Чи припустима наявність багатьох рухів, які закликають до Ісламу?

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

У цій книзі ми спробували надати комплексне уявлення, яке може скласти програму для будь-якого руху, партії чи групи. Ми не вдавались в подробиці, а, швидше, надали основні положення, які необхідно взяти до уваги, деталі муджтахідам кожної групи.

Сьогодні ж ми на місцях спостерігаємо, як з’являється багато прикладів того, що неможна назвати правильною основою. Багато груп навіть неможна назвати групами, які відповідають вимогам Шаріату. Вони — ніщо інше як об’єднання мусульман, що веде часткову діяльність, яка не вирішує навіть часткові проблеми і не має комплексного шаріатського бачення. Отож, вони не несуть Іслам так, щоб повністю відновити його у житті Ісламської Умми. Кількість таких груп росте так, що можна нарахувати їх більше сотні — і це тільки в одній країні.

Вони перетворились у якісь магазини і фірми, які виснажують мусульман і відволікають від правильного підходу і діяльності. При такому вражаючому достатку цих об’єднань залишилось небагато рухів, для яких притаманне далеке бачення цілей Ісламу і діяльності для їх досягнення. Якщо ми опустимо ці фірми і магазини і зосередимось тільки на великих групах з далеким баченням і комплексною діяльністю, тоді виникає питання: що вимагається згідно Шаріату — наявність однієї групи, яка охоплює усі дії і виконує те, що вимагається? Або по Шаріату припустимо наявність багатьох груп які прагнуть до змінень у межах шаріатських принципів? Як правильно розглядати часткову, комплексну і збалансовану діяльність? Як правильно розглядати регіональну і глобальну діяльність?

Мусульмани розділились у цьому питанні. Одні говорять про обов’язковість об’єднання воєдино зусиль по здійсненню змін. Інші допускають наявність багатьох рухів. Якщо ми повернемо відгалуження досліджень до витоків, то зможемо відрізнити шаріатські докази від виправдань і з’ясуємо правду.

Якщо ми поглянемо на думку, яка вимагає єдності ісламської діяльності, то побачимо її розгляд у двох площинах:

Перша: єдність ісламської діяльності є шаріатським обов’язком.

Друга: єдність ісламської діяльності є необхідністю.

I — У першій площині наводяться наступні докази:

1) Основа полягає у єдності мусульман і Умми. Аллах говорить:

إِنَّ هَذِهِ أُمَّتُكُمْ أُمَّةً وَاحِدَةً وَأَنَا رَبُّكُمْ فَاعْبُدُونِ

«Воістину, ця ваша Умма — Умма єдина. Я ж — ваш Господь. Поклоняйтесь же Мені!» (21:92).

Також Він говорить:

وَإِنَّ هَذِهِ أُمَّتُكُمْ أُمَّةً وَاحِدَةً وَأَنَا رَبُّكُمْ فَاتَّقُونِ

«Воістину, ваша Умма — Умма єдина, а Я — ваш Господь. Бійтесь же Мене!» (23:52).

Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:

مَثَلُ الْمُؤْمِنِينَ فِي تَوَادِّهِمْ وَتَرَاحُمِهِمْ وَتَعَاطُفِهِمْ مَثَلُ الْجَسَدِ إِذَا اشْتَكَى مِنْهُ عُضْوٌ تَدَاعَى لَهُ سَائِرُ الْجَسَدِ بِالسَّهَرِ وَالْحُمَّى

«Віруючі у взаємній любові між собою, милосерді і обхідливості по відношенню один до одного подібні єдиному тілу: якщо один орган скаржиться, то усе інше тіло відгукується безсонням і жаром» (Бухарі, Муслім, Ахмад).

2) Первісне спонукання до єдності і заборона розбіжностей. Аллах говорить:

وَلَا تَكُونُوا كَالَّذِينَ تَفَرَّقُوا وَاخْتَلَفُوا مِن بَعْدِ مَا جَاءَهُمُ الْبَيِّنَاتُ وَأُولَئِكَ لَهُمْ عَذَابٌ عَظِيمٌ

«Не будьте схожими на тих, які розділились і впали у розбіжності після того, як до них явились ясні знамення. Саме їм уготовані великі муки» (3:105).

Також Він говорить:

إِنَّ الَّذِينَ فَرَّقُوا دِينَهُمْ وَكَانُوا شِيَعًا لَّسْتَ مِنْهُمْ فِي شَيْءٍ إِنَّمَا أَمْرُهُمْ إِلَى اللَّهِ ثُمَّ يُنَبِّئُهُم بِمَا كَانُوا يَفْعَلُونَ

«Ти не маєш ніякого відношення до тих, які розкололи свою релігію і розділились на секти. Їх справа знаходиться у Аллаха, і пізніше Він повідомить їм про те, що вони робили» (6:159).

3) Наказано слідувати общині, а не общинам. Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав:

إِنَّهُ سَتَكُونُ هَنَاتٌ وَهَنَاتٌ فَمَنْ أَرَادَ أَنْ يُفَرِّقَ أَمْرَ هَذِهِ الْأُمَّةِ وَهِيَ جَمِيعٌ فَاضْرِبُوهُ بِالسَّيْفِ كَائِنًا مَنْ كَانَ

«У майбутньому будуть траплятись різні події, але якщо хтось побажає розколоти діло цієї общини, коли вона єдина, то вдарте його мечем, ким би він не був!» (Муслім). Також наводиться:

دَعانا النبيُّ صَلَّى اللهُ عليه وسلَّمَ فَبايَعْناهُ فقالَ فِيما أخَذَ عَلَيْنا أنْ بايَعَنا علَى السَّمْعِ والطَّاعَةِ في مَنْشَطِنا ومَكْرَهِنا وعُسْرِنا ويُسْرِنا وأَثَرَةً عَلَيْنا وأَنْ لا نُنازِعَ الأمْرَ أهْلَهُ إلَّا أنْ تَرَوْا كُفْرًا بَواحًا عِنْدَكُمْ مِنَ اللَّهِ فيه بُرْهانٌ

«Посланець Аллаха (с.а.с.) закликав нас, і він взяв з нас присягу, що ми будемо слухатись і підкорятись у нужді і благоденстві, у легкому і важкому, навіть якщо нас будуть обділяти, і не будемо позбавляти влади тих, кому вона буде належати по праву, якщо тільки не побачимо проявів очевидного невір’я і не будемо володіти доказами від Аллаха» (Муслім). Пророк (с.а.с.) говорить:

وَالْجَمَاعَةُ رَحْمَةٌ وَالْفُرْقَةُ عَذَابٌ

«Єдність — це милість, а роз’єднаність — покарання» (Ахмад). І говорить:

يَدُ اللهِ مَعَ الْجَمَاعَةِ

«Аллах — разом з джамаатом» (Тірмізі, Насаі).

II — Що стосується того, що єдність ісламської діяльності є необхідністю, то про це наводяться наступні аргументи:

1) Ісламські зміни — важкий процес, і перемогти невігластво — нелегка справа. Встановлення панування Ісламу над суспільством у думках, поведінці і системі вимагає згуртування сил у межах єдиного злиття, а не просто координації.

2) Міжнародна змова проти Ісламу та ісламських рухів диктує необхідність об’єднання в єдиний фронт опору. Якщо міжнародні сили, які ворожі до Ісламу і які вступили у змову проти ісламського світу, співпрацюють одна з одною і обʼєднали свої фронти, то чи не краще ісламським силам в ісламському світі закликати один одного до єдності, щоб не стати легкою здобиччю і не сприяти своїй поразці?

Якщо б єдність ісламської діяльності не була шаріатським обов’язком, то вона усе одно була б обов’язковою, щоб захистити долю Ісламу і уберегти рух Ісламу від припинення його діяльності, катування і знищення.

3)Місцеві сили і партії, ворожі до Ісламу, сьогодні об’єднують свої фронти по усьому ісламському світу. Вони постійно вивчають, відстежують, планують і готуються на усіх рівнях. Чи можуть ісламські сили перед лицем цієї загрози залишатись роздробленими і роз’єднаними?Або вони повинні залишити усі міркування і причини, які заважають єдності і згуртованості?

Виходячи із цих аргументів, частина мусульман вимагає створення єдиного глобального ісламського руху, який не залишить місця для повільності і сумнівів, і який вступить у протистояння на рівні думки, організації, планування і підготовки.

Усі вищенаведені докази наводять ті, хто виступає за єдність ісламського руху і забороняє різноманіття у цій справі. І ми повинні згідно з ісламським методом іджтіхаду з’ясувати, чи були застосовувані ці докази до своєї реальності.

Раніше ми говорили про те, що реальність, в якій живуть мусульмани, — це територія невір’я (Дар уль-куфр), і що її треба змінити на територію Ісламу (Дар уль-Іслям). Ми також обговорювали, що повинна бути група, яка працює над цим питанням, і що вона повинна іти по стопам Посланця Аллаха (с.а.с.).

Перш ніж розпочати розгляд шаріатських доказів, на які опираються прибічники цієї думки, необхідно пояснити реальність групи, яка хоче працювати над виконанням цієї задачі, а саме: чи повинна вона бути общиною мусульман або повинна бути групою із числа мусульман?

Щоб зрозуміти це, треба сказати наступне: Аллах встановив деякі зобов’язання, які мусульмани повинні прагнути виконати. Серед цих зобов’язань є індивідуальні, які мусульманин в силах виконати сам і від яких він не звільниться до тих пір, поки не виконає. Але є і такі зобов’язання, для виконання яких вимагається група. У число таких зобов’язань входить встановлення Ісламської Держави. Встановлення Шаріату Аллаха — це обов’язок (фард), який не може виконати мусульманин самостійно без допомоги інших. Швидше, для виконання цього зобов’язання вимагається об’єднання зусиль і прагнень.

Таке розуміння витікає із шаріатського правила: «Те, без чого неможливо виконання обов’язкового, само є обов’язковим».

Встановлення Ісламської Держави входить у категорію фард кіфая (обов’язок по достатності). Невстановлення держави обертається гріхом для того, хто не вживає дій. Але варто розуміти, що для виконання цього фарду вимагається участь не усіх мусульман, а достатньої кількості, тобто групи із числа мусульман. Якщо ця група веде діяльність по виконанню фарда кіфая, то члени групи позбавляються від гріху, але гріх залишається на тих, хто не приєднується до діяльності.

Дана група із числа мусульман заснована, щоб виконувати певний фард, і вона несе відповідальність за правильність чи неправильність стверджених ідей і рішень, які необхідні їй для ведення діяльності по виконанню задачі, заради якої вона виникла.

Неможна сказати, що це община мусульман, тому що є багато мусульман, які не приєднались до її діяльності. Можливо, вони приєднались до іншої групи (ми повернемось до цьому питанню, коли будемо говорити про припустимість багатопартійності), а можливо — не приєднались до жодної із груп.

Ця група не є халіфом і не займає його місця. Положення, пов’язані з халіфом, не стосуються групи, і вона не має права виконувати які-небудь дії, які повинен виконувати виключно халіф.

Вона є лише групою із числа мусульман. Уся Ісламська Умма — це велика община мусульман, яка серед іншого включає групу чи групи, індивідів і халіфа.

Мусульманська община — це Ісламська Умма, яка об’єднана ісламською акидою, а не шаріатськими рішеннями. Мусульмани суперечать по другорядним питанням, але ці розбіжності не псують братських відносин. І якщо б рішення були критерієм братства, то одні мусульмани не стали б братами іншим мусульманам. Будь-який відхід окремого мусульманина або групи мусульман від ісламської акиди вважається відходом від Ісламської Умми, що веде у вогонь Пекла. Саме це мається на увазі у хадісі Посланця Аллаха (с.а.с.):

وَالْمَارِقُ مِنْ الدِّينِ التَّارِكُ لِلْجَمَاعَةِ

«Якщо він зрікся від віри і відколовся від общини» (Бухарі, Муслім). У хадісі мається на увазі «відколовся від общини мусульман». І це ж значення має хадіс:

وَتَفْتَرِقُ أُمَّتِي عَلَى ثَلَاثٍ وَسَبْعِينَ مِلَّةً كُلُّهُمْ فِي النَّارِ إِلَّا مِلَّةً وَاحِدَةً قَالُوا وَمَنْ هِيَ يَا رَسُولَ اللَّهِ قَالَ مَا أَنَا عَلَيْهِ وَأَصْحَابِي

«Моя Умма розділиться на сімдесят три групи. І усі вони — у Вогні. За винятком однієї». Його спитали: «А яка це група, о,Посланець Аллаха?». Він (с.а.с.) відповів: «Це та група, яка іде по тому ж, що я і мої сподвижники» (Абу Дауд, Тірмізі, Ібн Маджа, Ібн Ханбаль).

Община мусульман (або Ісламська Умма) — це єдина Умма, окрема від решти людей. Життя і майно кожного мусульманина рівноцінні. Найслабкіший мусульманин може гарантувати безпеку від імені решти інших, а найвіддаленіший — надати покровительство. Вони єдині у боротьбі зі своїми супротивниками, навіть якщо вони суперечать у розумінні і відрізняються в іджтіхадах.

Отож, є велика різниця між общиною мусульман і групою із мусульман. Тому буде помилкою застосовувати в темі «група із мусульман» ті докази, які пов’язані з темою «община мусульман».

Тепер розглянемо слова Аллаха:

إِنَّ هَذِهِ أُمَّتُكُمْ أُمَّةً وَاحِدَةً وَأَنَا رَبُّكُمْ فَاعْبُدُونِ

«Воістину, ця ваша Умма — Умма єдина. Я ж — ваш Господь. Поклоняйтесь же Мені!» (21:92),

а також аят:

وَإِنَّ هَذِهِ أُمَّتُكُمْ أُمَّةً وَاحِدَةً وَأَنَا رَبُّكُمْ فَاتَّقُونِ

«Воістину, ваша Умма — Умма єдина, а Я — ваш Господь. Бійтесь же Мене!» (23:52),

і хадіс Посланця Аллаха (с.а.с.):

مَثَلُ الْمُؤْمِنِينَ فِي تَوَادِّهِمْ وَتَرَاحُمِهِمْ وَتَعَاطُفِهِمْ مَثَلُ الْجَسَدِ إِذَا اشْتَكَى مِنْهُ عُضْوٌ تَدَاعَى لَهُ سَائِرُ الْجَسَدِ بِالسَّهَرِ وَالْحُمَّى

«Віруючі у взаємній любові між собою, милосерді і обхідливості по відношенню один до одного подібні єдиному тілу: якщо один орган скаржиться, то усе інше тіло відгукується безсонням і жаром» (Бухарі, Муслім, Ахмад). Стає ясно, що в них мається на увазі «уся ісламська община», а не «група із числа мусульман». І якщо якась група вважає себе общиною мусульман, то це серйозна помилка і дивне розуміння, яке може призвести до небезпечних наслідків, не останнім із яких є невизнання інших мусульман своїми братами, класифікація решти мусульман як таких, що зреклися від віри, відкололись від общини і ідуть у пекельне полум’я.

Також в доказ на заборону багатопартійності вони наводять наступні аяти:

وَلَا تَكُونُوا كَالَّذِينَ تَفَرَّقُوا وَاخْتَلَفُوا مِن بَعْدِ مَا جَاءَهُمُ الْبَيِّنَاتُ وَأُولَئِكَ لَهُمْ عَذَابٌ عَظِيمٌ

«Не будьте схожими на тих, які розділились і впали у розбіжності після того, як до них явились ясні знамення. Саме їм уготовані великі муки» (3:105),

إِنَّ الَّذِينَ فَرَّقُوا دِينَهُمْ وَكَانُوا شِيَعًا لَّسْتَ مِنْهُمْ فِي شَيْءٍ إِنَّمَا أَمْرُهُمْ إِلَى اللَّهِ ثُمَّ يُنَبِّئُهُم بِمَا كَانُوا يَفْعَلُونَ

«Ти не маєш ніякого відношення до тих, які розкололи свою релігію і розділились на секти. Їх справа знаходиться у Аллаха, і пізніше Він повідомить їм про те, що вони робили» (6:159).

Ці аяти так само використані не по призначенню.

Дані аяти ніяк не пов’язані з темою багатопартійності. Насправді, вони пов’язані з переконаннями мусульман, а не шаріатськими положеннями. Інакше кажучи, в них говориться: «Не будьте схожими на тих, які розділились і впали в розбіжності після того, як до них явились ясні знамення, тобто ясні переконання і тверді докази. І тут мова йде про іудеїв і християн. Саме їм уготовані великі муки». Імам Байдаві пише у коментарі до цьому аяту: «Не походіть на тих, які розділились і впали у розбіжності» — на іудеїв і християн, які суперечать відносно таухіда, танзіха і положень ахірату.

«Після того, як до них явились ясні знамення» — аяти і доводи, що роз’яснюють істину і зобов’язують одностайно визнавати тільки її. Очевидно, що заборона стосується тільки розділення в основі, а не в відгалуженнях, оскільки Пророк (с.а.с.) сказав, що якщо хтось зробив іджтіхад і виявився правий, тому дві нагороди, а хто зробив іджтіхад і помилився, тому одна нагорода. «Саме їм уготовані великі муки» — це загроза на адресу тих, хто розділився, і тих, хто походить на них».

Таким чином, група, яка взялась за змінення реальності відрізняється від інших шаріатськими положеннями. Вона суперечить іншим або інші суперечать їй в шаріатських законах. Але вона залишається мусульманською групою з ісламською акидою. Вона відрізняється від інших не в акиді, а в положеннях Шаріату. Тому вищенаведений аят вказує, що із релігії виходить той, хто суперечить ісламській акиді, а не шаріатським положенням. Цей аят ніяк не пов’язаний з темою різноманітності іджтіхадів.

Якщо хтось скаже, що аят є загальним і що значення надається общності слів, а не приватності причини, тоді ми дамо відповідь, що общність аяту не переходить межі теми, в якій вона була ниспослана. Тобто аят є загальним у тому змісті, що включає в себе усі переконання, але нічого іншого окрім переконань. Це з одного боку. З іншого боку, таке їх розуміння суперечить хадісам, які гласять про дозволеність розбіжностей в іджтіхадах. З третього боку, таке їх розуміння говорить про те, що своєю відособленістю вони відкололись від релігії.

Що стосується другого аяту:

إِنَّ الَّذِينَ فَرَّقُوا دِينَهُمْ وَكَانُوا شِيَعًا لَّسْتَ مِنْهُمْ فِي شَيْءٍ إِنَّمَا أَمْرُهُمْ إِلَى اللَّهِ ثُمَّ يُنَبِّئُهُم بِمَا كَانُوا يَفْعَلُونَ

«Ти не маєш ніякого відношення до тих, які розкололи свою релігію і розділились на секти. Їх справа заходиться у Аллаха, і пізніше Він повідомить їм про те, що вони робили» (6:159).

Ібн Касір сказав: «Муджахід, Катада, Даххак, Судді говорили, що цей аят був ниспосланий у відношенні іудеїв і християн. Повідомляється від Аіші (р.а.), що Посланець Аллаха (с.а.с.) сказав, що вони вносять нововведення. «Розділились на секти» — розкололись як ахлюль-міляльва-ніхаль (відсилка до книги Шахрастані), а також як ахлюль-ахвава-далялят (ті, хто послідував своїм пристрастям і заблудші). Аллах вказав, що Посланець (с.а.с.) не причетний до них. В кірааті Хамзи та Кісаі від Алі ібн Абу Таліба вживається слово «فَارَقَوا», що означає «залишили свою релігію, яка була їм наказана», тобто мова йде про іудеїв і християн. І Аллах говорить, що Його Посланець (с.а.с.) не має до них ніякого відношення». Бадаві сказав: «Вони поділили свою релігію, увірувавши в одну частину і відкинувши іншу, а потім розкололись».

Розділення в акиді — це не те ж саме, що розбіжності в розгалуженнях. По-перше, вищезгадані аяти і багато інших доказів скеровані на запобігання розділення в акиді. Щоб ми не стали подібні іудеям і християнам, які суперечили своїм Посланцям, відкололись від своєї релігії і стали сектами. Наше розуміння зустрічається в іншому аяті:

وَلَكِنِ اخْتَلَفُوا فَمِنْهُم مَّنْ آمَنَ وَمِنْهُم مَّن كَفَرَ

«Проте вони розійшлись у думках, одні із них увірували, а інші не увірували» (2:253).

Тобто наша тематика пов’язана з вірою і невір’ям. По-друге, що стосується відгалужень, то докази сходяться на припустимості різного розуміння у межах шаріатського тексу і його значення. Це відомо у релігії серед мусульманських вчених. Тому некоректно вдаватись до текстів, які забороняють розділення в акиді, і наводити їх на заборонність наявності багатьох груп при тому, що усі ці групи засновані на шаріатських законах.

Тепер що стосується їх наступних доказів, а саме:

إِنَّهُ سَتَكُونُ هَنَاتٌ وَهَنَاتٌ فَمَنْ أَرَادَ أَنْ يُفَرِّقَ أَمْرَ هَذِهِ الْأُمَّةِ وَهِيَ جَمِيعٌ فَاضْرِبُوهُ بِالسَّيْفِ كَائِنًا مَنْ كَانَ

«У майбутньому будуть траплятись різні події, але якщо хтось побажає розколоти справу цієї общини, коли вона єдина, то вдарте його мечем, ким би він не був!»,

مَنْ فَرَّقَ لَيْسَ مِنَّا

«Не із нас той, хто розділяє»,

دَعانا النبيُّ صَلَّى اللهُ عليه وسلَّمَ فَبايَعْناهُ فقالَ فِيما أخَذَ عَلَيْنا أنْ بايَعَنا علَى السَّمْعِ والطَّاعَةِ في مَنْشَطِنا ومَكْرَهِنا وعُسْرِنا ويُسْرِنا وأَثَرَةً عَلَيْنا وأَنْ لا نُنازِعَ الأمْرَ أهْلَهُ إلَّا أنْ تَرَوْا كُفْرًا بَواحًا عِنْدَكُمْ مِنَ اللَّهِ فيه بُرْهانٌ

«Посланець Аллаха (с.а.с.) закликав нас, і він взяв з нас присягу, що ми будемо слухатись і підкорятись у нужді і благоденстві, у легкому і важкому, навіть якщо нас будуть обділяти, і не будемо намагатись позбавити влади тих, кому вона буде належати по праву, якщо тільки не побачимо проявів очевидного невір’я і не будемо володіти доказами від Аллаха».

Усі ці докази пов’язані з темою халіф, байат, підкорення аміру і заборонність виступу проти халіфа за винятком того випадку, коли мусульмани побачать прояви очевидного невір’я.

Коли хтось почне оскаржувати владу халіфа і побажає розділити Умму, тоді треба вдарити його мечем по шиї, ким би він не був. Тому вищенаведені докази ніяк не пов’язані з темою створення групи із числа мусульман, оскільки вона не заміняє халіфа і не бере на себе шаріатські закони, пов’язані з халіфом. Група лише веде діяльність, скеровану на встановлення халіфа, а після встановлення буде тільки піддавати звіту його.

Що стосується хадісів:

وَالْجَمَاعَةُ رَحْمَةٌ وَالْفُرْقَةُ عَذَابٌ

«Єдність — це милість, а роз’єднаність — покарання»,

يَدُ اللهِ مَعَ الْجَمَاعَةِ

«Рука Аллаха на общині», — то ці хадіси не говорять про заборону наявності в Уммі багатьох груп. Хто знаходиться в общині мусульман або у групі із числа мусульман, той відчуває милість. Але хто живе в роз’єднаності, той наближається до шайтана,віддаляючись від мусульман. У такому випадку застосовуваний хадіс Посланця Аллаха (с.а.с.):

فَإِنَّمَا يَأْكُلُ الذِّئْبُ الْقَاصِيَةَ

«Вовк пожирає того, хто віддаляється від інших» (Абу Дауд). У такому положенні на мусульманина чекає покарання. Ані у прямому значенні, ані у переносному значенні цих хадісів не говориться про обов’язковість єдиного ісламського руху, скерованого на встановлення Шаріату Аллаха.

Усі докази, які були наведені, не говорять про заборону багатопартійності і незастосовувані у ці темі.

Що стосується розумних доказів і припущень щодо поганих наслідків існування багатьох груп, то усе це нас не цікавить, оскільки дозволити, заборонити або наказати може тільки Шаріат. Спочатку вивчається реальність такою, яка вона є, і визначається суть проблеми, а потім треба вдатись до шаріатських доказів, пов’язаних з цією реальністю, щоб зрозуміти, що робити і як виправляти. Тому неможна у жодному разі брати закони із самої реальності.

 

Із книги «заклик до Ісламу», Ахмад Махмуд