19 серпня 2025 року міністр закордонних справ Сирії Асад аш-Шейбані зустрівся у Парижі з делегацією єврейського утворення за посередництвом США, щоб обговорити низку питань, включаючи зниження напруженості на півдні Сирії і відновлення дії угоди щодо роз’єднання сил 1974 року. Після об’явлення щодо проведення цієї зустрічі розгорілась полеміка серед прибічників сирійської революції, скинення Башара і його режиму, особливо серед тих, хто прагне до ісламських змін, запровадження Ісламу і відстоювання інтересів мусульман в усьому світі. Одні намагались виправдати цю зустріч і переговори різними приводами — балансом сил і внутрішнім положенням вимученої і зруйнованої Сирії, — інші ж рішуче відкинули такі контакти, вважаючи їх зрадництвом, слідуванням політиці підкорення і залежності, а також підривом надій і потенціалу сирійського народу.
Це відбувається не уперше і навіть не у другий чи десятий раз, а, здається, куди частіше, коли мусульманські народи виявляються обманутими. Їм відкривається можливість звільнитись від оков пригноблення і поневолення, позбутись від несправедливості, що не знає меж і обертається черговою змовою, жертвами якої вони стають — жертвами ворогів та їх підісланих агентів, які знов і знов розставляють тенета і пастки. А якщо їх задуми через якусь причину зазнають невдачі, вони вдаються до вивертів і хитрощів, щоб знов привести змову до успіху, посилюючи при цьому пригноблення і тиранію над народами, іще сильніше затягуючи на них окови приниження і поневолення. Так у чому причина цього? На кому лежить відповідальність? І до якого часу це буде тривати і знов повторюватись?
Певна річ, що питання «Як довго буде тривати ця ситуація?» стосується не тривалості часу, а стосується причин, через які ми постійно потрапляємо до пасток змов. Вимагаєма відповідь — прояснити умови, які усувають ці причини.
Так, цей обман і змови, які повторюються із року у рік вже більше ніж 100 років, приносячи з собою лише пригноблення і приниження. І усе ж таки немає відмови від цих причин, немає покаяння за них, а отож, не враховуються їх важкі наслідки, це підтверджується словами Всевишнього Аллаха:
إِنَّ الَّذِينَ اتَّقَوْا إِذَا مَسَّهُمْ طَائِفٌ مِنَ الشَّيْطاًنِ تَذَكَّرُوا فَإِذَا هُمْ مُبْصِرُونَ
«Воістину, якщо богобоязливих людей торкнеться навадження від диявола, то вони поминають назидання і прозрівають» (7:201).
أَوَلَا يَرَوْنَ أَنَّهُمْ يُفْتَنُونَ فِي كُلِّ عَام مَّرَّةً أَوْ مَرَّتَيْنِ ثُمَّ لَا يَتُوبُونَ وَلَا هُمْ يَذَّكَّرُونَ
«Невже вони не бачать, що кожного року вони піддаються випробуванню один чи два рази? Вони не розкаюються після цього і не поминають назидання» (9:126).
Ціль даного дослідження і відповіді не полягає у поглибленому вивченні реальності нового сирійського режиму, його президента і його апарата, і ціль не в аналізі зустрічі міністра закордонних справ Сирії з міністром єврейського утворення, і не у тому, що ця зустріч проходить під покровительством Америки. Якщо ці очевидні речі потребують роз’яснення, це означає, що розуміння реальності досягло критичного ступеня. І мова тут йде не про усю Умму, а про тих, хто висувається на передній план у справі змін, хто займає посади проповідників і викладачів шаріатських наук, а також тих, хто займає позиції ідейного і політичного керівництва. Адже сама Умма у цілому, у своїй масі, не планує, не змінює і не керує, а слідує за тими, хто, як припускається, є людьми знання, справ і керівництва, а також за активістами, які стоять на чолі созидання і змін.
І якщо вже необхідно сказати декілька слів про цю нову владу у Сирії, то ніхто не стверджує, що вона запроваджує Іслам, і ніхто не сумнівається, що вона не запроваджує Іслам. Адже її фундамент — це західна світська система невір’я, що очевидно і в конституції і в законах,і у прихильності уставам і резолюціям ООН. Також ані для кого не є таємницею, що воєнні дії по скиненню режиму Башара Асада були сплановані Америкою, яка узгодила увесь процес і його деталі з Туреччиною і Росією. При цьому ані під час цих подій, ані після них не було помічено ніякої політичної позиції нового режиму, яку можна було б віднести до Ісламу. Замість цього спостерігається уперте прагнення у внутрішній політиці, яка цілком відповідає запитам Америки, а також волаюча байдужість до повторюваних нападів євреїв на Сирію, що викликає серйозні підозри і питання! Не говорячи вже про повне мовчання стосовно геноциду, скоюваного єврейським утворенням у Газі. Так що ж виправдовують ті, хто виправдовують? Чи є у них дійсно якість шаріатські доводи, щоб закривати очі на реальне обличчя цього режиму і умовчувати про нього? Або ж скинення режиму Башара є таким благодіянням, яке дає право коїти усі злодіяння, навіть якщо вони схожі на злодіяння решти режимів регіону? Чому ми бачимо схвалення цього режиму з боку правителів Перської затоки, таких як Мухаммад ібн Салман, а також від Ердогана, не говорячи вже про схвалення з боку Трампа і його спецпосланця Томаса Барака та інших?
Тому об’явлення про зустріч аш-Шейбані з делегацією євреїв, а також офіційні заяви щодо руху у бік нормалізації відносин з євреями, які її супроводжували, стали черговим викриттям режиму, що розкриває його небезпечні скерування.
Те, що дійсно вимагає ретельного дослідження і особливої уваги, — це причини, через які деякі люди, які дбають про справи Умми і прагнуть звільнити її від панування і тиранії Заходу, а також ті, хто пов’язаний з ними, захищають цей режим і його опори, вишукуючи виправдання, щоб приховати його недоліки. Ці люди, на жаль, своїми діями стають однією із причин слабкості мусульман і допомагають ворогам, будь то шляхом розпалювання внутрішніх конфліктів чи згоди з угодою Сайкса-Піко та ігнорування багатьох проблем мусульман. Хоча на словах вони відкидають ідею прихильності національним кордонам, але фактично беруть участь у них, посилаючись на труднощі і безвихідь. Таким чином, вони підштовхують людей до підтримки політики і дій, після чого самі ж опиняються зв’язаними новими обмеженнями, обтяженими іще сильніше і розчарованими, незважаючи на колишні великі і багатообіцяючі надії.
Вважати припустимим ігнорування пороків цього режиму та інших, посилаючись на баланс сил, обставини, фетви через необхідність та інші виправдання, — це помилка у розумінні і дії, навіть якщо вона здійснюється з благими намірами. Це одна із причин слабкості і розгубленості, у якій перебуває Умма, і вона веде до іще більших проблем. І я не розумію, чим ці виправдання відрізняються від фетв інших придворних вчених? Чи є щось відмінне, окрім деяких зовнішніх проявів і вигаданих приводів?!
Причина повторюваних невдач Умми, як ми бачили після революцій в Єгипті, Тунісі, Сирії та в інших країнах, причина підлості і зрадництва мусульман, яке проявлялось раніше в Афганістані, Бірмі та в інших місцях, а сьогодні особливо очевидно і тяжко — у Газі, а також причина просунення нинішнього сирійського режиму, який на ділі нічим не відрізняється від туніського чи єгипетського, окрім оманливого маскування — це не сама Умма, яка мобілізовувалась, поставала і жертвувала собою, а саме: згадані лідери думок. Тобто це вчені, проповідники і активісти, які мають добрі наміри, але попадаються на хитрощі невірних та їх змови, довіряють агентам і запровадженим особам через зовнішні прояви і слова, які служать приманкою у пастку. Вони бачать у цьому надію на бажані зміни і просувають їх, після чого самі потрапляють у пастки, а разом з ними — народ чи уся Умма.
Так, відродження Умми, перебування її на правильному шляху, або ж її занепад і омана, правильність чи помилковість її позицій, рішучість чи відступ, активність чи пасивність — усе це насамперед залежить від того, що присутнє у її вчених, проповідників, лідерів, активістів і наставників, мислителів і політиків, яким вона довіряє і за ким слідує. Усе, що існує в Уммі, у багато чому виходить із того, чим володіють ці люди.
Але що робить цих людей — вчених, активістів і лідерів, які прагнуть до змін з турботою, прагненням і щирістю — такою легкою здобиччю для пасток хитрунів і запроваджених агентів, незважаючи на те, що обмани повторюються і схожі один на одного?
Відповідь на це питання вимагає серйозного дослідження, щоб зрозуміти і усунути ці проблеми, а також співпраці, діалогу і внеску, який виходить за межі цієї статті. Однак скільки б не було причин, усі вони зводяться до однієї основної причини — до нестачі державних діячів в Уммі. Тобто людей, які глибоко розуміють вищі цілі збереження ісламського суспільства і Умми, розуміють її загальні питання і пріоритети так, що політичне мислення, турбота про справи Умми стають їх невід’ємною рисою. Такі люди пропонують практичні рішення, які суворо відповідають Шаріату, вдалині від відчаю, розчарування і виправдань, поширених серед згаданих лідерів думок. Державний діяч, про якого йде мова, — це той, хто об’єднує глибокі і точні знання Шаріату, вільні від розпливчастих фетв і виправдань, заснованих на особистих забаганках, зі вмінням об’єктивно аналізувати реальність, планувати вирішення громадських проблем і ефективно виводити Умму із криз за стислий час і з мінімальними витратами. Згідно з цим критерієм можна сказати, що Ісламська Умма гостро потребує таких людей. Через багато хибних виправдань і неправильних підходів, які ми спостерігаємо, їй поки не вистачає справжніх лідерів, здатних управляти Уммою і ухвалювати правильні рішення. Навряд чи Умма зможе відновити порядок і встояти, якщо у ній не з’являться такі люди — не просто чиновники, а видатні особистості, справжні будівельники держави.
Щодо конкретних причин виправдання відхилень і вигадування приводів для них, то, можливо, одними із найбільш важливих є важка реальність і величезна різниця у силі між невірними і мусульманами. До цього додаються численні невдалі спроби і великі витрати, які закінчувались поразкою, а також увага ворогів до дій мусульман, скерованих на зміни і відродження ісламського способу життя. Крім того, тривалий період без досягнення цілі і зміна поколінь призвели до відчуття неможливості здійснення ісламських змін без відкриття дверей для поступок. Ці відчайдушні думки ведуть до того, що двері для поступок відкриваються, ігноруючи позиції, умови і перешкоди. Саме це є однією із головних і найнебезпечніших причин виправдання дій нинішнього сирійського режиму і його захисту, незважаючи на те, що його політика нічим не відрізняється від інших режимів, звинувачуваних у зрадництві і служінні чужим інтересам. У тих же, хто висуває виправдання, немає реальних доказів, а лише емоції, зверхні враження, формальні ознаки і голослівні ствердження, які спростовуються фактами, а також наміри, ніяк не підкріплювані справами. Це як хапатись за повітря, за одні лише ілюзії, як говорять: «Утопаючий хапається за соломинку».
Слід зазначити, що прагнення хапатись за ілюзії чи за соломинку виникло лише через відсутність справжніх політиків — тих, хто володіє рішучістю, енергією і цілеспрямованістю, незалежно від того, наскільки довгим буде шлях і якими великими будуть жертви. Саме тому більшість згаданих лідерів думок, думаючи про зміни, опиняються перед суворою реальністю, для якої не знаходять іншого рішення, окрім як прикриватись слабкістю, безпорадністю і надуманою «необхідністю», що приводить їх до одного шляху — до послаблень в інтересах, нужді і труднощах, що суперечить Шаріату і не відноситься до шаріатської необхідності чи нестерпних труднощів. І це пояснюється не тільки політичною слабкістю, але й і нестачею знань, і те і інше повинно бути присутнім у державному діячі.
Є питання, яке порушують деякі захисники нинішнього сирійського режиму, незважаючи на очевидну відсутність навіть найменших підстав, і незважаючи на багато доказів його невідповідності Шаріату. Наприклад, вони стверджують, що «переговори з ворогом припустимі і не є забороненими». І далі ці брати продовжують так, нібито переговори, які цей режим постійно веде з представниками єврейського утворення, є узаконеними Шаріатом, а доказом служить лише те, що це в інтересах Сирії і крапка. Однак суть полягає у тому, що обговорення не обмежується самим фактом переговорів. Посланець Аллаха ﷺ вів переговори з невірними у битві біля Рову, в Худайбії та в інших місцях. Праведні халіфи після нього також вели переговори, як прямі, так і косвенні. Але суть питання у предметі переговорів. Про що йде мова? Про повернення прав чи про відмову від них? Чи націлені вони на стримування єврейського утворення і підготовку до боротьби з ним, або ж на поступовий рух до нормалізації відносин з ним і його визнання? Чи включають ці переговори який-небудь намір надати допомогу Газі? Чи є у сирійської влади хоча б натяк на усвідомлення того, що Сирія та її народ — частина ісламських земель, і що їх стосується усе те ж саме, що стосується мусульман в усьому світі? Або ж таке розуміння у них зовсім відсутнє? Якщо так, то яке місце відведено Ісламу у цьому режимі? І чим він відрізняється, наприклад, від йорданського чи саудівського режимів? Те ж саме відноситься і до відносин з Америкою, і до відвертої реалізації світськості, і до підготовки підґрунтя для ослаблення Сирії на користь немусульманських угрупувань. А також до інших побоювань на кшталт поступового втягнення до так званих Угод Авраама.
Одним із доводів, до яких вдаються захисники цього режиму і його політики стосовно Америки, єврейського утворення і країн регіону, є те, що це новий режим, нездатний вести війну з євреями. Якщо він не буде мовчати у відповідь на їх агресію, вони його знищать. Тому, за їх словами, він вимушений підкорятись і виконувати накази Америки, щоб зберегти своє існування! Якщо це так, то чого можна очікувати від такого режиму? Яка його стратегія з побудови власної сили і звільнення? І чи є сирійський режим взагалі державою?
Захисники цього режиму стверджують, що Посланець Аллаха ﷺ вів переговори у битві біля Рову і фактично запропонував невірним поступки. Він вів переговори у Худайбії і запропонував поступки. Подібні аргументи ясно вказують на їх неспроможність у висновках і доказах. Посланець Аллаха ﷺ дійсно вів переговори, але він не підкорявся системам невір’я, їх законам і владі, не підкорявся наказам своїх ворогів у внутрішній і зовнішній політиці. Його ﷺ переговори були скеровані на збереження держави, її суверенітету і влади, згідно з його власним судженням і рішенням. Хіба правителі нового режиму у Сирії роблять дещо подібне?!
Інший аргумент, який висувається захисниками цього режиму і його політики — «Поставивши себе на їх місце, щоб ти зробив?». Відповідь полягає у тому, що мусульманину в принципі не дозволено займати подібне положення, як і не дозволено бути управляючим винного магазина, казино чи борделя. Поза сумнівів, що мусульманину не дозволено займати положення правителя у системі, де немає Ісламу. І навіть, якщо йому запропонують повне правління і усю владу, але за умовою, що він не буде правити за Ісламом, це беззастережно неприпустимо. Подібна пропозиція не раз була зроблена Пророку ﷺ, і він категорично її відкинув. Щодо цього були ниспослані ясні аяти, які стали прямим повелінням Аллаха і відкритою ісламською заявою для невірних і усього світу, яке назавжди стверджує відмову від такого виду правління. З цього приводу була ниспослана сура «аль-Кафірун», у якій тричі повторюється відмова від невір’я у правлінні і взаємовідносинах.
Обов’язок — це запровадження Ісламу, і неприпустимо прагнути до влади лише для того, щоб запроваджувати що-небудь, крім Ісламу. Головна ціль і задача — звеличити слово Аллаха, а не посилювати рух, групу чи її лідера. Тому виправдання «необхідністю» тут не мають місця і слугують лише спотворенням реальності, адже немає ніякої необхідності, щоб та чи інша людина чи група перебували при владі, у міністерстві чи у палаці. Заборонено служити невірним і колонізаторам в управлінні землями мусульман або надавати їм суверенітет, навіть якщо це обіцяє користь мусульманам, наприклад, скинення невірного правителя чи тирана. Обов’язок мусульман — прагнути до змін, встановлювати владу Ісламу, кидати тиранів, співпрацювати з віруючими, підтримувати їх і покладатись на них. Всевишній Аллах сказав:
إِنَّمَا وَلِيُّكُمُ اللهُ وَرَسُولُهُ وَالَّذِينَ آمَنُوا الَّذِينَ يُقِيمُونَ الصَّلَاةَ وِيُؤْتُونَ الزَّكَاةَ وَهُمْ رَاكِعُون * وَمَنْ يَتَوَلَّ اللهَ وِرِسُولَه وَالَّذِينَ آمَنُوا فَإِنَّ حِزْبَ اللهِ هُمُ الْغَالِبُونَ
«Вашим Покровителем є тільки Аллах, Його Посланець і віруючі, які роблять намаз, сплачують закят і преклоняються. Якщо вони вважають Аллаха, Його Посланця і віруючих своїми покровителями і помічниками, то але ж поборники Аллаха неодмінно виявляться переможцями» (5:55,56).
У цьому питанні неприпустимо покладатись на невірних та їх агентів, а також співпрацювати з ними для досягнення влади. Таким є шлях Посланця Аллаха ﷺ. Всевишній Аллах сказав:
وَلَا تَرْكَنُوا إِلَى الَّذِينَ ظَلَمُوا فَتَمَسَّكُمُ النَّارُ وَمَا لَكُمْ مِنْ دُونِ اللهِ مِنْ أَوْلِياءَ ثُمَّ لَا تُنْصَرُونَ
«Не схиляйтесь на бік беззаконників, щоб вас не торкнувся Вогонь. Немає у вас покровителів і помічників, крім Аллаха, і тоді ніхто вам не надасть підтримки» (11:113).
أَوَلَا يَرَوْنَ أَنَّهُمْ يُفْتَنُونَ فِي كُلِّ عَامٍ مَّرَّةً أَوْ مَرَّتَيْنِ ثُمَّ لَا يَتُوبُونَ وَلَا هُمْ يَذَّكَّرُونَ
«Невже вони не бачать, що кожен рік вони піддаються випробуванню один чи два рази? Вони не розкаюються після цього і не поминають назидання».
Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
