Питання: Під час вивчення тафсіру 3 сури 104 аяту:
وَلۡتَكُن مِّنكُمۡ أُمَّةٞ يَدۡعُونَ إِلَى ٱلۡخَيۡرِ وَيَأۡمُرُونَ بِٱلۡمَعۡرُوفِ وَيَنۡهَوۡنَ عَنِ ٱلۡمُنكَرِۚ وَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡمُفۡلِحُونَ
«Нехай буде серед вас група людей, які будуть закликати до добру (Ісламу), наказувати схвалюване і забороняти засуджуване. Саме вони будуть тими, хто набув успіху», —
у мене виникло питання.
Питання полягає у наступному: чому говориться, що частка «مِنْ» вказує на «ат-табід» (виділення частини із загального). На це питання мене наштовхнули слова Всевишнього: «які будуть закликати до добру, наказувати схвалюване і забороняти засуджуване». Адже, по суті, така діяльність вимагається від кожного мусульманина, і нею можуть займатись як індивіди, такі і групи. Так чому ми говоримо, що така діяльність окремо іще потребує і згуртування?
Більше того, частка «مِنْ» має два значення: ат-табід (виділення частини із суспільства) і аль-баян (роз’яснення). Дуже часто ці значення важко відрізнити один від одного. Тому я хочу Вас спитати: хіба араби не використовують різного роду мовні інструменти, щоб відрізняти, коли частка «مِنْ» використовується у значеннях ат-табід, а коли — у значенні аль-баян?
Сподіваюсь, я зміг довести до Вас свою думку. Прошу Аллаха воздати Вам благом за відповідь!
Відповідь:
Частка «مِنْ» має декілька значень, серед яких:
а) ат-табід.
Наприклад:
مِّنۡهُم مَّن كَلَّمَ ٱللَّهُ
«Серед них є такі, з якими говорив Аллах» (2:253), —
тут частка «مِنْ» вказує на групу людей із загального числа.
لَن تَنَالُواْ ٱلۡبِرَّ حَتَّىٰ تُنفِقُواْ مِمَّا تُحِبُّونَ
«Ви не набудете благочестя,поки не будете витрачати із того, що ви любите» (3:92), —
тобто, поки не будете витрачати частину того, що ви любите.
б) аль-баян.
Наприклад:
فَٱجۡتَنِبُواْ ٱلرِّجۡسَ مِنَ ٱلۡأَوۡثَٰنِ
«Уникайте скверни, що відноситься до ідолів» (22:30),
يُحَلَّوۡنَ فِيهَا مِنۡ أَسَاوِرَ مِن ذَهَبٖ
«Вони будуть прикрашені такими речами, як браслети із золота» (18:31).
Дійсно, часто виникає плутанина між двома значеннями (ат-табід і аль-баян), але сам контекст і каріни (посили) роз’яснюють те, який саме зміст був закладений у частці «مِنْ».
Зараз давайте розглянемо 104 аят з декількох сторін:
وَلۡتَكُن مِّنكُمۡ أُمَّةٞ يَدۡعُونَ إِلَى ٱلۡخَيۡرِ وَيَأۡمُرُونَ بِٱلۡمَعۡرُوفِ وَيَنۡهَوۡنَ عَنِ ٱلۡمُنكَرِۚ وَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡمُفۡلِحُونَ
«Нехай буде серед вас група людей, які будуть закликати до добру (Ісламу), наказувати схвалюване і забороняти засуджуване. Саме вони будуть тими, хто набув успіху» (3:104).
1) З точки зору контексту
Погляньте на контекст аяту, а також на аят до нього і аят після нього. Я маю на увазі наступні аяти:
وَٱعۡتَصِمُواْ بِحَبۡلِ ٱللَّهِ جَمِيعٗا
«Міцно тримайтесь за вервь Аллаха усі разом …» (3:103),
وَلۡتَكُن مِّنكُمۡ أُمَّةٞ
«Нехай буде серед вас група людей …» (3:104),
وَلَا تَكُونُواْ كَٱلَّذِينَ تَفَرَّقُواْ وَٱخۡتَلَفُواْ
«Не будьте як ті, що розділились і впали у розбіжності …» (3:104).
І ми бачимо, що звернення у 103 і 105 аятах починаються зі слів «وَٱعۡتَصِمُواْ» і «وَلَا تَكُونُواْ». Ці слова використовуються у формі множини. Проте у 104 аяті звернення починається зі слова, де використана однина — «وَلۡتَكُن», а не форма множини «وَلْتَكُونُوا».
В арабській мові, якщо розглядати контекст, де ми бачимо спочатку, як приходить слово у множині, потім в однині, а потім знов у множині, це означає, що звернення у формі єдиного числа несе своє обособлене значення і відрізняється від того, який був зміст до цього і після.
У 103 аяті звернення починається зі слова у формі множини, і скеровано воно на адресу усіх мусульман: «Міцно тримайтесь». 105 аят також починається зі слова у формі множини, адресованого до усіх мусульман: «Не будьте». А ось між цими двома аятами, тобто у 104 аяті, звернення до мусульман починається зі слова у формі однини, а це говорить вже про те, що само звернення адресоване не до усіх, а лише до частини мусульман.
І ту недоречним буде задати питання: чому ми говоримо, що слово «وَلۡتَكُن» приходить у формі однини, адже воно пов’язано зі словом «أُمَّةٞ», значення якого вказує на групу, а не на індивіда?
Відповідь на це питання полягає у тому, що ми говоримо про мовний бік початку звертання, яке не впливає на слово, наступне після нього. Наприклад, 59 аят 38 сури:
هَٰذَا فَوۡجٞ
«Ось натовп…».
Значення слова «فَوۡجٞ» вказує на групу, а не на індивіда. Але це не означає, що вказівний займенник «هَٰذَا» став у формі множини, ні, він як і раніше залишається у формі однини, навіть якщо потім мова йде про групу людей. Наприклад, я можу сказати Вам: «أَنْتُمْ أَكْرَمَكُمُ اللهُ عَالِمٌ فَاضِلٌ» (Аллах вшанував Вас видатним вченим), то тут слово «أَنْتُمْ» вказує на множину при тому, що наступні після цього слова «عَالِمٌ» і «فَاضِلٌ» вказують на однину.
Таким чином, слово «وَلۡتَكُن» буде у формі однини «وَلۡتَكُن مِّنكُمۡ أُمَّةٞ», але не у формі множини «كُونُوا أُمَّةً». Тому на дане слово не впливає ані жіночий, ані чоловічий рід, щоб відповідати у цьому слову «أُمَّةٞ». Слово «وَلۡتَكُن» залишається в однині, а не у множині — «وَلْتَكُونُوا».
Повторюсь, тут ми розглядаємо мовний бік, тобто форму мови. Адже тема пов’язана з відмінністю форми мови у трьох аятах: «Міцно тримайтесь», «Нехай буде», «Не будьте».
Щоб картина була більш ясною та наочною, погляньте на цей аят:
لَّيۡسَ ٱلۡبِرَّ أَن تُوَلُّواْ وُجُوهَكُمۡ قِبَلَ ٱلۡمَشۡرِقِ وَٱلۡمَغۡرِبِ وَلَٰكِنَّ ٱلۡبِرَّ مَنۡ ءَامَنَ بِٱللَّهِ وَٱلۡيَوۡمِ ٱلۡأٓخِرِ وَٱلۡمَلَٰٓئِكَةِ وَٱلۡكِتَٰبِ وَالنَّبِيِّينَ وَءَاتَى ٱلۡمَالَ عَلَىٰ حُبِّهِۦ ذَوِي ٱلۡقُرۡبَىٰ وَٱلۡيَتَٰمَىٰ وَٱلۡمَسَٰكِينَ وَٱبۡنَ ٱلسَّبِيلِ وَٱلسَّآئِلِينَ وَفِي ٱلرِّقَابِ وَأَقَامَ ٱلصَّلَوٰةَ وَءَاتَى ٱلزَّكَوٰةَ وَٱلۡمُوفُونَ بِعَهۡدِهِمۡ إِذَا عَٰهَدُواْۖ وَٱلصَّٰبِرِينَ فِي ٱلۡبَأۡسَآءِ وَٱلضَّرَّآءِ وَحِينَ ٱلۡبَأۡسِۗ
«Благочестя не полягає у тому, щоб ви обертали ваші обличчя на схід і захід. Але благочестивий той, хто увірував в Аллаха, в Останній день, в янголів, у Писання, у пророків, хто роздавав майно, незважаючи на свою любов до нього, родичам, сиротам, бідним, тим, хто подорожує, і тим, хто просить, витрачав його на звільнення рабів, робив намаз, виплачував закят, дотримувався договорів після їх укладання, проявляв терпіння у скруті, при хворобі і під час битви» (2:177).
Ту необхідно звернути увагу на те, що хабар (присудок) слова «لَٰكِنَّ» знаходиться у називному відмінку (ар-раф), те ж саме спостерігається у слові «ٱلۡمُوفُونَ». Проте потім слово «ٱلصَّٰبِرِينَ» приходить у знахідному відмінку (ан-насб), тим самим відрізняючись відмінком від хабара (присудка) слова «لَٰكِنَّ» і від слова «ٱلۡمُوفُونَ». Подібна відмінність форми мови в арабській мові означає, що слово «ٱلصَّٰبِرِينَ» вказує на перевагу перед рештою інших: саме вони більш вихваляємі, аніж ті, хто був згаданий до цього. Іншими словами, різність у формі викладення мови говорить проте, що такі люди мають відмінність від тих, хто був згаданий вище по тексту.
Ось такою є красномовна арабська мова, коли мова заходить про відмінності у формі мови.
Таким чином, те, що сказано в аяті відносно відмінності у мові, має на увазі, що звернення у 104 аяті не стосується усієї Умми, а стосується лише її частини. Враховуючи сам контекст, стає зрозумілим, що частка «مِنْ» несе в собі значення ат-табід, а не аль-баян.
2) З точки зору самої теми 104 аяту
Діяльністю «наказувати схвалюване і забороняти засуджуване» можуть займатись лише ті, хто здатен на це, тобто не кожен. Більше того, аят не лише велить наказувати схвалюване і забороняти засуджуване, але й вимагає закликати до Ісламу. Адже, якщо б мова йшла лише про наказ до схвалюваного і заборону засуджуваного, тоді б не було звернення до усіх, а було б достатнім виконання даного фарду з боку індивідів.
Слово «ٱلۡخَيۡرِ» (добро) прийшло з визначеним артиклем «ال», який вказує на всезагальність. Під словом «добро» мається на увазі повний Іслам, тобто Іслам, який охоплює поклоніння, взаємовідносини, покарання, структуру Ісламської Держави і т.д. Повний Іслам також включає в себе обрання халіфа, який буде запроваджувати закони Шаріату. Але варто також розуміти, що встановлення Халіфату — це колективна діяльність, а не справа окремих індивідів. Тому аят зобов’язує створити згуртування із числа мусульман, яке буде закликати до Ісламу за допомогою встановлення державного інституту, наказувати схвалюване і забороняти засуджуване. Без держави неможливо повне запровадження усіх законів Ісламу, адже окрім індивідуальних обов’язків (намаз, пост і т.п.) є і інші: обрання халіфа, який буде запроваджувати як систему покарань, так і інші системи для життя. Заклик до повного Ісламу означає встановлення Халіфату, а це вже вимагає колективної діяльності, тобто вимагає діяльності згуртування.
Неможна говорити, що заклик до встановлення держави відрізняється від діяльності по його встановленню,аргументуючи це тим, що діяльність по встановленню держави потребує наявності згуртування, а заклик до встановлення держави не потребує цього, досить лише наявності індивідів, які цим займаються.
Причина цього полягає у тому, що сам заклик до встановлення держави неможна відірвати від діяльності по його встановленню. Адже заклик до встановлення держави — це не віртуальна реальність, яка іде у розриві від справи . Заклик до встановлення держави вимагає дій у цьому напрямку. Саме так вчиняв Посланець Аллаха ﷺ: він закликав, діяв, звертався по допомогу (Таляб ан-Нусра), а потім встановив державу у Медині. Так послідуйте прикладу Посланця Аллаха ﷺ!
Хізб ут-Тахрір закликає і діє, ідучи по шляху Посланця ﷺ. І так буде тривати, поки, з дозволу Аллаха, не встановиться Ісламська Держава.
Тема 104 аяту (заклик до повного Ісламу) вказує на те, що звернення у ньому було направлено не на адресу окремих індивідів. Адже встановлення держави відбувається не руками окремих особистостей, навпаки, вони повинні нести свій заклик у рядах згуртування — згуртування, яке здатне вести таку діяльність. Саме тому частка «مِنْ» у даному аяті несе в собі значення ат-табід.
3) З точки зору мови
Є низка мовних інструментів, які спеціалісти в області арабської мови використовують для розрізнення частки «مِنْ» у значенні аль-баян від інших значень. Вони виділили три аспекти, коли «مِنْ» несе в собі значення аль-баян:
а) Коли частка «مِنْ» використовує слово після себе, щоб дати роз’яснення тому, що було до неї. Наприклад:
فَٱجۡتَنِبُواْ ٱلرِّجۡسَ مِنَ ٱلۡأَوۡثَٰنِ
«Уникайте ж скверни, що відноситься до ідолів» (22:30).
Тому Ви можете сказати: «Ідоли — це скверна».
أَسَاوِرَ مِن ذَهَبٖ
«браслетами із золота» (18:31).
Слово «золото» використовується як інформація про браслети. Тому Ви можете сказати: «Браслети — це золото».
Проте у 104 аяті дані аспекти не можна застосувати:
وَلۡتَكُن مِّنكُمۡ أُمَّةٞ
«Нехай буде серед вас група людей».
Адже після частки «مِنْ» використовується особистий займенник «كُمۡ» (вас), а те, що стоїть до частки «مِنْ», то воно — «وَلۡتَكُن» — із похідних від дієслова «كَانَ». Особистий займенник «كُمۡ» не придатний бути у якості хабара дієслова «كَانَ», він придатний бути його ісмом (підметом). Таким чином, можна сказати: «وَلْتَكُنْ أَنْتُمْ أُمَّةً» (нехай ви будете групою). Отож, частка «مِنْ» у даному аяті не може бути у значенні аль-баян.
б) Частки «مِنْ» і особистий займенник «كُمۡ» після неї будуть:
— або у положенні аль-халь (обставина образу дії), якщо слово до них буде з визначеним артиклем «ال»,
— або ж у положенні ан-наат (прикметник), якщо слово до них буде без артикля «ال».
Наприклад, «أَسَاوِرَ مِن ذَهَبٍ» (браслетами із золота); тут вираз «із золота» придатний бути ан-наатом, отож, можна сказати: золоті браслети. Причина цього полягає у тому, що слово «أَسَاوِرَ» прийшло без артикля «ال».
Також — вираз «ٱلرِّجۡسَ مِنَ ٱلۡأَوۡثَٰنِ» (скверни, що відноситься до ідолів); тут «що відноситься до ідолів» придатне бути аль-халем, бо слово «ٱلرِّجۡسَ» прийшло з певним артиклем «ال». Отож Ви можете сказати: «اَلرِّجْسَ وَثَنًا أَمْرٌ مُنْكَرٌ» (до скверни відносяться ідоли, і це — гріховна справа). Тому слово «ідоли» буде роз’ясненням самої скверни.
Неможна стверджувати, що слово «وَثَنًا» є ісмджамід (іменник, до якого не можна застосувати словотвір і словозміну), а отож, він ближче до положення ат-тамйіз (конкретизуюче ім’я), а не до аль-халю. Тому що аль-халь в основі є похідним описом (васфмуштак), і це по двом причинам:
1) Дійсно, аль-халь в основі є похідним описом (васфмуштак):
فَخَرَجَ مِنۡهَا خَآئِفٗا
«Муса покинув місто у жаху» (28:21),
وَأَرۡسَلۡنَٰكَ لِلنَّاسِ رَسُولٗا
«Ми відправили тебе посланцем для людей» (4:79).
Але іноді аль-халь може прийти як ісмджамід: «بِعْهُ مُدًا بِدِرْهَمٍ» (я продав його (товар), оцінивши кожен його мудд в один дирхам). Тут слово «مُدًا» знаходиться у положенні аль-халь. Інший приклад — «كَرَّ زَيْدٌ أَسَدًا» (Зайд атакує (ворога) як лев). Тут слово «أَسَدًا» знаходиться у положенні аль-халь.
Але, повторюсь, у більшості випадків аль-халь буває похідним описом (васфмуштак).
Що стосується тамйіза, то він в основному буває ісмджамід, як, наприклад, «عِشْرُونَ دِرْهَمًا» (20 дирхамів), «رَطْلًا زَيْتًا» (ратль масла). Ратль — це міра ваги. Проте іноді він може бути і похідним (муштак), як, наприклад, «لِلَّهِ دَرُّهُ فَارِسًا» (який чудовий він у якості вершника), «لِلَّهِ دَرُّهُ رَاكِبًا» (який чудовий він у якості наїзника).
Отож, необов’язково, що кожен ісмджамід був тамйізом, іноді він може бути і аль-халем.
Іншим важливим моментом є те, що аль-халь описує сутність свого володаря, тобто аль-халь описує стан суб’єкта, а не його відмінність від інших.
Наприклад, «عِشْرُونَ دِرْهَمًا» (20 дирхамів); слово «دِرْهَمًا» є тамйізом, бо воно не роз’яснює сутність слова «عِشْرُونَ», а лише показує відмінність від інших. Так само і вираз «رَطْلًا زَيْتًا» (ратль масла);тут слово «زَيْتًا» є тамйізом, бо воно не роз’яснює сутність слова «رَطْلًا», і не є його складовою, а лише показує відмінність ратля від ратлей.
У той же час слово «وَثَنًا» у виразі «اَلرِّجْسَ وَثَنًا أَمْرٌ مُنْكَرٌ» (до скверни відносяться ідоли, і це — гріховна справа) роз’яснює сутність скверни, говорячи, що скверна відноситься і до ідолів. І тут не йде мова про те, що ідоли — це щось інше, аніж скверна.
Це було з точки зору мови.
Що стосується 104 аяту, то займенник, який мається на увазі у слові «وَلۡتَكُن» відноситься до «أُمَّةٞ», а воно, у свою чергу, стоїть без визначеного артикля «ال». Отож, вираз «مِّنكُمۡ» не придатний бути у якості ан-наата слову «أُمَّةٞ».
Також неможна говорити, що слово «أُمَّةٞ» знаходиться у певному стані. Більше того, суть питання полягає не у тому, чи знаходиться слово «أُمَّةٞ» у певному стані чи ні, а у тому, чи придатний вираз «مِّنكُمۡ» бути ан-наатом, якщо «أُمَّةٞ» стоїть у невизначеному стані, або бути аль-халем, якщо «أُمَّةٞ» стоїть у визначеному стані. У даному аяті вираз «مِّنكُمۡ» не придатний бути ані аль-халем, ані ан-наатом для слова «أُمَّةٞ».
Поруч з цим, дослідження питання, коли опис (васф) робить слово у невизначеному стані словом, яке знаходиться у визначеному стані, не відноситься до даної теми. Але я усе-таки скажу, що такий опис (васф) є приватним, а не загальним. Наприклад, якщо Ви скажете:
جَاءَ رَجُلٌ كَانَ يُنَادِي فِي السُّوقِ عَلَى بَيْعِ السِّلَعِ
(прийшов чоловік, який раніше об’являв на ринку про ціну товарів). Тут опис (який раніше об’являв на ринку про ціну товарів) не ставить слово «رَجُلٌ» у визначений стан, воно залишається невизначеним. Причина цього полягає у тому, що подібний опис є загальним і стосується кожного, хто об’являє про ціну на ринку.
У 104 аяті опис (васф), який слідує за словом «أُمَّةٞ», є загальним, тому «أُمَّةٞ» залишається у невизначеному положенні. Це ясно простежується у книгах по тафсіру із значення слова «أُمَّةٞ». Але при цьому є велика розбіжність відносно самого значення слова «أُمَّةٞ».
Таким чином, більш переважним буде те, що слово «أُمَّةٞ» знаходиться у невизначеному стані. Окрім того, чи є частка «مِنْ» у значенні аль-баян (пояснення) чи ні, не пов’язано з питанням того, у якому положенні знаходиться слово «أُمَّةٞ», а пов’язано з тим, чи придатний вираз «مِّنكُمۡ» бути ан-наатом, якщо «أُمَّةٞ» стоїть у невизначеному стані, або бути аль-халем, якщо «أُمَّةٞ» стоїть у визначеному стані. Вираз «مِّنكُمۡ» не придатний бути ані аль-халем, ані ан-наатом для слова «أُمَّةٞ». Тому частка «مِنْ» буде у значенні ат-табід (виділення приватного із загального).
3) Мова йде про ознаку, яка буде превалювати над рештою інших. Коли ознаки частки «مِنْ» у значенні ат-табід і ознаки у значенні аль-баян будуть рівні, то при наявності даної ознаки чаша вагів переважить у бік аль-баян. Цю ознаку використовують лише тоді, коли частка «مِنْ» прийшла у значенні аль-баян. І вона використовується поруч з частками «مَا» та «مَهْمَا». Наприклад :
مَّا يَفۡتَحِ ٱللَّهُ لِلنَّاسِ مِن رَّحۡمَةٖ فَلَا مُمۡسِكَ لَهَا
«Ніхто не втримає милість, яку Аллах відкриває людям» (35:2).
Тут перед часткою «مِنْ» прийшла частка «مَا», тому у виразі «مِن رَّحۡمَةٍ» частка «مِنْ» буде у значенні аль-баян.
وَقَالُوا مَهْمَا تَأْتِنَا بِهِ مِنْ آيَةٍ
«Вони сказали: «Які б знамення ти не показував …» (7:132).
Тут прийшла частка «مَهْمَا», отож, у виразі «مِنْ آيَة» частка «مِنْ» буде у значенні аль-баян.
Ми сказали «превалюющий», тому що не завжди «مَا» і «مَهْمَا» повинні передувати частці «مِنْ», щоб вона була аль-баян.
В обговорюваному 104 аяті ознаки частки «مِنْ» у значеннях аль-баян або ат-табід не згадуються у рівні мірі. Але наявні ознаки вказують на те, що у даному випадку «مِنْ» використовується у значенні ат-табід. І це підтверджується відповідними доказами, як у контексті самого звернення, тобто підтверджується словом, з якого починається звернення 104 аяту, так і предметом вимоги у самому аяті . Коли ж ознаки аль-баяна і ат-табіда будуть рівними, то тоді ми звернемось до превалюючої ознаки. Але у 104 аяті така ознака відсутня як така.
Повторюсь іще раз, остання ознака є превалюючою, її араби використовували, щоб відрізняти те, у якому значенні прийшла частка «مِنْ», у випадку, коли ознаки аль-баян і ат-табъід рівні. Коли ж ознаки не рівні, тобто ознак ат-табід більше, тоді до превалюючої ознаки не вдаються.
Виходячи із усіх перерахованих пояснень, частка «مِنْ» у 104 аяті пришла у значенні ат-табід. А це означає, що із числа мусульман повинна утворюватись умма (згуртування) з метою виконання тих фардів, про які іде мова у самому аяті.
3 Рабі ус-сані 1429 р.х.
08.04.2008 р.
