Деякі сходознавці, які відчувають неприязнь до Ісламу, стверджують, що ісламська юриспруденція у перші сторіччя мусульманських завоювань потрапила під вплив римської юриспруденції і римських законів. Вони стверджують, що римське право стало одним із джерел ісламського права.
Вони аргументують своє висловлювання тим, що під час ісламських завоювань в Шамі існували школи римського права, наприклад, на узбережжях Бейруту і Палестини, а також судова система, які діяла згідно з римським правом, продовжила своє існування деякий час після ісламських завоювань, що вказує на її визнання з боку мусульман. Також вони підкріплюють свою точку зору іще однією уявою. Вони сказали, що коли мусульмани завоювали території римлян, вони почали думати, чим вони будуть правити, і тоді запозичили римське право.
Так стверджують сходознавці, і ці ствердження невірні по декільком причинам:
По-перше: не існує повідомлень, ані від мусульман, ані в джерелах сходознавців, ані в яких-небудь інших джерелах, що хто-небудь із мусульман посилався на римське право коли-небудь — ані у якості критики, ані у якості визнання. Більше того, мусульманами не було переведено на арабську жодного слова із римської юриспруденції, що упевнено вказує на те, що воно було скасовано і знищено.
По-друге: в той час, який, за словами сходознавців, був часом існування римського права всередині ісламського суспільства в Шамі, він був повний муджтахідами (ісламськими правознавцями).
Вивчаючи їх роботи, виявляється, що їх іджтіхад (процес вилучення правових норм із законодавчих текстів) і постанови беруться тільки із Корану і Сунни, як, наприклад, у імама аль-Аузаі в Бейруті. В сьомому томі книги Імама аш-Шафії «Аль-Умм», ми можемо зустріти передачу багатьох постанов аль-Аузаі і переконатись у їх повній непричетності до римському праву.
По-третє: мусульмани вірять, що будь-який закон, окрім закону Ісламу, є постановою невір’я, яке їм заборонено приймати. Перші покоління мусульман завойовували країни спеціально для того, щоб врятувати їх народи від панування невір’я. Так як же вони могли самі прийняти це право, коли вони для того і прийшли, щоб усунути його і замінити на правління Ісламу?
Четверте: той, хто досліджує історію Шаму, знає, що народи цього регіону із числа зіммієв (немусульмани, які користуються правом громадянства в Ісламській Державі) добровільно обернулись в Іслам, що вказує на те, що ісламська думка і ісламське право здійснили в римському суспільстві корінні і необхідні змінення, оскільки в процесі перемагає найсильніша думка.
П’яте: коли Посланець ﷺ відправляв Муаза (р.а.) в Ємен у якості судді, то спитав, чим він буде судити. І Муаз (р.а.) відповів, що буде звертатись до Книги Аллаха, потім — до Сунни Його Посланця ﷺ, а потім буде робити іджтіхад, тобто виносити рішення на проблему, вилучаючи правила із Корану і Сунни.
Істина полягає в тому, що ісламське право — це постанови, виведені із Корану і Сунни або із того, на що ці два джерела вказують, і що постанова чи право, якщо вони не засновані на шаріатських доказах, не вважаються законами Ісламу і ісламським правом.
Абдуррахман Мамун
Журнал «Аль-Ваъй»
18.09.1987