Питання перше:
У темі «Внутрішня політика ісламської держави» наводяться наступні слова Газалі:
«Але що стосується обов’язковості виконання законів, то це відноситься до природи людини. Саме ця якість робить людину здатною оволодіти силою розуму, який є основою усвідомлення заклику».
Як зрозуміти ці слова. Особливо перше речення. У чому його зміст.
У книзі «Ісламська держава» - внутрішня політика ісламської держави відносно того, що згадав аль-Газалі у своїй книзі «аль-
Мустасфаа» з питань ільм-уль-усуль (основ ісламського права):
Там пригадується наступне:
«аль-Газалі у книзі «аль-Мустасфаа» з питань ільм-уль-усуль (Основ ісламського розуміння) пише:
«Людина, до якої звернений заклик шаріату, є мукалляф – повнолітній. Його умовою виступає те, що він повинен бути свідомим, щоб зрозуміти адресоване до нього звернення. Але що стосується правоздатності підтвердження законів під відповідальність, то це виходить із людської природи, яка робить людину володарем сили розуму, яким усвідомлюються покладені на неї обов’язки, а точніше ат-такліф».
Зміст цього висловлювання полягає у тому, що ісламські закони звернені до усіх свідомих людей:
«…Правоздатності підтвердження законів…» - закони звернені та покладені;
«Витікає з людської природи» - звернення (заклик до Ісламу) підтверджується у відношенні кожної людини.
«…Робить людину володарем сили розуму, яким усвідомлюються покладені на неї зобов’язання, а точніше ат-такліф» - на людину покладається відповідальність (ат-такліф) лише у тому випадку, якщо вона розсудлива, тобто має здоровий глузд.
Питання друге:
У темі «Внутрішня політика ісламської держави» наводяться наступні слова: «Але тих, хто піддавшись нововведенням та пристрастям стануть закликати до неправильної акиди, держава карає, якщо вони не є кяфірами.»
Як це зрозуміти? Якщо людина закликає до невірної акиди, як вона може бути при цьому не кяфіром? Наведіть приклад «невірної акиди», яка не робить людину кяфіром.
У книзі «Ісламська держава» у розділі внутрішня політика ісламської держави відносно теми прибічників нововведення.
Там пригадується наступне:
«Але з питань основ віровчення (акиди) халіф не приймає жодних рішень(табанні). Тому що таке рішення ставить мусульман у скрутне положення у відношенні того, у чому вони впевнені. Отож , якщо прибічники нововведень (бід’а) та низьких пристрастей почнуть закликати до неправильних віровчень, у такому випадку держава застосовує у відношенні до них попереджувальні заходи покарання, якщо сповідувані ними віровчення не роблять їх невіруючими (кяфірами). Якщо ж вони підпадають під те, що вводить свого прибічника у невір’я, тоді з ним поводяться подібно до віровідступника (муртада)».
Зміст цього полягає у тому, що прибічник нововведення у переконанні, яке не приводить до невір’я, повинен понести покарання у вигляді догани через попереджувальні заходи покарання. Якщо ж дане нововведення у переконанні, призводить до невір’я, то його прибічники повинні понести покарання віровідступника. Що стосується твого прохання з наведення прикладів на це по тій причині, що тобі важко зрозуміти питання наявності нововведення у віровченні (акиді), яке не робить його прибічника невіруючим. Нижче йдуть два приклади нововведення у віровченні (акиді), яке не призводить до невір’я, і яке призводить до невір’я:
1 –Нововведення у віровченні, які не вводять свого прибічника у невір’я, це такі вчення, як непогрішність імамів у шиїтів джафарітів. Вони вважають, що імами непогрішні як і пророки. Так для них Алі, нехай буде задоволений ним Аллах, непогрішний, його слова розглядаються у якості шаріатського доказу, подібно до слів Посланця Аллаха, мир йому і благословення Аллаха. Дане віровчення про непогрішність імамів, не слугує тим, що робить ці тексти непридатними для аргументації, у той час як вони вважають їх придатними. Це і є їх помилка, а точніше гріх. Але те, що їх не робить невіруючими це те, що вони не відкидають основне ісламське віровчення, а саме «Віру в Аллаха, у Його янголів, у Його писання, Його Посланців, в Останній день і в аль-кадар (предопредеління), добре і зле».
2 –Нововведення у віровченні, які вводять свого прибічника у невір’я, це те, що стосується відкритого заперечення ісламського віровчення (акиди). Наприклад ті, які стверджують про існування якогось пророка після Посланця Аллаха, як кадьяніти та бахаіти, або які підносять ступінь одного з правителів Фатімітів, названого «аль-Хакім» до рівня божества, як друзи. Усі ці віровчення вводять своїх прибічників у невір’я…
Питання третє:
У темі «структура Ісламської держави» написано:
«Він не обмежився лише призначенням кадіїв, але також надавав велике значення і справам мазалім. Він назначив Рашида ібн Абдуллаха керівником справ мазаліма та кадіїв, наділивши його правом розробити систему справ мазалім».
У чому був суть цієї системи? І чому у держапаратах цей сахаб і те, що він був призначений на таку посаду, не згадується у якості узаконеності в Ісламі кадія мазалім, а наводяться інші докази на законність судді мазалім.
У книзі «Ісламська держава» у розділі апарати ісламської держави відносно назначення Рашида ібн Абдуллаха на посаду судді для розгляду скарг у відношенні правителів (Мазалім):
Скоріше за все, книга «Ісламська держава», по якій ви прочитали вищезгадане, є старого видання, а не діючим виданням, яка пройшла перевірку і була видана у 1423 році за хіджрою (2002) з печаткою шостого видання. У новому виданні ми переглянули дану тему і помітили, що докази відносно призначення Рашида ібн Абдуллаха на посаду судді для розгляду скарг у відношенні правителів (Мазалім) є слабкими і вирішили не спиратися на них. Тому ми вилучили це питання із розгляду апаратів ісламської держави у книзі «Ісламська держава».
Питання четверте:
Як зрозуміти у темі «Незмінність ісламської держави» наступні два речення, які повністю суперечать один одному:
А) Як наслідок, вони по суті перетворили свої вілаяти в окремі князівства, обмеживши підкорення Халіфу лише тим, що давали йому байат, молилися за його здоров’я та чеканили монети від його імені. Вся ж система управління залишалася в руках валіїв. Вілаяти перетворилися у подібність незалежних держав.
І тут же нижче написано:
Б) Яку б владу не мали валії, жоден із них не насмілювався виявити непокору Халіфу. Ніколи, навіть у період найбільш сильного закріплення влади валіїв, ісламська держава не була федерацією вілаятів. Вона завжди залишалася єдиною, під керівництвом єдиного халіфа. Єдиним володарем верховної влади, як у центрі, так і на місцях, залишався халіф.
У книзі «Ісламська держава» у розділі тривалість ісламської держави відносно бачимої вами суперечності між двома реченнями:
Насправді жодної суперечності між ними немає. У першому реченні говориться:
«Як наслідок, вони по суті, перетворили свої вілаяти на окремі князівства, обмеживши підкорення Халіфу лише тим, що давали йому байат, молилися за його здоров’я та чеканили монети від його імені. Уся ж система управління залишалася в руках валіїв. Вілаяти перетворилися у подібність незалежних держав…».
Це означає, що валії у періоди слабкості Халіфів мали більші повноваження в управлінні. Незважаючи на це, вони присягали халіфу і призначалися від його імені, навіть якщо без наявності вибору, що свідчить про те, що вони намагалися отримати від нього легітимність призначення, молилися за його здоров’я і чеканили монети з його ім’ям.
У другому реченні говориться: ««Яку б владу не мали валії, жоден із них не насмілювався виявити непокору халіфу. Ніколи, навіть у період найбільш сильного зміцнення влади валіїв, Ісламська держава не була федерацією вілаятів. Вона завжди залишалася єдиною, під керівництвом єдиного халіфа. Єдиним володарем верховної влади, як у центрі, так і в регіонах, залишався халіф».
Це означає, що валій, не дивлячись на широкі вповноваження у владі в момент слабкості халіфів, визнавав халіфа, а також факт того, що у держави повинен бути один халіф, який був єдиним законним правителем, який отримав присягу. Вілаяти не відділялися один від одного настільки, де кожний з них вибирав для себе власного халіфа, або визначалися кордони, які забороняли жителям інших вілаятів вільно пересуватися по ісламським країнам, або кожний вілаят приймав для себе власні закони, відмінні від законів інших вілаятів. Вілаяти не були подібно до штатів в Америці, де кожний штат має свої власні закони, відмінні від законів інших вілаятів. Навпаки, в усіх вілаятах ісламської держави виконувалися одні й ті ж шаріатські закони і не існувало кордонів, які відмежовували вілаяти один від одного. Його територіальні одиниці – вілаяти керувалися згідно з одними шаріатськими законами. Мусульманин міг вільно переміщатися по вілаятам, вздовж та впоперек, без жодного запиту про громадянство і потреби у візі. Держава одна, мусульманські країни – єдині.
Для повного уявлення картини наведемо приклад, коли халіф у дні слабкості після вбивства монголо-татарами аббасідського халіфа у Багдаді та переходу Халіфату в Каїр. Тоді валій Єгипту «аль-Мамалік» мав більш сильні повноваження, ніж халіф. Незважаючи на це, він намагався отримати законність його призначення на посаду валія від халіфа, який не в силах був відмовити його проханню бути валієм. Як би там не було, валій звертався до нього, щоб люди вважали його законним валієм.
Тому не існує жодної суперечності між вищезгаданими у питанні двома реченнями.
Ваш брат
09/03/2012
