Після вивчення розумних аргументів тих, хто дозволяє відступлення від шаріатських рішень на шляху до змін, з’ясовується, що їх просвіта є неісламською, навіть якщо вони використовують деякі терміни, пов’язані з правилами усуля і Шаріатом.
У них немає ясного ісламського метода мислення з точки зору того, як дивитись на реальність при винесенні шаріатського рішення як ставитись до самому шаріатському рішенню. Вони не проводять відмінностей між методом і способом в своїй діяльності. Можливо, саме ідея гнучкості Шаріату призвела до того, що вони стали поступливими у відношенні шаріатських рішень і почали замінювати їх нешаріатськими рішеннями під приводом відповідності сучасності.
Ствердження про те, що припустимо не слідувати методу Посланця Аллаха ﷺ і рішенням Шаріату, оскільки з того часу багато що змінилось, є невірним і не вказує на глибоке вивчення реальності, яку треба змінити. Питання полягає в основному значенні, а не в формах, які змінюються. Суспільство складається із людей, ідей, почуттів і систем. Це правило не змінюється, хоча суспільство може приймати різні форми, такі як плем’я, прості форми державності або складні, будь то демократичне чи диктаторське. Тому ми говоримо, що питання полягає в основному значенні. При цьому змінення форми ніяк не впливає на метод змін. Наприклад, протистояння неправильним уявленням, оманам, нездоровим звичаям і традиціям в суспільстві, яке припускається змінити, є шаріатським рішенням, виконаним Посланцем Аллаха ﷺ, і воно не змінюється.
Відрізнятись можуть лише ідеї суспільства, а не його складові. Ідеєю суспільства може бути недалека думка, як патріотизм чи націоналізм, або ідеологічна, як комунізм чи капіталізм. Відомо, що ідеологічна думка — сильніше інших, і для її руйнування вимагається більше зусиль. Різноманітні ідеї можуть ускладнювати або полегшувати діяльність групи, але не змінювати метод. Форма системи, будь то племінна, як це було у часи Посланця Аллаха ﷺ, або, як в наші дні, проста і складна, не змінює правил метода, а лише може ускладнювати чи полегшувати діяльність. Незалежно від того, чи буде в самозахисті система опиратись на армію або озброєні племена, усе ж таки на якусь силу вона повинна опиратись. Посланець Аллаха ﷺ зосередився на пошуку допомоги (нусра) у цієї сили для встановлення Ісламської Держави. Коли Посланець Аллаха ﷺ працював над створенням ісламського суспільства, його діяльність була зосереджена на основних компонентах суспільства.
Він ﷺ виховав людей, сильних своєю вірою і готових нести тягар заклику і створення держави — вони стали мухаджирами. Він ﷺ створив народну підтримку, яка охопила заклик і його носіїв і погодилась на те, щоб держава встановилась у них — вони стали ансарами. Отож, пошук допомоги (талаб ан-нусра) став його ﷺ методом досягнення влади. Посланець Аллаха ﷺ продовжував дотримуватись цього метода, незважаючи на багато труднощів і перешкод, з якими він стикнувся у ході пошуку допомоги. Той, хто вивчає діяльність Посланця Аллаха ﷺ в Мецці, знаходить, що його метод зачіпав складові суспільства, і знаходить, що його метод не змінювався зі зміненням часу і місця. Причина непохитності методу полягає у тому, що різні характеристики країн і суспільств пов’язані з формою, а не зі змістом. І, як ми вказали раніше, природа цієї форми може ускладнити або полегшити діяльність, але у жодному разі не змінити.
Так само ж висловлювання про гнучкість Шаріату не повинно приваблювати розуми і бажання мусульман у справі досягнення змін. Шаріат Аллаха — досконалий і вирішує усі життєві проблеми, колишні і сучасні, але у межах конкретних правил, які виходять із принципу, що рішення приймає тільки Аллах.
Ствердження про широту Шаріату не повинно стати причиною анулювання текстів або їх розповсюдження на ті погляди, які вони не містять. Деякі мусульманські вчені анулювали шаріатські покарання згідно з цим аргументом. Вони сказали, що оскільки мета шаріатських покарань зводиться до стримуванню, тоді усе, що стримує, може відповідати Шаріату. І оскільки шаріатські покарання не відповідають духу нинішнього часу, не приходяться до душі людям і відштовхують їх розуми, тоді припустимо переключитись на інші види покарань, якщо ті ведуть до досягнення вимагаємої цілі. Якщо б Шаріат не був гнучким і таким, що розвивається, тоді б ми не змогли цього зробити.
Вони також сказали, що джихад на шляху Аллаха скерований на поширення заклику. І якщо заклик можливо поширювати іншими способами окрім джихаду, наприклад, сучасними доступними засобами, як радіо, телебачення та інші засоби масової інформації, тоді можна замінити джихад такими засобами. Якщо б Шаріат не був гнучким і такими, що розвивається, тоді б ми не змогли цього зробити.
Вони також сказали відносно методу досягнення ісламського правління, що ми можемо слідувати кожному методу, який приведе до влади, і немає необхідності обмежуватись лише одним методом, за межі якого неможна виходити. За їх словами, ця скам’янілість і нерухомість суперечить природі Ісламу, яка полягає у терплячості, гнучкості і розвитку. Аллах не встановив ускладнення в релігії.
Заборонено говорити про гнучкість Шаріату в такому змісті, тому що це веде до ануляції законів релігії суперечить природі Ісламу і знаходиться під впливом західної думки.
Що стосується висловлювання про те, що якщо приватність суперечить загальності, тоді перевага віддається загальності, то це ствердження потребує пояснення. Схожість цих слів з правилом усуля не говорить про те, що вони несуть той самий зміст, як в усулі. Тут простежується деяке розбавлення концепцій і критеріїв. Хто слідує такому підходу, тому досить було б і того, щоб Шаріат проявив поблажливість або поступливість в одній справі або в одному питанні, і тоді він зможе застосовувати цю поступливість у кожній справі і у кожному питанні.
Залишилось сказати, що розумні аргументи не можуть спричиняти ніякого впливу на визначення шаріатського рішення. Вчені усуля постановили, що реальність представляє собою об’єкт рішення, тобто вона не може наказувати чи забороняти, а лише вивчається як є. Потім треба знайти шаріатський доказ, щоб визначити через нього шаріатське рішення. Тому згадані розумні обґрунтування не мають ніякої ваги в Ісламі.
Що стосується їх шаріатських обґрунтувань, вони засновані на утвердженні, що від самого початку неприпустимо брати участь у правлінні, яке править не по Шаріату Аллаха. Ці докази зводяться до наступному:
• Загальне значення текстів, які називають правління не по Закону Аллаха невір’ям, беззаконням і нечестям. Аллах говорить:
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْكَافِرُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є невіруючими» (5:44),
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الظَّالِمُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є беззаконниками» (5:45),
وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْفَاسِقُونَ
«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є нечестивцями» (5:47).
• Головування (хакімія) належить тільки Аллаху, оскільки в аяті говориться:
إِنِ الْحُكْمُ إِلَّا لِلَّهِ أَمَرَ أَلَّا تَعْبُدُوا إِلَّا إِيَّاهُ
«Рішення приймає тільки Аллах. Він велів, щоб ви не поклонялись нікому, окрім Нього» (12:40).
• Аллах заборонив віруючим звертатись за рішенням до кому-небудь окрім Шаріату, зробивши це ознакою відсутності віри. Аллах говорить:
فَلَا وَرَبِّكَ لَا يُؤْمِنُونَ حَتَّى يُحَكِّمُوكَ فِيمَا شَجَرَ بَيْنَهُمْ ثُمَّ لَا يَجِدُوا فِي أَنفُسِهِمْ حَرَجًا مِّمَّا قَضَيْتَ وَيُسَلِّمُوا تَسْلِيمًا
«Але ні — клянусь твоїм Господом! — вони не увірують, поки вони не оберуть тебе суддею в усьому тому, що заплутано між ними, не перестануть відчувати в душі утискання від твого рішення і не підкоряться повністю» (4:65).
• В Корані говориться про позицію лицемірів, які бажають звертатися на суд до чомусь іще окрім Ісламу. Аллах говорить:
أَلَمْ تَرَ إِلَى الَّذِينَ يَزْعُمُونَ أَنَّهُمْ آمَنُوا بِمَا أُنزِلَ إِلَيْكَ وَمَا أُنزِلَ مِن قَبْلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوا إِلَى الطَّاغُوتِ وَقَدْ أُمِرُوا أَن يَكْفُرُوا بِهِ وَيُرِيدُ الشَّيْطَانُ أَن يُضِلَّهُمْ ضَلَالًا بَعِيدًا
«Хіба ти не бачив тих, які заявляють, що вони увірували у ниспослане тобі і у ниспослане до тебе, але хочуть звертатись на суд до тагуту, хоча їм наказано не вірувати в нього? Диявол бажає ввести їх в глибоку оману» (4:60).
• Неприпустимо залишати рішення Аллаха на користь іншого рішення. Хто вчиняє так, той віддає перевагу невігласному рішенню над рішенням Аллаха. В Корані говориться:
أَفَحُكْمَ الْجَاهِلِيَّةِ يَبْغُونَ وَمَنْ أَحْسَنُ مِنَ اللَّهِ حُكْمًا لِّقَوْمٍ يُوقِنُونَ
«Невже вони шукають суду часів невігластва? Чиї рішення можуть бути краще рішень Аллаха для людей переконаних?» (5:50).
Наводячи ці докази, вони погоджуються з основним рішенням, але допускають участь у правлінні куфра як виняток із загального правила, наводячи наступні докази:
1 — Участь Юсуфа (а.с.) в уряді.
2 — Позиція Наджаши.
3 — Інтерес.
Із книги «Заклик до Ісламу» Ахмада Махмуда
