3 березня 2025 року президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган заявив, що «неможливо уявити безпеку європейського континенту без Туреччини». Про це він сказав в своїй промові під час іфтару з іноземними послами, акредитованими в Анкарі, на території штаб-квартири Партії справедливості і розвитку в турецькій столиці.
Ердоган також підкреслив: «Будучи невід’ємною частиною Європи, ми розглядаємо процес нашого вступу до Європейського Союзу як стратегічний пріоритет». Він додав: «Європі стане усе складніше зберігати свій глобальний статус, якщо вона не надасть Туреччині гідного місця».
Давайте розглянемо відносини між Туреччиною і ЄС. Спроби Туреччини приєднатись до цього союзу почались іще 31 липня 1959 року. Протягом десятиріч велись переговори, підписувались численні протоколи і угоди під різними назвами, що лише підтверджує відсутність у Європи серйозних намірів прийняти Туреччину до свого складу. Замість цього ЄС утримує Анкару в стані невизначеності між надією і відчаєм, використовуючи це у якості інструменту тиску. Європа висуває Туреччині нові умови, зближаючи її з собою і одночасно віддаляючи від того, що в ній залишилось із Ісламу. Таким чином, ЄС прагне зберегти свій політичний вплив в Туреччині і повернути втрачені позиції, які раніше перейшли до США.
3 жовтня 2005 року було прийнято рішення про початок перегляду кандидатури Туреччини, і вона була визнана підходящою для вступу до ЄС. Проте це відбулось під тиском США, які хотіли, щоб Туреччина стала їх провідником всередині Євросоюзу. Цей факт визнавав навіть тодішній міністр закордонних справ Франції Бернар Кушнер.
Але згодом Європа знов вдалась до тактики затягування часу, висунувши Туреччині список із 35 питань, вимагаючих врегулювання. Серед них — кіпрське питання, курдська проблема, права алавітів, визнання геноциду вірмен, права жінок, права людини, права ЛГБТ, свободи, конституційні реформи, закони і демократія.
Пізніше переговори відновились, але остаточно зупинились в 2016 році після того, як Ердоган відправив у відставку прем’єр-міністра Ахмета Давутоглу, який раніше досяг угоди з ЄС про скасування візового режиму для турецьких громадян. Проте Європа не проявила ніякої серйозності у питанні прийняття Туреччини до союзу, продовжуючи лише затягувати і ухилятись від конкретних рішень.
Зараз же Ердоган намагається скористатись напруженістю у відносинах між Європою і США, яка прагне до ослаблення Європейського союзу, залишаючи Європу беззахисною перед Росією. В цьому контексті Ердоган знов вимагає прийняття Туреччини до ЄС, пов’язуючи безпеку Європи з Туреччиною, а також представляючи свою країну як ключовий чинник, необхідний для збереження європейського впливу у світовій політиці. Це робить Європу такою, що потребує Туреччини у питаннях безпеки і політики: якщо Брюссель відкине Анкару, то Америка продовжить її підривати, а Росія стане іще більшою загрозою. Якщо ж Туреччину приймуть до ЄС, США пом’якшать свою позицію, оскільки Туреччина знаходиться в їх орбіті впливу. Таким чином, Ердоган може зіграти роль посередника між Європою і США, переконавши останню знизити напруженість і визнати Європу повноцінним глобальним партнером завдяки присутності Туреччини в союзі.
Ердоган вказує на нову загрозу з боку Росії, підкреслюючи, що Європа не зможе протистояти їй без Туреччини. Вона нагадує, що Туреччина – частина Європи і грає важливу роль у забезпеченні її безпеки. Анкара є членом НАТО з 1952 року і завжди захищала Європу з південного напрямку від східного табору на чолі з Росією. Зараз, з миті початку війни в Україні, російська загроза знов загострилась, що робить Туреччину іще більш значущим партнером для Європи.
Ердоган розглядає вступ Туреччини до ЄС як стратегічний пріоритет. Якщо це відбудеться, Анкара зможе грати ключову роль всередині союзу в інтересах США, а також отримає значні економічні вигоди. Проте він усвідомлює, що Європа продовжує тягнути час, і що членство Туреччини в ЄС є практично неможливим. Тим не менш, він використовує це питання в своїй політичній стратегії для зміцнення своїх позицій всередині країни, представляючи себе борцем за виконання народної вимоги. Таким чином, створюється ілюзія надії на вступ Туреччини до ЄС.
Окрім того, він використовує цю тему в своїй зовнішній політиці, ставлячи Європу в незручне становище, щоб примусити її пом’якшити свою антиросійську позицію і надати Туреччині певні поступки. Він також натякає, що у нього є сильні козирі – хороші відносини з Америкою при Трампі і з Росією. Європа вже втратила Росію після початку української кризи і тепер ризикує втратити США, які втягнули її до цієї війни.
Ердоган намагається представити Туреччину як рятувальний круг для Європи. Це також зміцнює його позиції перед США, демонструючи, що Вашингтону не обійтись без нього, враховуючи його заслуги перед ними в Лівії, Азербайджані і Сирії. Врешті решт він розраховує використати усе це для збільшення своєї популярності всередині країни, адже він готується до участі в президентських виборах 2028 року.
Це підтверджує, що Ердоган не мислить з ісламської точки зору. Якщо б Ердоган дійсно виходив із ісламських принципів, він ніколи б не добивався вступу до Європейського Союзу і не йшов би на численні поступки заради цього. Зокрема, для того, щоб вдовольнити порочні європейські норми, він не став би змінювати закони, які і так, будучи порочними, були додатково змінені, щоб іще більше розбестити суспільство, особливо у питаннях, які стосуються жінок, родини, прав ЛГБТ і так званих «свобод». Варто нагадати, що діюча правова система Туреччини заснована на старих європейських законах, які завіз країни Мустафа Кемаль після скинення Халіфату і усунення Шаріату із системи правління.
Європейці періодично підкормлюють Туреччину надіями на вступ до їх союзу, щоб остаточно її не втратити, особливо на тлі інтересу Туреччини до БРІКС. Вони хочуть зберегти Туреччину у якості зовнішнього партнера, але не приймати її до ЄС, оскільки побоюються її членства. Адже якщо Туреччина, будучи крупною мусульманською країною, увійде до Євросоюзу, то стане його найбільшою державою за чисельністю населення і території. Окрім того, її тісні зв’язки з США можуть підсилити американський вплив всередині ЄС, що є серйозною загрозою для Брюсселя.
Проте до НАТО Туреччину прийняли, оскільки її стратегічне положення є вигідним Європі: вона забезпечує захист від Росії і одночасно служить західним військовим плацдармом в мусульманських країнах. В межах НАТО європейці розташували в Туреччині свої бази і використовують її для своїх цілей, але не хочуть, щоб Туреччина використовувалась Америкою всередині ЄС. Вони прагнуть зберегти християнський характер Європейського Союзу і не готові прийняті понад 80 мільйонів мусульман до свого блоку. В Європі глибоко укорінена ворожість до Ісламу і мусульман. Вони не тільки не хочуть бачити Туреччину в ЄС, але й з трудом терплять наявність мільйонів мусульман, які проживають у них у якості мігрантів, робочих-ветеранів, їх дітей і внуків.
Ця ненависть – частина на історичної злопам’ятності європейців по відношенню до Ісламу. Вони вважають, що мусульмани не піддаються асиміляції, адже ті продовжують дотримуватись своєї віри і культури, що дратує як демократичних лібералів, правлячих Європою, так і ультраправих націоналістів, які не можуть змиритись навіть з присутністю людей іншої національності в своїх країнах, не говорячи вже про мусульман, до яких їх ненависть у рази більше.
Той, хто дивиться на речі крізь ісламський склад розуму, повинен бачити в Туреччині не інструмент європейської політики, а опору для відродження Праведного Халіфату. Туреччина могла б стати центром об’єднання ісламських земель, населення яких складає біля двох мільярдів людей, територія охоплює приблизно 32 мільйона квадратних кілометрів, а природні багатства включають величезні запаси нафти, газу, металів та інших ресурсів. Ісламському світу немає ніякої необхідності в прогнилій Європі та її хиткому союзі.
Газета «Ар-Рая»
Асад Мансур
19.03.2025
