Дотримання порядку дій в досягненні змінення

Статті
Друкарня

Відносно питання про дотримання порідку дій в досягненні змінення варто зазначити, що люди поділились на дві групи.

Перша група вважає, що є ваджибом дотримуватись порідку, який згадується в хадісі про змінення:

مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِلِسَانِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِع فَبِقَلْبِهِ وَذلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَانِ

«Нехай той із вас, хто побачить засуджуване, змінить це власноруч, якщо ж він не зможе [зробити] цього, [нехай змінить це] своїм язиком, а якщо не зможе, то [нехай чинить опір цьому] своїм серцем, що буде найбільш слабким [проявом] віри». Ця група порахувала, що в хадісі є вказівка на обов’язковість дотримання порядку в процесі змінення. Друга група вважає, що хадіс не вказує на це. На її думку, головним є саме змінення, яке не залежить від порядку, тому будь-який із способів може бути використаний.

Абу Хамід аль-Газалі сказав: «Що стосується рівня відповідних дій в процесі досягнення змінення, то спочатку повинно бути визнання, потім ознайомлення, далі заборона, після чого увещевання і насіхат, потім докір і догана, далі змінення рукою, після чого загроза застосування фізичної сили, потім саме застосування фізичної сили, далі обнажання зброї, потім використання помічників і збір армії»1. Абу Бакр ібн аль-Арабі сказав: «Спочатку тільки язиком і роз’ясненням, а якщо не буде відповіді, тоді рукою»2. Мухаммад аш-Шаукані сказав: «Спочатку робіть увещевання м’яко, якщо це не впливає — тоді різко, якщо ж і це не впливає — тоді змінення відбувається рукою. Якщо неможливо змінити рукою, а тільки битвою, тоді за допомогою битви»3.

Також варто зазначити, що сам хадіс суперечить тому, як в реальності відбувається критика/засудження засуджуваного, коли чоловік бачить подібне. Адже коли чоловік стає свідком засуджуваного, то у першу чергу він критикує /засуджує його, тобто він не згодний з тим, що відбувається і не приймає його. Далі він починає засуджувати засуджуване язиком, тобто вимагає від чоловіка залишити порок і надалі уникати його здійснення. Якщо чоловік залишить здійснення засуджуваного, тоді мета буде досягнута.

Якщо чоловік продовжить робити засуджуване, тоді використовується сила, щоб припинити скоєння гріха. Проте хадіс суперечить цьому. В хадісі критика/засуджування починається зі змінення рукою, потім язиком, і тільки потім — серцем. Але якщо ми скажемо, що дотримуватись порядку, оговореному в хадісі, є ваджибом, то це означає, що ми повинні почати змінення за допомогою сили, не вдаючись до використання слів і засудженню серцем, тобто ми не можемо заборонити здійснення засуджуваного язиком і не можемо засуджувати це серцем до того, поки не вдамось до сили. А таке положення не відповідає дійсності речей. Більше того, в хадісі мова не про це.

З цієї причини необхідно поміркувати над змістом хадіса і направити його зовнішню сторону таким чином, щоб вона не нашкодила ані універсальній меті Шаріату, ані значенню самого хадіса, ані практичній формі виконання фарду у цілому. Після вивчення стає очевидним, що хадіс приписав фізичний вплив в тому випадку, коли є найбільша ймовірність (галябат уз-занн), що засуджуване, яке повинно бути усунено,неможливо усунути без застосування сили. Якщо ж чоловік буде більш схильний до тому, що засуджуване можна змінити словами, без використання сили, тоді до сили не вдаються. Адже в словах Посланця Аллаха ﷺ:

مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِلِسَانِهِ فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِع فَبِقَلْبِهِ وَذلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَانِ

«Нехай той із вас, хто побачить засуджуване, змінить це власноруч, якщо ж він не зможе [зробити] цього, [нехай змінить це] своїм язиком, а якщо не зможе, то [нехай чинить опір цьому] своїм серцем, що буде найбільш слабким [проявом] віри»4, — і в версії ан-Насаі:

مَنْ رَأَى مُنْكَرًا فَغَيَّرَهُ بِيَدِهِ فَقَدْ بَرِئَ وَمَنْ لَمْ يَسْتَطِعْ أَنْ يُغَيِّرَهُ بِيَدِهِ فَغَيَّرَهُ بِلِسَانِهِ فَقَدْ بَرِئَ وَمَنْ لَمْ يَسْتَطِعْ أَنْ يُغَيِّرَهُ بِلِسَانِهِ فَغَيَّرَهُ بِقَلْبِهِ فَقَدْ بَرِئَ وَذَلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَانِ

«Хто побачить засуджуване і змінить це власноруч, той буде врятований. Хто не зможе змінити це власноруч, але змінить це своїм язиком, той буде врятований. Хто не зможе змінити це своїм язиком, але змінить це своїм серцем, то буде врятований, і це буде найбільш слабким [проявом] віри»5, — мається вказівка на ступені в способах. Процес змінення починається з вищого ступеня (змінення рукою), а потім переходить вже до найнижчих, тобто від сильного до слабкому. Почати з сили необхідно тоді, коли чоловік більш схильний до тому, що на дану мить сила є кращим способом у зміненні засуджуваного. Чоловік, який прагне до змінень, починає змінювати руками, якщо ж він не може змінити руками, і йому стало очевидним, що у нього немає на це сили, тоді він утримує від засуджуваного за допомогою слів. Якщо ж він не може утримати за допомогою слів, тоді він критикує/відкидає серцем.

Згадане в хадісі відрізняється від процесу змінення в реальності, коли чоловік бачить засуджуване. На це є дві причини:

1) Хадіс спонукає критикувати/заперечувати засуджуване і не мовчати про це, навіть якщо це призводить до застосуванню сили, оскільки фраза про найвищу і найсильнішу ступінь фарду (змінення рукою) більш аніж красномовно показує необхідність критикувати/заперечувати засуджуване, а також необхідність досягти реалізації менш сильних ступенів (змінення словом, змінення серцем) в кожній людині.

2) Хадіс дозволяє завдати страждання іншому. В основі завдавати страждання іншому — однозначно харам. Проте даний текст узаконює у якості виключення ту ситуацію, коли мусульманин робить засуджуване, про заборонність якого має місце консенсус мусульман. Тому необхідно припиняти подібні злочини, навіть якщо це призводить до страждань чоловіка.

Таким чином, зовнішній вид хадісу не означає, що в усіх ситуаціях треба вчиняти згідно порядку, згаданому в ньому (хадісі). Дотримання порядку дій в досягненні змінення вимагається тоді, коли чоловік більш схильний до тому, що це необхідно. В Сунні є вказівка про припустимість використовувати один із трьох способів в залежності від реальності самого засуджуваного, від реальності грішника і від того, до чому більш схиляється змінюючий засуджуване. Передається від Абдуллаха ібн Масъуда, що Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَا مِنْ نَبِىٍّ بَعَثَهُ اللَّهُ فِى أُمَّةٍ قَبْلِى إِلاَّ كَانَ لَهُ مِنْ أُمَّتِهِ حَوَارِيُّونَ وَأَصْحَابٌ يَأْخُذُونَ بِسُنَّتِهِ وَيَقْتَدُونَ بِأَمْرِهِ ثُمَّ إِنَّهَا تَخْلُفُ مِنْ بَعْدِهِمْ خُلُوفٌ يَقُولُونَ مَا لاَ يَفْعَلُونَ وَيَفْعَلُونَ مَا لاَ يُؤْمَرُونَ فَمَنْ جَاهَدَهُمْ بِيَدِهِ فَهُوَ مُؤْمِنٌ وَمَنْ جَاهَدَهُمْ بِلِسَانِهِ فَهُوَ مُؤْمِنٌ وَمَنْ جَاهَدَهُمْ بِقَلْبِهِ فَهُوَ مُؤْمِنٌ وَلَيْسَ وَرَاءَ ذَلِكَ مِنَ الْإِيمَانِ حَبَّةُ خَرْدَلٍ

«Хто б із пророків не був посланий Аллахом до тому чи іншому народу до мене, у нього обов’язково були апостоли і сподвижники із того народу, які слідували його шляху і виконували його веління. Потім на зміну їм приходили покоління, які почали говорити те, чого самі не робили, і робити те, чого їм не наказано. Хто буде боротись з ними власноруч, той буде вважатись віруючим; хто буде боротись з ними своїм язиком, той буде вважатись віруючим; хто буде боротись з ними своїм серцем, той буде вважатись віруючим, і немає за цим (за боротьбою серцем) вже віри, навіть з гірчичне зерно»6.

В цьому хадісі є вказівка на те, що змінюючий засуджуване має право змінити його будь-яким із можливих способів, будь то словом чи рукою. Таким чином,, застосовуваний спосіб залежить від того, до чого схиляється сам чоловік: якщо критика/засуджування словами веде до зміненню, тоді це робиться словом; якщо чоловік схиляється до тому, що критика/засуджування словами не веде до зміненню, але він може змінити це своєю рукою, тоді буде необхідно змінити це силою. Передається від Абдуллаха ібн Масъуда:

بَيْنَمَا نَحْنُ فِي الْمَسْجِدِ مَعَ رَسُولِ اللهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ إِذْ جَاءَ أَعْرَابِيٌّ فَقَامَ يَبُولُ فِي الْمَسْجِدِ فَقَالَ أَصْحَابُ رَسُولِ اللهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ مَهْ مَهْ قَالَ قَالَ رَسُولُ اللهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ لَا تُزْرِمُوهُ دَعُوهُ فَتَرَكُوهُ حَتَّى بَالَ ثُمَّ إِنَّ رَسُولَ اللهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ دَعَاهُ فَقَالَ لَهُ إِنَّ هَذِهِ الْمَسَاجِدَ لَا تَصْلُحُ لِشَيْءٍ مِنْ هَذَا الْبَوْلِ وَلَا الْقَذَرِ إِنَّمَا هِيَ لِذِكْرِ اللهِ عَزَّ وَجَلَّ وَالصَّلَاةِ وَقِرَاءَةِ الْقُرْآنِ

«Коли ми знаходились в мечеті разом з Посланцем Аллаха ﷺ, прийшов бедуїн і почав справляти малу нужду в мечеті. Сподвижники Посланця Аллаха ﷺ звернулись [до бедуїну] зі словами: «Облиш, облиш!», — на що Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Не переривайте його. Облиште його!». Сподвижники облишили його. Після того, як бедуїн справив нужду, Посланець Аллаха ﷺ покликав його і сказав: «Мечеті не призначені для справляння малої нужди чи забруднення [їх як-небудь інакше]. Вони призначені тільки для поминання Всемогутнього і Великого Аллаха, здійснення намазів і читання Корану»7. В версії від Абу Хурайри говориться:

قَامَ أَعْرَابِيٌّ فَبَالَ فِي الْمَسْجِدِ فَتَنَاوَلَهُ النَّاسُ فَقَالَ لَهُمُ النَّبِيُّ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ دَعُوهُ وَهَرِيقُوا عَلَى بَوْلِهِ سَجْلًا مِنْ مَاءٍ أَوْ ذَنُوبًا مِنْ مَاءٍ فَإِنَّمَا بُعِثْتُمْ مُيَسِّرِينَ وَلَمْ تُبْعَثُوا مُعَسِّرِينَ

«Одного разу один бедуїн почав справляти малу нужду в мечеті. Люди накинулись на нього, але Пророк ﷺ сказав: «Залиште його! Вилийте відро води на те місце, кули він справив малу нужду. Воістину, ви послані не для того, щоб ускладнювати, але послані полегшувати»8. У другій версії від Абу Хурайри говориться:

دَخَلَ أَعْرَابِيٌّ الْمَسْجِدَ وَرَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ جَالِسٌ فَقَالَ اللَّهُمَّ اغْفِرْ لِي وَلِمُحَمَّدٍ وَلَا تَغْفِرْ لِأَحَدٍ مَعَنَا فَضَحِكَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ وَقَالَ لَقَدْ احْتَظَرْتَ وَاسِعًا ثُمَّ وَلَّى حَتَّى إِذَا كَانَ فِي نَاحِيَةِ الْمَسْجِدِ فَشَجَ يَبُولُ فَقَالَ الْأَعْرَابِيُّ بَعْدَ أَنْ فَقِهَ فَقَامَ إِلَيَّ بِأَبِي وَأُمِّي فَلَمْ يُؤَنِّبْ وَلَمْ يَسُبَّ فَقَالَ إِنَّ هَذَا الْمَسْجِدَ لَا يُبَالُ فِيهِ وَإِنَّمَا بُنِيَ لِذِكْرِ اللَّهِ وَلِلصَّلَاةِ

«[Одного разу] в мечеть увійшов бедуїн — [в цю мить] Посланець Аллаха ﷺ сидів, — і він почав говорити такі слова: «О, Аллах! Пробач мене і Мухаммада, і більше не прощай нікого, хто знаходиться поруч з нами». [Почувши це] Посланець Аллаха ﷺ посміхнувся, а потім сказав: «Ти звузив широке!». Потім бедуїн попрямував в одне із місць мечеті, розставив ноги і справив там малу нужду. Після того, як бедуїн усвідомив, що накоїв, то сказав наступне: «Він [с.а.с.] підійшов до мене, нехай мій батько і мати будуть викупом з нього, при цьому він не докорив і не посварив мене, а лише сказав: «Це мечеть! В ній не справляють малу нужду, вона була побудована тільки для поминання Всемогутнього і Великого Аллаха і здійснення намазів»9.

У згаданих хадісах Пророк ﷺ заборонив своїм сподвижникам перешкоджати бедуїну справити свою нужду в мечеті, оскільки він ﷺ знав, що бедуїн скоїв засуджуване через своє невігластво і ненавмисно.

З цієї причини Пророк ﷺ проявив до ньому милосердя і навчив його, що в мечеті неможна справляти нужду і що вона побудована для поминання Аллаха. В хадісах також є вказівка на те, що якщо чоловік коїть засуджуване, але при цьому не знає, що воно засуджуване, тоді необхідно бути з ним милосердним і не завдавати йому страждань. Необхідно у м’якій формі роз’яснити йому, що скоєний ним вчинок є засуджуваним. Абу Хамід аль-Газалі сказав: «Не може бути сумнівів в тому, що завдавати страждання мусульманину — харам, але так само є забороненим схвалювати засуджуване. Ніхто із розсудливих людей не буде змивати кров кров’ю або сечею (наджас наджасом). Адже той, хто прагне уникнути заборони неприпустимості замовчувати засуджуване, замінюючи це на завдання страждань мусульманину, однозначно вирішив змити кров сечею»10.

Передається від Ібн Аббаса:

أَنَّ رَسُولَ اللهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ رَأَى خَاتَمًا مِنْ ذَهَبٍ فِي يَدِ رَجُلٍ فَنَزَعَهُ فَطَرَحَهُ وَقَالَ يَعْمَدُ أَحَدُكُمْ إِلَى جَمْرَةٍ مِنْ نَارٍ فَيَجْعَلُهَا في يَدِهِ فَقِيلَ لِلرَّجُلِ بَعْدَ مَا ذَهَبَ رَسُول اللهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ خُذْ خَاتَمَكَ انْتَفِعْ بِهِ قَالَ لَا وَاللهِ لَا آخُذُهُ أَبَدًا وَقَدْ طَرَحَهُ رَسُولُ اللهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ

«[Одного разу] Посланець Аллаха ﷺ, побачив на руці одного чоловіка золотий перстень, зняв [з його руки] перстень і викинув геть, додавши: «Один із вас сам прагне до розпеченому вуглику із полум’я [Пекла] і кладе його собі в руку!». А коли Посланець Аллаха ﷺ пішов, хтось сказав цьому чоловіку: «Візьми свій перстень і скористайся ним [належним чином]», — на що той відповів: «Ні! Клянусь Аллахом, я ніколи не візьму [цей перстень], раз його викинув Посланець Аллаха ﷺ!»11.

В цьому хадісі є момент, що Пророк ﷺ змінив засуджуване своєю рукою, тобто він ﷺ взяв і викинув перстень чоловіка. Ан-Нававі, коментуючи цей хадіс, в книзі «Аль-Мінхадж фі шарх сахіх муслім» писав наступне: «В цьому хадісі згадується, що якщо чоловік здатен змінити засуджуване рукою, то він робить це». Передається від Анаса ібн Маліка:

أَنَّ رَسُولَ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ خَرَجَ فَرَأَى قُبَّةً مُشْرِفَةً فَقَالَ مَا هَذِهِ قَالَ لَهُ أَصْحَابُهُ هَذِهِ لِفُلَانٍ رَجُلٍ مِنَ الْأَنْصَارِ قَالَ فَسَكَتَ وَحَمَلَهَا فِي نَفْسِهِ حَتَّى إِذَا جَاءَ صَاحِبُهَا رَسُولَ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ يُسَلِّمُ عَلَيْهِ فِي النَّاسِ أَعْرَضَ عَنْهُ صَنَعَ ذَلِكَ مِرَارًا حَتَّى عَرَفَ الرَّجُلُ الْغَضَبَ فِيهِ وَالْإِعْرَاضَ عَنْهُ فَشَكَا ذَلِكَ إِلَى أَصْحَابِهِ فَقَالَ وَاللَّهِ إِنِّي لَأُنْكِرُ رَسُولَ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ قَالُوا خَرَجَ فَرَأَى قُبَّتَكَ قَالَ فَرَجَعَ الرَّجُلُ إِلَى قُبَّتِهِ فَهَدَمَهَا حَتَّى سَوَّاهَا بِالْأَرْضِ فَخَرَجَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ ذَاتَ يَوْمٍ فَلَمْ يَرَهَا قَالَ مَا فَعَلَتِ الْقُبَّةُ قَالُوا شَكَا إِلَيْنَا صَاحِبُهَا إِعْرَاضَكَ عَنْهُ فَأَخْبَرْنَاهُ فَهَدَمَهَا فَقَالَ أَمَا إِنَّ كُلَّ بِنَاءٍ وَبَالٌ عَلَى صَاحِبِهِ إِلَّا مَا لَا إِلَّا مَا لَا يَعْنِي مَا لَا بُدَّ مِنْهُ

«[В один із днів] Посланець Аллаха ﷺ вийшов і побачив будівлю з високим куполом, після чого спитав: «Що це іще таке?», — на що його ﷺ сподвижники сказали: «Воно належить такому-то із ансарів». Він ﷺ нічого не сказав, але запам’ятав це. Коли хазяїн будівлі підійшов і побажав привітатись з Посланцем ﷺ, коли він ﷺ був серед людей, той ﷺ відвернувся від нього. Чоловік спробував зробити це іще декілька разів, але потім зрозумів, що саме він був причиною гніву і відвертання [Посланця ﷺ]. Тоді він поскаржився на це своїм товаришам, сказавши: «Клянусь Аллахом! Я не можу зрозуміти [причину гніву і неприязні] Посланця Аллаха ﷺ», — на що вони відповіли: «Він вийшов і побачив твою будівлю з високим куполом». Тоді чоловік повернувся до своєї будівлі і зруйнував її, зрівнявши з землею. В інший день, коли Посланець Аллаха ﷺ вийшов і не побачив будівлі, то спитав: «Що трапилось з будівлею з високим куполом?». Йому ﷺ відповіли: «Володар будівлі поскаржився на твоє відвертання від нього, і коли ми йому повідомили [про причину твого гніву і неприязні], він зруйнував будівлю», — на що він ﷺ сказав: «Будь-яка будівля буде нещастям для його володаря, окрім інших, окрім інших». Посланець ﷺ мав на увазі «окрім тих будівель, в яких є необхідність»12.

В іншій версії говориться:

إِنَّ كُلَّ بِنَاءٍ وَبَالٌ عَلَى صَاحِبِهِ يَوْمَ الْقِيَامَةِ إِلَّا مَا لَا بُدَّ مِنْهُ

«Будь-яка будівля буде нещастям в Судний день для його володаря, окрім тих будівель, в яких є необхідність». В хадісі Пророк ﷺ застосував спосіб не розмовляти з чоловіком, показавши цим, що він гнівається і обурений вчинком чоловіка. Якщо б Посланець Аллаха ﷺ захотів, то зруйнував би будівлю своїми руками, але він ﷺ використав метод, який в ту мить відобразив найбільшу мудрість.

Підбиваючи підсумки, основний принцип в усуненні засуджуваного полягає в тому, щоб усунути його будь-яким чином або способом в залежності від можливості. Проте якщо чоловік схиляється до тому, що засуджуване можна усунути лише силою, тоді повинна бути застосована сила, і не дозволяється обмежуватись лише словами або критикою серця.

Матеріал із книги:
«Норми Шаріату про діяльність наказувати схвалюване і утримувати від засуджуваного (аль-амру біль мааруф ван-нахъю аніль мункар)».

 

Ясін ібн Алі

_______________

1. Книга «Іхъя улюм ад-дін», автор Абу Хамід аль-Газалі.

2. Книга «Ахкам аль-куръан», автор Абу Бакр ібн аль-Арабі.

3. Книга «Ас-Саблю аль-джаррар», автор Мухаммад аш-Шаукані.

4. Навів Муслім в «Сахіх».

5. Навів Ан-Насаі в «Ас-Сунан ас-сугра» від Абу Саіда аль-Худрі.

6. Навів Муслім в «Сахіх».

7. Навів Муслім в «Сахіх».

8. Навів Бухарі в «Сахіх».

9. Навели Муслім в «Сахіх»,Бухарі в «Сахіх», і Ібн Маджа в «Ас-Сунан».

10. Книга «Іхъя улюм ад-дін», автор Абу Хамід аль-Газалі.

11. Навів Муслім в «Сахіх».

12. Навели Абу Дауд в «Ас-Сунан», Абу Яла в «Муснад». Ібн Хаджар в «Файду аль-кадір» сказав наступне: «Передавачі цього хадісу заслуговують на довіру (сікат),окрім передавача, який передає безпосередньо від Анаса, ким і є Абу Тальха аль-Асаді. Причина цього полягає у тому, що Абу Тальха невідомий. Проте даний хадіс має шавахід від Васілі ібн аль-Аскаа, який навів ат-Табарані».