بسم الله الرحمن الرحيم
Масштаб пригноблення мусульман Китаєм безпрецедентний в усьому світі. У минулому році світ став свідком багатьох повідомлень і відео, які демонструють те, що уйгурські мусульмани інтерновані у таборах на західних околицях Китаю. З ростом тиску у західних ЗМІ, які мають свою власну політичну мету щодо цього, китайський режим вимушений був визнати темну реальність — у країні побудована і діє мережа концентраційних таборів для уйгурів.
Державне інформаційне агентство Китаю «Сіньхуа» 13 жовтня 2018 року, цитуючи китайського чиновника, повідомило про те, що необхідно підтримувати «сінізацію» (тобто китаїзацію) і позбутися від «надмірної прихильності» до релігії. Незважаючи на вражаючий економічний підйом Китаю, він безперервно боровся з цим неспокійним для нього регіоном, маючим для Китаю не лише стратегічне, але й екзистенціальне, життєво важливе значення.
Сіньцзян — уйгурський автономний район, розташований на північному заході Китаю;він простягається на 1,6 млн. квадратних кілометрів. На регіон, який межує з восьми країнами, припадає одна шоста території Китаю. Сьогодні у Сіньцзяні проживає біля 21 мільйону людей, які представляють тринадцять різноманітних етнічних груп, найбільшою із яких є уйгурські мусульмани. Історично він був головним центром економічного і культурного обміну між Сходом і Заходом і займав важливий відрізок Шовкового шляху.
Підйом європейського імперіалізму у XIX сторіччі привів до розширення Російської та Британської імперій у Центральній Азії. Російська імперія підсилила свій вплив уздовж північних кордонів Китаю на протязі сторіччя. У результаті династія Цин взяла регіон під свій контроль і у 1884 році об’явила Сіньцзян офіційною китайською провінцією. Проте адміністрація провінції стикнулась з постійним опором з боку мусульманського населення, і у другій половині XIX сторіччя, коли Імперія Цін стикнулась з Опіумними війнами, невпинними внутрішніми заколотами і закордонним втручанням, вона не змогла підтримувати сильну військову присутність у Сіньцзяні. Крах династії Цін у 1911 році призвів до того, що контроль Китаю над Сіньцзяном практично ослаб. Мао Цзедуну знадобилось у 1949 році скасувати незалежність цієї території і приєднати її до Китайської Народної Республіки. У зв’язку з цим Мао спробував спустошити регіон від мусульманського населення, насильницькі виселяючи звідти мусульман і заселяючи ханьців. Ця політика, яка усе іще діє сьогодні, у значній мірі провалилась, кульмінацією чого стали масові безлади в Урумчі у 2009 році.
Сіньцзян представляє собою один із чотирьох буферних регіонів для Китаю. Ці буферні регіони захищають центр ханьського Китаю. Само серце (важливий центральний район) китайських територій розділений на дві частини: північну і південну, яка, у свою чергу, представлена двома основними діалектами: мандаринським на півночі і кантонським на півдні. Серце Китаю визначається узбережними районами і поймами великих рік — Хуанхе («Жовта ріка») на півночі і Янцзи на півдні. Воно є сільськогосподарським регіоном Китаю. Народ хань не розподілений рівномірно по усьому центру Китаю. Він сконцентрований на сході у зв’язку з тим, що на заході мала кількість опадів не дозволяє утримувати дуже велике населення. Тому Китай є відносно вузькою країною з надзвичайно щільним населенням. Цей центр оточує кільце неханьських регіонів — Тибет, провінція Сіньцзян, Внутрішня Монголія і Маньчжурія. Дані буферні регіони історично входили під владу Китаю, коли він був сильним, відколювались, коли він був слабким, або ж використовувались іноземними державами для проникнення углиб Китаю. Від цих регіонів походила історична загроза для Китаю. Але навіть окрім надання буферу ці території є для Китаю зручними для оборони кордонами. З цієї причини Сіньцзян виступає одним із чотирьох регіонів, які мають життєво важливе значення для територіальної цілісності Китаю.
Економічне диво Китаю напряму прив’язано до доступу до енергії і збуту товарів. Сіньцзян є критично важливим регіоном, який має потребу у паливі китайської економічної машини, і він також стратегічно розташований на маршруті поставок. Сіньцзян містить понад 20% китайських вугільних, газових та нафтових ресурсів. Тут найвища концентрація запасів викопного палива порівняно з рештою регіонів країни. Нафтові родовища у Карамаї є одними із найбільших у Китаї, а також є великі запаси вугілля, срібла, міді, свинцю, нітратів, золота і цинку. Сіньцзян є найбільшим у Китаї районом добування природного газу і служить важливим торговим і трубопровідним маршрутом у регіон Центральної Азії і далі. Він також є частиною прагнення Китаю диверсифікувати свої нафтові ресурси, оскільки регіон є ключовим транзитним маршрутом.
Сіньцзян — єдиний регіон у Китаї,який межує з республіками Центральної Азії. Центральноазіатська нафта (і значна частина російської нафти) повинна надходити у китайську трубопровідну мережу із Сіньцзяна. Першим національним нафтопроводом, побудованим для цієї мети, був нафтопровід Західний Казахстан – Китай, який почав транспортувати нафту у липні 2006 року. Він починається в Атасу на північному заході Казахстану, досягає Алашанькоу у Сіньцзяні на казахстансько-китайському кордоні і закінчується у нафтопереробному заводі китайської національної нафтогазової корпорації «PetroChina» у Душанзі. Хоча економічне диво Китаю обійшло стороною Сіньцзян, останній буквально годує Китай, і з цієї причини він є стратегічним і критично важливим регіоном.
Економічний підйом у Китаї призвів до створення особливих економічних зон (ОЕЗ) в узбережних районах, де виробляються товари для транзиту через океан. Проблема у тому, що це робить китайську економіку залежною від морських шляхів, але у Китаю немає військової міці, здатної забезпечити їх безпеку. Це пов’язано з тим, що військово-морський флот США контролює світові океани, і будь-яка блокада багатьох невеликих острівців, оточуючих Китай у цьому регіоні, призведе до підриву його економіки. Саме тут Сіньцзян попадає у фокус, оскільки історично він був ключовим сухопутним маршрутом із Китаю у світ. Західний Китай забезпечує розширений доступ до Аравійському морю через Пакистан, а також до Індійському океану і Перській затоці. Китай може отримати доступ через Сіньцзян до Пакистану, Центральної Азії, Близькому Сходу, усій Євразії, і через нього Китай може далі транспортувати ресурси по суші, уникаючи надмірної залежності від уразливих морських маршрутів. Саме з цієї причини у межах велетенської ініціативи Китаю під назвою «Один пояс і один шлях» (BRI) через Сіньцзян буде проходити декілька проектів, з’єднуючих усю країну з Євразією та територіями за її межами. Таким чином Сіньцзян став чимось на кшталт географічної опори для економічних контактів по усій Євразії. Уся ініціатива «BRI» обіцяє мати величезне значення для торгових відносин Китаю і глобального впливу, і у центрі усього цього опинився Сіньцзян.
По стратегічним, економічним, демографічним та політичним причинам він представляє собою питання життя і смерті для Китаю. Але, незважаючи на усі колосальні витрати на регіон і «розпечений залізний кулак» над ним, Китай не зміг здолати мусульман у регіоні. У той час як західні ЗМІ лише зараз дізнались про те,що робить Китай, тактика Пекіну іде по стопам Заходу, у якого є аналогічні стратегії для боротьби зі своїм мусульманським населенням, які вони довго намагались інтегрувати. Ця тактика провалилась на Заході, і, по усій ймовірності, вона зазнає поразки і у Китаї. Головна проблема китайських лідерів полягає у тому, що його економічне і політичне майбутнє проходить через регіон, населений мусульманами, з якими Пекін бореться вже більше сторіччя.
Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Аднан Хан
17.02.2019