різні рішення по цим питанням. Коли ми спостерігаємо картину того, як розум з приводу різних питань не може дати однакового рішення, це вказує на неспроможність методу розумової аналогії.

Окрім того, Шаріат дав такі рішення, які не зміг би винести людський розум. Шаріат дозволив торгівлю і заборонив лихварство, хоча ці дві справи схожі. Для встановлення факту перелюбства вимагається чотири свідка-чоловіка, а для встановлення факту вбивства вимагається тільки два, хоча вбивство — більш тяжкий злочин, аніж перелюбство. Умовою для свідка при ріджа (відновлення шлюбу з розлученою дружиною) є те, що він повинен бути мусульманином, в той час як свідчення невірного дозволено у питаннях заповіту. Шаріат вимагає опускати погляд по відношенню до спотвореної жінки, її волоссю і шкіри, навіть якщо вона не викликає бажання, і в той же час Шаріат не зобов’язує опускати погляди по відношенню до вродливої рабині, яка може викликати бажання. Шаріат зобов’язав протирати верхню частину хуффів, хоча нижня частина більше того потребує. Алі ібн Абу Таліб (р.а.) сказав: «Якщо б в релігії допускались (розумові) аналогії, то слідувало б протирати нижню частину хуффів замість верхньої».

Але такі люди, як відомий арабський поет Абуль-Аля аль-Мааррі, не погоджуються з шаріатським підходом. Він писав, що не може людина позбавитись руки за крадіжку чверті динара, тоді як незаконне відсікання тієї ж руки він отримає від зловмисника п’ятсот динарів. Він не схвалює відсікання руки за крадіжку, яка досягла чверті динара. Він ставить свій умовивід вище шаріатського рішення. Якщо б розуму була дана можливість розуміти іллят із сукупності шаріатських рішень, або розуміти іллят з першого погляду на текст без глибокого розгляду, або проводити аналогію тільки лише через схожість двох рішень, тоді він заборонив би багато із того, що дозволив Аллах, і дозволив би багато із того, що заборонив Аллах. Тому проводити аналогію можна тільки згідно тому методу, який утверджений Шаріатом.

Таким чином, шаріатська аналогія-кияс відбувається тільки при наявності причини-ілляту в самому шаріатському тексті. Тобто неможна проводити аналогію з текстом, в якому не вказаний шаріатський іллят. А при відсутності ілляту неможна вигадувати його. Неможна говорити про наявність ілляту, якщо він не згадується в тексті або не розуміється із тексту. З цієї причини факіхи визначили шляхи виведення ілляту із текстів. Вони сказали, що іллят може бути явним (сарахатан), косвеним (далялятан), виведеним (істінбатан) і зіставленим (киясан). Усю цю класифікацію можна знайти в книгах по усуль-фікху.

Коли Посланець Аллаха ﷺ утверджував аналогію, то вказував і на її вид. Вивели Ахмад і Насаі, що Абдуллах ібн аз-Зубайр сказав:

جَاءَ رَجُلٌ مِنْ خَثْعَمَ إلَى رَسُولِ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ فَقَالَ: إنَّ أَبِي أَدْرَكَهُ الْإِسْلَامُ وَهُوَ شَيْخٌ كَبِيرٌ لَا يَسْتَطِيعُ رُكُوبَ الرَّحْلِ ، وَالْحَجُّ مَكْتُوبٌ عَلَيْهِ أَفَأَحُجُّ عَنْهُ؟ قَالَ: أَنْتَ أَكْبَرُ وَلَدِهِ؟ قَالَ: نَعَمْ ، قَالَ: أَرَأَيْتَ لَوْ كَانَ عَلَى أَبِيكَ دَيْنٌ فَقَضَيْتَهُ عَنْهُ أَكَانَ يُجْزِي ذَلِكَ عَنْهُ؟ قَالَ: نَعَمْ، قَالَ: فَاحْجُجْ عَنْهُ

«О, Посланець Аллаха! Воістину, мій батько дожив до Ісламу, проте зараз він вже дуже старий і не може утриматись на верблюді… Так, може, мені здійснити хадж замість нього?». Пророк сказав: «Ти найстарший його син?». Він відповів: «Так». Тоді Посланець Аллаха ﷺ, сказав: «Якщо б у нього був борг, і ти уплатив би його замість нього, чи звільнило б це його від боргу?». Він сказав: «Так». Тоді Пророк ﷺ сказав: «Здійсни ж хадж замість свого батька».

Хадж — це обряд поклоніння, а сплата боргу — взаємовідносини. Два питання, здавалось би, ніяк не пов’язані одне з другим. Проте виконання хаджу у цьому випадку аналогічне сплаті грошей, оскільки обидва вони є боргами. Причина допустимості здійснення хаджу сином від імені свого батька в такому випадку полягає у тому, що це — виплата боргу. Посланець Аллаха ﷺ порівняв борг перед Аллахом з боргом перед чоловіком з точки зору необхідності виплати і користі. Якщо б не хадіс, то нам і в голову не прийшло б провести подібну аналогію.

Роз’яснення мотиву закону служить роз’ясненням того, для чого він був встановлений. Це вимагає відстеження причини, де б вона не знаходилась. Цей процес називається «кияс». Сказавши про те, що кішка не вважається наджасом, Посланець Аллаха ﷺ роз’яснив причину цього:

إِنَّهَا لَيْسَتْ بِنَجَسٍ، إِنَّمَا هِيَ مِنَ الطَّوَّافِينَ عَلَيْكُمْ، أَوِ الطَّوَّافَاتِ

«Воістину, вона не є наджасом, і, воістину, вона із числа тих, хто завжди оточує вас» (Бухарі, Тірмізі). Таким чином, усе, що оточує образом нас, не вважається наджасом, окрім випадків винятків згідно доказу. Також Посланець Аллаха ﷺ сказав:

‏إنَّمَا جُعِلَ الاسْتِئْذَانُ مِنْ أجْلِ البَصَرِ‏

«І питати дозволу було велено через (нескромні) погляди» (Бухарі, Муслім). Це говорить про те, що треба питати дозволу перш, ніж увійти в який-небудь дім, тому що дім вважається заборонним і ауратом. Причина того, що треба питати дозволу, полягає у тому, щоб перешкодити погляду на заборонне. В хадісі сказано «через (нескромні) погляди», і це служить іллятом веління. Тому, якщо мусульманин заходить до себе додому, то він не повинен питати дозволу. Тут зникає іллят, а разом з ним — і наказ. Винятком є той випадок, коли у нього вдома є гості і тому подібне. Коли іллят повертається, тоді повертається і сам наказ. Іллятом мотивований наказ (хукм) буде завжди актуальний, вступати в силу разом з присутністю самого іллята, а у випадку відсутності і хукм не буде мати місця.

Тому кияс входить в число тонких питань. Треба знати, що проводити аналогію-кияс під силу тільки людям з проникливим розумом, які розуміють тексти, хукми і хадіси. Неможна робити кияс так, як хочеться, і не кожному це дано, швидше, це задача тих, кого Аллах обдарував проникливістю і розумінням. У протилежному випадку це відкриє двері руйнування і віддалення від рішень Аллаха. Імам Шафії сказав: «Робити кияс може тільки той, хто знає Сунну, слова праведних попередників і арабську мову, у кого придатний розум, здатний розрізняти схоже, хто не буде квапитись з висновками, не буде нехтувати словами тих, хто суперечить йому, тому що так він попередить неуважність або зверне увагу на помилку». Використання аналогії вимагає тонкого розуміння, тому використовувати аналогію для виведення рішення може тільки муджтахід.

Вище ми розглядали докази тих, хто говорить про дозволеність участі в правлінні куфру, потім відповіли їм і роз’яснили те, що їх доводи неспроможні. Тепер же вдамось до розгляду категоричного ісламського підходу, згідно якому в цій темі не повинно бути іджтіхадів і розбіжностей.

Шаріат разом з ісламською акидою будується на вірі в Єдиного Аллаха і в те, що тільки Він гідний поклоніння і підкорення. Слова «немає божества» в формулі єдинобожжя означають заперечення усіх божеств, поклоніння і закону окрім Аллаха. А потім слова «окрім Аллаха» означають утвердження визнання тільки Аллаха. Лише Аллах гідний поклоніння і підкорення, і лише Він має право видавати закони. Поклоніння, підкорення і вивчення Шаріату повинно відбуватись тільки тим шляхом, який показаний Посланцем Аллаха ﷺ. На це вказує друга частина формули єдинобожжя, а саме «Мухаммад — Посланець Аллаха». Тому, що стосується Шаріату, то брати приклад і слідувати треба тільки за Посланцем ﷺ.

Наука усуль-фікх спеціалізується на визначенні джерел Одкровення, щоб мусульмани не брали закони із інших джерел, і на визначенні правил виведення цих законів, щоб в Шаріат не проникало нічого стороннього. Тому першою темою в цій науці є вивчення того, що Управителем є Аллах, і що рішення приймає тільки Аллах, і що немає рішення до ниспослання Шаріату і за межами Шаріату.

Потім слідує фікх, який представляє собою практичне поклоніння і підкорення тільки Аллаху і неприйняття законів від кого-небудь іще, а також звернення за рішенням тільки до Аллаху.

Участь в системах невір’я означає, що прибічник цієї думки визнає людське законодавство поруч з законодавством Творця. Таким чином, він визнає нешаріатські джерела рішень поруч з шаріатськими. Але у такому випадку де залишиться принцип єдинобожжя, який вимагає поклоніння Єдиному Аллаху як відкрито, так і таємно?!

Неприпустимість ширку означає неприпустимість участі в системах правління ширку.

Звідси і розуміється, що Шаріат в цілому забороняє брати участь в системах невір’я.

Шлях Пророка ﷺ в заклику, не залишаючи місця для сумнівів, вказує на принциповість і захищеність від впливу реальності. Замість цього він сам працював над тим, щоб вплинути на реальність і здійснити необхідні зміни. Посланець ﷺ в своєму заклику не звертав уваги на реальність ширку серед невірних Мекки. Його не хвилювали їх звичаї і традиції, він не приймав до уваги те, чи визнають їх люди чи відкидають. Він не лестив тим,, у кого в руках була влада, хоча положення Посланця ﷺ і положення заклику в Мецці були важкими. Отож, він ﷺ проголосив «Немає божества, окрім Аллаха, і Мухаммад — Посланець Аллаха», і це вбирає в себе весь Іслам і повністю заперечує решту усього іншого, будь то переконання чи закони. Саме в такому розумінні Абу Джахль та інші ватажки Мекки відкинули заклик. Саме це Посланець Аллаха ﷺ проголосив перед чорними і білими, вільними і рабами, багатими і бідними, арабами і неарабами, ідолопоклонниками і людьми Писання, і заради цього він протистояв їм.

Він почав зі згадування їх богів, і вони відповіли вороже, торгувались з ним, просили його зупинитись, і тоді зупинились би вони, і вони хотіли, щоб Посланець ﷺ був поступливим, і тоді вони теж були б поступливими. Він не приймав від них нічого, терпів протистояння заклику і тортури сподвижників, і ті, які увірували в нього, терпіли разом з ним. Терпіння було однією із ознак щирості заклику до такої міри, що коли Пророк ﷺ прийшов до Бані Сасаа з закликом і проханням підтримати релігію, вони поставили умовою, щоб влада після нього перейшла до них, але він відкинув пропозицію, хоча це були найважчі часи для заклику. Він не погодився, хоча для нього відкрилась лазівка, із якої він міг вилучити вигоду після того, як усі виходи були заблоковані перед ним. Він сказав їм і усім тим, хто послідує їх прикладу: «Влада належить Аллаху, і Він наділяє нею, кого побажає».

Своєю відповіддю Посланець Аллаха ﷺ знов підкреслив, що влада належить Аллаху, Він дає її, кому побажає, і ніхто не має права втручатись в рішення Аллаха. Посланець ﷺ продовжив заклик, опираючись тільки на силу ідеї і допомогу Аллаха. І цей заклик досяг своєї мети — в Медині був встановлений Дар уль-Іслям після того, як Аллах відкрив серця і розуми людей, які прийняли Іслам і надали нусру. Так Аллах допомагає тим, хто уповає на Нього і просить допомоги тільки у Нього, зберігаючи чистоту своєї ідеї і прямоту свого шляху.

Тепер, в кінці нашого розгляду питання участі в неісламських системах, давайте розглянемо реальність управління нинішніх систем і те, як відбувається участь в них. Потім ми наведемо аяти і хадіси, які забороняють іти по цьому шляху і перешкоджають будь-якому виправданню чи тлумаченню, оскільки ці тексти мають остаточний (катий) зміст.

Конституція будь-якої країни повинна бути заснована на певній ідеологічній базі. Вона може бути демократичною або ісламською. Таким чином, усі закони держави будуть витікати із прийнятих концепцій і основ.

В демократичних системах положення конституції повинні узгоджуватись з основою, згідно якої панування належить народу. Тобто народ приймає закони через раду, яку він обирає для цієї задачі, і вона називається палатою представників, радою представників чи парламентом. При цьому виконавча влада управляє і застосовує те, що прийняла законодавча влада від імені народу. Що зберегти прихильність уряду верховенству народу, парламент наділяється повноваженнями виражати довіру уряду. Так він не стане легітимним до тих пір, поки йому не буде надана довіра. Також парламенту надається право контролювати, допитувати і притягувати уряд до звіту. Отож, парламент може виразити недовіру уряду у цілому або конкретному міністру,якщо той порушує і не дотримується положення конституції.

В такому випадку дії уряду засновані на демократії, а не на Ісламі. Іслам, як ми пояснювали в попередній темі, не приймає ніяких дій, якщо вони не засновані на духовному фундаменті, яким є віра в Аллаха.

Оскільки системи мають одну основу, то їх структура повноцінна, а політика, над реалізацією якої вони працюють, єдина,і вони прагнуть реалізувати цю політику через усі міністерства. Політика кожного міністерства повинна відповідати політиці інших міністерств. Тон цій політиці задає уряд у цілому. І голос міністра-мусульманина — це не більше аніж один голос із групи, яка разом зі своїм головою держави формує цю політику на тлі конституції і основ, на яких базується держава. Це з точки зору закону. З точки зору застосування, між тим, що говорять наші опоненти, і тим, що є насправді, розрив величезний і різниця велика. Коли міністр обирається в міністерство, то політика уряду вже розроблена президентом і його командою. У міністра вибір тільки між вступом на посаду, щоб вести політику, встановлену для міністерства, і відмовою робити це, оскільки він не має права сам встановлювати політику свого міністерства.

З іншого боку, міністри несуть спільну відповідальність, тобто, коли уряд хоче реалізувати намічену політику і прийняти необхідні рішення, вони приймаються шляхом більшості думок. Це означає, що кожен міністр втручається у справи інших міністерств і виражає своє думку щодо їх рішень. Таким чином, міністр-мусульманин несе відповідальність за усе, що приймається, чи має воно відношення до його справ чи справ інших міністерств. В такій ситуації він повинен захищати політику і рішення уряду за межами країни і перед людьми, навіть якщо особисто сам він з цим рішенням не згоден і оскаржує його в своєму уряді. Як у такому випадку можна уявити собі, що міністр-мусульманин буде виступати проти усього, що пропонується і суперечить Ісламу?! Таке припущення є дурістю. Міністр відрізняється від депутата з точки зору закону, але не виконання, депутат представляє тих, хто його обрав. Він може представляти мусульман в демократичних системах і може представляти лівих в капіталістичних системах.

Що стосується міністра, то його беруть в уряд не через те, що він в опозиції, інакше він залишиться поза урядом. В демократичних країнах усілякий, хто протистоїть уряду, залишається за його межами і не має права входити туди. А якщо він увійшов в уряд по помилці, то його настирливо звідти випроводять. Уряд формується, щоб правити і реалізовувати свій порядок денний. У цьому відношенні уряд не повинні об’єднувати протиріччя. І той, хто суперечить політиці уряду, покидає його по ініціативі прем’єр-міністра або міністрів колективно, і депутати так само відмовлять йому в довірі, навіть якщо питання стосується особисто його. А уряд продовжить існувати.

Тут необхідно згадати, що якщо міністр-мусульманин бере участь в правлінні, це означає, що він приймає існуючу конституцію країни і основи, на якій вона будується. Опозиція, про яку ми говоримо тут, не протистоїть основам системи, а швидше, протистоїть в межах системи. Опозиція означає розбіжність по другорядним питанням, а не основоположним.

Більше того, кожне рішення якого-небудь міністерства не вступає в силу до тих пір, поки не отримає схвалення трьох сторін, не буде ними підписано, а саме: головою держави, прем’єр-міністром і профільним міністром. Це також означає, що міністр-мусульманин не вправі самостійно розпоряджатись справами свого міністерства і видавати самостійна накази.

Із цього слідує:

— Рішення, якими керується уряд, засновані не на духовній основі, тобто не на вірі в Аллаха, а на демократичній основі, в якій законодавство є правом народу,але не Аллаха.

— Уряд є виконавчою владою. Він наділений повноваженнями управляти і виконувати положення конституції. Уряд, включаючи президента і кожного міністра, не має права відхилятись від положень конституції, інакше буде звинувачений у її порушенні.

— Кожен міністр, в тому числі і міністр-мусульманин, не розробляє політику свого міністерства, а швидше, реалізує політику, розроблену державою у цілому, включаючи президента.

— Кожен міністр несе відповідальність за усі рішення і дії уряду, тому що закон передбачає, що міністри несуть колективну відповідальність.

Одним словом, проблема полягає в тому, що ці системи невір’я самодостатні так, що ніхто не має права виходити за межі встановлених правил.

Такою є реальність, яку представляють собою нинішні уряди. Багато аятів свідчать про заборонність участі в них:

• Аллах приписав, щоб панування на землі належало Йому і щоб це стало основою для прийняття законів. Аллах говорить:

فَلَا وَرَبِّكَ لَا يُؤْمِنُونَ حَتَّى يُحَكِّمُوكَ فِيمَا شَجَرَ بَيْنَهُمْ ثُمَّ لَا يَجِدُوا فِي أَنفُسِهِمْ حَرَجًا مِّمَّا قَضَيْتَ وَيُسَلِّمُوا تَسْلِيمًا

«Але ні — клянусь твоїм Господом! — вони не увірують, поки вони не оберуть тебе суддею в усьому тому, що заплутано між ними, не перестануть відчувати в душі утискання від твого рішення і не підкоряться повністю» (4:65),

وَمَا كَانَ لِمُؤْمِنٍ وَلَا مُؤْمِنَةٍ إِذَا قَضَى اللَّهُ وَرَسُولُهُ أَمْرًا أَن يَكُونَ لَهُمُ الْخِيَرَةُ مِنْ أَمْرِهِمْ

«Для віруючого чоловіка і віруючої жінки немає вибору при прийнятті ними рішення, якщо Аллах і Його Посланець вже прийняли рішення» (33:36).

• Аллах велів, щоб правитель був мусульманином:

أَطِيعُوا اللَّهَ وَأَطِيعُوا الرَّسُولَ وَأُولِي الْأَمْرِ مِنكُمْ

«Підкоряйтесь Аллаху, підкоряйтесь Посланцю і володарям впливу серед вас» (4:59).

• Аллах наказує правителю-мусульманину правити Ісламом:

وَأَنِ احْكُم بَيْنَهُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ

«Суди між ними згідно тому, що ниспослав Аллах» (5:49).

Аллах застерігає, щоб правителя не відвернули від деяких законів Ісламу, навіть від одного:

وَاحْذَرْهُمْ أَن يَفْتِنُوكَ عَن بَعْضِ مَا أَنزَلَ اللَّهُ إِلَيْكَ

«Стережись їх, щоб вони не відвернули тебе від частини части того, що ниспослав тобі Аллах» (5:49).

Мусульманам наказано підняти зброю проти того правителя, який почав правити очевидним куфром. Коли Посланця Аллаха ﷺ спитали: «Чи не будемо ми битись проти таких правителів?», — він відповів:

إلَّا أنْ تَرَوْا كُفْرًا بَواحًا عِنْدَكُمْ مِنَ اللَّهِ فيه بُرْهانٌ

«Якщо тільки не побачите проявів очевидного невір’я» (Муслім).

• Аллах заборонив правителю і його оточенню покладатись на кого-небудь окрім мусульман:

لَا تَتَّخِذُوا بِطَانَةً مِّن دُونِكُمْ

«Не беріть своїми помічниками тих, хто не із вас» (3:118).

• Аллах наказує мусульманам звертатись за рішенням до Ісламу і забороняє звертатись до тагуту, пояснивши, що віра того, хто вчиняє так, є фальшивою:

أَلَمْ تَرَ إِلَى الَّذِينَ يَزْعُمُونَ أَنَّهُمْ آمَنُوا بِمَا أُنزِلَ إِلَيْكَ وَمَا أُنزِلَ مِن قَبْلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوا إِلَى الطَّاغُوتِ وَقَدْ أُمِرُوا أَن يَكْفُرُوا بِهِ وَيُرِيدُ الشَّيْطَانُ أَن يُضِلَّهُمْ ضَلَالًا بَعِيدًا

«Хіба ти не бачив тих, які заявляють, що вони увірували в ниспослане тобі і в ниспослане до тебе, але хочуть звертатись на суд до тагуту, хоча їм наказано не вірувати в нього? Диявол бажає ввести їх в глибоку оману» (4:60).

• Аллах заборонив мусульманам дружити з немусульманами:

يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا لَا تَتَوَلَّوْا قَوْمًا غَضِبَ اللَّهُ عَلَيْهِمْ قَدْ يَئِسُوا مِنَ الْآخِرَةِ كَمَا يَئِسَ الْكُفَّارُ مِنْ أَصْحَابِ الْقُبُورِ

«О, ті, які увірували! Не дружіть з тими, на кого розгнівався Аллах. Вони втратили надію на Останнє життя, як втратили її невіруючі мешканці могил (або як невіруючі втратили надію на воскрешення мешканців могил)» (60:13),

يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا لَا تَتَّخِذُوا الْيَهُودَ وَالنَّصَارَى أَوْلِيَاءَ بَعْضُهُمْ أَوْلِيَاءُ بَعْضٍ وَمَن يَتَوَلَّهُم مِّنكُمْ فَإِنَّهُ مِنْهُمْ إِنَّ اللَّهَ لَا يَهْدِي الْقَوْمَ الظَّالِمِينَ ، فَتَرَى الَّذِينَ فِي قُلُوبِهِم مَّرَضٌ يُسَارِعُونَ فِيهِمْ يَقُولُونَ نَخْشَى أَن تُصِيبَنَا دَائِرَةٌ فَعَسَى اللَّهُ أَن يَأْتِيَ بِالْفَتْحِ أَوْ أَمْرٍ مِّنْ عِندِهِ فَيُصْبِحُوا عَلَى مَا أَسَرُّوا فِي أَنفُسِهِمْ نَادِمِينَ

«О, ті, які увірували! Не вважайте іудеїв і християн своїми помічниками і друзями, оскільки вони допомагають один одному. Якщо ж хтось із вас вважає їх своїми помічниками і друзями, то він сам є одним із них. Воістину, Аллах не веде прямим шляхом несправедливих людей. Ти бачиш, що ті, чиї серця уражені недугою, квапляться серед них і говорять: «Ми боїмось, що нас спіткає лихо». Але, можливо, Аллах явиться з перемогою або своїм повелінням, і тоді вони будуть жалкувати про те, що приховували в собі» (5:51,52).

Деяких спіткає сумнів через те, що сьогодні їх правителі заявляють про своє мусульманство, що вони не християни і не іудеї. Проте такі люди повинні зрозуміти, що ці правителі взяли собі помічниками і друзями іудеїв і християн. Отож, вони віддані тим, кого взяли собі в помічники і друзі.

Аллах говорить:

وَالَّذِينَ كَفَرُوا بَعْضُهُمْ أَوْلِيَاءُ بَعْضٍ إِلَّا تَفْعَلُوهُ تَكُن فِتْنَةٌ فِي الْأَرْضِ وَفَسَادٌ كَبِيرٌ

«Невіруючі є помічниками і друзями один одному. І якщо ви не будете вчиняти таким чином (якщо віруючі не будуть помічниками і друзями один одному), то на землі виникне смута і велике беззаконня и» (8:73).

Тут варто зазначити, що неприйняття євреїв і християн як друзів не означає, що інших можна брати в друзі. Насправді проявляти дружбу заборонено по відношенню до кожному, хто вчиняє всупереч Ісламу. І ця заборонність вимагає непричетності (аль-бара) до них як з точки зору ідей, так і поведінки. Також заборонено визнавати будь-які їх справи до тих пір, поки вони рішають їх на основі куфру. В Корані говориться:

إِنَّا بُرَآءُ مِنكُمْ وَمِمَّا تَعْبُدُونَ مِن دُونِ اللَّهِ كَفَرْنَا بِكُمْ وَبَدَا بَيْنَنَا وَبَيْنَكُمُ الْعَدَاوَةُ وَالْبَغْضَاءُ أَبَدًا حَتَّى تُؤْمِنُوا

«Ми зрікаємось від вас і тих, кому ви поклоняєтесь замість Аллаха. Ми відкидаємо вас, і між нами і вами встановились ворожнеча і ненависть навіки, поки ви не увіруєте» (60:4).

Дружба і вірність (аль-валя) повинна бути до Аллаху, Його Посланцю ﷺ і віруючим. Аллах говорить:

وَمَن يَتَوَلَّ اللَّهَ وَرَسُولَهُ وَالَّذِينَ آمَنُوا فَإِنَّ حِزْبَ اللَّهِ هُمُ الْغَالِبُونَ

«Якщо вони вважають Аллаха, Його Посланця і віруючих своїми покровителями і помічниками, то адже поборники Аллаха неодмінно виявляться переможцями» (5:56).

Також деяких спіткає сумнів, і вони говорять: «Якщо ми погоджуємось з участю в правлінні, то це не означає, що ми лояльні до невіруючих. Швидше, ми проявляємо вірність шляху, якого дотримуємось, поки нам не відкриються можливості, але наші серця заперечують те, що вони роблять». Правда полягає в тому, що вірність чи дружба (аль-валя) — це те, в чому беруть участь як частини тіла, так і серце. Тому заперечувати те, що робить правитель, управляючи не Ісламом, повинні руки, язик і серце. Найслабший ступінь заперечення відбувається серцем, і, як сказав Посланець Аллаха ﷺ, «за цим немає віри». Найслабша позиція віри є такою, що мусульманин ані словом, ані дією не підтримає правління куфру. А хто зробить це, той ослухався Аллаха, навіть якщо в серці він не згоден з невір’ям. Але якщо серце мусульманина задоволене правлінням невір’я, тоді він скоїв куфр. Тобто той, хто бере участь у правлінні невір’я, як мінімум, нечестивець, беззаконник і грішник.

Із книги «Заклик до Ісламу» Ахмада Махмуда