Досвід останніх десяти років «Арабської весни» підтвердив той факт, що революції в ісламських землях не мають постійності чи здатності продовжуватись і залишатись стабільними, якщо їх не стимулює ісламський чинник, який є обов’язковою умовою для досягнення успіху і перемоги.
Для стабільного просунення недосить одного лише народного гніву і люті, до усього цього повинна бути міцна ісламська інтелектуальна база, на якій усе зосереджується, і повинні бути сильні ісламські стимули, які забезпечують їх постійним революційним паливом, щоб масовий рух і народний порив продовжувався на протязі тривалого періоду часу.
Спонтанний народний імпульс, позбавлений ідеологічних інтелектуальних спонукань або віри на духовній осевої, живе недовго, і жодного голого інстинктивного відчуття несправедливості і пригноблення недосить, щоб розпалити революцію на тривалий період. Що стосується інстинктивно присутніх в людях рушійних чинників патріотизму, трайбалізму чи націоналізму, то вони є тимчасовими проявами захисної реакції, яка потребує ідеї опору і здатному до масового навіювання керівництву. Тому такі прояви піддаються впливу сторонніх ідей, які їх оточують, що неминуче призводить до їх об’єднання з різноманітними ідеологічними течіями, які легко використовуються ворогами революції, неминучим результатом чого є виникнення в них протиріччя і розпливчастості, а потім вони підходять до своєму закономірному підсумку — фрагментації і виродженню.
На початку арабських революцій ісламські стимули переважали над усіма іншими чинниками, вони були поза конкуренцією і могли легко скидати голови тиранів, починаючи з Зайна аль-Абідіна Бен Алі, включаючи Хосні Мубарака, Муаммара Каддафі, Алі Абдулла Салеха, і закінчуючи Абдельазізом Бутефлікою і Умаром Хасаном аль-Башіром.
Але маленька купка примітивних секуляристів, які не мають серйозної ваги, змогла вплинути на деякі ісламські групи і загони, почавши вимагати, щоб ті брали участь разом з ними в революції і управлінні під гаслами демократії і патріотизму. Ці групи прийняли ідею співучасті під гаслами демократії і єдності Батьківщини. Результати виявились катастрофічними і руйнівними для революцій, ліквідувавши досягнуте.
Міраж демократичного шляху зробив ісламську більшість, яка брала участь в революціях, маріонеткою у руках небагатьох світських людей, і примушував їх іти на послідовні поступки, поки вони повністю не вийшли із демократичної гри, в якій залишились одні секуляристи, які взялись грати відведену їм роль, встановивши тагутське правління по завершенню революцій, на початку яких вони виступали як маргінальні елементи. Врешті решт це призвело до поверненню влади тиранам, більш деспотичним, аніж їх скинуті попередники.
В Тунісі, колисці арабських революцій, рух «Нахда» пішов на усі поступки своїм світським партнерам, але зроблені ним небезпечні поступки не привели секуляристів до вдоволенню. Потім Ганнуші прийняв рішення виключити Ісламський Шаріат із положень туніської конституції і відмовився від ідеї ісламської держави, а потім об’єднався з самим явними ворогами Ісламу, такими як Беджі Каід Ессебсі, відчайдушно захищаючи демократію, і яким був результат? Він та його демократія були скинуті, а маловідомому чоловіку — Кайсу Саіду — вдалось одним розчерком пера скасувати усі демократичні інститути, про які Ганнуші і його партія трезвонили останні десять років.
В Сирії ісламські фракції «Братів-мусульман» об’єднались зі світськими фракціями і почали вимагати плюралістичної демократії. Яким був результат? Вони були повністю прибрані з карти сирійських сил, і ми більше не чуємо новин про них.
Що стосується «Джабхат ан-Нусра», то дана група спочатку зреклась від своїх відносин з «ІДІЛ», потім зреклась від своїх відносин з «ІДІЛ», потім зреклась від своїх відносин з «Аль-Каїдою», врешті решт, відмовившись від концепції джихаду, щоб догодити секуляристам і жителям Заходу. І не тільки це: група також змінила свою назву і зайнялась збором мита і податків, контролем за засобами до існуванню людей (щоб змінити образ і здати в архів колишні заяви і позиції по джихаду, встановленню Шаріату і Халіфату, і предстати перед західною громадськістю не як чисто військове угрупування, а як громадянська організація). І яким був результат? «Хаят Тахрір аш-Шам» — колишній «Джабхат ан-Нусра» — перетворився в банального прикордонника, який захищає російські патрулі, який захищає російські патрулі і не дозволяє щирим угрупуванням боротись з режимом.
В Лівії ісламський рух співпрацював зі світськими маріонетками, яких європейці встановили правителями в Тріполі після Каддафі, і вони дотримувались угод, складених Великобританією і Європою, таких як Схіратська угода і марокканська угода в місті Бузніка, як Берлінські, Паризькі, Римські, Женевські та інші угоди, список яких можна продовжити. Так який був результат? Ісламісти вийшли із революції ослабілими і втягнулись у міжусобну різанину, кінця якій не видно.
В Єгипті «Брати» оволоділи ситуацією в країні в ході ісламської революції, але коли вони почали співпрацювати з секуляристами і пішли їм на поступки, то швидко втратили владу.
В Ємені під впливом ісламського чинника на початку революції мільйони вийшли на демонстрації, закликаючи до повернення Ісламського Халіфату, але їх співпраця з маріонетковими урядами і вихід хусітів на арену призвели до згортання єменської революції і переродженню її в громадянську війну.
В Судані більшість ісламістів відійшла від керівництва революцією і погодилась надати це світським лівим, які вели брехливу агітацію про те, що основна маса ісламістів була прибічниками скинутого тирана Хасана аль-Башіра. На жаль, це здійснило на ісламістів вплив, і більшість із них віддала перевагу уступити владу лівим в уникнення хаосу і пролиття крові. Це призвело до викидню революції і приходу у владу маріонеткових правителів, які згодом скотились до нормалізації відносин з єврейським утворенням.
В Алжирі деякі світські сили і патріоти, що не мають ніякої ідейності і міркування, почали вимагати віддалення ісламістів від перетворень під приводом того, що революцію необхідно тримати за межами сектантського розділення. І, на жаль, більшість ісламістів погодились з цим, щоб революція набула успіху. І який був результат? Старий режим зміг відновити себе через нову форму.
На відміну від усього цього ми виявляємо, що модель «Талібану» в Афганістані змогла протистояти усім сильним міжнародним і регіональним силам, як і змогла отримати контроль над більшою частиною афганських територій за короткий період часу після виведення американських військ. Причина цього успіху пов’язана з прихильністю «Талібану» своїм ісламським стимулам і відсутністю великих поступок з його боку на відміну від ісламських рухів в країнах «Арабської весни» так, що президент США Джо Байден беззаперечно визнав поразку в Афганістані, говорячи: «Ми витратили на Афганістан трильйон доларів за двадцять років і підготували 300000 афганських солдатів. Я не жалкую про рішення піти з Афганістану. Афганці повинні самі битись за себе і свою націю».
Це — наочні докази того, що революції не можуть бути постійними, безперервними і успішними, без впливу ісламського чинника, що партерство або союз з секуляристами і прибічниками демократії неминуче веде до поразки і угасанню революції.
Газета «Ар-Рая»
Ахмад Хатавані
25.08.2021