Американо-європейська геополітична сутичка у Північній Африці

2 - На початку вересня (7 числа) 2015 Генеральні кортеси (Конгрес депутатів і Сенат) Іспанії офіційно дали зелене світло будівництву американської військової бази на півдні країни (для потреб американського командування в Африці «АФРИКОМ»), яку Америка намагалася створити в Північній Африці , але не отримала схвалення. Головним завданням цієї нової бази, відповідно до нової поправки Сенату, було проголошено «наземне, морське та повітряне втручання для вирішення різних криз на Африканському континенті». Чи означає це, що Америка вирішила вступити в геополітичну сутичку з Європою, зокрема - з Британією і Францією, які мають глибоке колоніальне коріння на півночі Африки? Які шанси Америки на успіх у цій сутичці?

3 - Всьому цьому передували інтенсивні візити американців до Північної Африки, особливо в Туніс. Чи підтверджують ці інтенсивні візити в Північну Африку те, що я сказав у другому пункті про геополітичну сутичку Америки з Європою? Чи можете Ви роз'яснити цей геополітичний конфлікт на Півночі Африки - Марокко, Алжир, Туніс і Лівія - хоча б у загальних рисах? Особливо якщо врахувати, що за нинішніх обставин у багатьох виникають ці питання. Заздалегідь вдячний Вам і ще раз перепрошую за довге питання.

Відповідь:

Приймаю Ваше вибачення, хай пробачить Аллах нас і Вас. Воістину, Він - Наймилостивіший. І я відповім на Ваше запитання, з дозволу Аллаха, враховуючи послідовність подій:

Перше - щодо інтересів США в Північній Африці та розміщення військової бази командування «АФРИКОМ»:

1. Америка почала цікавитися Північною Африкою з п'ятдесятих років, а не сьогодні. Тоді, в листопаді 1950, її посли з'їхалися на зустріч в Стамбулі і провели там свою першу конференцію під керівництвом Джорджа Меггі, уповноваженого з питань Близького Сходу та Північної Африки при міністерстві закордонних справ США. З того часу Америка бореться з Європою, щоб витіснити останню з Африки і самій зайняти її колонії. Ця геополітична боротьба то посилюється, то стихає залежно від міжнародних і регіональних обставин. Вищезазначена конференція тривала п'ять днів. На ній організатори презентували найяскравіші стратегічні, політичні та економічні положення даного регіону. З того часу зав'язалася сутичка між новим американським колоніалізмом і старим європейським колоніалізмом. Так, Америці вдалося впровадити свій вплив у більшості країн Близького Сходу і басейну Нілу за рахунок європейського впливу - Британії та Франції. Однак її вплив у Північній Африці не утвердився через те, що пріоритетом для Америки були Близький Схід і басейн Нілу.

2. Америка розуміє, що політична еліта в Північній Африці - проєвропейська. І тому вона вдалася до неординарних засобів і нетрадиційних політичних дій у взаємодії з північноафриканською політичною елітою для впровадження свого впливу. Найяскравішими з них стали дві речі:

а) Тема тероризму:

Америка використовувала цю тему і уклала ряд військових угод, які допомогли їй впровадити свій вплив через армію, військові навчання і допомогу, а потім - і за допомогою військових баз.

б) Економічне сприяння і співпраця з міжнародними інституціями:

Америка постійно використовує ці два фактори, за винятком періодів перепочинку між боями. Однією зі спроб розміщення військової бази в регіоні було прийняте Джорджем Бушем-молодшим рішення про формування військового командування США в Африці «АФРИКОМ». 6 лютого 2007 президент Буш і міністр оборони Роберт Гейтс оголосили про створення командування США в Африці (див. На офіційній сторінці «АФРИКОМ» в «Facebook»). Незважаючи на те, що це командування спочатку було створено для затвердження американської гегемонії над Африкою і для розграбування її багатств, а також для поневолення людей, проте, Америка, як це роблять колонізатори, спробувала зобразити себе в образі захисника Африки. І тому вона запросила низку глав африканських держав для того, щоб взяти участь у святкуванні утворення цього командування. Офіційно африканське командування почало свою діяльність 1 жовтня 2008 року на церемонії в міністерстві оборони США на тій підставі, що військове командування США в Африці - USAFRICOM - є військовою одиницею, що складається зі збройних бойових підрозділів під командуванням міністерства оборони США. Окрім представників африканських країн на заході у Вашингтоні була присутня Колумбія (Див. Вікіпедію).

3. Америка намагалася розмістити військову базу у Північній Африці для утвердження своєї гегемонії над континентом і для впровадження свого впливу замість європейського впливу. Проте їй не вдавалося здійснити це у силу пильності проєвропейських агентів, відданих Європі. А тому проект «АФРИКОМ» так і не зрушився з мертвої точки. Коли Америка зневірилася в його реалізації, як це планувалося, в Північній Африці, вона повернулася на північ від Північної Африки і відправилася в Іспанію. І 7 вересня 2015 Іспанія в особі свого парламенту дає зелене світло розміщенню військової бази морської піхоти США на півдні країни в рамках так званого командування «АФРИКОМ» (див. Видання «Баввабат аль-Шурук'» за 07.09.2015). Дана база розташовується недалеко від Північної Африки, а точніше - на кордоні з нею, що дозволяє американцям реалізовувати свої підступні плани у регіоні. Проект «АФРИКОМ» був запущений під приводом глобальної війни з «тероризмом», хоча, насправді, він передбачає безліч цілей, які у своїй сукупності призначені для закріплення американської гегемонії у світі, а аж ніяк не для захисту Африки від небезпек «тероризму». Все це проводиться у межах глобальної американської стратегії за твердженням панування над джерелами нафти і багатства, а також для контролю над усіма морськими шляхами у світі, з одного боку, і для усунення старого європейського колоніального впливу, щоб замінити його американським неоколоніалізмом. Одним словом, це - боротьба за поглинання крові, з одного боку, і розграбування багатств - з іншого боку.

Як би там не було, Америка не змогла розмістити базу «АФРИКОМ» на землях Північної Африки. Це вказує на те, що вона не змогла знайти опори для себе в цьому регіоні. Вона намагалася створити її в Алжирі, але зустріла потужну відсіч. Як і не змогла зробити цього в Марокко, Лівії та Тунісі. В даний час вона зосередила свої сили в Лівії, скориставшись внутрішніми заворушеннями в ній, а також у Тунісі, скориставшись крихкістю влади у зв'язку з поверненням старої політичної команди, проти якої народ повставав через крайнє її неприйняття. Проте, Америці нелегко перекинути базу «АФРИКОМ» в Північну Африку, оскільки бар'єр страху у народу подоланий (зломлений). Люди не будуть мовчати з приводу розміщення підступних військових баз на своїй землі. Однак це не означає, що база «АФРИКОМ», розміщена в Іспанії, не чинитиме впливу на політичну ситуацію в Північній Африці. Навпаки, це говорить про те, що Америка зможе надавати несильно вплив у регіоні і намагатиметься знову і знову за будь-якої  зручної нагоди проникнути у регіон, особливо до Лівії і Тунісу.

Друге - щодо інтенсивних візитів і американо-європейської геополітичної сутички в Марокко, Алжирі, Тунісі та Лівії:

Почастішання візитів - не що інше, як продовження конкуренції між Америкою і Європою за багатства регіону і за його стратегічне розташування. Як вже говорили раніше, жадібні прагнення Америки і Європи на землі Північної Африки почалися не сьогодні, і навіть не вчора, а набагато раніше, навіть задовго до появи «АФРИКОМ». І ця конкуренція продовжується і сьогодні. Ми надамо вашій увазі ряд дій і планів, які вживає кожна з конкуруючих сторін - Америка і Європа - на арені мусульманських країн в Північної Африки, а саме - в Марокко, Алжирі, Тунісі та Лівії:

• Марокко:

а) Америка допомогла «визвольним» рухам проти французького колоніалізму в Марокко, щоб самій зайняти місце Франції. Таким чином, їй вдалося впровадити свій вплив шляхом проголошення незалежності в Марокко під час правління короля Мухаммада V. Однак це тривало недовго, і після смерті Мухаммада V Британія почала зміцнювати вже існуючий у Марокко свій вплив після того, як привела до влади свого агента Хасана II в 1961 році. Шлях в Марокко був закритий перед Америкою, поки не підвернувся зручний випадок, пов'язаний з рухом за незалежність Західної Сахари «ПОЛІСАРІО» після відходу з неї Іспанії 26.06.1976 після 91 року колонізації. Незадовго до цього ООН під впливом Америки сформувала місію по Західній Сахарі. Ця місія представила свою доповідь Генеральній Асамблеї 9 липня 1975, у якій продекларувала незалежність Західної Сахари від Іспанії, а також затвердила організацію «ПОЛІСАРІО» як переважаючий у регіоні рух, що має істотний вплив. Таким чином, Америка продемонструвала і підтримала «ПОЛІСАРІО» як офіційного представника народу Західної Сахари. Метою всього цього було недопущення повернення Західної Сахари до Марокко після виходу з неї Іспанії, щоб перетворити її на вогнище напруженості, що вимагає незалежності, яким користуватиметься Америка задля власних інтересів в Північній Африці.

Однак Хасан II провалив американський план за підтримки Британії під час свого правління в 1961-1999 рр. Завдяки своїй політичній хитрості, Хасан II зміг очолити Марокко і домогтися стабільності в країні, що не вдалося сусіднім державам і донині. Він зміг завоювати народну популярність (певною мірою) після участі у Зеленому марші в ім'я визволення Марокканської Сахари від іспанського колоніалізму у 1975 році (див. https://ar.wikipedia.org/wiki/1975).

б) Іспанія вийшла із Західної Сахари 26 лютого 1976, а вже наступного дня Національна Рада Сахари проголосила Арабську Республіку Сахари. Після цього Америка розпочала безпосереднє фактичне втручання у Західну Сахару шляхом здійснення свого впливу на видання резолюцій ООН щодо Західної Сахари. Однак Хасан своею хитрістю і за підтримки англійців робив вигляд, що розділяє ці резолюції щоразу, коли Америка намагалася провокувати його. Таким чином, Хасан поглинав американський тиск без будь-яких істотних змін у реальності проблеми Західної Сахари. Коли Хасан II помер, його місце зайняв його син Мухаммад VI (23 липня 1999 року), який, як і батько, був відданий англійцям, але не мав політичного досвіду та хитрості. Америка намагалася схилити його на свій бік, але Британія завадила цьому, побоюючись того, що він загрузне в тенетах американських планів.

в) Побоюючись того, що Мухаммед VI не вистоїть перед тисками і планами Америки через недостатню хитрість (на відміну від свого батька) і відсутність досвіду в пучині боротьби політичного життя, Британія порадила або «наказала» йому, щоб захистити своїх неоперених агентів, не захоплюватися сильно потуранням Америці, а вести себе так само, як його батько. А тому він продемонстрував взаєморозуміння з горезвісними гаслами Америки: свобода, демократія і права людини, проявляючи лояльне ставлення до неї. Америка стала четвертим торговим експортером Марокко і першим партнером за межами Європейського Союзу, а обсяг їхнього товарообігу склав $ 1,5 млрд. Але, коли під час саміту НАТО в Стамбулі в червні 2004 року Америка запропонувала дати Марокко статус головного союзника НАТО і першого арабської держави в Північній Африці, що входить в клуб НАТО, Британія поставилася до цього з граничною обережністю чинності розуміння того, що американська пропозиція несе з собою американський вплив на політичну ситуацію в Марокко. Також позиція короля Марокко щодо резолюцій США не була жорсткою. Навпаки, він пішов за прикладом свого батька і погодився з ними, але відклав убік їх виконання. Так, він погодився з пропозицією Бейкера щодо компромісного рішення під назвою «Третє рішення», яке передбачає поетапне виконання резолюцій ООН: спочатку надання автономії для Західної Сахари, потім - проведення референдуму з питання про самовизначення після закінчення п'яти років. Дана пропозиція була схвалена резолюцією Ради Безпеки ООН №1359 за 29 червня 2001 року, а король Марокко погодився з ним в англійському стилі лише в 2007 році, тобто після тривалих сперечань впродовж семи років, а також після того, як дав йому свою назву «Марокканська Ініціатива». Американські плани не залишали Марокко в спокої, за винятком декількох років через зайнятість Америки більш пріоритетними завданнями, такими як економічна криза, яка посилилася в 2008 році, і пішли за ним політичні, військові і зовнішні кризи. Так тривала до весни 2013 року, коли Америка знов взялася загострювати ситуацію в Західній Сахарі з новою силою, щоб під приводом кризи Західної Сахари втрутитися в країни Північної Африки. Вона підготувала чорновий проект розширення місії ООН «МООНРЗС» в Марокканської Сахарі і наділила її повноваженнями моніторингу за дотриманням прав людини в Західній Сахарі, щоб мати привід контролювати всі малі і великі процеси в Сахарі під приводом захисту прав людини! Незважаючи на те, що проект був відкладений ще на один рік відповідно до резолюції Ради Безпеки ООН №2099 за 25 квітня 2013 року, все ж американський дипломат Крістофер Росс як особистий представник Генерального секретаря ООН в Західній Сахарі прибув в регіон в жовтня 2013 року , а потім - 28 грудень 2014 року. Метою його візиту стало вивчення ситуації з підготовкою до референдуму у Західній Сахарі і дотримання прав людини.

г) Незважаючи на це, позиція Марокко була ідентична позиції Йорданії, а саме - відсутність відкритого протистояння Америці. Далі, Марокко допомогла Америці у війні з «тероризмом» зі своєю програмою так званого «помірного релігійного дискурсу» завдяки тому, що Марокко є ісламською релігійною базою деяких ісламських течій, зокрема - малікітского мазхаба і Тіджані (реформаторське суфійське братство (тарікат), засноване Ахмадом ат-Тіджані в кінці XVIII ст.), яка має широке поширення в країнах південніше Сахари (Сахель) - Малі, Сенегалі та Нігерії. Насправді були розіслані десятки проповідників (читаючих вааз), лекторів (Хатіб) і священнослужителів у Сенегал, Кот-д'Івуар, Малі і Бенін вдобавок до прийняття на навчання 500 учнів на теолого-релігійні факультети при ВНЗ Марокко. Америка була змушена звеличити роль Марокко: заступник держсекретаря США, уповноважений з питань Африки Біза Вільямс (Bisa Williams) сказала в інтерв'ю агентству «Арабська Магриб» в кулуарах міжнародного симпозіуму в Нуакшоті, що проходив 19 та 20 числах поточного місяця: «Ми високо цінуємо марокканський досвід у всій Африці, зокрема - у регіоні південніше Сахари (Сахель). Марокко не шкодує зусиль для того, щоб інші країни отримали користь з його досвіду у сфері боротьби з радикальним екстремізмом »(див.« Hespress »за 21.08.2015).

Таким чином, Америка не змогла використати проблему Західної Сахари, а також питання референдуму і дотримань прав людини. Донині Америці не вдалося стерти британський вплив в Марокко. Ми говоримо «донині» через те, що геополітична боротьба між Америкою і Європою не припинилася.

• Алжир:

Це держава більше за всіх у порівнянні з сусідніми країнами протистоїть американським планам. З моменту перевороту Бен Белли, який дотримувався американського курсу разом з Абдель Насером, і приходу до влади Бумедьена - з того часу британський вплив ґрунтовно засів в Алжирі, незважаючи на деякі французькі випади, які іноді загострювалися, зокрема - в епоху деяких слабких президентів. Бумедьен перебував у владі з 19 червня 1965 до самої смерті 27 грудня 1978. Після Бумедьена на пост глави держави в Алжирі приходили слабкі президенти. А тому влада фактично перебувала в руках силовиків (армії), а виконавцями були віддані Франції особи, які були виховані в її культурі і пройшли службу під патронатом її військових. Вони яскраво проявили себе в 1992 році, коли не дали політичному блоку «Ісламський Фронт Порятунку» прийти до влади після того, як ті отримали переважну більшість голосів виборців на виборах. Вони вчинили ряд масових вбивств у відношенні прихильників ІФС зокрема, і багатьох мусульман - в цілому. Вони не змогли управляти країною, а навпаки, викликали у народу огиду і ненависть до себе. Протягом їхнього правління з 1992 по 1999 роки було чотири президенти, які були позбавлені дієвих владних важелів. Армія була єдиною контролюючою державу силою. Однак профранцузькі силовики так і не змогли тоді врегулювати наслідки їх путчу і стабілізувати ситуацію в країні після скоєних ними жахливих масових вбивств у відношенні народу Алжиру.

На тлі цих подій Британія привезла Бутефліку зі Швейцарії і відправила його назад в Алжир. Вона підготувала йому таку політичну атмосферу, щоб він постав в образі рятівника, скориставшись провалом силовиків (воєначальників) в управлінні країною. Силовики розуміли, що народ ненавидить їх через учинені масові вбивства у відношенні нього, і тому вони домовилися з Абдельазізом Бутефлікою у 1999 р про те, що він стане президентом в обмін на повне зняття відповідальності за скоєні ними злочини і руйнування країни. Також Бутефліка повинен був працювати над загоєнням алжирських ран шляхом заклику до згоди, миру і примирення. Одним словом, вони звернулися до нього, щоб він врятував їх. Бутефліка є президентом з 1999 року і до цього дня. Він має тісні відносини з Британією, і він ознаменував це своїм візитом до Британії в 2006 році, що стало знаменним першим візитом президента Алжиру до Британії. Профранцузькі силовики в алжирській армії, які мають певний вплив, знають про зв'язок Бутефліки з Британією, а також розуміють, що Бутефліка не перебуває у дружбі з профранцузькими політиками, адже він відмовився від проекту Середземноморського Союзу, який був запропонований Францією в період правління Саркозі. Незважаючи на все це, профранцузькі силовики в армії не змогли зупинити його президентства до сьогоднішнього дня! Хоча Британія не боїться впливу Франції на свій вплив в Алжирі на кшталт того, як боїться Америки, але вона вирішила покінчити з цими французькими виступами, вважаючи, що це зміцнить її вплив. Однак вона вирішила зробити це не відразу, а поступово через те, що вона зараз перебуває у фактичній сутичці не з Францією, а з Америкою. А тому зміна лояльних до Франції офіцерів (профранцузьких силовиків) пройшла безшумно і без струсу повітря - не так, як якщо б це була фактична сутичка Британії з Францією. Наприклад, (добровільна або примусова) відставка Аль-Амарі з посади начальника штабу алжирської армії за станом здоров'я 3 серпня 2004 року. Через 48 годин після цієї відставки президент Бутефліка звільняє 5 серпня 2004 генерал-майора Ібрагіма аль-Шаріфа, командувача великими військовими з'єднаннями. На початку 2014 року генерал Хасан був відсторонений від посади керівника спеціальної групи по боротьбі з тероризмом у розвідувальному управлінні. Потім Бутефліка звільняв силовиків одних за іншими. Але ці звільнення відбувалися без запеклого зіткнення, яке могло б вплинути на стан режиму. Навіть коли 27 серпня 2015 був арештований і відданий суду генерал Хасан, на питання: «Чи вказують ці кадрові зміни на боротьбу у владі в Алжирі?», - Голова адміністрації президента Ахмад Ов Яхья відповів негативно. Він прокоментував це твердження таким чином, що подібні чутки є «бабськими розмовами в салонах краси» (див. «Аль-Джазіра» за 12.09.2015). Навіть коли 13 вересня 2015 Бутефліка відсторонив профранцузького вагомого генерала - керівника служб загальної розвідки Мухаммада Лемін - від займаної ним посади, це було зроблено без будь-якого напруження або впливу на стан режиму. І тому можна з упевненістю сказати, що Бутефліка зміг успішно (в якійсь мірі) провести ці звільнення за підтримки Британії. Хоча як і раніше в армії профранцузькі особи мають істотну присутність через те, що армійська культура та навчання, здебільшого, запозичуються у Франції. Однак, як ми сказали, дане «зіткнення» Бутефліки з армією є м'яким і відбувається спокійно. Воно більше нагадує спортивне змагання і не впливає на основні проблеми режиму, оскільки це відрізняється від справжньої боротьби і фактичної сутички Британії з Америкою і її планами в Алжирі, спрямованими на затвердження американської політичної гегемонії над Алжиром і на заняття місця Британії в цій країні. Наведемо приклад:

а) Після відходу Іспанії із Західної Сахари у 1976 році після 91 років колоніалізму, Америка угледіла в русі «ПОЛІСАРІО» за незалежність Західної Сахари зручний випадок і використовувала його як привід для втручання у Північну Африку, особливо - в Алжир. Однак проанглійске правління в Алжирі пильно стежило за цим питанням. Воно обмежило «ПОЛІСАРІО» прикордонною смугою і оточило його своїми шпигунами, оскільки розуміє, що Америка впроваджує в цей рух своїх агентів. І донині, незважаючи на домінування Америки над місіями ООН і їх делегатами з питання Західної Сахари, Америка так і не змогла за допомогою цієї проблеми затвердити свій вплив в Алжирі.

б) Америка намагалася розмістити базу для вже сформованих нею збройних сил «АФРИКОМ» під приводом боротьби з тероризмом. Але Алжир відкинув дану пропозицію, розуміючи, що метою появи цієї американської бази є втручання у внутрішні справи Алжиру. У зв'язку з цим МЗС Алжиру заявив 3 березня 2007: «Алжир не зацікавлений у прийнятті штабу американського спецназу в Африці «АФРИКОМ»».

в) Америка знову намагалася підняти питання боротьби з тероризмом, використовуючи події в Малі 22 березня 2012 року. Між нею і Алжиром почастішали візити, в ході яких обговорювалося питання участі Алжиру у співпраці з Америкою у глобальній боротьбі з тероризмом, виправдовуючи це тим, що тероризм може дістатися і до Алжиру. Однак Алжир і Британія, що стоїть за ним, відкинули цей американський план. Найяскравішим з цих візитів був візит Гілларі Клінтон, держсекретаря США, і її зустріч з Абдулазізом Бутефлікою 29 жовтня 2012.

г) Після того, як Беджі Каїди ес-Себсі відвідав Америку 21 травня 2015 і уклав низку угод з Америкою, яка оголосила Туніс своїм головним стратегічним союзником з числа держав, що не входять у НАТО, аналогічно до Марокко, Йорданії та Бахрейну, в Алжирі розгорнулася потужна кампанія проти цих угод. Президент Тунісу спробував пом'якшити політичну атмосферу і направив свого спеціального посланника Хаміса Джухайні до свого алжирському колеги 24 червня 2015.

Причиною обуреності Алжиру зовсім не був візит ес-Себсі в Америку, тому все, що відбулося проходило в межах англійського політичного плану, якого дотримуються Алжир і Туніс. Метою кампанії були дві речі: по-перше, дати Тунісу привід для того, щоб він міг відмовитися від деяких американських вимог, які несуть загрозу впливу Європи (тобто Британії), ніби він не бажає конфліктувати з сусідом, а по-друге, дати Америці чіткий сигнал, що Алжир не бажає альтернативи Британії і не прийме американського впливу, особливо - розміщення військової бази. Було ясно, що алжирські хвилювання не були спрямовані проти зустрічі ес-Себсі. Підтвердженням тому служить факт того, що після зустрічі спеціального посланника ес-Себсі з Бутефлікою, голова зовнішньополітичного відомства Алжиру Рамтан Ламамра відправився 13 липня 2015 в Туніс з офіційним візитом (згідно прес-релізу МЗС Алжиру), і обурення в ту ж годину стихли.

• Туніс

Спочатку він перебував під французьким колоніальним пануванням, потім потрапив під британський вплив у період правління Хабіба Бургиби в 1956-1987 рр. У 1987 році Бургибі виповнилося 84 роки, і він не міг далі виконувати те, що від нього вимагалося. Тоді до влади прийшов Зін аль-Абідін Бен Алі, який входив у близьке коло Бургиби, і продовжив його шлях, будучи відданим Британії. Америка неодноразово в різних обставинах намагалася впровадити свій вплив на місце британського впливу, але всі її спроби були марні через протистояння їй проанглійського політичного кола. І варто було спалахнути Арабській весні у 2011 році, яка просто змела Бен Алі, як Америка порахувала це слушною нагодою для втручання у Північну Африку. Проте Франція і Британія змогли організувати ухід Зін аль-Абідіна Бен Алі. І оскільки Європа повністю контролює туніське політичне коло, їй вдалося зберегти політичний режим в країні без будь-яких істотних змін. Навіть із появою партії «Ан-Нахда» («Відродження») в країні туніське політичне коло як і раніше міцно перебуває під британським пануванням через угоди з ЄС, які пов'язують Туніс з Європою. Протягом чотирьох років Європа зуміла повернути до влади правлячий клас, який був при режимі Бургиби і Бен Алі, не вдаючись до зміни осіб, як роблять інші, а навпаки, вона перевершила їх у безсоромності та повернула старі обличчя, відомі своєю корумпованістю і порочністю. Так, вождь британських агентів ес-Себсі став президентом Тунісу. Дане повернення було свого роду провокацією для тих людей, які повстали проти тиранії, корумпованості і прозахідної лояльності колишнього режиму. Люди вважали, що позбулися їх зла, як раптом вони знову правлять ними. Люди повстали проти них, а тирани зустріли їх репресіями, гоніннями і комендантською годиною, як це робили їхні попередники. Але страх зломлений, і тирани не в змозі більше затикати роти, як раніше. Тоді режим вдався до приводу небезпеки тероризму, щоб залякати людей терактами то там, то тут, які організовують агенти режиму і найманці НАТО, а також шпигуни посольств наддержав, що борються один з одним за землю Тунісу, яка в історії Ісламу завжди вважалася землею героїзму і джихаду . У свою чергу, режим приписував ці теракти невідомим терористам. На тлі цього свою активність проявила і Америка, яка має багатий досвід у цій справі. Так, її посольства перетворилися у гнізда з купівлі туніських політиків, що підтримують Європу. Також Америка активно намагалася проникнути до лав збройних сил. Британія злякалася за режим, що він впаде перед Америкою, і, у зв'язку з тим, щоб захистити своїх молодих незміцнілих агентів, вона підказала режиму піти на поступки перед Америкою, але без шкоди основним інтересам Британії. Вона довіряє відданості ес-Себсі, який вважається вождем англійських агентів. Саме це і сталося:

а) Ес-Себсі відвідав Америку і провів зустріч з президентом Обамою 21 травня 2015, в ході якої вони обговорювали ситуацію в Лівії і в регіоні. Обама сказав: «США нададуть допомогу найближчим часом, щоб Туніс міг завершити економічні реформи» (див. Сайт «RT» арабською мовою за 21.05.2015). Як відомо, Америка вважає НАТО міцною мотузкою для прив'язки своїх агентів, щоб вони не пішли, як це сталося з Єгиптом, зробивши його головним союзником НАТО з країн, що знаходяться поза альянсом. Також Америка вважає НАТО «приманкою» для нових агентів, що пішли від Британії. І тому Держдепартамент США повідомив 10 липня 2015 про завершення процедур з надання Тунісу статусу головного союзника НАТО з числа країн, що не входять до цього альянсу, будучи шістнадцятим в списку Америки після Марокко, Йорданії, Бахрейну і Кувейту, які є агентами Британії. Ось так безбожні колонізатори борються в наших країнах за залучення на свою сторону агентів з числа правителів-зрадників. Один намагається утримати своїх агентів, а другий намагається зловити їх у свої мережі. Якби не зрада, яка засіла в серцях цих правителів, вони б не відгукнулися на пропозиції безбожників, і не змогли б останні вступити на наші землі. До чого ж вони відвернуся від істини!

б) Щоб надати Тунісу виправдання для відмови від підпорядкування деяким американським тискам, Британія влаштувала за допомогою Бутефліки масові заворушення проти візиту ес-Себсі в Америку і проти тих угод, які були досягнуті у ході цього візиту. Метою кампанії були дві речі: по-перше, дати Тунісу привід для того, щоб він міг відмовитися від деяких американських вимог, які несуть загрозу впливу Європи (тобто Британія), ніби він не бажає конфліктувати з сусідом, і тому Алжир всіляко нагнітав обурення, а точніше, роздував його, як бурю в склянці води; по-друге, дати Америці чіткий сигнал, що Алжир не бажає альтернативи Британії та що не прийме американського впливу, а особливо - розміщення її військової бази. Було ясно, що хвилювання не були спрямовані проти зустрічі ес-Себсі. Підтвердженням тому служить факт того, що після зустрічі спеціального посланника ес-Себсі з Бутефлікою глава зовнішньополітичного відомства Алжиру Рамтан Ламамра відправився 13 липня 2015 в Туніс з офіційним візитом (згідно прес-релізу МЗС Алжиру), і хвилювання одразу ж стихли, муть пішла і градус напруження почав поступово опускатися.

в) Далі почали налагоджуватися американські контакти з посадовими особами в Тунісі:

- Міністр внутрішніх справ Тунісу Наджім Ельгарсалі на своїй прес-конференції у п'ятницю, після зустрічі із заступником помічника держсекретаря США Дасом Арфізі в Тунісі, висловив подяку Америці за підтримку демократії в Тунісі. Туніський міністр зазначив, що «співпраця між двома країнами, Тунісом і США, буде продовжуватися, бо у нас - загальний один ворог, а саме - тероризм» (див. Газету «Мисрі аль-Арабія» за 28.08.2015).

- Помічниця держсекретаря США з близькосхідних питань Анна Паттерсон заявила після зустрічі з главою уряду Хабібом Ессід у вівторок вранці: «Було досягнуто підписання угоди про двостороннє співробітництво зі взаємообміну інформацією між двома країнами у сфері боротьби з тероризмом з метою забезпечення ефективного реагування на цю хворобу» (див. «arabesque.tn» за 01.09.2015).

- 2 вересня 2015 помічник держсекретаря США з питань демократії та прав людини Том Малиновський здійснив візит до Тунісу у супроводі Анни Паттерсон, помічниці держсекретаря з питань Близького Сходу. У ході візиту гості відзначили: «Сполучені Штати як і раніше прихильні до ідеї надання допомоги Тунісу для розширення можливостей гарантування безпеки у сфері розвідки, військової техніки та навчання. Крім цього, Туніс потребує підтримки в економічній сфері для того, щоб домогтися розвитку, особливо у південних і внутрішніх регіонах країни» (див. Агентство «Аль-Анба ас-Сауд» за 02.09.2015).

- У липні Америка незаплановано призначила нового посла, Деніела Рубінштейна, який раніше обіймав різні політичні посади як голова департаменту у справах «Ізраїлю» і Палестини при міністерстві закордонних справ США, прекрасно володіючи арабською мовою та івритом. Крім цього, він буде займатися справами американського посольства в Лівії, що вказує на те, що Америка покладає на Туніс важливі політичні завдання всередині країни, роблячи його відправною точкою в усьому північноафриканському регіоні (див. Вільну енциклопедію «Вікіпедія»).

- Крістін Лагард, директор-розпорядник Міжнародного валютного фонду, почала свій діловий візит з Тунісу для оцінки реформ, проведених Тунісом незадовго до шостого перегляду угод з підготовки кредитного пакету на суму 1,7 млрд. Доларів. У ході зустрічі з декількома представниками громадянського суспільства, партій та економічних організацій Лагард закликала до зміцнення імунітету банківського сектора, утвердження податкових реформ і скорочення бюрократії, яка перешкоджає потоку інвестицій (див. Повідомлення сайту «Аль-Айям» за №9649, датоване 09.09.2015) .

г) Однак ця ввічливість Америки і ці часті візити, будучи головним союзником поза НАТО, не зроблять Туніс виконавцем американської волі в основних питаннях через відданість його правителів - «нових ветеранів» Британії. Америка чинила тиск на Туніс, щоб отримати можливість розташувати військову базу в країні під приводом боротьби з тероризмом. Але лідери Тунісу завжди відкидали це за наказом Британії. Як попередній, так і нинішній уряд відмовився приймати американо-африканський військовий штаб «АФРИКОМ» в Тунісі. Донині всі спроби Америки встановити базу в Тунісі завершуються повним провалом унаслідок відданості обох урядів Британії! Ми говоримо «донині» тому, що Америка продовжує вести політику батога і пряника відносно Тунісу, скориставшись крихкістю і порочністю режиму, а також народним обуренням через те, що у владу повернулися вожді проанглійських політиків незважаючи на те, що народ повставав проти них. Якщо Америка знайде лазівку для впровадження та розширення свого впливу в Тунісі, щоб зайняти місце Британії або поділитися з нею, вона відразу ж зробить це!

• Лівія:

а) Довгі десятиліття Америка намагалася отримати вплив у Лівії, але безуспішно. Каддафі був відданий Британії та опікав її вплив там. Британія помітила його, коли він був ще студентом Королівської військової академії у Сандхерсті. Потім вона піклувалася про нього і опікала його протягом декількох десятиліть, а він, у свою чергу, захищав її інтереси. І тому до повстання у Лівії у 2011 році Америка не мала жодного впливу у цій країні. Америка, відома своїм прагматизмом і розумінням того, що політика - це мистецтво можливого, угледіла у подіях у Північній Африці, а точніше, в Арабській весні, яка охопила Туніс, Єгипет, а потім і Лівію, шанс для американського втручання і впровадження свого впливу, який стане тіснити європейський вплив. Потім вона спробувала використовувати заворушення, що відбулися у ході революцій Арабської весни, і почала активно працювати над тим, щоб відхилити їх (ці революції) від свого курсу, використовуючи своїх агентів і різні брудні технології. Так, Америка приєдналася до європейської військової інтервенції, щоб отримати вплив у Лівії.

б) Сполучені Штати розуміють, що політичне коло в Лівії є проанглійським, тобто сформованим британцями. І тому Америка прагнула дестабілізувати політичну ситуацію в Лівії, щоб мати можливість створити нове політичне коло, яке боротиметься з проєвропейським політичним кругом до повного повалення останнього, якщо вдасться, або до отримання істотної частки у владі. Так, вона задумала перемішати карти у військовій сфері, і першим її кроком було знайти військову персону і доручити їй інсценування чогось схожого на переворот проти існуючого стану, де панує Національний Конгрес, що складається у своїй більшості з проєвропейських політиків. І тут на арені з'явився Хафтар, життєвий шлях якого говорить сам за себе, що він - проамериканська людина. Близько двадцяти років Хафтар провів у штаті Вірджинія (Америка), де він «пройшов підготовку» під контролем ЦРУ і повернувся до Лівії тільки після лютневої революції 2011 року. Свою першу роль він зіграв на хвилі революцій в місті Бенгазі. Потім Хафтар активізувався, і 15 травня 2014 року в Бенгазі він скоїв напад на збройні групи, які він звинуватив в тероризмі, і назвав це військовою операцією під кодовою назвою «Гідність Лівії». Він вів свої бої і зіткнення суворо відповідно з американською політикою. Потім Хафтар став дестабілізувати будь-яку політичну ситуацію в Лівії, поки Америка не отримала там істотну частку. Також старалася і протилежна сторона прибрати собі, тобто Британії, левову частку впливу в Лівії. Разом, в країні з'явилося два уряди і два парламенти - лівійський парламент в Тобруку і Національний Конгрес у Тріполі, - і кожен з них має військову силу. Хафтар зміг нав'язати парламенту в Тобруку визнання його головнокомандуючим лівійською армією у званні генерала-лейтенанта, а потім офіційно приніс присягу 9 березня 2015 року. Таким чином, уряд в Тобруку знаходиться під повним контролем Америки. Що стосується Національного Конгресу, то в уряді Тріполі сидять проєвропейські персони, особливо - проанглійські, і небагато - профранцузькі. Проте, є незалежні мусульмани, далекі від лояльності до Британії чи Франції, але їм не вистачає достатньої політичної свідомості (розуміння), що дозволяє проанглійським політикам з легкістю направляти їх у потрібну для себе сторону.

в) Америка і Європа пропонували одне одному безліч рішень з лівійської проблеми, враховуючи свої інтереси. Що стосується Америки, то їй не вистачає політичного кола в Лівії, як ми згадували раніше. Більшість лівійських політиків є проанглійскими агентами або тими, хто групується навколо них або знаходиться під їх прикриттям, як це йде з деякими ісламськими рухами, які не розуміють політичних вивертів і їх страшних наслідків. Таким чином, Америка спирається на військові дії. Так, Хафтар і його підтримка з Єгипту, а також звернення Обами до Конгресу з проханням надати йому мандат на ведення військових дій у разі необхідності - все це, побічно або прямо, стосується теми Лівії. Агентство «Reuters» за 23.02.2015 повідомило, що Обама направив у Конгрес послання з наступним змістом: «Ситуація в Лівії як і раніше являє незвичайну і виняткову загрозу для безпеки і зовнішньої політики США». З послання Обами можна зрозуміти, що позиції США у Лівії перебувають під загрозою або в небезпеці, а отже, військова інтервенція може послужити інтересам Америки і може врятувати її агентів. Європа, у свою чергу, пішла на випередження і виступила категорично проти військового втручання у лівійську кризу. Міністр закордонних справ Британії Філіп Хеммонд на прес-конференції в Алжирі заявив: «Я не вірю, що військові дії можуть призвести до врегулювання проблеми в Лівії» (див. Сайт «RT» арабською мовою за 19.02.2015).

Таким чином, Британія стала першою у числі опозиціонерів у Раді Безпеки ООН, які виступили проти військового втручання, а також проти озброєння уряду в Тобруку і армії Хафтара. Представник Лівії в ООН Ібрагім Даббаші в інтерв'ю газеті «Аш-Шарк аль-Авсат» заявив: «Деякі члени Ради Безпеки ООН на чолі з Британією попросили групу експертів направити послання, яке виправдало б їх незгоду зі зняттям мораторію на постачання зброї лівійській армії». За його словами, це спрямовано на усунення проблем, що виникають у політичному секторі роботи офіційного уряду. Він сказав: «Британія не хоче, щоб лівійська армія раз і назавжди вирішила питання з терористами і військовими бригадами, які контролюють лівійську столицю - Тріполі. Це - очевидна гра» (див. Газету «Аш-Шарк аль-Авсат» за 07.03.2015).

г) Після запобігання військовому втручанню за допомогою резолюції Ради Безпеки ООН, Америка і Європа погодилися працювати над переговорним врегулюванням для пошуку політичного вирішення кризи, яке кожен тлумачив по-своєму. Що стосується Європи, то вона хоче від переговорів отримання політичного рішення якомога швидше, тому що політичне коло в переважній більшості складається з проанглійских політиків. Отже, будь-яке рішення, що висувається політичним колом Лівії, буде на її користь. Що стосується Америки, то вона погодилася на переговори через те, що не змогла добитися зеленого світла для військового втручання, а також з тієї причини, що вона не володіє власним політичним колом у Лівії. І тому вона буде висувати такі рішення, які будуть заморожувати політичну діяльність, а якщо переговорами вдасться знайти якесь рішення, то вона спробує зіпсувати його шляхом військових дій, як авіа-нальотів, або економічних утисків, як це сталося, коли уряд у Тобруку зажадав від Національної нафтової компанії не переводити прибутки, отримані від продажу нафти, у Центральний Банк Лівії (див. газета «Мисрі аль-Арабія» з посиланням на «Нью-Йорк Таймс» за 06.04.2015). Всі ці фактори негативно відбиваються на продуктивності переговорів і дають відстрочку Хафтару для того, щоб він зміг утворити собі впливову платформу і сформувати дієве політичне коло. Таким чином, переговори переміщаються з Сахірату до Женеви і навпаки без жодного рішення, бо, насправді, діалог ведеться не між жителями Лівії, а, скоріше, між старим колоніалізмом і новим колоніалізмом, де кожен переслідує суто власні інтереси, не звертаючи уваги на інтереси жителів країни.

Третє - щодо теми Хафтара і його військової кампанії в Бенгазі 19 вересня 2015:

Проведена Хафтаром в Бенгазі військова кампанія під назвою «Операція «Смерть»» відбувалася у межах прокресленої Америкою політики, а саме - для того, щоб чинити тиск і дестабілізовувати ситуацію, поки не будуть знайдені серйозні опори в реальності і не сформується нове політичне коло. Одним словом, це не було суперечністю, і Хафтар невипадково обрав суботу 19.09.2015, тобто незадовго до остаточного терміну 20.09.2015, який раніше був визначений і оголошений спеціальним посланцем ООН по Лівії Бернардіно Леоном. Дата 20 вересня була встановлена для досягнення остаточної угоди між сторонами лівійського конфлікту навколо уряду національної єдності з метою виходу з кризи. Під час зустрічі з журналістами у Сахіраті, де проходили переговори, він заявив, що це - остаточна дата, яка не підлягає відтермінуванню (див. Інформагентство «Sky News» арабською мовою за 10.09.2015). Хафтар і далі буде здійснювати подібні дії, поки Америка не накаже йому зупинитися, коли доб'ється здійснення її інтересів. Британія (і Європа разом з нею) розуміє це, і у зв'язку з цим зробила все, щоб висунути кандидатуру Леона і обрати його на посаду спеціального представника генсека ООН по Лівії. На цей раз європейцям вдалося домогтися успіху в цьому, бо це - рідкісний випадок, коли представником ООН стає проамериканська персона. Леон більше відіграє роль представника Європи, ніж представника ООН. Тому Леон зробив усе, щоб не дати Хафтару (і Америці, що стоїть за ним) вивести з ладу (знеструмити) переговорний процес. Щоразу, коли вони піднімали питання, він намагався забалотувати його або проявити гнучкість у відношенні до нього. Більше того, він намагався зібрати представників лівійських племен навколо переговорів, щоб утворити захисну силу перед обличчям тих, хто намагається дестабілізувати і вивести з ладу переговорний процес. Все це відбувалося за вказівкою Британії, але ці спроби увінчалися провалом. Хусейн аль-Хабуні, один із знатних осіб східного регіону, заявив: «Міжнародний представник запросив старійшин і мудреців (шейхів і авторитетних особистостей), коли зрозумів, що діалог між сторонами приречений на безрезультатність. Леон вирішив організувати з'їзд авторитетів племен». Тоді розвідслужба Єгипту повідомила, що саме колишній посол Британії в Лівії Майкл Арон доручив спецпредставнику ООН зустрітися зі старійшинами племен, бо вони слугують основним компонентом, який місія ООН не має права ігнорувати (див. Туніську незалежну газету «Ель-Магриб» за 11.09.2015 ).

Незважаючи на вміння Леона показати себе нейтральною стороною і приховати свою проєвропейську сутність, проте іноді він проявляє себе. Трапилося навіть таке, що парламент у Тобруку звинуватив його в упередженості і підняв шум навколо останніх заходів, які зробив Леон. Лівійські парламентарії розгнівалися і звинуватили його у служінні вимогам Національного Конгресу, який знаходиться на межі загибелі. І останньою краплею, що переповнила чашу гніву, виявилася його зустріч з представниками угруповання «Фаджр Лібія» («Лівійська зоря») і радикальними ісламістами в Туреччині, а також його залучення до участі в переговорах Абдурахмана ас-Сувайхалі, одного з обвинувачених СБ ООН у військових злочинах (див. сайт «Ахбар Лібія - 24» за 11.09.2015). Однак Леон не сприйняв всерйоз це звинувачення і піддав різкій критиці військову кампанію Хафтара в Бенгазі. «Місія ООН з підтримки Лівії (МООНПЛ) рішуче засуджує ескалацію бойових дій в Бенгазі в суботу, 19 вересня 2015 року. Час, вибраний для нанесення ударів, явно свідчить про те, що вони націлені на підрив і перешкоджання поточним зусиллям з припинення конфлікту», - йдеться у заяві ООН. У МООНПЛ відзначили, що переговори між сторонами «вступили в останню і найважливішу стадію» (див. Газету «Аль-Мисріюн» за 21.09.2015). Поза всяким сумнівом, Британія розуміє тему підриву переговорів, проведену Хафтаром за вказівкою Америки, так, що вона тримає його за вузди і що рішення проходить через неї. Так само і переговорники з боку Національного Конгресу розуміють це. Низка інформагентств повідомила про те, що делегація від представників Національного Конгресу пішла на зустріч з американськими високопосадовцями в спробі досягти взаєморозуміння з ними.

Уряд «порятунку» в Тріполі, який було сформовано Національним Конгресом, пішов на випередження і організував з'їзд у Сахіраті. Прем'єр-міністр Халіфа аль-Говейль зустрівся з американським високопосадовцем для обговорення останніх змін. З посиланням на офіційні джерела Тріполі газета «аль-Хаят» повідомила, що аль-Говейль підписав низку угод у ніч з неділі на понеділок з Вільямом Пломером, заступником голови управління логістикою, в тому числі - і меморандуми про взаєморозуміння для «відкриття нових горизонтів співпраці у галузі оборони, охорони здоров'я та інвестицій». Офіційні джерела Тріполі назвали ці угоди «важливим кроком» у відносинах з Америкою (див. газету «аль-Хаят» за вівторок 22.09.2015).

У світлі всього цього видно, що обидві сторони - абсолютно однакові, і ніхто з них не у змозі вирішити питання на свою користь. Навпаки, вони потребують нових підступних маневрів конкуренції за рахунок невинної крові лівійського народу і його багатства. У цьому їм допомагають місцеві агенти, які не бояться ані Аллаха, ані Його Посланника ﷺ, ані мусульман. Також сторони потребують перепочинку між боями, який триватиме до 20.10.2015, а можливо - і більше. Спеціальний представник Генсека ООН в Лівії Бернардіно Леон під час прес-конференції з огляду новин лівійських політичних переговорів у Сахіраті заявив: «У нас є остаточний текст, і наша місія закінчена. Тепер настала черга за учасниками відповісти на це. Більше не буде переговорів і ніяких поправок, необхідно тільки відповісти «так» чи «ні» угодою». Представник ООН відзначив важливість виконання даної угоди до настання 20 жовтня 2015 (див. «Аль-Магриб» за 22.09.2015).

Одним словом, Леон хоче знайти політичне рішення якомога швидше, тому що Європа бажає того, за умови, що дієві позиції будуть закріплені за нею, оскільки вона вважає Лівію своїм володінням протягом багатьох десятиліть. У той час як Америка вважає, що Європа померла, а вона є єдиною спадкоємицею її володінь, або, як мінімум, співвласником поряд з Європою, але не як, щоб Європа залишалася і далі єдиним власником Лівії. Для Америки це - червона лінія! Дуже складно поєднати ці два бажання, принаймні, в осяжному майбутньому. А тому Леону буде складно, якщо не неможливо, знайти реальне стабільне рішення. Швидше, воно буде тільки на папері, а угоду підписуватимуть і порушуватимуть, що і відбувається сьогодні, поки одна сторона не подужає іншу і не нав'яже бажане їй рішення. Але це може завершитися, якщо жителі країни візьмуть у свої руки вирішення своїх проблем і почнуть боятися гніву Аллаха - Господа свого - через втілення в життя божественного зводу законів - Шаріату - і видворення зі своєї країни усіх видів (старого і нового) колоніалізму разом з його агентами, прихильниками і послідовниками. Варто відзначити, що коли вілаяти Туніс, Тріполі, Марокко та Алжир були у складі держави Халіфат, вони стягували з Америки податки і ставили їй свої умови, щоб її кораблі могли пересуватися по водах цих вілаятів. Яку високу ступінь вони займали, коли були під захистом Халіфату, і на яку низьку ступінь вони впали у відсутність Халіфату.

إِنَّ فِي ذَٰلِكَ لَعِبۡرَةٗ لِّأُوْلِي ٱلۡأَبۡصَٰرِ ٤٤

«Воістину, в цьому - повчання для розсудливих» (24:44)

09 Зуль-хіджа 1436 року за хіджрою
23 жовтня 2015 року