Адресовано до: Насира Ріді Мухаммада Усмана (ناصر رضا محمد عثمان)
Питання:
Ассаляму алейкум! Хай благословить Вас Аллах, мій шейху та аміре, і хай будемо ми благословенні під Вашим керівництвом! В одній з ваших відповідей була така фраза: «Шаріат утвердив таке положення, як адміністративне покарання «таазірат», і докладно пояснив закони та види цього положення»… Так якими ж є деталі та види цього положення?
Відповідь:
Ваше питання стосується відповіді від 02.01.2015 року, де говорилося: «Що стосується таких адміністративних покарань як «таазірат», то вони є покараннями за ті гріхи (злочини), відносно яких Шаріат не визначив певного сталого покарання, а навпаки, залишив визначення покарання за них на розгляд імама (халіфа) або судді. Вони входять до категорії законів тарікату. Якщо Шаріат не встановив певного виду покарання, це зовсім не означає, що він не затвердив методу виконання для тих шаріатських законів, за порушення яких вимагається адміністративне покарання «таазірат». Шаріат утвердив таке положення, як адміністративне покарання «таазірат» і детально пояснив закони і види цього положення. Він надав імаму (халіфу або судді) право тільки обирати на свій розсуд міру та вид покарання, відповідні реальності гріху (злочину) і реальності злочинця, які також пояснив Шаріат. Тобто Шаріат пояснив порядок виконання цих законів шляхом надання в обов’язок покарання того, хто не дотримується їх. Однак визначення міри та виду покарання Шаріат закріпив за імамом (халіфом) і тим, хто його заміщує», - кінець цитати.
Задля уникнення подовження ми вирішили не пояснювати докладно відповідь на питання щодо «таазірат»… Як і у даній відповіді на Ваше питання ми не будемо докладно пояснювати положення щодо адміністративних покарань «таазірат», оскільки це – велика тема і її розкрито повною мірою у нашій книзі «Система покарань»… Але ми усе ж приведемо деякі витяги з неї:
1 – Адміністративні покарання «таазірат» відрізняються від «худуд» (приписаних Шаріатом видів покарань, які є виключним правом Аллаха) і «джинаят» (тілесних злочинів), оскільки худуд та джинаят – це визначені Законодавцем покарання, і вони є обов’язковими. Їх не дозволено замінювати, додавати або зменшувати в них щось. Однак таазірат – це неконкретизоване Шаріатом покарання, як і не є обов’язковим його виконання. Також в худуд та джинаят неприпустимо пробачення або відпущення (злочинця) з боку правителя (окрім пробачення володаря права у джинаят) на відміну від таазірат, оскільки в таазірат допустиме пробачення та позбавлення злочинця покарання.
2 – Шаріат визначив види адміністративного покарання, які судді (каді) дозволено застосовувати, і це відбувається через наявність ясних шаріатських текстів відносно них. Як і не дозволено карати злочинця якось інакше, оскільки покарання – це вчинок, а тому необхідний доказ (даліль) на дозвіл його виконання. Невірно казати, що необхідний доказ (даліль) на заборону заміни конкретного покарання якимось іншим покаранням – невірно так казати, оскільки в основі покарання не замінюється. Отже, застосування покарання якимось конкретним чином потребує доказу (даліля). Що ж стосується того, що в основі покарання не замінюється, то це відбувається згідно з загальним доказом (далілем) про шану до людини (карама) та про недопущення завдання їй шкоди. Таким чином, застосування якогось конкретного покарання потребує далілю, який дозволяє його застосування, а якщо на щось немає доказу про дозвіл конкретного виду покарання, то його примирення заборонене.
Неправильно також казати, що правителю цілковито і без обмежень дозволено застосовувати адміністративні покарання таазірат, і що він може застосовувати покарання, які порахує за потрібні. Так стверджувати неправильно, оскільки правителю дозволено визначати лише розмір покарання, а не щось інше. Шаріат втрутився у покарання та визначив їх різновиди, тобто визначив види, які дозволено застосовувати. Таким чином, правитель або суддя (каді) обмежений цими видами покарань, тобто Шаріат обмежив суддю у певних видах покарань, і йому не дозволено карати іншими видами. І суддя має право застосовувати той вид покарань з визначених Шаріатом, який вважає за дієвий та лякаючий. Таким чином, правителю за застосування якогось адміністративного покарання необхідно обмежуватися законами Шаріату і карати не інакше як приведеними у Шаріаті видами покарань.
3 – Шаріат заборонив деякі види покарань і дозволив деякі інші, якими необхідно обмежтися правителю (судді) у застосуванні адміністративних покарань таазірат. Так, Шаріат заборонив спалювати вогнем, оскільки покарання вогнем є забороненим. Передає Бухарі від Абу Хурайри наступний хадіс: «Воістину, вогнем не карає (не має права) жоден, окрім Аллаха», - а також Бухарі передає від Ікріми, що Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Не карайте покаранням Аллаха», - тобто спалюванням вогнем. Передає Абу Дауд в «Сунан» від Ібн Масуда, що Пророк ﷺ сказав: «Не личить нікому карати вогнем, окрім Господа вогню». Усе це є доказом заборони застосування вогню у якості покарання, і до нього відноситься те, що відноситься до того самого роду і володіє якістю спалювання, як електроенергія.
4 – Також Шаріат дозволив застосування деяких видів покарань (і не дозволено застосування якихось інших видів) і докладно описав ці види, з яких ми приведемо наступні:
– Покарання смертю: халіфу дозволено довести міру адміністративного покарання до смерті у великих злочинах, які не входять до категорії худуд. Як наприклад, заклик відокремити якийсь регіон від території Ісламської держави; приводиться у благородному хадісі: «Вбийте того, хто прийшов до вас, щоб роз’єднати вас і порушувати вашу єдність, коли вся влада ваша об’єднана в одній людині», – передав Муслім від Арфаджа. Таким чином, халіфу дозволено наказати вбити когось у якості покарання, тобто халіфу в обраній ним мірі покарання дозволено досягати такої міри покарання, як смерть.
– Бичування: тобто побиття батогом або чимось подібним. Однак бичування або побиття дозволене не більше ніж 10 ударами, оскільки приводиться ясний текст, переданий Бухарі від Абдуррахмана ібн Джабіра, який передав його від людини, яка чула, як Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Не дозволено покарання більше ніж 10 ударами, окрім як у хадд (покаранні) з худудів Аллаха».
Таким чином, якщо було прийнято постанову про покарання бичуванням, то не дозволено робити більше ніж 10 ударів.
– Накладення штрафу у якості адміністративного покарання за деякі злочини. Передаються деякі тексти з цього приводу, серед яких: передав Абу Дауд у «Сунан» від Абу Хурайри, що Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Той, хто приховує верблюдицю, що загубилася, зобов’язаний повернути її і подібне до неї», – тобто якщо хтось стане приховувати у себе верблюдицю, що загубилася, то він буде зобов’язаний повернути її, а за приховування від власника – виплатити штраф, який дорівнює вартості верблюдиці. Так само покаранням того, хто відмовляється виплачувати закят, буде вилучення половини його майна. Усе це вказує на те, що Посланець Аллаха ﷺ обкладав штрафом у вигляді покарання за скоєння адміністративних злочинів (таазірат).
– Покаранням в адміністративних порушеннях «таазірат» дозволено також тюремне ув’язнення (хабс). Шаріатським тюремним ув’язненням є обмеження особистості у діях та у волі, де б вона не знаходилася, будь то у місті, в мечеті або ж удома, або у спеціально підготованій для цього в’язниці тощо. Доказом того, що тюремне ув’язнення є шаріатським видом покарання, є переданий Тірмізі хадіс від Бахза ібн Хакіма, від його батька, від діда, що «Пророк ﷺ затримав людину за обвинуваченням, а потім відпустив її».
У часи Пророка ﷺ ув’язнення відбувалося вдома (домашній арешт) або в мечеті. Так само було й у часи Абу Бакра, оскільки не було спеціально відведених місць для підозрюваних. У часи правління Умара було придбано будинок Сафвана ібн Умайя за чотири тисячі дірхамів, і Умар зробив його в’язницею. Також Умар заарештував аль-Хатиа за сатиру (висміювання у віршах), також арештував Сабіга за надмірні питання щодо аз-Заріат, аль-Мурсалят, ан-Назіат (аяти з Корану) тощо (Сабіг був невігласним бедуїном, який ходив по ринках та висміював окремі сури священного Корану). Ув’язнення (арешт) обов’язково повинно відбуватися на певний час, оскільки заборонено за Шаріатом арештовувати людину на невизначений термін.
Ув’язнення (хабс) – це арешт, а не ув’язнення у в’язниці з примусовими роботами, оскільки примусові роботи – це не арешт. Таким чином, якщо людину покарали тюремним ув’язненням, її не дозволено примушувати до роботи, оскільки слово «ув’язнення» (хабс) не включає в себе примушення до роботи. Однак чи дозволено виносити рішення у вигляді покарання про ув’язнення з примусовими роботами, або ж необхідно обмежуватися лише тюремним ув’язненням? Відповіддю на це питання буде те, що не передано текстів про покарання у вигляді примусових робіт, ані у вигляді важких, ані у вигляді легких робіт. Звідси виходить, що немає покарання у вигляді примусових робіт, навпаки, необхідно обмежуватися лише ув’язненням (хабс) у формі арешту.
– Настанова: це коли суддя наставляє злочинця, нагадуючи йому про покарання Аллаха. Доказом цьому слугують слова Аллаха:
وَاللاتِي تَخَافُونَ نُشُوزَهُنَّ فَعِظُوهُنَّ
«А тих жінок, непокірності яких ви побоюєтеся, повчайте» (4:34).
Це – деякі види адміністративних покарань (таазірат), на дозвіл застосування яких у Шаріаті є доказ (даліль). Також не дозволено правителю (халіфу або судді) карати якимось з видів покарань, якщо Шаріат не повідомляє про дозвіл на застосування цього виду.
Сподіваюся, цієї відповіді буде достатньо.
Ваш брат Ата ібн Халіль Абу ар-Рашта
28 Раджабу 1436 х.
16.05.2015 р.
Серія відповідей аміра Хізб ут-Тахрір Ати ібн Халіля Абу ар-Рашти на питання відвідувачів його сторінки у Фейсбуку
