Процес відвернення мусульман від дотримання шаріатських хукмів (постанов) здійснюється різними методами.
Одним із найпідступніших методів є те, що деякі люди стверджують, що нібито думки імамов-муджтахідів, таких як Шафії, Джафар ас-Садік чи Абу Ханіфа, не є шаріатськими хукмами, а є лише думками, дотримуватись яких не обов’язково. Вони стверджують, що шаріатським хукмом є тільки аят чи хадіс. В результаті цього шаріатським хукмом для них стало тільки те, що прямо сказано в тексті чи розуміється із тексту. Відповідно, для них багато сучасних проблем і актуальних питань, які не згадуються так чи інакше в шаріатських текстах,залишаються відкритими, як нібито для них немає шаріатських рішень. В таких питаннях кожен із них починає діяти згідно своєї думки. У кожного включається кмітливість, після чого він приймає рішення, яке вважає потрібним і яке відповідає його бажанням. Немає сумніву в тому, що це великий гріх, спотворення Ісламського Шаріату,яке суперечить принципу іджтіхаду і відхилення людей від шаріатських хукмів.
Коран і Сунна — це джерела Ісламського Шаріату, і вони мають широкі рамки і значення. Шаріатські тексти мають законодавчі змісти, які мають на увазі одну чи декілька певних реальностей. Отож, їх треба вивчати з законодавчої точки зору. Потім треба приймати їх прямі значення (мантук), тобто значення, на які вказує текст, або приймати їх розуміємі значення (мафхум), тобто значення, на які вказують зміст тексту, або приймати їх вимагаємі значення (іктіда), тобто значення, які витікають як із мантука, так і із мафхума. Слова в тексті мають лексичні значення і шаріатські значення. Іноді в інших текстах конкретизується (тахсіс) загальне значення чи обмежується (такйід) абсолютне вираження. Іноді в інших текстах є додаткові вказівки (каріни), які уточнюють значення того чи іншого тексту, тобто уточнюють, що хукм вимоги — обов’язковість, рекомендація чи дозволеність, або уточнюють, що хукм вимоги — заборона чи небажаність. Також додаткові вказівки можуть визначати, чи стосується текст певного випадку (хасса) чи стосується багатьох положень (амма). Окрім того, аяти і хадіси приховують багато інших деталей. Тому їх треба вивчати з законодавчої точки зору, а не тільки з мовної чи логічної. Звідси і з’являються різні думки відносно одного тексту, які можуть навіть розходитись в значенні між собою.
Вищесказане стосувалось вказівок самого тексту. Розбіжності можуть виникати відносно того, приймається хадіс чи не приймається, так само вони можуть виникати відносно хукму, виведеного із хадісу. Звідси і з’являються різні думки. Як думка одного муджтахіда вважається шаріатським хукмом, так і протилежна думка вважається шаріатським хукмом до того часу, поки вони виходять із шаріатського тексту. І тут немає різниці, наскільки багато цих думок чи наскільки вони суперечливі. Як ми говорили, шаріатський хукм — це звернення Законодавця відносно вчинків людини. Щоб звернення Законодавця чи Одкровення набуло статус шаріатського хукму, людина повинна зрозуміти зміст звернення, тому що тільки після розуміння вона може діяти згідно цьому зверненню. Після того, як встановлюється вид звернення, а саме — це хадіс чи аят, людині треба зрозуміти його значення, і тільки після цього текст можна назвати шаріатським хукмом. До того, як буде встановлений вид тексту і буде досліджено його значення, неможна вважати це шаріатським хукмом. Тобто текст набуває силу звернення Законодавця тільки після його дослідження і усвідомлення його значення. Шаріатський хукм — це думка, яка витікає із тексту, і вона по праву називається зверненням Законодавця. Виходячи із цього, думка муджтахіда вважається шаріатським хукмом до того часу, поки опирається на Коран і Сунну, а точніше — на шаріатські значення хадісу чи аяту.
Тому ми і говоримо, що думки попередніх муджтахідів із числа засновників мазхабів та інших вважаються шаріатськими хукмами. Так само і думки сучасних муджтахідів вважаються шаріатськими хукмами. І навів думки майбутніх муджтахідів в будь-які часи і в будь-яких місцях будуть вважатись шаріатськими хукмами до того часу, поки їх думки будуть виводитись за допомогою правильного іджтіхаду і опиратись на шаріатські докази. Посланець Аллаха ﷺ визнавав шаріатськими хукмами деякі розуміння текстів серед мусульман і так само визнавав розбіжності по ним. Коли союзні племена висунулись на битву, яка отримала назву Хандак, Пророк ﷺ велів глашатаю, і той гучним голосом проголосив:
إِنَّ مَنْ كَانَ سَامِعاً مُطِيعاً فَلَا يُصَلِّيَنَّ الْعَصْرَ إِلَّا فِي بَنِي قُرَيْظَةَ
«Хто проявляє послух і підкорення, нехай зробить намаз аср на території племені Бану Курайза» (Ібн Касір).
Деякі зрозуміли так, що не варто робити намаз аср в Медині і зробили його тільки по прибутті в Бану Курайза. Інші зрозуміли так, що треба квапитись дістатись до Бану Курайза, щоб встигнути зробити намаз аср там, а коли зрозуміли, що не встигають, то зробили намаз і потім вирушили в Бану Курайза. Коли про це розповіли Посланцю Аллаха ﷺ, він схвалив обидві думки. Так само ж сподвижники суперечили відносно розуміння деяких хадісів і аятів. Вони дотримувались різних думок. Але кожна їх думка вважалась шаріатським хукмом. І вони самі вважали, що думка будь-якого муджтахіда відносно тексту вважається шаріатським хукмом.
Таким чином, Сунна і одностайність сподвижників (іджма ус-сахаба) вказують на те, що думка, виведена муджтахідом, вважається шаріатським хукмом. І той, хто вивів цю думку, повинен дотримуватись її, як і ті, хто порахував цю думку правильною чи хто послідував за цим муджтахідом.
Із книги «Ісламська думка»