Питання: Ассаляму алейкум ва рахматуллахі ва баракятуху, шановний шейх! Прошу відповісти на моє запитання:
У доказовій базі правила усуля «основа у взаємовідносинах — дозволеність» мають місце різні розгляди, і часто вони приписуються до «переважної більшості вчених чотирьох мазхабів», у чому ще треба розібратись.
Пізні вчені дуже часто приводять це правило, але ми не знайшли вказівки на нього у книгах ранніх вчених. Наприклад, вчений усуля Ібн Наджім аль-Ханафі (часто це правило приписується саме ханафітам) приводить лише два правила: 1) Основа у речах — дозволеність, поки не прийде заборона, 2) Основа у статевих органах — заборонність.
Отож, виникає питання: якщо Законодавець наказав берегти статеві органи і зробив основою цієї сфери заборонність заради збереження роду, тоді чи не здається, що цей же принцип працює у майні і фінансових відносинах. Принаймні, може, не варто говорити, що основа в них — дозволеність ? Я думаю, необхідно вивчити питання взаємовідносин з точки зору загальних норм, щоб потім надати правильне рішення, оскільки ми знаємо, що Законодавець, захистивши рід, так само захистив і майно.
Можливо, я у чомусь помиляюсь, особливо, враховуючи, що я не читав усі висловлювання факіхів і вчених усуль по цьому питанню.
Лихо у тому, що багато мусульман вважають дозволеними усі сучасні види взаємовідносин, підкріплюючи цю думку правилом «основа у взаємовідносинах — дозволеність ». При цьому ніхто не завдає собі клопоту вивчити реальність питання і докази, пов’язані з ним.
Що Ви думаєте щодо цього? І що говорили про це правило попередні вчені?
Відповідь:
Ва алейкум ассалям ва рахматуллахі ва баракятуху.
Дорогий брате, є правила, виведені деякими муджтахідами, які ми не прийняли, і серед них — «основа у взаємовідносинах — дозволеність». Але ми прийняли інші правила, покладаючись на сильні докази: «Основа у речах — дозволеність, поки не прийде доказ на заборону», «Основа у вчинках — слідування закону Шаріату». Ми вивчили багато інших правил і роз’яснили, чому не прийняли їх.
У книзі «Ісламська особистість»,том 3, у розділі під назвою «Немає рішення до приходу Шаріату» пишеться:
«Неправильно стверджувати, що основа у речах і вчинках — заборонність, аргументуючи цю думку тим, що не дозволяється у володіннях Аллаха діяти без Його дозволу, проводячи аналогію (кияс) з тим, як хтось діяв би без дозволу у володіннях людини. Це ствердження неправильне, оскільки в аяті відкрито говориться, що Аллах не карає, поки не відправить Посланця, і не засуджує, поки не роз’яснить Своє рішення (хукм). Окрім того, людина може отримати шкоду, якщо хтось без її дозволу буде діяти у її володіннях, а Аллах пречистий від користі і шкоди.
Також неправильно стверджувати, що основа у вчинках і речах — дозволеність, аргументуючи свою думку тим, що це означає використання чого-небудь без здійснення дурної справи і без завдання шкоди Володарю, що вказує на дозволеність. Це — неправильне ствердження, оскільки розуміємий зміст аяту (мафхум) полягає у тому, що людина обмежена рамками того, що приніс Посланець ﷺ, і карається вона лише за те, що переступає ці рамки. Тому основа полягає у тому, щоб слідувати Посланцю ﷺ і дотримуватись законів його послання. Але ані у жодному разі основою не буде дозволеність, або, іншими словами, неможна діяти у відриві від законів Аллаха. Усі аяти, які містять закони, вказують на обов’язковість прив’язаності до Шаріату. Всевишній Аллах говорить:
وَمَا اخْتَلَفْتُمْ فِيهِ مِنْ شَيْءٍ فَحُكْمُهُ إِلَى اللَّهِ
«Рішення усього, у чому ви розходитесь у думках, залишається за Аллахом» (42:10),
فَإِن تَنَازَعْتُمْ فِي شَيْءٍ فَرُدُّوهُ إِلَى اللَّهِ وَالرَّسُولِ
«Якщо ж ви будете сперечатись про що-небудь, то зверніться з цим до Аллаха і Посланця» (4:59),
وَنَزَّلْنَا عَلَيْكَ الْكِتَابَ تِبْيَاناً لِّكُلِّ شَيْءٍ
«Ми ниспослали тобі Писання для роз’яснення усілякої речі» (16:89).
Так само і Посланець Аллаха ﷺ сказав:
كُلُّ أَمْرٍ لَيْسَ عَلَيْهِ أَمْرُنَا فَهُوَ رَدٌّ
«Кожна справа, на яку не було нашої вказівки, буде відкинута» (ад-Дарукутні).
Усі ці тексти вказують на те, що основа — це слідування Шаріату і прив’язаність до нього. З іншого боку, використання чого-небудь без скоєння дурної справи і без завдання шкоди Володарю, не буде доказом дозволеності.
Так само ж неможна стверджувати, що основа у речах полягає у тому, щоб утриматись і не давати рішення. Це неправильна думка, тому що утримання означає відмову від дії чи скасування закону Шаріату, а це не дозволено. Коран і хадіси ясно говорять про те, що при незнанні треба спитати, а не утримуватись від дії і рішення. Всевишній Аллах говорить:
فَاسْأَلُوا أَهْلَ الذِّكْرِ إِن كُنتُمْ لَا تَعْلَمُونَ
«Якщо ви не знаєте, то спитайте володарів Нагадування» (16:43).
У хадісі про таяммум, переданому Абу Даудом від Джабіра, говориться:
أَلاَ سَأَلُوا إِذْ لَمْ يَعْلَمُوا فَإِنَّمَا شِفَاءُ الْعِيِّ السُّؤَالُ
«Якщо вони не знали, то чому не спитали? Воістину, ліки від невігластва — питання».
Ці тексти вказують на те, що основою не є утримання і відмова від винесення рішення.
Після приходу Пророка ﷺ з посланням від Аллаха рішення належить лише Шаріату. Тому ви стверджуємо, що «немає рішення до приходу Шаріату». Кожне рішення ґрунтується на Шаріаті. Тобто рішення по кожному питанню повинно на шаріатський доказ. Тому рішення виноситься лише виходячи із доказу. Іншими словами, для винесення рішення треба шукати доказ із Шаріату.
Виходячи із вищесказаного, підтверджується наступне шаріатське правило: «Основа у вчинках людини — слідування рішенню Аллаха». Мусульманину не дозволено починати робити вчинок до того, поки він не дізнається рішення Аллаха. Дозволеність — це один із різновидів шаріатських рішень, яке потребує доказів із Шаріату.
Усе вищесказане стосувалось вчинків. Що стосується речей, які пов’язані з вчинками, то в них основа — це дозволеність, поки не прийде доказ про заборону. В основі усі речі дозволені, і говорити про заборонність тієї чи іншої речі можна лише тоді, коли на це є шаріатський довід. Це правило витікає із того, що шаріатські тексти дозволяють усі речі у загальній (амм) формі. Всевишній Аллах говорить:
أَلَمْ تَرَ أَنَّ اللَّهَ سَخَّرَ لَكُم مَّا فِي الْأَرْضِ
«Хіба ти не бачиш, що Аллах підкорив вам усе, що на землі» (22:65).
«Підкорив» означає, що Аллах дозволив людині усе, що на землі. Також в Аллах говорить:
يَا أَيُّهَا النَّاسُ كُلُوا مِمَّا فِي الْأَرْضِ حَلَالاً طَيِّباً
«О, люди! Вкушайте на землі те, що дозволено і чисто» (2:168),
يَا بَنِي آدَمَ خُذُوا زِينَتَكُمْ عِندَ كُلِّ مَسْجِدٍ وَكُلُوا وَاشْرَبُوا
«О, сини Адама! Зодягніться у свої прикраси при кожній мечеті. Їжте і пийте» (7:31),
هُوَ الَّذِي جَعَلَ لَكُمُ الْأَرْضَ ذَلُولاً فَامْشُوا فِي مَنَاكِبِهَا وَكُلُوا مِن رِّزْقِهِ
«Він — Той, Хто зробив для вас землю покірною. Ступайте ж по світу і вкушайте із Його прожитку, і до Нього ви явитесь після воскресіння» (67:15).
Ця аяти дозволяють усі речі у загальній формі. Дозволеність усіх речей виходить від самого Творця. Для заборони чого-небудь треба привести шаріатський текст, який виключає (тахсіс) цю річ із загального змісту аятів. Ось чому ми говоримо, що основа у речах — дозволеність. Тому ми бачимо, як у Шаріаті приходять тексти, в яких забороняються конкретні речі, як виключення із всезагальної дозволеності. Всевишній Аллах говорить:
حُرِّمَتْ عَلَيْكُمُ الْمَيْتَةُ وَالدَّمُ وَلَحْمُ الْخِنزِيرِ
«Вам заборонені мертвечина, кров, м’ясо свині» (5:3).
Посланець Аллаха ﷺ сказав:
حُرِّمَتِ الْخَمْرَةُ لِعَيْنِهَا
«П’янке заборонено по своїй природі».
Цей хадіс приводиться у книзі «Аль-Мабсут» від Ібн Аббаса. Таким чином, Шаріат, забороняючи щось, виключає цю річ із загальної дозволеності, ставлячи у протиріччя з основою».
Кінець цитати із книги.
Тому ми не прийняли деякі правила, у тому числі — приведене Вами «основа у взаємовідносинах — дозволеність», тому що порахували їх доказові бази слабкими. Ми прийняли два правила відносно речей та вчинків: 1) Основа у вчинках — слідування закону Шаріату. 2) Основа у речах — дозволеність, поки не прийде доказ заборони.
Сподіваюсь, що ця відповідь вдовольнить Вас.
Ата ібн Халіль Абу ар-Рашта
29 Джумада аль-ахіра 1441 р.х.
23.02.2020 р.
