Хвала Аллаху, Господу світів, мир і благословення останньому Пророку, посланому у якості милості для світів, а також його родині, сподвижникам і тим, хто послідував за ним до Судного дня.
Книга «Заклик до Ісламу» зачіпає одну із найбільш важливих, широких, різноманітних, чуттєвих і складних ісламських тем. Імами-муджтахіди, нехай буде задоволений ними Аллах, не досліджували це питання так досконально, як інші питання, пов’язані з обрядами поклоніння, взаємовідносин, одруженням, спадком і т.д. Усе, про що вони говорили по темі заклику до Ісламу, стосувалось наказу схвалюваного і індивідуального заклику, оскільки нікому і на думку не спадало, що Ісламський Халіфат буде знищений, Ісламський Шаріат — скасований, а ісламські землі перетворяться із Дар уль-Іслям в Дар уль-куфр. Навіть якщо хтось міг про це подумати, він усе одно не зміг би дати рішення, оскільки муджтахід шукає відповіді на реальні проблеми, а не на очікувані чи припускаємі.
Таким чином, ця книга є усього лише внеском у цю тему, і ми не стверджуємо, що вона є досконалою і всеохоплюючою. Проте ми здійснили серйозну спробу розглянути це питання не на основі омани, пристрастей і подражання невірним, а виходячи із Ісламського Шаріату.
Розглядаючи питання заклику до Ісламу, ми у цій книзі зосередили увагу більше на тому, як треба робити заклик, а не на бажаних і обов’язкових положеннях заклику. Причина цього полягає у тому,що необхідність знати метод заклику зараз стала більш актуальною і важливою, аніж інші аспекти.
В книзі велика увага приділяється тому, як закликати до створенню Ісламського Халіфату, тому що сьогодні цей аспект складає основу заклику до Ісламу. В цих обставинах, коли немає Ісламської Держави, кожен заклик до Ісламу, який не націлений на створення державності, є неповноцінним і неправильним.
Коли ми в книзі обмежуємось темою заклику до Ісламу і зосереджуємось на методі цього заклику, особливо на тому, як закликати до встановлення Ісламського Халіфату, ми виходимо із основних ісламських постулатів, які не обговорюються в цій книзі, але ми представимо їх зараз:
1. Чистота ісламської акиди — це найголовніше в Ісламі.
2. В стовпах ісламської віри недосить припущення (занн) або превалючого припущення (галабат уз-занн); швидше, в них вимагається категоричність і переконаність, і подражання в них неприпустимо. У протилежному випадку мусульмани звернуться до марновірства і послідують за обманщиками.
3. В ідеях, пов’язаних з другорядними питаннями акиди, досить превалюючого припущення, і в них припустимо подражання (таклід). В цьому вони схожі на шаріатські закони.
4. Закони Шаріату беруться тільки із доказів, а саме — Корану, Сунни, одностайності сподвижників (іджма ус-сахаба) і порівняння по аналогії (кияс), яке проводиться згідно шаріатській причині (іллят), вказаної в шаріатському тексті. Виводити шаріатський закон із доказів може тільки вчений-муджтахід, а послідовник (мукаллід) повинен упевнитись в тому, чи правильно він розуміє слова свого вченого.
5. Коли перед мусульманином стоїть вибір між декількома зобов’язаннями, оскільки він не може виконати усіх одночасно, тоді він вибирає те, що обов’язкове згідно шаріатському доказу, а не згідно своїм бажанням.
Коли у мусульман є Ісламський Халіфат, заклик всередині держави полягає в наказі схвалюваного і забороні засуджуваного, а також в зверненні до немусульман на території держави з закликом до Ісламу, а заклик за межами держави полягає у зверненні до немусульман з закликом увійти в Іслам і в джихаді, коли халіф порахує це потрібним.
Коли ж у мусульман немає Халіфату, заклик зосереджується на ісламському світі з метою встановити державу. Що стосується наказу схвалюваного і заборони засуджуваного, які скеровані на виправлення людей, а також заклику немусульман до Ісламу, то усе це продовжується, але з меншими зусиллями. Причина цього полягає у тому, що мусульманські землі при відсутності Ісламської Держави і застосування Шаріату є Дар уль-куфр (територією невір’я), а засуджуване там складає основу життя. В такому випадку спроби виправити людей буде недосить. Тому треба зайнятись радикальними змінами, в ході яких скидається система невір’я і встановлюється система Ісламу. Що стосується заклику в немусульманських країнах при відсутності Халіфату, то треба закликати немусульман до Ісламу, атакувати неісламські ідеї і розкривати їх неправильність, а також треба консолідувати сили мусульман усього світу, щоб вони допомогли у встановленні Ісламської Держави.
Будь-яка книга, яка звертається до теми заклику до Ісламу, повинна розглядати основні положення, пов’язані з цим закликом, такі як:
1. Діяльність по встановленню Халіфату з максимальним завзяттям і швидкістю зараз є обов’язком кожного мусульманина.
2. Діяльність повинна відбуватись всередині згуртування, і недосить того, щоб вона була індивідуальною.
3. В згуртуванні повинен бути амір (голова) і повинні бути вказані його шаріатські повноваження.
4. В згуртування повинні входити чоловіки і жінки, тому що заклик є обов’язком як чоловіків, так і жінок.
5. В згуртуванні зв’язком між людьми повинна бути ісламська акида і ісламські ідеї.
6. Згуртування повинно прийняти і утвердити у себе ісламські ідеї, положення і погляди, тобто усе, що необхідно для виконання своєї задачі, і щоб всередині згуртування люди слідували ідеям, а не особистостям.
7. Згуртування повинно бути політичним, тому що його діяльність пов’язана з політикою, а саме — з отриманням влади для створення Ісламського Халіфату.
8. Діяльність згуртування повинна бути розумовою, а не насильницькою, тому що воно бажає прийняти владу від Умми після того, як в ній з’явиться громадська думка, що витікає із загальної свідомості.
9. Неприпустимо, щоб згуртування брало участь в існуючих системах правління, побудованих на невір’ї.
10. Неприпустимо, щоб згуртування залежало від якого-небудь режиму, заснованого на невір’ї, отримувало фінансову допомогу або вдавалось до інших видів допомоги від них.
Книга, яка розглядає тему заклику до Ісламу, повинна розглядати положення, які показують, як виконувати цей заклик, наприклад:
1. Практичне правило. Діяльність не повинна бути імпровізаційною, а їй повинна передувати думка. І ця думка не повинна бути гіпотетичною, а повинна стати продуктом відчуття реальності. До того ж, ця думка разом з діяльністю повинна бути направлена на досягнення мети. Мета, діяльність і думка повинні виходити із Ісламу. Кінцева мета — це довольство Аллаха, згідно вірі в ісламську акиду. Саме це утримає того, хто закликає, в атмосфері віри, яка надасть йому стимул і самоконтроль.
2. Відмінність між у способом і методом. Метод представляє собою шаріатські рішення, яке залишиться до Судного дня. Що стосується способу, то це припустима дія, яку носій заклику вибирає згідно обставинам і умовам.
3. Знання політичної реальності так само необхідно, як і знання шаріатських рішень. Це пов’язано з тим, що застосування шаріатського рішення вимагає знання цього рішення і знання його контексту (манат). Якщо ми знаємо шаріатські рішення і не знаємо його контексту, тоді ми не зможемо застосувати його. І якщо ми спробуємо застосувати його в такому незрозумілому виді, тоді зробимо помилку, тому що застосуємо його не в своєму контексті і не в своєму місці. Хто веде діяльність, щоб скинути систему і прийняти владу, повинен бути досить знайомий з політичною реальністю не тільки на місцевому, але й на регіональному і міжнародному рівнях.
4. Діяльність, скерована на прийняття влади і встановлення Халіфату, ведеться не тільки з людьми влади і впливу, як уявляють деякі. Швидше, необхідно проводити заклик у першу чергу серед людей. І коли заклик пройде етап просвіти і перейде до етапу взаємодії, а потім набуде успіху у взаємодії з Уммою і утворить громадську думку, що виходить із загальної свідомості, тоді згуртування починає просити допомоги у людей влади і впливу.
5. Згідно Ісламському Шаріату дозволено наявність декількох згуртувань, груп чи партій, які працюють над виконанням заклику. Умова полягає тільки в тому, щоб вони були засновані на Ісламі як з точки зору акиди, так і Шаріату.
6. У випадку наявності багатьох ісламських груп вони повинні дотримуватись шаріатських положень відносно етикету розбіжностей. Мусульманину не дозволяється звинувачувати в невір’ї чи гріху іншого мусульманина тільки за те, що той розходиться з ним у думках, до тих пір, поки ця розбіжність відбувається у межах Ісламського Шаріату. Кожна думка, яка має шаріатський довід, сильний або слабкий, або хоча б опирається на що-небудь із Шаріату, буде вважатись ісламською думкою. Тому заборонено називати дурістю цю думку або того, хто відстоює її. Якщо опонент знаходить його думку слабкою або притягнутою, тоді він повинен сказати: «Твоя думка слабка» або «Твоя думка помилкова». Потім повинен вести з ним диспут найкращим чином з доказами і аргументами. Якщо ж його дімка не має під собою ніякого шаріатського доводу, навіть слабкого або притягнутого, тоді ця думка не буде ісламською, а буде заснованою на невір’ї. І тоді необхідно атакувати цю дімку і застерігати від невір’я того, хто її захищає. Але треба враховувати те, що не завжди носій неісламської думки є невірним.
7. Правителі, які невимушено відмовляються від застосування Ісламського Шаріату і застосовують інші законодавства, у більшості своїй є невірними, навіть якщо вони постяться, моляться, роблять хадж і заявляють, що вони — мусульмани. Причиною же цього виступає те, що вони віддали перевагу законодавству невір’я над Шаріатом Аллаха. Якщо ж вони вірять, що Шаріат Аллаха краще, але усе одно не застосовують його через які-небудь обставини, то вони будуть грішниками і беззаконниками, а не кяфірами. Носіям заклику чи іншим мусульманам неприпустимо погоджуватись з цими правителями, підтримувати їх або мовчати про їх злочин. На це вказує хадіс:
مَنْ رَأَى مِنْكُمْ مُنْكَرًا فَلْيُغَيِّرْهُ بِيَدِهِ، فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِلِسَانِهِ، فَإِنْ لَمْ يَسْتَطِعْ فَبِقَلْبِهِ، وَذَلِكَ أَضْعَفُ الْإِيمَان
«Нехай той із вас, хто побачить засуджуване, змінить це власноруч, якщо ж він не зможе зробити цього, нехай змінить це своїм язиком, а якщо не зможе і цього, то своїм серцем, і це буде найбільш слабким проявом віри» (Муслім).
Книга «Заклик до Ісламу» показує, що, слідуючи прикладу Посланця Аллаха ﷺ в заклику, варто звернути увагу на такі обставини, як:
1. Посланець ﷺ закликав невірних прийняти Іслам, але сьогодні ми в основному закликаємо мусульман до дотриманню Ісламу.
2. Посланець ﷺ закликав тоді, коли шаріатські рішення іще не були повністю ниспослані. Зараз же ми маємо усі шаріатські рішення. Це означає, що є рішення, які Посланець ﷺ не виконував в Мецці, тому що вони не були ниспослані, а ми сьогодні повинні виконувати усе. Є рішення, які Посланець ﷺ виконував, а потім вони були скасовані, тому ми не повинні їх виконувати. Наприклад, битва не була узаконена мекканський період, але тепер цей закон є. Тобто оборонна битва є обов’язковою, навіть якщо немає Ісламської Держави, тому що така битва не обумовлена наявністю халіфа. Несення заклику в Мецці було обов’язковим тільки для одного Посланця ﷺ. Що стосується сподвижників, то для них це було тільки рекомендовано (мандуб), оскільки вони присягнули тільки на те, що було умовою в першій клятві при Акабі. Так тривало до тих пір, поки племена Аус і Хазрадж не дали другу клятву при Акабі. З тих пір пор заклик став обов’язковим для усіх мусульман, а не тільки для Посланця ﷺ. Що стосується скасованих рішень, то, наприклад, це переселення із Мекки в Медину, оскільки з самого початку переселення було обов’язковим для кожного мусульманина, а після завоювання Мекки воно було скасовано.
3. Відповідно,класифікація дій по мекканському і мединському періоду означає дії, пов’язані з окремими особами, і дії, пов’язані з правителем (халіфом). Є дії, які стосуються правителя, яких не роблять ані окремі особи, ані згуртування, прикладом тому може служити застосування покарань, ініціювання битв з метою відкриття нових територій, укладання перемир’їв. Є дії, які роблять окремі особи, будь то в Дар уль-Іслям або Дар уль-куфр, такі як поклоніння, моральність, їжа, одяг і взаємовідносини. Але є дії, які роблять окремі люди і робить правитель (халіф), такі як будівництво мечеті, наказ схвалюваного і заборона засуджуваного або заклик за допомогою доказу.
Існує проблема, з якою стикаються ті, хто закликають, коли мова йде про досягнення конкретної мети, такої як створення Ісламського Халіфату, а саме: чи відведений на досягнення цієї мети певний час (десять років, двадцять чи тридцять), або немає конкретного проміжку часу, за який треба встановити Халіфат? Це питання розділене на два:
Перше: чи вимагає діяльність по створенню держави на основі віри і Шаріату Умми більше одного, двох або трьох десятиріч? Варто враховувати, що згуртування не діє всліпу, а, швидше, прагне завершити свій проект в строки, що вимагаються по характеру проекту.
Друге: якщо згуртування не завершить свій проект і не досягне своєї мети в розумні строки, чи означає це, що воно помиляється в деяких своїх програмах і що йому треба передивитись їх? Або це означає, що згуртування веде діяльність нещиро, і тому Аллах не дає йому перемогу? Ця книга закликана відповісти на ці питання.
В книзі «Заклик к Ісламу» припускається відповісти на деякі питання, прояснити деякі припущенні і виправити пов’язані з ними концепції, такі як:
1. Деякі неправильно розуміють слова Аллаха:
يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا عَلَيْكُمْ أَنفُسَكُمْ لَا يَضُرُّكُم مَّن ضَلَّ إِذَا اهْتَدَيْتُمْ
«О, ті, які увірували! Попіклуйтесь про себе. Якщо ви послідували прямим шляхом, то вам не завдасть шкоди той, хто впав в оману» (5:105). Вони вважають, що мусульманин несе відповідальність тільки за себе і свою родину і не несе відповідальності за те, щоб нести заклик людям.
2. Деякі неправильно розуміють хадіс:
لاَ يَنْبَغِى لِلْمُؤْمِنِ أَنْ يُذِلَّ نَفْسَهُ. قَالُوا: وَكَيْفَ يُذِلُّ نَفْسَهُ؟ قَالَ: يَتَعَرَّضُ مِنَ الْبَلاَءِ لِمَا لاَ يُطِيقُ
«Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Не годиться віруючому принижувати самого себе!». Люди спитали: «А як же він може принизити себе?!», — на що він відповів: «Звалюючи на себе такі труднощі, які він не винесе» (Тірмізі).
Вони розуміють, що треба уникати кожної дії, що піддає їх небезпеці, такої як тюремне ув’язнення, звільнення з роботи і помста пригноблювачів, навіть якщо доведеться залишити заклик і підтримати тиранів.
3. Деякі неправильно розуміють хадіс від Хузайфи ібн аль-Ямана:
قُلْتُ: فَإِنْ لَمْ يَكُنْ لَهُمْ جَمَاعَةٌ وَلاَ إِمَامٌ؟ قَالَ: «فَاعْتَزِلْ تِلْكَ الْفِرَقَ كُلَّهَا، وَلَوْ أَنْ تَعَضَّ بِأَصْلِ شَجَرَةٍ حَتَّى يُدْرِكَكَ الْمَوْتُ وَأَنْتَ عَلَى ذَلِكَ
«Я спитав: «А якщо не буде ані джамату мусульман, ані Імама?». Пророк ﷺ сказав: «Тоді стороніться усіх цих груп, навіть якщо доведеться тобі для цього учепитись зубами в коріння дерев і залишатись в подібному положенні, поки не прийде до тебе смерть!» (Бухарі). Вони думають, що при відсутності халіфа для мусульман не обов’язково працювати для встановлення Халіфату і що вимагається ізолюватись від усіх до самої смерті.
4. Деякі неправильно розуміють хадіс:
اصْبِرُوا ، فَإِنَّهُ لاَ يَأْتِى عَلَيْكُمْ زَمَانٌ إِلاَّ الَّذِى بَعْدَهُ شَرٌّ مِنْهُ ، حَتَّى تَلْقَوْا رَبَّكُمْ
«Терпіть, адже який би час для вас не прийшов, після нього обов’язково прийдуть такі часи, які виявляться іще гірше,і так буде тривати до тих пір, поки ви не зустрінете Господа» (Бухарі). Почувши цей хадіс, вони занурюються у відчай, зневіру і небажання здійснювати кроки.
5. Деякі говорять, що змінення положення — це задача Махді, а не наша. Результатом такого розуміння є бездільяність.
У цій книзі розглядається більшість питань, представлених у передмові. Також розглядаються багато інших питань. Якщо ж в книзі є недолік, то але ж досконалість притаманна лише Аллаху. Можливо, у наступному виданні будуть виправлені помилки і недолікии. Прошу Аллаха зробити цю книгу корисною для мусульман.
Із книги «Заклик до Ісламу» Ахмада Махмуда
