Країни-кредитори, особливо Америка, мають багато інтересів в наданні займів країнам, які розвиваються. Їх основна ціль – зробити так, щоб боржник опинився не в змозі виплатити борг, що дозволить використати його як інструмент для встановлення контролю над територією, політичною системою і усіма стратегічно важливими ресурсами країни.
Вихід із боргової пастки полягає у відмові визнання відсотків у виплаті основної суми боргу тільки за наявністю фінансових можливостей, а також в створенні єдиного фронту країн-боржників для протистояння хижацькому імперіалізму.
28 листопада 1987 року вісім країн Латинської Америки провели зустріч в Акапулько (Мексика). Їх конференція тривала три дні, і основним питанням на порядку денному був величезний зовнішній борг їх країн, який на ту мить складав 380 мільярдів доларів.
В день, коли завершилась ця зустріч (30 листопада 1987 року), в Аддіс-Абебі, столиці Ефіопії, відбувся екстрений саміт Організації африканської єдності, присвячений проблемі велетенської зовнішньої заборгованості африканського континенту, яка тоді досягла 200 мільярдів доларів. Міністр фінансів Судану іще 25 листопада 1987 року почав вимагати анулювання усіх боргів його країни.
До цих самітів вже проводилось багато подібних зустрічей: саміти Організації африканської єдності в Аддіс-Абебі, саміт країн Латинської Америки в Картахені, а також саміт Руху неприєднання в Харарі, усі вони були присвячені обговоренню кризи зовнішнього боргу.
Нещодавно (1988 рік) в Латинській Америці було створено об’єднання країн, головною метою якого є формування нової економічної систем і пошук рішення проблеми зовнішнього боргу.
Як зростав зовнішній борг?
Зовнішній борг країн, які розвиваються (або, як їх називають, країн третього світу, чи країн глобального півдня) зростав наступним чином:
- В 1970 році – 72 мільярда доларів,
- В 1974 році – 161 мільярд доларів,
- В 1984 році – 828 мільярдів доларів,
- В 1986 році – біля 970 мільярдів доларів.
- В 1987 році, за оцінками експертів, цей борг вже перевищив 1 трильйон доларів.
Проте фактична зовнішня заборгованість країн третього світу значно перевищує ці цифри, оскільки дані Всесвітнього банку не враховують:
- військові борги, які залишаються засекреченими;
- зовнішні борги, виплачувані в місцевій валюті;
- приватні борги, не гарантовані державою;
- зобов’язання перед Міжнародним валютним фондом.
Інтерес промислово розвинутих країн в кредитуванні
Наприкінці 1960-х років вартість золота почала зростати по відношенню до долару та іншим валютам. У серпні 1971 року США припинили конвертацію долара в золото, що призвело до очевидного спаду економічної активності на світових ринках.
Промислово розвинуті країни постійно мають потребу в збуті своєї продукції. Оскільки основним ринком збуту є Третій світ, населення якого є бідним і не може дозволити собі купувати товари, промислово розвинуті країни вирішили надавати їм кредити для покупки їх же продукції. При цьому вони не видавали гроші напряму, а постачали товари, записуючи їх вартість як заборгованість. Таким чином, вони подолали економічний застій.
Фактично промислово розвинуті країни змогли переконати правителів країн, які розвиваються в тому, що кредити будуть сприяти реалізації продуктивних проектів в їх країнах, забезпечать процвітання їх народів і підвищать їх популярність серед населення. Експерти із розвинутих країн також переконали псевдоекспертів із країн, які розвиваються, в доцільності припускаємих ними економічних теорій і проектів. Це добре відображається в словах Ібн Хальдуна: «Переможений завжди прагне подражати переможцю».
В результаті уряди країн, які розвиваються, почали брати кредити під високі відсотки, витрачаючи їх на імпортовані споживацькі товари, предмети розкоші і розваги. Така ситуація тривала до осені 1982 року, коли спалахнула криза в країнах Латинської Америки.
Бразилія виявила, що не в змозі виплачувати свої борги. Услід за нею в аналогічній ситуації опинились Мексика, Аргентина і Чилі — усі вони були перевантажені боргами і об’явили про призупинення виплат по зобов’язанням в 1982 році.
Реструктуризація боргів
Це призупинення виплат викликало паніку серед банків і кредитних організацій, більшість із яких були американськими. Проте США разом з Всесвітнім банком, Міжнародним валютним фондом і Банком міжнародних розрахунків заспокоїли кредиторів і знайшли рішення проблеми.
Америка погодилась і переконала кредитні заклади реструктуризувати борги країн-боржників, нездатних платити. Це означало відстрочку виплат відсотків і основних сум заборгованості на нові строки, але з введенням нових, іще більш жорстких умов.
Чи знають кредитори про нездатність боржників погашати борги?
Безумовно, чиновники в країнах-кредиторах, а також експерти Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Всесвітнього банку чудово обізнані про економічне положення держав, яким вони надають кредити. Вони знають, що ці країни не зможуть повернути борг. Так чому ж вони продовжують видавати займи, ризикуючи своїми грошима?
Справа в тому, що надаючи кредити, кредитори вбивають одразу трьох, навіть не двох, зайців, одним пострілом.
По-перше, вони запобігають економічному спаду в своїх країнах. Ці кредити дозволяють бідним країнам закупати продукцію розвинутих держав, тем самим забезпечуючи стабільний попит. Це підтримує виробництво і зайнятість в самих країнах-кредиторах.
По-друге, вони усе одно повернуть свої засоби, навіть якщо і не грошовій формі. Якщо боржники не можуть виплатити борг грошима, вони завжди можуть надати щось в обмін — частину своєї території, ресурсів чи суверенітету. Саме цього і добиваються імперіалістичні держави: вони вимагають військові бази в аеропортах і портах, отримують доступ до природних багатств країн-боржників, а також добиваються різних економічних і політичних привілей.
По-третє, вони ставлять правителів залежних країн під свій повний контроль. Коли країна не може виплатити борг, її уряд вимушений просити відстрочку і реструктуризацію заборгованості. У цю мить в процес втручається МВФ — інструмент американського неоколоніалізму. Він погоджується на відстрочку чи перегляд умов тільки після детального вивчення економіки країни-боржника: як вона планує бюджет, як витрачає засоби і як управляє усіма своїми ресурсами.
МВФ направляє спеціальну комісію експертів, які аналізують ситуацію і потім нав’язують цілу низку умов, за якими повинна діяти економіка цієї країни. Якщо уряд погоджується на ці вимоги і підкоряється, тоді реструктуризація боргу схвалюється. Проте це не вирішує проблему, а лише відтягує її, роблячи боргову залежність іще більш тяжкою.
Історія знає багато подібних прикладів. Згадаємо хедіва Ісмаіла-паша в Єгипті: коли його країна виявилась зануреною у борги перед Англією і Францією, європейці вимусили його призначити в свій уряд британського і французького міністрів. Ці міністри стежили за тим, як Ісмаіл-паша витрачає державні засоби. Якщо вони вважали його витрати недоцільними, його тут же звинувачували в навмисному ухиленні від сплати боргів.
Сьогодні провідні кредитори на чолі з США не зацікавлені в тому, щоб країни-боржники змогли виплатити свої борги. Навпаки, вони свідомо прагнуть зробити так, щоб боржники не могли загасити заборгованість, адже це утримує їх у стані постійної залежності. Історія показує, що вкрай рідко якій-небудь країні вдавалось вирватись із пастки зовнішнього боргу.
Бразилія і Міжнародний валютний фонд
Бразилія з населенням 130 мільйонів людей має зовнішній борг у розмірі 120 мільярдів доларів, що у середньому складає 923 долара на кожного жителя. Для порівняння, в еміраті Шарджа (ОАЕ) проживає 220 тисяч людей, а його борг складає 1 мільярд доларів, що еквівалентно 4545 доларам на кожного жителя.
Бразильський уряд був вражений швидким і катастрофічним ростом заборгованості. В результаті парламент країни сформував комісію по розслідуванню, яка дійшла висновку, що реальна сума боргу складає усього 39 мільярдів доларів, а не 120 мільярдів, як стверджував Міжнародний валютний фонд (МВФ).
Як комісія прийшла до суми боргу в декілька разів менше сум, названої МВФ?
Комісія виявила чотири основні причини штучного завищення заборгованості:
1. Ріст відсоткових ставок. В 1979 році ставка по кредитам складала 6,5%, але до 1981–1982 років вона зросла до 21,5%. Віднявши цю різницю у відсотковій ставці, вдалось скоротити суму заборгованості на 40 мільярдів доларів.
2. Корупція транснаціональних корпорацій. Компанії, які управляли інвестиціями і реалізовували проекти, вивели за кордон 18 мільярдів доларів. Ці засоби вони також вирахували.
3. Знецінювання долара. В 1985–1986 роках курс долара знизився, що призвело до росту номінального боргу на 5 мільярдів доларів. Цю суму вони також порахували зайвою.
4. Незаконне зачислення корпоративних боргів на державний баланс. Транснаціональні компанії взяли 18 мільярдів доларів в кредит, але потім записали цей борг як державний. Ця сума також підлягала списанню.
Підсумковий розрахунок виявився наступним: 120 – (40 + 18 + 5 + 18) = 120 – 81 = 39 мільярдів доларів.
На основі цих даних багато економістів і аналітиків почали стверджувати, що Бразилія не повинна виплачувати понад 33% свого боргу, а решту повинні взяти на себе кредитори. Вони також вважають, що неможна перекладати усю відповідальність тільки на помилки внутрішньої політики.
Відповідальність кредиторів
Ця точка зору вийшла за межі Бразилії і стала глобальною тенденцією.
На саміті Організації африканської єдності в Аддіс-Абебі (30 листопада 1987 року) президент Ефіопії Менгісту Хайле Маріам заявив: Безперечно, основна причина боргової кризи – це політика кредиторів... Слід визнати, що ця нова політика завдає збитку не тільки країнам-боржникам, але й самим кредиторам».
На саміті країн Латинської Америки в Акапулько (28 листопада 1987 року) президент Бразилії Жозе Сарней заявив: «На нашому континенті піднімається подих нового вітру – вітру незалежності. Епоха очікування допомоги ззовні пішла у минуле. У промислово розвинутих країн немає політичної волі вивести Латинську Америку із її катастрофічної відсталості».
Президент Перу Алан Гарсія додав: «Прийшов час покласти край диктатурі долара, яка була нав’язана нам понад 40 років назад. На нас чекає іще більше зубожіння, якщо ми не об’єднаємось, щоб примусити багаті країни вести з нами діалог».
На його думку, боргова проблема Латинської кой Америки є не тільки проблемою країн-боржників, але й відповідальністю міжнародної фінансової системи і кредиторів.
Чи є вихід?
Кредитори люблять зображати себе жертвами, стверджуючи, що їх гроші знаходяться під загрозою. Вони заявляють, що видають кредити країнам, які розвиваються, виключно через гуманні міркування, щоб допомогти їм розвивати економіку. Вони називають ці кредити «допомогою». Але насправді це не що інше, як обман і маніпуляція. Це типова макіавеллістська політика: у них немає ані гуманності, ані моралі, ані духовних принципів. Якщо вони прикидаються гуманістами, це усього лише хитрість, на яку попадаються тільки наївні люди. Хіба наша Умма досі цього не зрозуміла?
Насправді саме країни-боржники стали жертвами і здобиччю, а отож, саме вони повинні шукати рішення. Сьогодні лунають різні пропозиції: одні пропонують чиновники, другі – економісти, треті – письменники і дослідники.
Але правильне рішення, як ми вбачаємо, повинно включати до себе наступні кроки:
1. Відмова від порад кредиторів. Перший крок – повністю відмовитись від консультацій експертів із числа країн-кредиторів, тому що їх поради — це маніпуляція і обман. Необхідно опиратись тільки на компетентних і досвідчених фахівців із числа власних громадян.
2. Відмова від виплати відсотків. Боржники повинні визнавати тільки основну суму боргу. Відсотки (ріба) повинні бути скасовані, навіть якщо попередні правителі на них погодились. В цьому ми керуємось словами Аллаха:
يَـٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُوا۟ ٱتَّقُوا۟ ٱللَّهَ وَذَرُوا۟ مَا بَقِىَ مِنَ ٱلرِّبَوٰٓا۟ إِن كُنتُم مُّؤْمِنِينَ * فَإِن لَّمْ تَفْعَلُوا۟ فَأْذَنُوا۟ بِحَرْبٍۢ مِّنَ ٱللَّهِ وَرَسُولِهِۦ ۖ وَإِن تُبْتُمْ فَلَكُمْ رُءُوسُ أَمْوَٰلِكُمْ لَا تَظْلِمُونَ وَلَا تُظْلَمُونَ
«О ті, які увірували! Бійтесь Аллаха і не беріть решту лихви, якщо тільки ви є віруючими. Але якщо ви не зробите цього, то знайте, що Аллах і Його Посланець об’являють вам війну. А якщо ви покаєтесь, то вам залишиться ваш початковий капітал. Ви не вчините несправедливо, і з вами не вчинять несправедливо» (2:278,279).
Саме це божественне керівництво вирішує проблеми людства. Адже хіба трапилась би ця криза, якщо б не глобальна система лихварства, заборонена Аллахом для усіх народів? Хіба можливо покладатись у вирішенні проблем людства на щось інше, аніж рішення Аллаха, Який говорить:
وَمَآ أَرْسَلْنَـٰكَ إِلَّا رَحْمَةًۭ لِّلْعَـٰلَمِينَ
«Ми відправили тебе тільки у якості милості до світів» (21:107).
3. Виплата боргів тільки за наявністю засобів. Боржники повинні заявити кредиторам, що готові повертати борги тільки за наявністю фінансових можливостей. Кредитори повинні чекати без нарахування додаткових відсотків. Що відповідає велінню Аллаха:
وَإِن كَانَ ذُو عُسْرَةٍۢ فَنَظِرَةٌ إِلَىٰ مَيْسَرَةٍۢ ۚ
«Якщо боржник перебуває у скрутному становищі , то дайте йому відстрочку, поки його становище не покращиться» (2:280).
Звичайно, ми розуміємо, що невіруючі кредитори не вірять в ці аяти, але ми в них віримо і повинні примусити їх взаємодіяти з нами згідно з цими принципами.
4. Формування світової громадської думки проти лихварства. Треба створити міжнародну громадську думку серед мусульман і немусульман проти: системи лихварства (ріба), капіталістичної експлуатації, жадібності і шахрайства, які породили цю глобальну боргову кризу, яка оберігається Всесвітнім банком і МВФ, які видають кредити заради перетворення людей на рабів тих, хто позичив їм копійку.
5. Створення єдиного блоку країн-боржників. Боржники повинні об’єднатись в єдиний альянс для: створення сильної політичної позиції, захисту своїх інтересів від економічного шантажу, протидіючи політичному тиску.
В 1982 році, коли Мексика, Бразилія, Аргентина і Чилі відмовились виконувати боргові зобов’язання, кредитори не наважились їх покарати і були вимушені шукати компроміс. Одним словом блок країн має більш сильну позицію перед кредиторами.
6. Повне списання відсотків. Об’єднання країн-боржників повинно жорстко вимагати списання усіх відсотків і визнання тільки основної суми боргу. Виплати повинні відбуватись тільки за наявністю фінансових можливостей. Цей процес повинен бути скоординований і здійснений розумно.
7. Готовність захищати суверенітет силою. Кожна країна повинна бути готовою захищати свою незалежність військовим шляхом, якщо кредитори намагаються силою добитись виплат. Якщо країни-боржники проявлять рішучість боротись за свою свободу, кредитори будуть вимушені погодитись з новими умовами.
8. Економія і відмова від надмірностей. Зниження споживання і відмова від непотрібних витрат — це жертва, на яку народи готові піти, якщо побачать, що їх правителі теж економлять, це робиться заради звільнення від економічного рабства.
9. Розвиток виробництва і самодостатність. Країни-боржники повинні інвестувати у виробництво і добиватись економічної незалежності. Держава повинна направляти трудові ресурси на розвиток виробничого сектору. Розвиток самодостатньої економіки – шлях до звільнення від зовнішнього диктату.
10. Відповідальне управління і національна солідарність. Керівництво країни повинно грамотно направляти народ, формуючи у суспільстві дух відповідальності за спільне майбутнє. Люди повинні бачити, що правителі самі є прикладом. Взаємодія між народом і владою є можливою, тільки якщо обидві сторони несуть єдину місію. Пророк Мухаммад ﷺ сказав:
كُلُّكُمْ راعٍ، وكُلُّكُمْ مسئولٌ عنْ رعِيَّتِهِ، الإِمَامُ رَاعٍ ومسئولٌ عَنْ رَعِيَّتِهِ، والرَّجُلُ رَاعٍ في أَهْلِهِ ومسئولٌ عَنْ رَعِيَّتِهِ، والمَرْأَةُ راعِيةٌ في بَيْتِ زَوْجِهَا ومسئولة عَنْ رعِيَّتِهَا
«Кожен із вас пастир і кожен із вас несе відповідальність за свою паству. Правитель — пастир, і він несе відповідальність за свою паству. І чоловік — пастир для членів своєї родини, і він несе відповідальність за свою паству. І жінка — пастир в домі чоловіка свого і несе відповідальність за свою паству» (Аль-Бухарі, Муслім).
Із журналу «Аль-Вай», №8
1988 р.
