Перш ніж детально обговорити це питання, необхідно знати, на кого покладена відповідальність за виконання законів Шаріату, оскільки в Уммі існують індивіди, правителі і групи.
На кожну із цих категорій Шаріат поклав виконання комплексу законів. Отож, вони несуть відповідальність за виконання цих законів і притягуються до звіту, якщо допускають упущення у їх реалізації. Усе це потребує роз’яснення та само, як і питання веління схвалюваного і заборони засуджуваного. Тому ми говоримо:
Серед шаріатських законів є такі, виконання яких покладено на халіфа чи аміра, і інші не можуть займати його місце у реалізації цих законів. Є закони, які покладені на окремих індивідів, але їх може виконувати і халіф, якщо по якимось причинам їх не виконали окремі особи. Також є закони, які покладені на халіфа, але окремі особи можуть виконувати їх у деяких випадках. Іще одні інші закони покладені на групу мусульман.
На індивідів покладаються такі закони, як намаз, пост, хадж, закят, відсторонення від усього забороненого, у тому числі: від п’янкого,азартних ігор, лихварства, грабіжництва, вбивства, перелюбства, брехні, шахрайства, лихослів’я, (гійба) і т.д. Від мусульман вимагається дотримання цих законів, де б вони не знаходились, будь то на території невір’я (Дар уль-куфр) чи на території Ісламу (Дар уль-Іслям), і де б вони не жили, будь то у мусульманських країнах чи у країнах невірних. У цьому питанні не розглядається, чи робив Посланець Аллаха ﷺ або його сподвижники ці дії у Мекканський період пророцтва чи у Медині.
Закони Шаріату із області поклоніння (ібадат), взаємовідносин, їжі, одягу, моральності і віропереконання покладені на кожного мусульманина окремо. Кожен із них несе відповідальність за тих членів родини, для яких вважається опікуном. Якщо мусульманин живе на території невір’я, і влада перешкоджає йому у дотриманні законів Шаріату, покладених на нього, тоді він повинен переселитись на іншу територію, будь то на територію Ісламу чи на територію невір’я. Це відповідає словам Аллаха:
إِنَّ الَّذِينَ تَوَفَّاهُمُ الْمَلَائِكَةُ ظَالِمِي أَنفُسِهِمْ قَالُوا فِيمَ كُنتُمْ قَالُوا كُنَّا مُسْتَضْعَفِينَ فِي الْأَرْضِ قَالُوا أَلَمْ تَكُنْ أَرْضُ اللَّهِ وَاسِعَةً فَتُهَاجِرُوا فِيهَا فَأُولَئِكَ مَأْوَاهُمْ جَهَنَّمُ وَسَاءَتْ مَصِيرًا ، إِلَّا الْمُسْتَضْعَفِينَ مِنَ الرِّجَالِ وَالنِّسَاءِ وَالْوِلْدَانِ لَا يَسْتَطِيعُونَ حِيلَةً وَلَا يَهْتَدُونَ سَبِيلًا
«Тим, кого янголи умертвлять коячими несправедливість по відношенню до самих себе, скажуть: «У якому положенні ви знаходились?». Вони скажуть: «Ми були слабкими і пригнобленими на землі». Вони скажуть: «Хіба земля Аллаха не була простора для того, щоб ви переселились на ній». Їх притулком стане Пекло. Яке ж огидне це місце прибуття!Це не відноситься лише до тих слабких чоловіків, жінок і дітей, які не можуть ухитритися і не знаходять правильного шляху» (4:97,98).
Усе ж таки мусульманину бажано переселитися із території невір’я на територію Ісламу, навіть якщо йому на території невір’я дозволяють дотримуватись законів релігії. Винятком буде лише те положення, коли мусульманин працює над тим, щоб перетворити територію невір’я, на якій він проживає, у територію Ісламу. Територією Ісламу називаються ті землі, де править Іслам, а безпека знаходиться у руках мусульман.
Що стосується покладених на індивіда законів, виконання яких на себе може взяти і халіф у силу різних причин, через які індивід не справився зі своїм обов’язком, то сюди відноситься, наприклад, витрачання на членів родини. Халіф може сприяти у цій справі, якщо мусульманин опиняється не у змозі справитись з утриманням тих, хто знаходиться у нього на утриманні. Або може втрутитись у ведення особистих справ, якщо мусульманин не здатен на це. Також халіф може побудувати мечеті у селах чи районах, якщо їх жителі не можуть справитись з цією задачею.
Відносно реалізації законів, покладених лише на халіфа чи аміра, які не можуть виконуватись іншими особами, то до цієї категорії законів, наприклад, відноситься приведення до виконання покарань в Ісламі (худуд), об’явлення війни, укладання мирної угоди, прийнятті обов’язкових до виконання законів (табанні) т.д. Виконання усього цього Шаріат поклав лише на правителя.
До таких законів, які покладені на халіфа, але можуть виконуватись і індивідами в деяких положеннях, відноситься, наприклад, джихад. В основі, джихад знаходиться у відповідальності халіфа. Проте якщо ворог напав на мусульман раптово, то вони повинні вступити з ним у битву, навіть якщо не було на те наказу чи дозволу халіфа. Якщо у мусульман взагалі відсутній халіф, і вони опинились у ситуації, яка вимагає ведення джихаду, навіть якщо доведеться робити це під керівництвом грішного правителя чи аміра маленької групи. Усе ж таки мусульмани не повинні вдовольнятись тим, що у них відсутній халіф,чи тим, що над ними стоять беззаконники.
До законів, покладених лише на групу, відносяться такі закони, як встановлення Халіфату, притягнення правителів до звіту і заклик правителів до істини. Саме цією сферою обмежується діяльність будь-якої ісламської партії, групи, організації, згуртування чи об’єднання.
Дуже важливо роз’яснити те, на кого покладається відповідальність за виконання тих чи інших законів Шаріату, тому що невігластво чи неосвіченість у цьому примушує окремих мусульман чи ісламські рухи хаотично підходити і реалізовувати ті чи інші норми Шаріату. Як наслідок, мусульмани втрачають ясне розуміння і правильне застосування. З одного боку, мусульманин починає нехтувати своїми обов’язками, з іншого — починає виконання замість них того, що його не стосується і не входить у його обов’язки. Група починає вивчати шаріатські положення, які стосуються індивідів, нехтуючи положеннями, які стосуються членів групи, або приймаючи на себе обов’язки Ісламської Держави.
Усе це відбувається через відсутність розмежувань, і у першу чергу — незнання розділення сфер законів, яке проводить Шаріат і яке ми повинні дотримуватись. Ісламський вчений говорить людям про такі зобов’язання (фард), як положення намазу, закяту і посту, і залишає без уваги інші норми, на кшталт положень про купівлю-продаж, пов’язаних з життям мусульман, чи на кшталт положень лихослів’я (гійба), не говорячи вже по колективні обов’язки (фард кіфая), найбільш важливим із яких є питання державності в Ісламі. Такий вчений виглядає як аскет-проповідник, а не як вчений-політик, якого турбують проблеми Умми та їх рішення.
Кожна категорія людей повинна приймати на себе виконання тих законів Шаріату, які покладені на неї. Кожну сторону у межах принципу «наказувати схвалюване і забороняти засуджуване» треба спонукати до виконання своїх обов’язків, якщо вони нехтують такими. Неможна закликати одну із розглядаємих категорій людей до відповіді за те, що не знаходиться у межах їх відповідальності. Виконання Шаріату не покладено лише на одну із цих категорій людей, навпаки, є декілька категорій, і кожна із них несе свою відповідальність за те, що покладено саме на неї. Умма ж у цілому стоїть за виконанням усього Шаріату. Якщо окремі особи будуть виконувати те, що покладено на них, якщо групи будуть виконувати те, що покладено на них, якщо халіф буде виконувати те, що покладено на нього, тоді Іслам буде реалізовуватись у повному обсязі.
Тут ми звертаємо увагу на те, що мусульманин повинен вірити і приймати Іслам цілком і комплексно. При цьому він детально розглядає і приймає те, що вимагається від нього як індивіда і як члена групи, всередині якої він проводить свою діяльність. За будь-яке упущення у цих питаннях він буде нести відповідь перед Аллахом. У такому ж положенні знаходиться і халіф. Халіф виконує те, що Шаріат вимагає від нього в індивідуальному порядку.
Він робить намаз, поститься, здійснює хадж, добре ставиться до батьків, сторониться перелюбства і лихварства. На додаток до перерахованого він виконує іще і те, що покладено на нього як на правителя. Наприклад, він приймає закони, проголошує джихад, зберігає єдність мусульман, править згідно тому, що ниспослав Аллах, і застосовує систему покарань в Ісламі. За будь-яке упущення у цих питаннях він понесе відповідь перед Аллахом в День Суду, а у цьому житті до відповідальності закличе його Умма.
Це питання повинно бути вкрай ясним для мусульман, щоб вони мали можливість розрізняти, коли закликають когось до звіту. Окрема особа не закликається до звіту за те, що не покладено на неї. Група не закликається до звіту за те, що не покладено на неї. І халіф не закликається до звіту за те, що не покладено на нього.
Шаріат вимагає від кожного мусульманина веліти схвалюване і забороняти засуджуване у міру своїх знань і можливостей. Шаріат наказує виконувати цю справу усім мусульманам, будь то окремі особи, групи чи правителі. І цей обов’язок зберігається у будь-якому положенні, чи є Ісламська Держава чи її немає, чи застосовується над мусульманами Іслам чи ні, чи практикує правитель Іслам в житті суспільства хорошим чином чи поганим. Наказ схвалюваного і заборона засуджуваного здійснювався у часи Посланця Аллаха ﷺ, сподвижників, табіїнів і табіїтабіїнов. І збережеться цей закон до Судного дня.
Якщо окремі особи, групи чи Ісламська Держава скоїли те, що заслуговує застосування принципу «наказу схвалюваного і заборони засуджувного», тоді виконання цього обов’язку лягає на окремих осіб, групи та Ісламську Державу. Далі більш детально:
Мусульмани, кожен окремо та у силу своїх знань, повинні веліти те, чого самі дотримуються, і забороняти те, від чого самі утримуються, якщо на їх очах відбувається те, що вимагає цього. Тут питання приймає характер індивідуального обов’язку (фардайн) так, що мусульманин грішить, якщо не виконує свій обов’язок без поважної причини. Мусульманин у своєму повсякденному житті взаємодіє з колом осіб — дружиною, дітьми, родичами, сусідами, клієнтами, знайомим та іншими людьми. Кожен із них потребує наставляння у випадку, якщо нехтує законами Аллаха або порушує їх.
Тим більше, бувають такі випадки, коли про помилки цих людей відомо лише йому одному. Наприклад, якийсь чоловік грішить перед мусульманином, коли навколо немає інших людей. Якщо у такому випадку мусульманин не наставить грішника, то і сам стане грішником. І ніхто інший не опиниться у гріху разом з ним, тому що злочин бачив і знає тільки він сам. Ніхто не може зайняти його місце і зробити те, що повинен був виконати він. Кожне зло проявляється у певному місці, і відповідальність за наставляння несе той, хто став свідком скоєння цього злочину.
Якщо мусульманин особисто дотримувався того, що повелів Аллах, тобто дотримувався схвалюваного, яке стосувалось його, і утримувався від засуджуваного, тоді він може передати іншим те, чого дотримувався сам. Якщо він прийняв закони Шаріату по знанню, тоді може передати їх іншим по знанню. Якщо він слідує у прийнятті законів за чиїми-небудь знаннями (муттабі), тоді передає ці закони іншим на тому ж рівні. Якщо він приймає закони як сліпий наслідувач (амій), тоді передає закони іншим на цьому ж рівні. В останньому випадку, якщо він не знаходить в собі здатності переконувати інших, він може направити їх до того, хто здатен переконати, наприклад, направити до вченого, муфтія чи носія заклику, думкам і розумінню якого є довіра. Всевишній Аллах говорить:
وَالْمُؤْمِنُونَ وَالْمُؤْمِنَاتُ بَعْضُهُمْ أَوْلِيَاءُ بَعْضٍ يَأْمُرُونَ بِالْمَعْرُوفِ وَيَنْهَوْنَ عَنِ الْمُنكَرِ وَيُقِيمُونَ الصَّلَاةَ
«Віруючі чоловіки і жінки є помічниками і друзями один одному. Вони велять робити схвалюване і забороняють засуджуване, роблять намаз» (9:71).
Також Він говорить:
وَتَعَاوَنُوا عَلَى الْبِرِّ وَالتَّقْوَى وَلَا تَعَاوَنُوا عَلَى الْإِثْمِ وَالْعُدْوَانِ
«Допомагайте один одному у благочесті і богобоязливості, але не допомагайте один одному у гріху і посяганні» (5:2).
Посланець Аллаха ﷺ сказав:
بَلِّغُوا عَنِّي وَلَوْ آيَةً
«Доводіть від мене, навіть якщо це усього лише один аят» (Бухарі).
Також він сказав:
نَضَّرَ اللَّهُ عَبْدًا سَمِعَ مَقَالَتِي فَوَعَاهَا وَأَدَّاهَا فَرُبَّ حَامِلِ فِقْهٍ إِلَى مَنْ هُوَ أَفْقَهُ مِنْهُ
«Нехай обрадує Аллах людину, яка почула мої слова, засвоїла їх і втілила, і можливо, що той, хто несе знання, несе їх до того, хто розуміє краще нього» (Абу Дауд, Тірмізі, Ахмад).
Таким чином, кожен мусульманин виконує те, що покладено на нього як на окрему особу. Він дотримується схвалюваного і сторониться засуджуваного, а також наказує схвалюване і забороняє засуджуване.
Із книги «Заклик до Ісламу»
Ахмад Махмуд
