Питання: у книзі «Ісламська особистість», 2 том, та у книзі «Система правління в Ісламі», у главі «Умови халіфа», пишеться, що халіф не повинен бути із числа курайшитів, бо це — бажана умова. Проте у деяких книгах по фікху я читав, що дана умова обов’язкова під час присяги при обранні халіфа (байатінікад).
Не могли б Ви більш широко і детально роз’яснити дане питання, щоб моє серце заспокоїлось відносно цього шаріатського хукму?
Відповідь: для початку необхідно зрозуміти, що проблема мусульман полягає в установленні Халіфату, а не у глибоку вивченні походження халіфа! Того, що згадано у книгах «Ісламська особистість», 2 том, і «Система правління в Ісламі», цілком досить для розуміння теми Вашого питання. Але усе ж таки я спробую у цій відповіді, з дозволу Аллаха, додати трохи ясності для Вас, щоб Ваше серце наповнилось заспокоєнням відносно шаріатського хукму.
По-перше, після смерті Посланця ﷺ трапились три достовірних та відомих події. Ці події роз’яснюють, що якість ««курайшит» є бажаною умовою, а не обов’язковою. Давайте розглянемо кожну із цих подій:
1. Подія, відбулася під навісом. Лідери ансарів зібрались під навісом, щоб присягу халіфу мусульман. Почувши про це, Абу Бакр і його соратники вирушили туди, і між ними виникла дискусія. У ході цієї дискусії Абу Бакр нагадав ансарам хадіс:
اَلْأَئِمَّةُ مِنْ قُرَيْشٍ
«Імами — із курайшитів» (Ахмад, ан-Насаі).
На що ансари сказали: «О, курайшити, із вас амір і із нас амір». Потім дискусія продовжилась, поки ансари не сказали: «Ви — аміри, а ми — вазіри».
У другій версії приводиться, що Умар ібн аль-Хаттаб сказав:
إِنَّا قُلْنَا لَهُمْ إِنَّا نَحْنُ الْأُمَرَاءُ وَأَنْتُمُ الْوُزَرَاءُ
«Ми сказали їм, що ми — аміри, а ви,— вазіри» (аль-Баззар). Після чого ансари дали присягу Абу Бакру.
Відштовхуючись від цього випадку, ми бачимо, що хадіс «Імами — із курайшитів» був сприйнятий сподвижниками як бажана умова, але не як обов’язкова. Про це свідчить наступне:
а) Ансари є помічниками Аллаха і Його Посланця ﷺ. Вони завжди були з Посланцем ﷺ, за це він ﷺ любив їх, любив сидіти разом з ними. Більше того, він ﷺ говорив про них наступне:
وَلَوْ سَلَكَ النَّاسُ وَادِيًا وَشِعْبًا لَسَلَكْتُ وَادِيَ الْأَنْصَارِ وَشِعْبَهُمْ
«Якщо б люди пішли по одній долині чи ущелині, то я пішов би долиною чи ущелиною, по яким пішли ансари» (Муслім).
Причина цього полягає у тому, що ансари невідлучно супроводжували Пророка ﷺ у військових походах, чули багато його хадісів, бачили багато його справ. Саме люди такого положення і знаходились під навісом Бану Саіда з метою обрати одного із ансарів у якості халіфа. Таким чином, або ансари не чули хадіс Абу Бакра до цього, або вони чули його, але не знали про те, що мова у ньому іде про бажану умову.
Так до чого ж схилиться той, хто вивчає це питання? Хіба він не схилиться до того, що ансари знали даний хадіс? Хіба він не схилиться до того, що це — бажана умова, але ніяк не обов’язкова?
б) Перш ніж сказати хадіс, Абу Бакр показав, що там є іллят:
وَلَنْ يُعْرَفَ هَذَا الْأَمْرُ إِلَّا لِهَذَا الْحَيِّ مِنْ قُرَيْشٍ هُمْ أوْسَطُ الْعَرَبِ نَسَبًا وَدَارًا
«Араби визнають цю справу (владу) лише у руках курайшита, адже курайшити — найкращі серед арабів по походженню і по місцю проживання»(Бухарі).
В іншій версії приводиться, що це сказав Умар ібн аль-Хаттаб. Із мотивування (таліль) Абу Бакра стає зрозумілим, що Імами обираються із курайшитів. Причина цього полягає у тому, що вони були лідерами арабів на ту мить, плюс араби визнавали лише владу курайшитів. У той період араби складали більшість мусульман, якщо не усіх мусульман. Більшість арабів бачила у якості кандидатури на пост халіфа лише курайшитів. Тому зауваження з боку Абу Бакра і Умара щодо обов’язковості отримати згоду більшості мусульман було доречним і необхідним. Якщо б Абу Бакр знав, що більшість мусульман бажає бачити у якості халіфа некурайшита, то разом з іншими присягнув би йому, незалежно від його походження.
в) Умар ібн аль-Хаттаб боявся, що якщо присяга затягнеться, то ансари присягнуть одному із своїх. Іншими словами, незважаючи на дискусію і згадування хадісу про статус курайшитів, Умар вважав, що ансари можуть присягнути некурайшиту. Це говорить про те, що ансари знали, що мова йде про бажану умову, але ніяк не обов’язкову. Також неприпустимо думати, що Умар вважав, що ансари (незважаючи на свою гідність і богобоязливість і чудово знаючи про обов’язковість обрання на пост халіфа курайшита), усе ж таки хочуть присягнути одному із своїх.
Подібне припущення на адресу ансарів неприпустиме по Ісламу, адже вони не із числа тих, хто іде врозріз з явним текстом Шаріату. Єдине, що заспокоює серце, це те, що ансари та Умар вважали якість халіфа «курайшит» бажаною умовою. Саме тому ансари могли обрати халіфа із свого числа, а Умар знав, що це дозволено. Саме тому він боявся, що ансари присягнуть одному із своїх, і він розумів, що якщо вони присягнуть, то підкоритись халіфу, обраному ансарами, буде обов’язковою справою, а інакше буде смута. Адже сам Умар сказав:
خَشِينَا إِنْ فَارَقَنَا الْقَوْمُ وَلَمْ تَكُنْ بَيْعَةٌ أَنْ يُحْدِثُوا بَعْدَنَا بَيْعَةً فَإِمَّا أَنْ نُتَابِعَهُمْ عَلَى مَا نَرْضَى أَوْ نُخَالِفَهُمْ فَيَكُونَ فَسَادٌ
«Ми боялись, що люди розійдуться, не присягнувши, або після нас присягнуть кому-небудь іншому. Тому або ми послідуємо за ними у ому, чим ми задоволені, або ослухаємось їх, але це призведе до смути» (ат-Табарі).
Вираз «приведе до смути» є каріною (посилом) на обов’язковість підкоритись присязі.
г) Після того, як ансари присягнули Абу Бакру, єдиним, хто не зробив це, був Сад ібн Убада, який продовжив наполягати на своїй кандидатурі у якості халіфа. І що у такому положенні буде більш переважним? Те, що Сад ібн Убада чудово знав про обов’язковість присягнути курайшиту, але продовжує наполягати на іншому, вважаючи це законним? Або ж він знав, що хадіс говорить про бажану умову? Можливо, тому він продовжував наполягати на тому, що він гідний бути халіфом, бо у нього зібрано більше бажаних якостей, аніж в інших?
Його позиція ніяк не суперечить присязі ансарів Абу Бакру, адже після дискусії, згадування хадісу та його мотивування (таліль) з боку Абу Бакра і доводів Умара більшість ансарів погодились, що саме ця бажана умова переважує чашу мухаджирів, у зв’язку з чим вони присягнули Абу Бакру. Що стосується Сада ібн Убади, то він вважав, що має ті бажані якості, які переважують якість «курайшит», тому продовжував наполягати на своєму.
Думаю, згаданого мною досить для розуміння того, що якість «курайшит» є бажаною умовою.
2. Подія перед смертю Умара ібн аль-Хаттаба. Незадовго до своєї смерті він сказав:
فَإِنْ أَدْرَكَنِي أَجَلِي وَمَاتَ أَبُو عُبَيْدَةَ اسْتَخْلَفْتُ مُعَاذَ بْنَ جَبَلٍ
«Якщо до мене прийде аджаль (строк життя), а Абу Убади не буде у живих, то я залишу у якості свого наступника Муаза ібн Джабаля» (Ахмад).
В іншій версії:
لَوْ كَانَ سَالِمٌ مَوْلَى أَبِي حُذَيْفَةَ حَيًّا اِسْتَخْلَفْتُهُ فَإِنْ سَأَلَنِي رَبِّي قُلْتُ سَمِعْتُ نَبِيَّكَ يَقُولُ إِنَّ سَالِمًا شَدِيدُ الْحُبِّ لِلَّهِ
«Якщо б Салім Мауля ібн Абу Хузайфа був живий, то я залишив би його у якості свого наступника. А якщо б мій Господь спитав: «Чому ти так зробив?», — то я б відповів, що чув, як Твій Пророк ﷺ говорив: «Салім дуже сильно любить Аллаха!» (ат-Табарі).
Дана подія широко відома і засвідчена сахабами, так само як і подія під навісом Бану Саіда, що, у свою чергу, є іджмасукуті (мовчазна одностайність), адже ніхто із сподвижників не вийшов проти того, що трапилось. Адже якщо пост халіфа повинен бути у руках курайшитів, то як сподвижники могли промовчати, коли пост халіфа може перейти до некурайшиту? Хіба правильно буде припустити, що Умар вважав за обов’язкове обирати у якості халіфа курайшита, але при цьому погодитись, що ним може бути інший? Або ми повинні зрозуміти, що Умар вважав якість «курайшит» бажаною умовою, і тому він вважав, що сильна любов до Аллаху переважає над якістю «курайшит»? Хіба останнє не заспокоює серце?
І після приведеного ніхто не сміє говорити, що Умар не знав хадіс про статус курайшитів. Навпаки, Умар був із тих, хто знаходився під навісом Бану Саіда, бачив на власні очі, що там відбувалось, і був із тих, хто передав цей хадіс.
Окрім того, Умар роз’яснив мотив, по якому він доручив шістьом сподвижникам обрати із свого числа кандидатуру на пост халіфа:
عَلَيْكُمْ هَؤُلَاءِ الرَّهْطَ الَّذِينَ قَالَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ إِنَّهُمْ مِنْ أَهْلِ الْجَنَّةِ
«Ви повинні звернутись до тієї групи, про яку Посланець Аллаха ﷺ сказав, що вони із мешканців Рая» (ат-Табарі).
В інших достовірних версіях говорить:
تُوُفِّيَ رَسُولُ اللَّهِ صَلَّى اللَّهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ وَهُوَ عَنْهُمْ رَاضٍ
«Коли Посланець Аллаха ﷺ помер, він був задоволений ними».
У цих версіях Умар не згадав, що вони курайшити, а згадав інші мотиви.
Дана подія (призначення Умаром шістьох претендентів) вказує на те, що якість «курайшит» розумілась сподвижниками як бажана якість. А також іджмасукуті (мовчазна одностайність) у відношенні слів Умара підтверджує це ствердження.
3. Проповідь Муавії, яка проводилась перед мусульманами в епоху сподвижників. У ній говориться, що Абдуллах ібн Амр ібн аль-Ас передавав хадіс, що халіф буде із числа кахтанітів (тобто не із курайшитів ), що викликало гнів у Муавії. Він звернувся до Абдуллаха ібн Амра, при цьому звинувативши його у невігластві. Проте Муавія помилився, коли звинуватив сподвижника у невігластві.
Приводить Бухари:
كَانَ مُحَمَّدُ بْنُ جُبَيْرِ بْنِ مُطْعِمٍ يُحَدِّثُ أَنَّهُ بَلَغَ مُعَاوِيَةَ وَهْوَ عِنْدَهُ فِى وَفْدٍ مِنْ قُرَيْشٍ أَنَّ عَبْدَ اللَّهِ بْنَ عَمْرٍو يُحَدِّثُ أَنَّهُ سَيَكُونُ مَلِكٌ مِنْ قَحْطَانَ فَغَضِبَ فَقَامَ فَأَثْنَى عَلَى اللَّهِ بِمَا هُوَ أَهْلُهُ ثُمَّ قَالَ أَمَّا بَعْدُ فَإِنَّهُ بَلَغَنِى أَنَّ رِجَالاً مِنْكُمْ يُحَدِّثُونَ أَحَادِيثَ لَيْسَتْ فِى كِتَابِ اللَّهِ وَلاَ تُؤْثَرُ عَنْ رَسُولِ اللَّهِ، صلى الله عليه وسلم، وَأُولَئِكَ جُهَّالُكُمْ فَإِيَّاكُمْ وَالْأَمَانِىَّ الَّتِى تُضِلُّ أَهْلَهَا فَإِنِّى سَمِعْتُ رَسُولَ اللَّهِ صلى الله عليه وسلم يَقُولُ إِنَّ هَذَا الأَمْرَ فِى قُرَيْشٍ
«Мухаммад ібн Джубайр ібн Мутім розповідав про те, що одного разу, коли у Муавії знаходилась делегація курайшитів, йому повідомили про те, що Абдуллах ібн Амр ібн аль-Ас сказав, що царем (правителем) стане чоловік із числа кахтанітів. Почувши це, Муавія розгнівався, піднявся (зі свого місця), віддав хвалу Аллаха і сказав: «Дійшло до мене, що один із вас говорить те, чого немає у Книзі Аллаха і що не передається зі слів Посланця Аллаха ﷺ! Такі люди відносяться до числу невігласів серед вас, так не тіште себе надіями, які збивають людей зі шляху, адже я чув, як Посланець Аллаха ﷺ говорив: «Ця справа (правління) залишиться за курайшитами»…».
Абдуллах ібн Амр ібн аль-Ас говорив, що цар буде із кахтанітів. Слово «цар» застосовується до Імаму, султану, халіфу, і більше ані до кого іншого. Муавія зрозумів, що мова йде про халіфа із числа кахтанітів, а не із числа курайшитів, тому він спростував Абдуллаха ібн Амра, назвавши його невігласом.
Розглядаючи дану подію, ми повинні віддати перевагу тому, що передає Абдуллах ібн Амр, або ж віддати перевагу критиці Муавії? Загальновідомо, що Абдуллах ібн Амр — сподвижник, і при цьому немає розбіжностей. Що стосується Муавії, то тут є розбіжність. Отож, перевага віддається хадісу Абдуллаха ібн Амра, аніж словам Муавії! Хтось може сказати: «Хіба слова Муавії не означають, що усі сподвижники згодні з тим, що Імами — із курайшитів, тобто з тим, що це обов’язкова умова ?». Така думка буде помилковою! Адже відомо, що ти, хто спростував слова Абдуллаха ібн Амра, був лише Муавія, і більше немає повідомлень від інших, хто б так само відкидав хадіс Абдуллаха при тому, що це відбувалось публічно, на очах у людей.
Ці три події відбувались на очах мусульман і сподвижників, і вони вказують на те, що сподвижники розуміли хадіс «Імами — із курайшитів» як бажану умову і що на пост халіфа може претендувати будь-хто.
По-друге, що стосується хадісів, які використовують деякі як доказ того, що якість «курайшит» — це обов’язкова якість для халіфа, то ми з вами знаємо, що форми наказового способу у арабів складаються або із одного слова (муфрад), або приходять у складному реченні (аль-джумля аль-мураккаба). Значення наказового способу (коли він складається із одного слова) або розуміється із буквальної вказівки (мантука) слова, або із розуміємої вказівки (мафхума). Що стосується значення наказового способу у складному реченні, то воно також розуміється або із мантука, або із мафхума. Лінгвісти зібрали десятки форм таких складних речень і усі вони вказують на вимогу, але при цьому є потреба у посилі (каріні), який дозволив би зрозуміти вид наказового способу. Тобто він дозволить зрозуміти, чи є вимога категоричною чи некатегоричною,або ж мова йде про надання права вибору між наявними варіантами.
При розгляді хадісів видно, що вони несуть в собі наказовий спосіб, але при цьому відсутня каріна, яка говорить про категоричну вимогу. Проте, серед цих хадісів є два, в яких є якась подоба карін. Давайте розглянемо їх:
Перший хадіс:
اَلْأَئِمَّةُ مِنْ قُرَيْشٍ
«Імами — із курайшитів» (Ахмад, ан-Насаі).
Прибічники думки «халіфи повинні бути із числа курайшитів» говорять, що зміст присудка іменного речення (мубтади) обмежується підметом іменного речення (хабаром). Отож, у даному випадку буде доречним застосувати зворотне розуміння (мафхумуль-мухаляфа): заборонено некурайшиту бути халіфом.
Проте при уважному розгляді ми бачимо, що махфумуль-мухаляфа тут не застосовується по наступним причинам:
а) Курайшит — це ім’я племені, а мафхумуль-мухаляфа не застосовується до імен, і неважливо, це збірні імена (ісмджінс), чи імена власні (ісмалям), або те, що називають лякабом (прізвиськом) та куньєю (текнонімом). Адже, якщо ти скажеш: «Курайшити — благородне плем’я», — це не буде означати, що некурайшити не можуть бути благородними. Те ж саме обстоїть з хадісом : «Імами — із курайшитів». Тут не мається на увазі, що Імами повинні бути лише із числа курайшитів, таке розуміння буде неправильним.
б) Існують прості і складні форми обмеження (аль-хаср), але при цьому треба знати, що у науці усуль аль-фікх не завжди дані форми вказують на пряме обмеження (аль-хаср аль-хакикий). Іншими словами, мафхумуль-мухаляфа буде застосовуватись до форм аль-хасра, якщо маються каріни, пов’язані з ними (формами аль-хасра). Якщо ж немає таких карін, то аль-хаср вже не буде прямим обмеженням (аль-хасром аль-хакикий). Тому форми аль-хасра не завжди означають пряме обмеження аль-хаср аль-хакикий.
Із усього цього у якості виключення (у силу своїх знань) маються лише дві форми:
Перша форма. Проста форма, в ній використовуються частки заперечення (ан-нафій) поруч з частками виключення (аль-істісна). Наприклад, використовуються частки «لَمْ» («не») і «إِلَّا» («окрім»). Коли дані частки використовуються разом, то це вказує на категоричне обмеження, і тоді доречно застосувати мафхум аль-мухаляфа. Наприклад, як вираз:
لَـْم يَجْعَلْ رَسُولُ اللهِ، صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ، الصَّدَقَةَ إِلَّا فِي عَشَرَةٍ: اَلْإِبِلُ الْبَقَرُ الْغَنَمُ الذَّهَبُ الْفِضَّةُ الشَّعِيرُ الْحِنْطَةُ التَّمْرُ الزَّبِيبُ السُلْتُ
«Посланець ﷺ не приписав садака, окрім як у десяти речах: верблюди, крупна рогата худоба, вівці, золото, срібло, ячмінь, пшениця, фініки, ізюм, ас-сульт (один із видів пшениці)».
У даному виразі присутній аль-хаср, тому доречно використовувати мафхумуль-мухаляфа: з інших речей закят не сплачується.
Друга форма. Дана форма береться із мовної конструкції у виді групи слів категорії «ісмджамід» (іменник, до якого не застосовується словотвір і словозміна), до яких були застосовані умови. Більше того, ці умови стосуються усіх підвидів ісмджамід, згаданих у тексті. При такому положенні речей до аль-хасру доречно застосувати мафхум аль-мухаляфа. Наприклад:
اَلذَّهَبُ بِالذَّهَبِ مِثْلًا بِمِثْلٍ وَالْبُرُّ بِالْبُرِّ مِثْلًا بِمِثْلٍ... فَمَنْ زَادَ أَوِ ازْدَادَ فَقَدْ أَرْبَى
«Обмінювати золото на золото треба у рівній кількості, пшеницю на пшеницю треба у рівні кількості … Ну а хто додасть чи візьме понад цього, той скоїть лихварство».
Тут аль-хаср (обмеження) трапився через згадану причину, тому допустимо використовувати мафхумуль-мухаляфа: до інших речей цей хукм не застосовується.
Що стосується інших речей, то вони потребують каріни. Наприклад, вираз:
إِنَّمَا الرِّبَا فِي النَّسِيئَةِ
«Лихварство — лише у відстрочці (насіа)».
У даному виразі частка «إِنَّمَا» («лише») хоча і вказує на аль-хаср, проте необхідна додаткова каріна. Якщо каріни не буде, то мафхумуль-мухаляфа не застосовується. Тому є другий вид лихварства, пов’язаний з надбавкою (фадль).
Що стосується хадісу «Імами — із курайшитів», то присудок іменного речення (мубтада) хоча і обмежується підметом іменного речення (хабаром), але при цьому відсутня каріна. З урахуванням цього застосувати мафхумуль-мухаляфа буде недоречним, отож, Імами можуть бути як із числа курайшитів, так і із інших племен.
Другий хадіс:
إِنَّ هَذَا الْأَمْرَ فِى قُرَيْشٍ لَا يُعَادِيهِمْ أَحَدٌ إِلَّا كَبَّهُ اللَّهُ عَلَى وَجْهِهِ مَا أَقَامُوا الدِّينَ
«Ця справа (влада) буде серед курайшитів, а хто буде ворогувати з ними, того Аллах перекине обличчям у вогонь, і так буде тривати, доки курайшити дотримуються релігії» (Бухарі).
Даний хадіс складається із двох частин:
— «Ця справа (влада) буде серед курайшитів»,
— «а хто буде ворогувати з ними, того Аллах перекине обличчям у вогонь».
Вираз «Ця справа (влада) буд серед курайшитів» вказує на те, що влада буде лише серед курайшитів. Таким чином, мубтада обмежується хабаром, але при цьому залишається потреба у додатковій каріні. І у даному випадку застосовується те ж саме що булло роз’яснено вище.
Якщо сказати, що каріною є друга частина хадісу: «А хто буде ворогувати з ними, того Аллах перекине обличчям у вогонь», — бо у якості союзу між двома частинами застосовується частка «لَا», тоді буде мати місце пряме обмеження (аль-хаср аль-хакикий), а отож, доречним буде застосувати мафхумуль-мухаляфа. З урахуванням цього можна стверджувати, що влада в обов’язковому порядку повинна бути обмежена лише курайшитами.
Проте хотілось би пролити світло на суть частки «لَا».
«لَا» є часткою заперечення (ан-нафій), яка супутня частці виключення «إِلَّا». Обидві ці частки представляють собою повний аль-хаср, тобто вони обмежили «перекидання обличчям у вогонь» тими, хто ворогує з курайшитами. Отож, перекидання обличчям обмежено ворожнечею з курайшитами. Проте друга частина хадісу не має зв’язку з першою частиною.
Неправильно сказати, що «لَا» тут знаходиться у значенні союзу, бо лінгвісти поставили умову, щоб матуф (те, що приєднали) був муфрадом (одним словом), але ніяк не пропозицією чи подобою пропозиції (шибхуджумля). А друга частина є повноцінною: «а хто буде ворогувати з ними, того Аллах перекине обличчям у вогонь».
Тому мова йде про дві цілком різні речі:
— влада у руках курайшитів,
— покарання за ворожнечу з курайшитами.
Тому ствердження, що у хадісі мова йде про різні речі, буде правильною. Як ми бачимо, у хадісі відсутня каріна, яка вказує на те, що у першій частині має місце категоричне ствердження.
Таким чином, думка про те, що у хадісі говориться про обов’язковість наявності влади у руках курайшитів, спростована. Що стосується якості «курайшит», то, як ми говорили раніше, вона є бажаною.
Більше того, інші хадіси, пов’язані з цією темою, також не мають карін, які вказують на категоричність.
По-третє, залишився один момент, згадати який я вважаю необхідним, щоб серце наповнилось спокоєм. Деякі вважають, що радісна звістка про повернення Другого Праведного Халіфату по манхаджу пророцтва вказує на те, що Другий Праведний Халіфат повинен один в один походити на Перший. У Першому Халіфаті халіфи були із числа курайшитів, отож, у Другому Халіфаті халіфи теж повинні бути із числа курайшитів.
Проте у цій думці проявляється слабкість, коли роз’яснюється, що слово «манхадж» не вказує на якість правителів, а говорить про шлях, по якому вони підуть.
Так, у тлумачному арабському словнику «Аль-Камус аль-Мухіт» приводиться: «Слово «ан-нахдж» означає ясний шлях, таке ж значення мають слова «манхадж» і «мінхадж» … Вираз «نَهَجَ الطَّرِيقَ» означає, що людина пройшла шлях, … Вираз «اِسْتَنْهَجَ فُلَانٌ سَبِيلَ فُلَانٍ» означає, що один пройшов шлях іншого».
Отож, значення слова «манхадж» означає шлях, по якому пройшов Посланець Аллаха ﷺ. На тлі цього розуміння майбутній Другий Халіфат, як і Перший, буде мати якість «Праведний», тобто буде суворо дотримуватись приписів Корану і Сунни, як це робили праведні халіфи. Іншими словами, у майбутньому будуть праведні халіфи, які підуть по шляху колишніх халіфів у дотриманні Шаріату, і неважливо, чи зводиться родовід до курайшитів чи ні. Причина цього полягає у тому, що мова йде про шлях, по якому вони слідували.
Ми просимо Аллаха, щоб Він вшанував нас Своєю допомогою, вшанував нас виходом із ситуації, яка склалася і змилостився над нами. Ми просимо Його зробити нас намісниками на землі подібно тому, як Він зробив намісниками тих, хто був до нас. І тоді повернеться Другий Праведний Халіфат. О, Аллах, адже Ти Чуючий і Відповідаючий на мольби!
