В ім’я Аллаха, Милостивого і Милосердного
Цикл «Халіфат та Імамат в ісламські традиції»
Виконання однієї частини законів Шаріат поклав на окремих індивідів, другої частини — на партії, і більшої частини — на державу. Закони, які стосуються індивіда, наприклад, закони ібадату (поклоніння), звернуті прямо до нього — такі як здійснення намазу і сплата закяту. Але разом з цим Шаріат зобов’язав державу упорядкувати постанови, які стосуються суспільства і общини, а також постанови, пов’язані з індивідуальними обов’язками, щоб гарантувати їх виконання належним чином. Наприклад, намаз здійснює індивід, але держава карає того, хто залишив його. Аллах сказав:
أُذِنَ لِلَّذِينَ يُقَٰتَلُونَ بِأَنَّهُمۡ ظُلِمُواْۚ وَإِنَّ ٱللَّهَ عَلَىٰ نَصۡرِهِمۡ لَقَدِيرٌ ٣٩ ٱلَّذِينَ أُخۡرِجُواْ مِن دِيَٰرِهِم بِغَيۡرِ حَقٍّ إِلَّآ أَن يَقُولُواْ رَبُّنَا ٱللَّهُۗ وَلَوۡلَا دَفۡعُ ٱللَّهِ ٱلنَّاسَ بَعۡضَهُم بِبَعۡضٖ لَّهُدِّمَتۡ صَوَٰمِعُ وَبِيَعٞ وَصَلَوَٰتٞ وَمَسَٰجِدُ يُذۡكَرُ فِيهَا ٱسۡمُ ٱللَّهِ كَثِيرٗاۗ وَلَيَنصُرَنَّ ٱللَّهُ مَن يَنصُرُهُۥٓۚ إِنَّ ٱللَّهَ لَقَوِيٌّ عَزِيزٌ ٤٠ ٱلَّذِينَ إِن مَّكَّنَّٰهُمۡ فِي ٱلۡأَرۡضِ أَقَامُواْ ٱلصَّلَوٰةَ وَءَاتَوُاْ ٱلزَّكَوٰةَ وَأَمَرُواْ بِٱلۡمَعۡرُوفِ وَنَهَوۡاْ عَنِ ٱلۡمُنكَرِۗ وَلِلَّهِ عَٰقِبَةُ ٱلۡأُمُورِ ٤١
«Дозволено тим, проти кого сражаються, сражатись, тому що з ними вчинили несправедливо. Воістину, Аллах здатен допомогти їм. Вони були несправедливо вигнані зі своїх осель за те, що говорили: «Наш Господь — Аллах». Якщо б Аллах не дозволив одним людям захищатись від інших, то були б зруйновані келії, церкви, синагоги і мечеті, в яких багато поминають ім’я Аллаха. Аллах неодмінно допомагає тому, хто допомагає Йому. Воістину, Аллах — Всесильний, Могутній. Якщо Ми обдаруємо їх владою на землі, вони будуть робити намаз, сплачувати закят, веліти робити схвалюване і забороняти засуджуване. А завершення усіх справ — у Аллаха» (22:39–41).
Відомо, що намаз був приписаний тим, хто увірував, і до набуття влади, і вони робили його. А в аятах мова йде про мухаджирів. Ар-Разі в тафсірі «Мафатіх аль-гайб» сказав: «Під словом «тамаккун (зміцнення)» мається на увазі влада і можливість повелівати людьми, а зі слів «макканнахум фі-ль-ард» ясно розуміється саме це. Адже якщо б мова йшла про саму можливість, то усі раби Аллаха і так володіють нею. І тоді у контексті винагороди втрачається сенс зв’язку згаданих чотирьох справ. Адже не кожен, хто здатен виконувати, дійсно виконує ці справи. Тому мова йде про мухаджирів, оскільки слова «якщо Ми обдаруємо їх владою» пов’язані з попереднім реченням «вони були несправедливо вигнані зі своїх осель», а ансари не були вигнані. Отож, зміст аяту полягає у тому, що якщо Аллах утвердить мухаджирів на землі і дасть їм владу, вони встановлять чотири речі: намаз, закят, веління робити схвалюване і заборону засуджуваного».
І не варто було б згадувати виконання намазу після отримання влади, якщо тільки мова не йде про повноцінне встановленні намазу. Адже намаз без влади виконується лише частково. Суспільство, яке живе ісламським життям, ставить багато перешкод тому, що псує якість намазу сьогодні: турбота про прожиток, ЗМІ, які поглинають розуми і серця і заважають смиренню, громадські порушення, які відволікають від зосередження і споглядання. Таким чином, є прямий зв’язок між отриманням влади і правильним виконанням намазу.
З іншого боку, індивіди можуть будувати мечеті, призначати проповідників, здійснювати п’ятничні і святкові намази. Але правильне виконання усього цього — обов’язок держави. У «Кувейтській енциклопедії фікху» у розділі «Обов’язки володарів влади» сказано: «10 — Призначення суддів, амірів хаджу, командуючих армією, і управління ними, особливо — управління громадськими справами … а також призначення імамів для п’яти намазів і джума. У кожного із них є умови, за якими його призначення є дійсним»1. Там же говориться: «Особливе управління (імара хасса) відноситься до громадських інтересів мусульман і залежить від погляду Імама… Імара аль-істікфа — це коли халіф призначає на свій вибір чоловіка правителем міста, області чи регіону … В його обов’язки входять: 6) проведення п’ятничних і колективних молитов, 7) керівництво хаджем»2. Це приклади того, як деякі справи, пов’язані з намазом, залежать від наявності держави, хоча сам намаз — обов’язок кожного мусульманина (фард аль-айн).
Те ж саме і з закятом: він береться з багатого і розподіляється за призначеними категоріями. Чоловік може дати його бідному сусіду, але правильний спосіб виконання — віддати його правителю, і він розподілить його за призначеними категоріями. Доказів цьому є багато3. Ми навели це лише як приклад того, що організація виконання ібадату вимагає наявності держави.
Саме тому Абу Бакр вів війну проти тих, хто відмовлявся віддавати закят. Повідомляється від Абу Хурайри:
لَمَّا تُوُفِّيَ رَسُولُ اللَّهِ ﷺ وَاسْتُخْلِفَ أَبُو بَكْرٍ بَعْدَهُ وَكَفَرَ مَنْ كَفَرَ مِنَ الْعَرَبِ قَالَ عُمَرُ بْنُ الْخَطَّابِ لأَبِي بَكْرٍ كَيْفَ تُقَاتِلُ النَّاسَ وَقَدْ قَالَ رَسُولُ اللَّهِ ﷺ أُمِرْتُ أَنْ أُقَاتِلَ النَّاسَ حَتَّى يَقُولُوا لاَ إِلَهَ إِلاَّ اللَّهُ فَمَنْ قَالَ لاَ إِلَهَ إِلاَّ اللَّهُ فَقَدْ عَصَمَ مِنِّي مَالَهُ وَنَفْسَهُ إِلاَّ بِحَقِّهِ وَحِسَابُهُ عَلَى اللَّهِ. فَقَالَ أَبُو بَكْرٍ وَاللَّهِ لأُقَاتِلَنَّ مَنْ فَرَّقَ بَيْنَ الصَّلاَةِ وَالزَّكَاةِ فَإِنَّ الزَّكَاةَ حَقُّ الْمَالِ وَاللَّهِ لَوْ مَنَعُونِي عِقَالاً كَانُوا يُؤَدُّونَهُ إِلَى رَسُولِ اللَّهِ ﷺ لَقَاتَلْتُهُمْ عَلَى مَنْعِهِ. فَقَالَ عُمَرُ بْنُ الْخَطَّابِ فَوَاللَّهِ مَا هُوَ إِلاَّ أَنْ رَأَيْتُ اللَّهَ عَزَّ وَجَلَّ قَدْ شَرَحَ صَدْرَ أَبِي بَكْرٍ لِلْقِتَالِ فَعَرَفْتُ أَنَّهُ الْحَقُّ
«Коли помер Посланець Аллаха ﷺ, і Абу Бакр став халіфом після нього, а деякі із арабів (повернулись) у невір’я, Умар ібн аль-Хаттаб спитав Абу Бакра: «Як же ти можеш сражатись з цими людьми?! Адже Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Мені було велено сражатись з цими людьми, поки вони не скажуть: немає бога, гідного поклоніння, крім Аллаха, — а той, хто скаже: «Ля іляха ілля-ллах», — (тим самим) захистить від мене своє майно і своє життя, якщо тільки (не скоїть нічого такого, за що можна буде позбавити його майна чи життя) по праву, і тоді (лише) Аллах (зможе вимагати) від нього звіту!». (У відповідь на це) Абу Бакр сказав: «Клянусь Аллахом, я неодмінно буду сражатись з тими, хто відокремлює молитву від закяту, адже закят з майна брати обов’язково! И клянусь Аллахом, якщо вони відмовляться віддати мені хоча б (верблюжі) пута, які віддавали Посланцю Аллаха ﷺ, я буду битись з ними через це!» Тоді Умар сказав: «Клянусь Аллахом, не інакше як Сам Аллах розкрив серце Абу Бакра, (який прийняв рішення) сражатись, і я зрозумів, що це — правильне (рішення)!» (Муслім).
Всевишній Аллах сказав:
خُذۡ مِنۡ أَمۡوَٰلِهِمۡ صَدَقَةٗ تُطَهِّرُهُمۡ وَتُزَكِّيهِم بِهَا
«Бери із їх майна пожертвування, щоб ними очистити і піднести їх» (9:103).
Цей наказ звернутий до Посланця Аллаха ﷺ як до голови держави. Тому Абу Бакр сражався з тими, хто відмовлявся віддавати закят правителю.
Ібн Таймія4 сказав: «Необхідно знати, що управління справами людей — один із найважливіших обов’язків релігії. Ані релігія, ані життя не можуть бути влаштовані без нього. Діти Адама не можуть досягти своїх інтересів без об’єднання, оскільки потребують один одного. А при об’єднанні їм необхідний голова. Тому Пророк ﷺ сказав:
إِذَا خَرَجَ ثَلَاثَةٌ فِي سَفَرٍ فَلْيُؤَمِّرُوا أَحَدَهُمْ
«Якщо троє вийдуть у дорогу, нехай призначать одного із них аміром». Вивів Абу Дауд від Абу Саіда і Абу Хурайри».
Імам Ахмад вивів у «Муснаді» від Ібн Умара, що Пророк ﷺ:
لَا يَحِلُّ لِثَلَاثَةٍ يَكُونُونَ بِفَلَاةٍ مِنْ الْأَرْضِ إلَّا أَمَّرُوا عَلَيْهِمْ أَحَدَهُمْ
«Не дозволено трьом перебувати у якійсь землі без того, щоб вони не призначили одного із них аміром».
Посланець ﷺ зобов’язав призначати аміра навіть у малому і тимчасовому зібранні у дорозі, щоб вказати на необхідність цього у будь-яких видах зібрань. Аллах зобов’язав веліти схвалюване і забороняти засуджуване, а це неможливо виконати без сили і влади. Так само ж джихад, справедливість, хадж, п’ятничні і святкові молитви, допомога пригнобленим, встановлення покарань (хаддів) — усе це неможливо без сили і влади. Тому вчені говорять: «Правитель — тінь Аллаха на землі». Через цю причину праведні попередники, такі як Фудайль ібн Іяд, Ахмад ібн Ханбаль та інші говорили: «Якщо б у мене була одна мольба, яка неодмінно буде прийнята, я б присвятив її правителю».
Таким чином, положення, покладені на державу, бувають двох видів: ті, які можна виконати індивідуально, але правильніше через державу, як закят; і ті, що взагалі неможливо виконати без держави, як покарання (хадди). Адже ніхто не має права застосовувати шаріатські покарання, окрім халіфа, судді чи валія, або того, хто призначений для цього. Якщо уважно поглянути на шаріатські постанови, то побачимо, що їх більша частина покладена саме на державу.
Автор: письменник і мислитель Саір Саляма (Абу Малік)
1 «Кувейтська енциклопедія фікха», частина 6, стор. 192.
2 «Кувейтська енциклопедія фікха», частина 6, стор. 197.
3 Передав Абу Бакр: розповів нам Бішр ібн аль-Муфаддаль від Сухайля, від його батька: «Я спитав Саіда, Ібн Умара, Абу Хурайру і Абу Саіда: «У мене є майно, і я хочу сплатити з нього закят, але не знаходжу для нього місця, а ці правителі розпоряджаються ним так, як ви бачите». І усі вони веліли мені віддати закят їм (правителям)». Передав Муаз ібн Муаз від Ібн Ауна, від Нафіа, що Ібн Умар сказав: «Віддавайте закят зі свого майна тим, кого Аллах поставив над вами. Хто (із них) вчинить правильно — то собі у благо, а хто ослухається — на нього і буде гріх». Передав Абу Усама від Хішама, від Мухаммада: «Закят віддавався Пророку ﷺ і тим, кого він призначав, потім — Абу Бакру і тим, кого він призначав, потім — Умару і тим, кого він призначав, потім — Усману і тим, кого він призначав. Коли ж Усман був вбитий, люди розійшлись: одні вважали за потрібне віддавати його правителям, інші — розподіляти самим». Мухаммад сказав: «Нехай боїться Аллаха той, хто вирішив розподіляти сам, і нехай не осуджує інших за те, що сам робить подібне». І на підставі цього права правителя Абу Бакр, нехай буде задоволений ним Аллах, воював з тими, хто відмовлявся сплачувати закят.
4 «Маджму аль-фатава», 28/390.
