Новина:
За словами обізнаних осіб, планується проведення зустрічі між спеціальним посланцем Білого дому Стівом Уіткоффом і міністром закордонних справ Ірану Аббасом Арагчі у найближчі п’ятницю у Стамбулі. Однак політичні джерела вважають, що розбіжності між двома сторонами залишаються значними. Адміністрація Трампа наполягає на включенні у будь-яку нову угоду питань, які стосуються іранської ракетної програми, її регіональної ролі і підтримки союзників, у той час як Іран стверджує, що переговори повинні обмежуватись виключно ядерним питанням. Це викликає питання про те, як Уіткофф і Арагчі знайдуть вихід із цього фундаментального протиріччя сторін. (RT, 02.02.2026).
Коментар:
Жодна держава у світі не проходила такий суперечливий і затратний шлях у розвитку ядерної програми, як Іран. Сполучені Штати протягом тривалого часу штучно підвищували його статус, представляючи Іран у постаті регіональної наддержави і використовуючи його як інструмент тиску — на кшталт «опудала» для сусідніх країн. Це робилось заради таємних цілей Вашингтона, за лаштунками Америка координувала свою політику у регіоні з Тегераном. Багато аналітиків прямо стверджують, що США фактично передали Ірану контроль над Іраком після окупації 2003 року. Цей статус зобов’язував Іран до створення ядерної програми, належної для наддержави.
Проте цей статус був лише роздутою постаттю і у своїй основі опирався на Америку, а не на власну силу Ірану — у цьому і полягала головна проблема. Іранська ядерна програма обійшлась країні майже у трильйон доларів, але при цьому вона так і не створила жодної ядерної бомби, здатної вселити страх у її супротивників. До того ж, Іран був упевнений, що Сполучені Штати не є його ворогом, і протягом десятиріч обертався в орбіті американської політики.
Але така ситуація не могла тривати безкінечно. США дійшли висновку щодо необхідності скорочення ролі Ірану у регіоні, і саме тут Тегеран опинився у пастці. Заради цього регіонального статусу він розтратив колосальні ресурси на ядерні і ракетні програми, а також на підтримку і озброєння своїх угрупувань. Але тепер США роблять основну ставку на єврейське утворення. У 2025 році Вашингтон уперше дозволив йому завдати по Ірану і його ядерній програмі масштабних ударів, до того ж, самі США прийняли в них безпосередню участь. Незадовго до цього єврейське утворення завдало руйнівного удару по проіранській силі у Лівані. Потім Америка доручила Туреччині курирувати процес передачі влади у Дамаску за повним ігноруванням Ірану. Таким чином, регіональна роль Ірану почала послідовно і помітно скорочуватись.
Іран розгубився. Його народ голодує, багато хто ледве зводять кінці з кінцями через корупцію політиків, фінансування угрупувань з-за кордоном, дорогі ракетні і ядерні програми, а також через санкції. Народ повстав, вимагаючи скинення режиму, а адміністрація Трампа за повною згодою з єврейським утворенням прагнула ослабити Іран і зменшити його міжнародну і регіональну вагу.
Адміністрація Трампа почала зосереджувати свої літаки і військові кораблі поблизу Ірану, щоб провокувати його і спричиняти тиск, вимусивши прийняти вимоги нового етапу американської стратегії, скерованої на скорочення ролі Ірану. Після демонстрації сили слідують переговори і дипломатичні контакти, які дозволяють США добитися цілі без втрат.
Це неминучий результат для будь-якої країни, яка віддає ресурси свого народу до рук наддержав, дозволяючи їм управляти ними на свій розсуд, а потім виявляється нездатною звільнитись від їх впливу, коли змінюються їх пріоритети. Таким чином, Іран виявився нездатним підтримувати свій статус, свої озброєні сили і угрупування, свої військові і ядерні програми, навіть незважаючи на те, що для цієї цілі він розорив свій народ, реалізуючи фіктивний статус, наданий йому Америкою.
