Новина:
У середу президент США Дональд Трамп заявив, що Китай погодився не постачати зброю Ірану, і що він отримав особисті запевняння щодо цього від Сі Цзіньпіна. Трамп написав на своїй платформі Truth Social: «Вони погодились не постачати зброю Ірану» (Rai Al-Youm).
Коментар:
По-перше, необхідно проаналізувати політику США по стримуванню Китаю, оскільки вона залишається однією із головних пріоритетів зовнішньої політики і стратегічного планування США. Для досягнення цієї мети США спричинили тиск на Венесуелу, а потім переключили свою увагу на Іран, прагнучи перетворити його із країни, яка перебуває у сфері впливу Америки, на залежну державу, позбавлену самостійного політичного рішення.
Це означає підкорення Ірану вимогам Америки, навіть якщо вони суперечать його національним інтересам, і встановлення абсолютного контролю над його політичними та економічними рішеннями, особливо стосовно нафтового сектору (видобуток, продаж, ціноутворення і бартер), а також контроль над іранськими багатствами, як це трапилось з Венесуелою.
По-друге, першочерговою задачею Пекіну є забезпечення енергетичної безпеки, необхідної для його промислового сектору, а також захист свого найбільш важливого стратегічного проекту — сухопутного Шовкового шляху. Щодо енергетики, то через Ормузьку протоку проходить від 40 до 45% китайського імпорту сирої нафти і біля 30% поставок скрапленого природного газу. До загострення напруженості Іран в одиночку експортував приблизно 1,4 млн. барелів на день до китайських нафтопереробних заводів, що складало біля 13% загального нафтового імпорту Китаю і забезпечувало 80–90% нафтових доходів Тегерану.
Китай, передбачаючи наслідки війни, зумів створити стратегічний резерв, якого вистачить приблизно на 140 днів. В умовах, коли ціна нафти марки Brent стабілізувалась на рівні 109 доларів за барель (зростання склало 51%), здатність Китаю закуповувати російську та іранську нафту за юані забезпечила йому більш широкі можливості для стримування інфляційного шоку порівняно з конкурентами, прив’язаними до долару. Крім того, Китай виграв від раннього переходу до відновлюваних джерел енергії і електромобілів, що дозволило сформувати структурні резерви і зробило його менш уразливим до кризи порівняно з іншими країнами Азії.
Китай усвідомлює небезпеку затягування війни, тому діє своїм непрямим методом, надаючи необмеженої підтримки Ірану, включаючи вибіркові постачання озброєнь і передачу розвідувальної інформації. Це надає Пекіну можливості уважно спостерігати за військовими можливостями США, перевіряти ефективність озброєнь і вилучати уроки на випадок можливого майбутнього протистояння з Вашингтоном. Водночас ця підтримка допомагає Ірану виснажувати Америку і нав’язувати їй високу ціну, що посилює іранські важелі тиску. Навіть в умовах припинення вогню Китай буде прагнути зміцнювати оборонну систему Ірану, щоб гарантувати заподіяння іще більшого збитку американським активам у будь-якому наступному раунді протистояння.
Ця війна продемонструвала межі можливостей Америки у протистоянні з державою «третього світу» і виявила, що дії США були продиктовані не стільки амбіційним стратегічним планом, скільки спробами управління. Це спонукає світ сприймати США як державу, яка діє під тиском власних проблем, перебуває на політичному спаді, з різкими заявами, невдалими рішеннями і відходом від зваженої дипломатії.
Тому цілком природно, що інші країни почали дистанціюватись від Америки, оскільки вона будувала свій курс на гаслі «Америка перш за все», а не на основі міжнародного партнерства і співпраці. Отож, логічним результатом цього шляху стане гасло: «Нехай Америка паде першою».
