Чи дійсно пав політичний Іслам?

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Тим, хто знає, що Іслам представляє собою образ життя, також відомо, що Іслам не настільки простий, щоб обмежуватись рамками мечеті, місяцем Рамадан, домами чи мусульманина.

До того ж їм відомо, що встановлені не людьми, а самим Аллахом норми і закони не будуть змінюватись з плином часу чи змінення місця . Ймовірно, немає необхідності нагадувати віруючим, що життя Посланця Аллаха ﷺ і його видатних сподвижників завжди і скрізь є для нас, мусульман, незмінним мірилом. Насправді, сприйняття Посланця Аллаха ﷺ у якості мирила — це така ж ясна тема, як намаз чи пост. Тому я не бачу необхідності зупинятись на тому, що Посланець Аллаха ﷺ є прикладом для мусульман в усіх питаннях. Тим не менш, на жаль, ми бачимо, що ці істини з часом піддались зміненням — починаючи з XVIII сторіччя — у результаті ідейного занепаду, відомого як період «інхітат» (занепад, деградація). Щоб зрозуміти, до яких наслідків призвів цей занепад і у скоєння яких помилок він вилився, нам треба трохи зупинитись на тому періоді інхітата. До XVIII сторіччя ісламський світ міг захищати свої державні території від зовнішніх атак і знаходив сили , щоб підніматись на ноги кожного разу після падіння. Незважаючи на великий матеріальний збиток, отриманий від атак хрестоносців і монголів, мусульмани знайшли спосіб подолати такі труднощі. Проте наслідки атак після XVIII сторіччя були набагато серйознішими.

Щоб краще зрозуміти ці два періоди, я хотів би показати їх на одному прикладі. Уявіть собі чоловіка, на якого кояться нападки, і ті, хто нападає на нього, створюють для нього багато перешкод,щоб завдати йому шкоди. Якщо цей чоловік здоровий і сильний, незважаючи на будь-які зовнішні атаки і перешкоди, він знайде в собі сили встати, навіть якщо доведеться падати після кожного удару. Але якщо той же чоловік слабкий тілом, та іще і хворий, переніс сердечний приступ чи захворів на рак, то йому не вдасться знов встати на ноги після нанесеного йому удару. До XVIII сторіччя Ісламська Держава нагадувала сильного і здорового чоловіка, який знаходив в собі сили вставати услід за кожним ударом. Проте з XVIII сторіччя баланси сил змінились на користь Заходу у результаті ідейного підйому в Європі услід за Французькою революцією 1789 року і промисловим розвитком Заходу у 1850-х роках.

Пізніше перший серйозний удар був нанесений у 1908 році партією «Єднання і прогрес» («İttihatveTerakki»), надихнутою західною культурою — і навіть багато її членів отримали освіту у Франції та інших західних країнах, — по Абдульхамід-хану II, якого ми можемо розглядати у якості останнього законного халіфа. Ця партія, яка прийшла до влади у результаті перевороту , утримувала її до 1918 року, а потім розпалась , і її частина приєдналась до Мустафи Кемалю. Мустафа Кемаль раніше був членом партії «Єднання і прогрес», а у 1919 році вирушив у м. Самсун, що почати нібито національну боротьбу. Спроба окупації Анатолії у межах підступної гри Заходу прославила Мустафу Кемаля на усю країну у якості «героя». 19 травня 1919 року Мустафа Кемаль вирушив у Самсун, а 22 червня того ж року в Амасье обнародував циркуляр (AmasyaGenelgesi), який гласив, що незалежність крани знаходиться під загрозою, а також об’являв кликання депутатів на Сівасський конгрес. Скликання конгресу відбулись 23 липня –7 серпня в Ерзурумі і 4–11 вересня 1919 року у Сівасі.

23 квітня 1920 року в Анкарі відбулось відкриття Великого Національного Зібрання Туреччини (TürkiyeBüyükMilletMeclisi). Після створення штаб-квартири в Анкарі і відкриття Зібрання відбулась 23-денна битва при Сакарье у період з 23 серпня по 13 вересня 1921 року. Ця битва закінчилась перемогою над греками, і через 6 днів на Великому Національному Зібранні Туреччини Мустафа Кемаль отримав звання «маршала» і йому було присвоєно титул «газі». Коли обстановка стала вдалою, і Захід побачив, що Мустафа Кемаль набрав потрібну вагу у країні,24 липня 1923 року був укладений Лозаннський договір у якості проголошення війни за незалежність (тобто війни за звільнення від Халіфату). Підписаний договір містив наступні зрадницькі пункти:

— скасування Халіфату,
— вигнання халіфа із країни,
— встановлення світської Турецької республіки.

3 березня 1924 року Халіфат був вже офіційно скасований. У перші роки існування республіки мусульмани пережили багато несправедливості і гонінь. Газета «YeniAkit» наступним чином описала той період:

«Суди, які до 1923 року судили лише дезертирів , після проголошення республіки почали використовуватись у якості палки для залякування мусульман. Починаючи з цієї дати усі, хто виступав проти Анкари, були страчені у Трибуналах незалежності (İstiklalMahkemeleri). Десятки тисяч людей були страчені на шибеницях без суду і слідства за недотримання законів революції. Серед різноманітних прийнятих законів було те, що громадян зобов’язали носити капелюхи замість тюрбану. Тисячі мусульман, які відмовились носити капелюхи через свої переконання, були повішені. Поруч з тим, що десятки вчених, таких як шейх Ібрахім Хакки із Ерзурума та Іскіліплі Атиф Ходжа, піддались стратам, тисячі вчених були вимушені покидати країну .

Одним із кроків, вжитих для витіснення Ісламу з анатолійських земель, було читання азану (заклику на намаз з мінаретів) на турецькій мові. Уперше азан на турецькій мові пролунав у мечеті Фатіха 29 січня 1932 року . Ця ідея була уперше висунута Зийой Гьокальпом, а заборона азану на арабській мові була знята лише з приходом до влади Демократично партії . Окрім того, Коран повинен був бути перекладений на турецьку мову і читатись на турецькій під час намазів . Більше того, у мить перекладу Корану на турецьку було запропоновано внесення у Коран важливих юридичних статей, виданих Великим Національним зібранням Туреччини, а також змінення назв деяких сур і формування таких сур, як «Сура про податки», «Сура про торгівлю», «Сура про повагу закону». Також Великим Національним Зібранням Туреччини обговорювалось виключення із Корану мединських аятів. Коран був визначений як «книга, в якій зібрані принципи, висунуті Мухаммадом»[1].

У 1945 році на міжнародну політичну арену вступають США, яким захотілось вилучити свою користь із спричинюваного на мусульман тиску. Підсилені за рахунок сприятливого для себе результату Другої світової війни, США накинули оком на багатий на нафтові поклади Близький Схід. Уперше Америка прийшла до влади у проанглійській Туреччині через створену Аднаном Мендересом Демократичну партію у 1950 році. Проте англійське крило не сиділо , склавши руки, і у 1960 році у результаті державного перевороту Англія усуває Аднана Мендереса і сотню проамериканських чиновників, які займали важливі посади, і навіть страчує деяких із них. Після цього США здійснюють другу спробу через Тургута Озала у 1983 році, але Озалу вдається протриматись на посту прем’єр-міністра лише 5 років і 10 місяців , а врешті решт він помирає при вельми сумнівних і суперечливих обставинах. Неджметтін Ербакан разом зі своїми 17 товаришами засновує «Партію національного порядку» (MilliNizamPartisi, MNP), поки проанглійська кемалістська «Республіканська народна партія» (Cumhuriyet Halk Partisi,CHP) іще не сильно окріпла на політичній арені Туреччини.

Приблизно через 14 місяців, а саме — 12 березня 1971 року, у результаті військової інтервенції «MNP» була закрита Конституційним судом по звинуваченню у «проведенні антисвітських дій». Ербакан, який займав пост заступника прем’єр-міністра в урядах Національного фронту, пізніше заснував «Партію національного порятунку» (MilliSelametPartisi, MSP) у 1972 році. Партія «MSP» також була закрита у результаті військового повороту 12 вересня 1980 року. Тоді з’явились інші партії, засновані Ербаканом, а саме: «Партія благоденства» (RefahPartisi, RP), «Партія доброчинства» (FaziletPartisi,FP) і «Партія щастя» (SaadetPartisi, SP).

США вдалось утворити державу всередині держави і зробити відчутною свою присутність з 1950 року, граючи на релігійних почуттях турецького народу. Найостаннішим прикладом цього служить один із найяскравіших учнів Ербакана — Реджеп Тайіп Ердоган. Користуючись підтримкою США, Ердоган покинув партію «SP» разом зі своїми друзями, яких назвали «інноваційним крилом», і 14 серпня 2001 року вони створюють свою «Партію справедливості і розвитку» (AdaletveKalkınmaPartisi, AKP чи AK Parti). Таким чином, почався процес, який привів «AKP» до влади 3 листопада 2002 року і який досі утримує її при владі на протязі 17 років.

Що ж насправді означає фраза «політичний Іслам»? Чи маються на увазі під цим діючі у межах демократичних режимів рухи і партії , так як «Брати-мусульмани», «RP» чи «AKP»? Перш, ніж відповісти на дане питання, необхідно підкреслити наступне:

Так, Іслам, певно є релігією, яка має політичну скерованість і яка вирішує усі проблеми, у тому числі і політичні. Якщо ж політика — це мистецтво пошуку рішень абсолютно усіх проблем суспільства, то так, релігія Іслам знаходить ідеальне рішення цим проблемам. Тому Іслам — це життєвий порядок з конкретним політичним баченням. Кемалісти зі своїми господами на Заході (особливо — у Великобританії) відмовляються погоджуватись з даним фактом і, так сказати, постійно «мутять воду». Варто відзначити, що і США досить досвідчені у цьому відношенні.

Так, постійно нав’язуються думки , що: «Іслам — це релігія, яка не має політичних цілей», «Релігія — це особисте між людиною та її Творцем», «Релігійні проблеми не варто плутати з політикою»; «Секуляризм — це гарант для релігій, у тому числі — і для Ісламу»; «Туреччина — це країна, де краще усього запроваджується Іслам» і т.д. Під усім цим приховується єдиний посил , а саме — політичне відображення Ісламу було виключено із життя за допомогою скасування Халіфату. А те, що нинішні світські демократичні режими не втручаються у вашу ісламську риторику доти, поки дотримуються принципи секуляризму, говорить про те, що термін «політичний Іслам» має дві площини відображення . У першій Іслам має політичну сторону, яка може ожити на практиці лише зі встановленням держави Халіфат,у другій відбувається спроба так званих «ісламських партій», які знаходяться у системі світських , демократичних режимів, відволікти увагу мусульман за допомогою ісламських риторик. Друге, до того ж, незручне навіть кемалістам.

Великобританія, яка заснувала Турецьку Республіку, запровадила у ряди армії фігури, яким ненависні мусульмани та Іслам. Вони ненавидять навіть псевдоісламські партії , засновані на світських і демократичних принципах. Проте мусульмани у курсі цієї ненависті і більше не страшаться їх .

Наостаннє, ми скажемо наступне: ті псевдоісламські партії, які намагаються пробитися у межах світських режимів, ізжили себе як у Туреччині, так і у мусульманських країн. Звідси слідує, що такий «політичний Іслам» дійсно пав! Проте ідея Праведної держави Халіфат, що є альтернативою існуючим капіталістичним режимам і здатного втілити у життя істинний політичний Іслам, стає усе більш актуальною і нагальною. Той факт, що нині діюча політика і політики порівнюються з брехнею, зрадництвом і шахрайством, вказує на те, що сьогоднішні політики переживають свої останні миті. Ін ша Аллах, дні, в які будуть встановлені права і справедливість, вже не за горами. Як щасливі ті, хто дотримувався свого шляху у цьому напрямку!

 

Мехмет Айдин
19.11.2019

[1] https://www.yeniakit.com.tr/haber/muslumanlara-zulmun-adi-hep-laiklik-oldu-168301.html