Ми з’ясували, що докази, наведені на необхідність єдності ісламського руху, не можуть вважатись доказом. Але це не означає, що протилежна думка про допустимість наявності багатьох груп стала законною, оскілки заперечення чого-небудь не є автоматичним визнанням протилежності.
Такий підхід буде помилковим. Повинні бути докази, які підтверджують правильність підходу і точність висновку. Які ж ці докази?
Доказів припустимості розбіжностей у відгалуженнях, але не в основі, тобто в законах, але не в акиді, дуже багато, щоб усіх їх перераховувати. Сунна вказує на припустимість розбіжностей у відгалуженнях. Сподвижники суперечили по деяким питанням. Так само розбіжності були у часи їх послідовників-табіїнів, а після них — серед вчених Ісламу. Заборона стосується тих розбіжностей, які мали місце серед невірних. Їх розбіжності стосувались основ релігії, а не відгалужень. Наприклад, вони суперечили відносно пророків, воскрешення, життя після смерті, суперечили відносно життя і смерті у цьому світі,суперечили по своїм книгам. Так вони поділились на секти і течії, які втратили істину, ниспослану Аллахом пророкам. Потім вони ввели в оману своїх послідовників. Аллах говорить:
فَاخْتَلَفَ الْأَحْزَابُ مِن بَيْنِهِمْ فَوَيْلٌ لِّلَّذِينَ كَفَرُوا مِن مَّشْهَدِ يَوْمٍ عَظِيمٍ
«Але секти розійшлись у думках між собою. Горе ж невіруючим, які зустрінуть Великий день!» (19:37).
Аллах застерігає мусульман від подібних розбіжностей.
Посланець Аллаха ﷺ в день битви Хандак схвалив думку сподвижників, які вчинили всупереч тому, що було велено їм. Він ﷺ сказав:
مَنْكَانَ سَامِعًا مُطِيعًا فَلَا يُصَلِيَنَّ الْعَصْرَ إلَّا بِبَنِي قُرَيْظَةَ
«Хто слухається і підкоряється, нехай зробить намаз аср у Бану Курайза» («Сіра» Ібн Хішама). Також він ﷺ сказав:
إِذَا حَكَمَ الْحَاكِمُ فَاجْتَهَدَ فَأَصَابَ فَلَهُ أَجْرَانِ، وَإِذَا حَكَمَ فَاجْتَهَدَ فَأَخْطَأَ فَلَهُ أَجْرٌ
«Якщо суддя доклав зусилля (іджтіхад), виніс рішення, і воно виявилось правильним, йому належить подвійна нагорода, а якщо він доклав зусилля, виніс рішення і помилився, йому належить одна нагорода» (Бухарі).
Ця хадіси вказують на те, що:
1 — Муджтахід може зробити правильний іджтіхад, а може помилитись, тому неправильно вважати, що муджтахід ніколи не помиляється.
2 — Рішення, яке було виведено муджтахідом,вважається шаріатським хукмом, навіть якщо воно — помилкове.
3 — Муджтахід, який помилився, не знає про свою помилку, інакше йому неможна залишатись при своєму рішенні, а треба вивчити інший іджтіхад.
4 — Муджтахід отримає винагороду від Аллаха,помилився він чи зробив правильний іджтіхад, але величина винагороди буде різною.
Імами були одностайні в тому, що муджтахід не може отримати гріх при виведенні шаріатського хукму по неоднозначним (занній) питанням фікху.
Імам Куртубі в своїй книзі по тафсіру писав: «Сподвижники розходились в хукмах по деяким питанням, але, тим не менш, вони були єдині». Багдад в своїй книзі «Факіх ва-льмутафаккіх» наводить слова Умара ібн Абдульазіза: «Я не був би радий, якщо б сподвижники Мухаммада ﷺ не суперечили, тому що у такому випадку не було б полегшення в релігії (рухса)».
Багато вчених Ісламу у своїх працях так описували причину розбіжностей (іхтіляф):
• Одна із причин полягала у тому, що розуміння однієї людини по природі може відрізнятись від розуміння іншої людини. Можливості людей бувають різними так само, як і розуміння. Звідси і слідують відмінності в іджтіхадах, починаючи з часів сподвижників і по сьогоднішній день. І так триватиме до Судного дня. Іншою причиною є те, що природа Шаріату є такою, що приводить мусульман до суперечок у другорядних питаннях, і в цьому полягає милість Аллаха.
• Відмінність у методі читання Корану (кіраат) приводить до відмінностей в іджтіхадах. Кожен муджтахід розуміє текст згідно зі своїм кіраатом. Звідси слідують такі розбіжності, як щодо аяту про омовіння (вуду): чи треба мити ноги, чи досить їх протерти?
• Розбіжності вчених по деяким хадісам. Наприклад, у одного вченого хадіс вважався сахіх (достовірний), а в іншого — даіф (слабкий). Думка кожного залежить від методу, прийнятого ним за основу перевірки хадісів. Візьмемо, наприклад, хадіс мурсаль (хадіс, в ланцюжку якого пропущено ім’я сподвижника, як якщо табіїн повідомляє слова Посланця Аллаха ﷺ, не згадуючи ім’я сподвижника-передавача). Вчені і мухаддіси суперечили щодо правильності наведення такого хадіса в доказ. Деякі вважали, що хадіс мурсаль може служити доказом, а інші вважали, що не може, оскільки класифікували його як хадіс з обірваним ланцюжком.
• Протиріччя самих доказів. Наприклад, є тексти, які забороняють лікуватись наджасом, вважаючи це харамом,як у наступному хадісі:
إِنَّ اللَّهَ أَنْزَلَ الدَّاءَ وَالدَّوَاءَوَجَعَلَ لِكُلِّ دَاءٍ دَوَاءًفَتَدَاوَوْاوَلَاتَدَاوَوْابِحَرَامٍ
«Аллах ниспослав хвороби і зцілення, створивши для кожної хвороби свої ліки, тому шукайте зцілення, але не лікуйтесь заборонним» (Абу Дауд). Потім зустрічається інший текст або інші дії Пророка ﷺ,із яких розуміється дозволеність лікування наджасом або заборонним. Наприклад, хадіс:
رَخَّصَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ أَوْ رُخِّصَ لِلزُّبَيْرِ بْنِ الْعَوَّامِ وَعَبْدِ الرَّحْمَنِ بْنِ عَوْفٍ فِي لُبْسِ الْحَرِيرِ لِحِكَّةٍ كَانَتْ بِهِمَا
«Посланець Аллаха ﷺ дозволив Зубайру ібн Авваму і Абдуррахману ібн Ауфу, які страждали від чесотки, носити шовк». Хадіс переданий шістьма вченими хадіса. Також можна навести хадіс:
كَانَ الْمُسْلِمُونَ يَتَدَاوَوْنَ بِأَبْوَالِ الإبِلِ لَا يَرَوْنَ بِهَا بَأْسًا
«Мусульмани лікувались верблюжою сечею і не бачили в цьому нічого поганого» (Бухарі).
• Відсутність ясного тексту по питанню. У такому випадку єдиний спосіб дізнатись рішення Аллаха — зробити іджтіхад, а іджтіхад — це припускаєме (занній) рішення по питанню, в якому можливі різні думки.
• Обширність арабської мови, яка полягає у багатій кількості значень. Наприклад, в арабській мові є іштірак (многозначність слова), хакіка (пряме значення), маджаз (переносне значення), мутлак (абсолютне значення) і мукайяд (обмежене значення), амм (загальне) і хасс (приватне). Природа арабської мови, на якому було ниспослано Одкровення, несе в собі слова і комбінації різних значень і численних вказівок.
Наприклад, слова Аллаха відносно розлучених жінок:
يَتَرَبَّصْنَ بِأَنْفُسِهِنَّ ثَلَاثَةَ قُرُوءٍ
«Повинні вичекати на протязі трьох менструацій» (2:228).
Слово «قُرُوءٍ»,використане в аяті, в арабській мові може означати «очищення», а може означати «менструація». Але яке значення вживається в аяті? Це стало причиною розбіжностей вчених в даній тематиці.
Так справа обстоїть з Шаріатом в загалом. Але чи поширюється це на розглядаєму нами тему? Інакше кажучи, чи може дозволеність розбіжностей в шаріатських хукмах означати дозволеність наявності в Уммі багатьох рухів, груп і партій, які прагнуть до змін? Або ж в нашій темі повинні бути свої приватні докази, які не мають відношення до вищезгаданих доказів?
Група чи партія ґрунтується на шаріатському розумінні, яке може відрізнятись від людини до людини. Це ідентично будь-якому іншому шаріатському розумінню,за винятком того випадку, коли мова йде про категоричний (катий) шаріатський закон. Шаріатські хукми, які утверджені групою, з’являються внаслідок іджтіхаду, і тому вони можуть бути як правильними, так і помилковими. Мусульманин, який бачить у групі багато помилок, не може приєднуватись до неї. Швидше, він повинен зробити їй наставляння і шукати ту групу, в якій побачить правильність. Як ми вже зазначили, природа людей, природа вчених, природа Шаріату і природа арабської мови є такими, що усі вони вказують на дозволеність різного розуміння. Це виправдовує наявність в Уммі багатьох груп. В цьому немає шкоди, оскільки розбіжність стосується лише розуміння. Мусульманин повинен приєднатись до тієї групи чи партії, яку вважає найбільш близькою до правильності.
Аллах говорить:
وَلْتَكُن مِّنْكُمْ أُمَّةٌ يَدْعُونَ إِلَى الْخَيْرِ وَيَأْمُرُونَ بِالْمَعْرُوفِ وَيَنْهَوْنَ عَنِ الْمُنْكَرِ وَأُولَئِكَ هُمُ الْمُفْلِحُونَ
«Нехай серед вас буде група па людей, які будуть закликати до добру, веліти схвалюване і забороняти засуджуване. Саме вони будуть тими, хто набув успіху» (3:104).
У цьому аяті Аллах наказує створити із числа мусульман як мінімум одну групу, чия діяльність полягає у тому, щоб закликати до добру, веліти схвалюване і забороняти засуджуване. Зміст наказу не полягає у створенні тільки однієї групи, інакше наказ пролунав би наступним чином: «Нехай буде одна група». Увага зосереджена більше на діяльності групи, а саме: заклик, веління і заборона. Цей фард входить у категорію кіфая (по достатності). Тобто фард буде вважатись виконаним при наявності хоча б однієї групи. Але якщо з’явиться більше однієї групи через різне розуміння діяльності, то в цьому немає нічого поганого. Такий тип вираження повторюється у сотнях аятів і хадісів:
Посланець Аллаха ﷺ сказав:
مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ
«Нехай той із вас, хто побачить засуджуване, змінить це власноруч» (Муслім). Мова йде про усі засуджувані справи, а не тільки про одну.
Абуль-Аля Мадуді в своїй книзі «Ісламські концепції відносно релігії» у розділі «Обов’язковість веління схвалюваного і заборони засуджуваного» пише: «Зміст виділення групи людей в аяті «Нехай серед вас буде група людей, які будуть закликати до добру» полягає не в тому, що лише група повинна закликати до добру, веліти схвалюване і забороняти засуджуване, тоді як решта мусульман звільнені від цього обов’язку. Навпаки, зміст полягає у тому, що в Уммі завжди повинна бути група, яка буде зберігати світло істини і добра, буде боротись з несправедливістю і брехнею. Якщо в Уммі немає такої групи, тоді їй не уникнути прокляття і покарання Аллаха, не говорячи вже по ступінь кращої общини серед людей».
Виходячи із вищесказаного:
• Ми повинні ясно усвідомлювати, що Шаріат веде лише до благодаті. Але якщо замість благодаті прийшло лихо, то це трапилось тільки з причини поганого розуміння мусульманами своєї релігії. Погляньте на розуміння двох великих Імамів Умми: в книзі Ібн Хішама Ансарі «ШархШузур аз-Захаб» згадується історія про те, як учні Шафії прийшли до Імаму і заявили, що він не може відвідувати Імама Ахмада ібн Ханбаля у той час, як вони суперечать з його учнями. Вони сказали: «Відвідує тебе Ахмад,і ти відвідуєш його». Шафії відповів:
«Говорять люди: навіщає тебе Ахмад, а ти — його.
Скажу їм: тому причиною його достоїнства.
Якщо він приходить до мене, то причина — в його достоїнствах,
І якщо я навіщаю його, то також через його достоїнства».
Те ж саме учні Імама Ахмада заявили йому. На що той відповів:
«Хоча немає у над родства,
Але об’єднані ми знаннями,
Які замінили нам батька.
Хоча відрізняється вода морів,
Але відчуваємо солодкість її,
Випиваючи із сосуду одного».
• Хто хоче об’єднати мусульман в єдиному русі, той краще того, хто зовсім нехтує Шаріатом і людьми. Проте ми можемо сказати йому те ж саме, що сказав Імам Малік Харуну ар-Рашиду, коли халіф хотів утвердити (табанні) його думку і мазхаб і зобов’язати людей слідувати одній думці, відкинувши інші: «Не обмежуй для мусульман те, що Аллах зробив широким».
• Тут варто звернути увагу на той факт, що коли держава невірних і пов’язані з ними режими бачать на місцях групу чи групи, які серйозно заклопотані встановленням Закону Аллаха, вони, окрім жорстокості і поширення брехливих чуток, хочуть покінчити з ісламським рухами за допомогою груп, пов’язаних з цими режимами. Якщо припустити, що наявність багатьох груп неприпустима, то це означає, що група повинна об’єднатись з іншими, і тим самим усе перемішати. У такому випадку правильно буде вчинити навпаки, відкинувши усе непотрібне і залишивши те, що несе людям користь.
• Якщо утвердження про необхідність єдності ісламського руху і забороні наявності багатьох груп суперечить реальності Шаріату, реальності людини і реальної арабської мови, на якій було ниспослано Одкровення, тоді це ствердження нездійсненне. Подібне припущення лише означає відволікання уваги від основної задачі — встановлення Халіфату. Неправильно стверджувати, що Аллах не допоможе мусульманам, поки вони не об’єднаються. Аллах обов’язково допоможе, якщо мусульмани будуть дотримуватись Шаріату, міцно ухопляться за вервь Аллаха і будуть виконувати Його веління. Аллах допоможе їм, навіть якщо вони будуть у меншості. Навіть один на істині буде вважатись більшістю, а багато на брехні буде вважатись муттю у потоці.
• Останнє, що я хочу зазначити по цій темі: наявність халіфа та Ісламської Держави є найбільш важливим проявом єдності мусульман, і поза Халіфатом не буде єдності. Хоча розуміння буде різним, але підкорення одному халіфу буде обов’язковим. Халіф може утверджувати (табанні) закони і тим самим усувати розбіжності, але не забороняти. Веління халіфа виконується мусульманами відкрито і таємно. Що стосується аміра партії, то його веління виконуються у межах партії, і він усуває розбіжності між членами партії, а не між усіма мусульманами.
Із книги «Заклик до Ісламу», Ахмад Махмуд
