Ісламська ідея і метод

Як ми повинні жити?

В своєму житті люди розділяють один з одним багато спільних і особистих інтересів. Ці інтереси — і не обов’язково матеріальні — повинні регулюватись. Отож, існує гостра необхідність в ідеології, яку люди приймуть і будуть слідувати за нею.

Ідеологія представляє собою сукупність всеохоплюючих, приватних і доповнюючих ідей. Всеохоплюючі ідеї — це погляд на всесвіт, людну і життя, тобто акида (доктрина), яка відповідає на питання: звідки ми походимо? Навіщо і як ми повинні жити? Що очікує потім? Відповідь на ці питання і вказує шлях життя.

Другорядні ідеї виникають із цієї акиди і включають в себе методи рішень і системи регулювання взаємовідносин між людьми. Щодо доповнюючих ідей, то вони представляють собою метод і постанови, які призначені не заради самих себе, а, швидше, для інших ідей. Повинен бути метод, який пояснює, як нести цю ідеологію, закликати до неї, зберегти її і як запроваджувати системи і закони.

Марна філософія

Якщо ідеї не мають практичного методу, тоді це просто фантазії людини або декількох людей, які навіть самі не сприймають свої ідеї всерйоз і тим більше не закликають до них інших людей. Наприклад, «республіка» Платона. Він мріяв про країну, якою управляють розумні, захищають — хоробрі, а працюють — терплячі, як раби. Але він не пояснив, як добитись цього, так що це сміливо можна назвати інтелектуальною розкішшю, яка не принесла ніякої користі людям. Аллах говорить:

بَلۡ قُلُوبُهُمۡ فِي غَمۡرَةٖ مِّنۡ هَٰذَا وَلَهُمۡ أَعۡمَٰلٞ مِّن دُونِ ذَٰلِكَ هُمۡ لَهَا عَٰمِلُونَ ٦٣ حَتَّىٰٓ إِذَآ أَخَذۡنَا مُتۡرَفِيهِم بِٱلۡعَذَابِ إِذَا هُمۡ يَجۡ‍َٔرُونَ

«Проте їх серця сліпі до цьому (Корану). А поряд з цим вони коять менш тяжкі злодіяння. А коли Ми піддамо покаранню зніжених розкішшю серед них, вони заволають гучним голосом» (23:63,64).

Звідси ми приходимо до наступної істини: метод необхідний усілякій ідеї для того, щоб вона стала ідеологією, яка застосовується до людей і організує їх взаємовідносини. Метод не може бути довільним, тобто його не слід залишати на розсуд думок і реальності ситуації. Швидше, він повинен бути із роду ідеї і ідеології.

Іслам — це релігія, ниспослана Аллахом для того, щоб люди могли слідувати їй. В Ісламі міститься благодать дуньї і Ахірату. Аллах говорить:

قَالَ ٱهۡبِطَا مِنۡهَا جَمِيعَۢاۖ بَعۡضُكُمۡ لِبَعۡضٍ عَدُوّٞۖ فَإِمَّا يَأۡتِيَنَّكُم مِّنِّي هُدٗى فَمَنِ ٱتَّبَعَ هُدَايَ فَلَا يَضِلُّ وَلَا يَشۡقَىٰ ١٢٣ وَمَنۡ أَعۡرَضَ عَن ذِكۡرِي فَإِنَّ لَهُۥ مَعِيشَةٗ ضَنكٗا وَنَحۡشُرُهُۥ يَوۡمَ ٱلۡقِيَٰمَةِ أَعۡمَىٰ

«Якщо ж до вас явиться від Мене вірне керівництво, то усілякий, хто послідує Моєму вірному керівництву, не виявиться заблудшим і нещасним. А хто відвернеться від Мого Нагадування, на того чекає тяжке життя, а в День воскресіння Ми воскресимо його сліпим» (20:123,124).

Якщо люди відвернуться від Ісламу, тоді зазнають збитку в цьому світі і в Подальшому, як це спостерігається сьогодні.

Фард аль-кіфая¹

Посланець Аллаха ﷺ вжив послідовні кроки для побудови Ісламської Держави, яка реалізує ідеологію Ісламу, його системи і положення. Він отримав владу, прийнявши від ахлю-ль-халь ва-ль-акд² в Медині присягу на захист (нусра) проти решти політичних утворень невір’я, а також на послух і покору. В хадісі Убади ібн ас-Саміта говориться:

بَايَعْنَا رَسُولَ اللهِ صَلَّى اللهُ عَلَيْهِ وَسَلَّمَ عَلَى السَّمْعِ والطَّاعَةِ في العُسْرِ واليُسْرِ والمَنْشَطِ وَالمَكْرَهِ وَعَلَى أثَرَةٍ عَلَيْنَا وَعَلَى أنْ لاَ نُنَازِعَ الأمْرَ أَهْلَهُ إِلاَّ أنْ تَرَوْا كُفْراً بَوَاحاً عِنْدَكُمْ مِنَ اللهِ تَعَالَى فِيهِ بُرْهَانٌ

«Ми присягнули Посланцю Аллаха ﷺ на те, що будемо слухатись і підкорятись в нужді і благоденстві, в легкому і важкому, навіть якщо нас будуть обділяти, і не будемо намагатись позбавити влади тих, кому вона буде належати по праву, якщо тільки не побачимо проявів явного невір’я і не будемо володіти доказами цього, отриманими від Аллаха Всевишнього» (Муслім). По праву влада належить халіфам, валіям і амірам.

Жоден мусульманин не сперечається з тим, що призначення халіфа і присяга на вірність — це обов’язок по достатності, тобто фард аль-кіфая. Якщо частина мусульман виконає цей обов’язок, тоді він знімається з плечей решти, а якщо обов’язок не виконаний, тоді відповідальність лежить на кожному, окрім тих, хто вже зайнявся виконанням. Так справа обстоїть з будь-яким фардом аль-кіфая — він стає обов’язком кожного (фард аль-айн) до того часу, поки не буде виконаний, або поки мусульмани не зрозуміють, що сили тієї групи, яка взялась за виконання, досить. До фардів аль-кіфая відносяться такі обов’язки, як джаназа, джихад і знання. Якщо мусульмани бачать, що мусульман Палестини досить для перемоги над євреями, тоді вони можуть не виступати в джихад разом з ними. Але якщо мусульмани бачать, що сил палестинців недосить, тоді вони повинні приєднатись до них в джихаді. А якщо вони відмовляються робити це, тоді коять гріх. Усе, що стосується Палестини, стосується і інших мусульманських країн, окупованих невірними, як Крим, Югославія, Андалусія, Індія, Афганістан та інші.

Щодо методу встановлення Ісламської Держави, то це шаріатський закон, подібно іншим шаріатським законам. Сьогодні серед мусульман є ті, хто взявся за встановлення Ісламської Держави, а є ті, хто відмовився від цього. Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَنْ مَاتَ وَ لَيْسَ فِي عُنُقِهِ بَيْعَةً مَاتَ مِيتَةً جَاهِلِيَّةً

«Той, хто помер, не маючи на своїй шиї присяги, помер подібно тому, як помирали у часи джахілії» (Муслім).

Сил тих, хто взявся за встановлення халіфа і виконання цього фарду, недосить з того часу, як був скасований Халіфат в 1924 році. Тому скоїв гріх кожен, хто відвернувся від цього фарду подібно тому, як нібито він відвертається від інших фардів, як намаз і пост.

Аллах не покладає на людину понад її можливостей

Деякі із тих, хто відмовляються від виконання цього фарду, виправдовуються тим, що це не в їх силах. У підтвердження своїх слів вони посилаються на шаріатські доводи, наприклад, слова Аллаха:

لَا يُكَلِّفُ اللَّهُ نَفْسًا إِلَّا وُسْعَهَا

«Аллах не покладає на людину понад її можливостей» (2:286).

А також посилаються на слова Посланця Аллаха ﷺ:

لاَ يَنْبَغِى لِلْمُؤْمِنِ أَنْ يُذِلَّ نَفْسَهُ. قَالُوا: وَكَيْفَ يُذِلُّ نَفْسَهُ؟ قَالَ: يَتَعَرَّضُ مِنَ الْبَلاَءِ لِمَا لاَ يُطِيقُ

«Не слід віруючому принижувати самого себе!». (Люди) спитали: «А як же він може принизити себе?!». Він відповів: «Звалюючи на себе те, що він не винесе» (Тірмізі).

У своє виправдання такий чоловік говорить, що він — вчений, який навчає людей Ісламу, а не займається політикою, що він не є у складі політичної партії чи організації.

Відносно слів Аллаха:

وَقَالُواْ سَمِعۡنَا وَأَطَعۡنَاۖ غُفۡرَانَكَ رَبَّنَا وَإِلَيۡكَ ٱلۡمَصِيرُ ٢٨٥ لَا يُكَلِّفُ ٱللَّهُ نَفۡسًا إِلَّا وُسۡعَهَاۚ لَهَا مَا كَسَبَتۡ وَعَلَيۡهَا مَا ٱكۡتَسَبَتۡۗ

«Вони говорять: «Слухаємо і підкоряємось! Твого прощення ми просимо, Господь наш, і до тебе буде прибуття». Аллах не покладає на людину понад її можливостей. Їй дістанеться те, що вона придбала , і проти неї буде те, що вона придбала» (2:285,286), — в цьому контексті з точки зору розуміння і побудови речень говориться про те, що Аллах покладає на людину тільки такі справи, які та здатна винести. А це зовсім не те, що припускає той вчений, який відмовляється виконувати веління Аллаха.

Хадіс несе такий же зміст. Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Звалюючи на себе», — а це означає, що людина сама бере на себе, а не Аллах покладає на неї. Погляньте на історію трьох сподвижників, які старались в поклонінні. Одного разу до домів дружин Пророка ﷺ прийшли троє людей, які почали розпитувати про те, як поклоняється Аллаху Пророк ﷺ. Коли їм розповіли про це, вони, очевидно, порахувавши, що це не так вже багато, сказали: «Як далеко нам до Пророка ﷺ, якому прощені і минулі його гріхи, і майбутні!». Потім один із них сказав: «Щодо мене, то я буду молитись кожну ніч безперервно». Інший сказав: «Я стану постійно тримати пост». Третій же сказав: «А я буду сторонитись жінок і ніколи не одружусь». Коли це дійшло до Посланця Аллаха ﷺ, він звернувся до людей:

وَاللَّهِ إِنِّي لَأَخْشَاكُمْ لِلَّهِ وَأَتْقَاكُمْ لَهُ لَكِنِّي أَصُومُ وَأُفْطِرُ وَأُصَلِّي وَأَرْقُدُ وَأَتَزَوَّجُ النِّسَاءَ فَمَنْ رَغِبَ عَنْ سُنَّتِي فَلَيْسَ مِنِّي

«Клянусь Аллахом, я більше вас страшусь Аллаха і більше вас боюсь Його, проте в деякі дні я пощусь, а в інші не роблю цього, я молюсь по ночам і сплю, а також укладаю шлюби з жінками, а той, хто не бажає слідувати моїй Сунні, не має до мене відношення» (Бухарі).

Партія Посланця ﷺ

Політика — це турбота про справи людей. Отож, встановлення халіфа — це політична дія. Яка іще може бути роль у халіфа, якщо він не дбає про справи людей?! Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَنْ أَصْبَحَ وَلَمْ يَهْتَمَّ بِأَمْرِ الْمُسْلِمِينَ فَلَيْسَ مِنْهُمْ

«Не із нас той, хто, прокинувшись вранці, не подумав про справи мусульман» (Хакім).

Посланець Аллаха ﷺ протягом усього життя дбав про справи своєї Умми, а після нього цей тягар взяли на себе халіфи. Пророк ﷺ повідомив, що Аллах спитає з них за те, що залишив під їх відповідальність. І навіщо тоді знання, якщо їх неможна застосувати на практиці?!

Хтось може сказати, що Посланець Аллаха ﷺ не заснував партію чи організацію для встановлення халіфа. Відповідь міститься в словах Аллаха:

رَضِيَ ٱللَّهُ عَنۡهُمۡ وَرَضُواْ عَنۡهُۚ أُوْلَٰٓئِكَ حِزۡبُ ٱللَّهِۚ أَلَآ إِنَّ حِزۡبَ ٱللَّهِ هُمُ ٱلۡمُفۡلِحُونَ

«Аллах задоволений ними, і вони задоволені Ним. Вони є партією Аллаха. Воістину, партія Аллаха — це ті, хто набули успіху» (58:22),

يَٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُواْ عَلَيۡكُمۡ أَنفُسَكُمۡۖ لَا يَضُرُّكُم مَّن ضَلَّ إِذَا ٱهۡتَدَيۡتُمۡۚ إِلَى ٱللَّهِ مَرۡجِعُكُمۡ جَمِيعٗا فَيُنَبِّئُكُم بِمَا كُنتُمۡ تَعۡمَلُونَ

«О, ті, які увірували! Подбайте про себе. Якщо ви послідували прямим шляхом, то вам не завдасть шкоди той, хто впав в оману» (5:105).

Абу Дауд і Тірмізі наводять, що, звертаючись до людей, Абу Бакр сказав: «О, люди! Ви читаєте ось цей аят, але розумієте його неправильно. Між тим ми чули, що Посланець Аллаха ﷺ сказав:

إِنَّ النَّاسَ إِذَا رَأَوْا الظَّالِمَ فَلَمْ يَأْخُذُوا عَلَى يَدَيْهِ أَوْشَكَ أَنْ يَعُمَّهُمْ اللَّهُ بِعِقَابٍ مِنْهُ

«Якщо люди бачать пригноблювача і не хапають його за руку (не зупиняють його), то близько час, коли Аллах покарає їх усіх».

Такою є реальність колективної партійної діяльності, яка лежить і на нас, оскільки є фардом і входить в значення амр бі-ль-мааруф ва-н-нахй ані-ль-мункар (наказ схвалюваного і заборона засуджуваного).

Всевишній Аллах говорить:

إِنَّ ٱللَّهَ يُحِبُّ ٱلَّذِينَ يُقَٰتِلُونَ فِي سَبِيلِهِۦ صَفّٗا كَأَنَّهُم بُنۡيَٰنٞ مَّرۡصُوصٞ

«Воістину, Аллах любить тих, які б’ються на Його шляху рядами, ніби вони — міцна будівля» (61:4).

Мусаб ібн Умайр (р.а.) — один із тих, хто входив в партію Посланця Аллаха ﷺ. Його руками Аллах відкрив для Ісламу Медину, яка стала фортецею Першої Ісламської Держави. Абу Бакр (р.а.) — його руками Аллах наставив на істину багатьох людей, які стали сподвижниками Пророка ﷺ. Серед них були і такі, як Абу Убайда, Усман, Абдуррахман ібн Ауф та інші (нехай буде задоволений ними усіма Аллах).

Необхідно розрізняти між обов’язком встановлення халіфа і обов’язком знань. Обидва вважаються незалежними один від одного фардами аль-кіфая, так само як намаз і пост. Мусульманин повинен робити обидві дії.

Джихад триватиме до Судного дня

Деякі можуть бачити в джихаді метод встановлення Ісламської Держави. Джихад — це битва з невірними своїми душами, майном і мовою, щоб приєднати їх країни до країн мусульман, відкрити їх двері перед світлом Ісламу, усунути фізичні бар’єри, які не дозволяють правити людьми по справедливості, тобто по Ісламу, перетворити їх Дар уль-куфр в Дар уль-Іслям, захистити свій Дар уль-Іслям, як це робили Посланець Аллаха ﷺ і сподвижники у битві біля рову і як це можуть зробити сьогодні мусульмани в битві з іудеями та іншими, щоб не довелось жити під владою гордовитих невірних. Тому, незважаючи на те, що джихад є фардом і що він буде тривати до Судного Часу так, що ніхто не скасує його, ані справедливий, ані злочинець, усе ж таки він є іншим фардом, не пов’язаним зі встановленням халіфа. Встановлення халіфа — це робота, скерована на змінення діючої системи, тобто на усунення системи невір’я, яка править сьогодні мусульманами, незважаючи на те, хто перебуває при владі, і встановлення замість неї системи Ісламу. І це не діяльність одного індивіда проти іншого індивіда, а заміна систем і законів, які вигадуються людьми, на системи і закони, які беруться із Шаріату. Саме це зробив Посланець Аллаха ﷺ в Медині. Вона управлялась тагутом, а коли була дана присяга, вона стала Ісламською Державою, яка управлялась на основі Ісламу. А коли Посланець Аллаха ﷺ покинув цей світ, представники Умми давали присягу халіфам, які продовжували правити по Ісламу. Але сьогодні немає жодної країни на землі, яка брала б усю свою систему із Ісламу, хоча б навіть із одного ісламського мазхабу. Якщо десь хтось претендує на назву «Ісламська Держава», то він лише вводить людей в оману, змішуючи Іслам з чимось іншим. Ісламські системи і закони беруться із думок факіхів та муджтахідів, таких як Шафії, Малік, Абу Ханіфа, Джафар, Зайд, Ібн Ханбаль та інших. Або беруться напряму із шаріатських доводів шляхом правильного іджтіхаду. Тому необхідно встановлення халіфа, який правив би мусульманами на основі того, що ниспослав Аллах, а не на основі того, що є в американській чи французькій конституціях, і не на основі уставу ООН, наукового соціалізму і міжнародного.

Джихад — це дія, яку виконує Ісламська Держава або виконують мусульмани навіть без дозволу Імама (у випадку захисту від невірних). Але це не встановлення халіфа мусульман.

Захист заклику

Деякі говорять: коли група, яка працює над встановленням халіфа, піддається гонінням з боку правителів, її члени повинні захищати себе, битись і вбивати тих, хто коїть насильство над ними. В цьому вони опираються на деякі хадіси, із числа яких — наступний:

مَنْ قُتِلَ دُونَ مَالِهِ فَهُوَ شَهيدٌ، وَمَنْ قُتِلَ دُونَ دَمِهِ فَهُوَ شَهِيدٌ، وَمَنْ قتِلَ دُونَ دِينهِ فَهُوَ شَهِيدٌ، وَمَنْ قُتِلَ دُونَ أهْلِهِ فَهُوَ شَهِيدٌ

«Той, хто загине, захищаючи своє майно, стане шахідом, і той, хто загине, захищаючи своє життя, стане шахідом, і той, хто загине, захищаючи свою релігію, стане шахідом, і той, хто загине, захищаючи свою родину, стане шахідом» (Ахмад).

Подібні хадіси містяться в книгах по фікху у розділах під назвою «Відбиття нападу». В них говориться про відбиття того, хто зазіхає на твоє життя, честь і майно, навіть якщо доведеться вбити його. Нападаючий (صائل) — це низька і зневажаєма людина, яка займається крадійством і грабуванням. Але до їх числа не входять можновладці, про яких Аллах говорить:

تِلۡكَ ٱلدَّارُ ٱلۡأٓخِرَةُ نَجۡعَلُهَا لِلَّذِينَ لَا يُرِيدُونَ عُلُوّٗا فِي ٱلۡأَرۡضِ وَلَا فَسَادٗاۚ وَٱلۡعَٰقِبَةُ لِلۡمُتَّقِينَ

«Той Останній притулок Ми визначили для тих, які не бажають підноситись на землі і поширювати нечестя. Добрий ісход уготований тільки для богобоязливих» (28:83).

Ті, які підносяться і поширюють нечестя на землі подібно фараону — це нинішні правителі. Вони не схожі на тих, хто тільки живе нечестям, перебуваючи в низах суспільства і не бажаючи підноситись.

Захист самого себе — це не те ж саме, що й захист заклику. Влада переслідує носіїв заклику не через особисті якості, а за те, що вони стали носіями Ісламу. Отож, ці докази тут недоречні. Із них неможна виводити шаріатський хукм, який дозволяє вбивати несправедливого правителя. Навпаки, Посланець Аллаха ﷺ і його сподвижники зустрічали гоніння в Мецці терпінням і перенесенням тягот, дозволивши слабким переселитись до Ефіопії, а не дозволивши їм битись.

Роль розуму

Іслам є повноцінною релігією. Аллах говорить:

ٱلۡيَوۡمَ أَكۡمَلۡتُ لَكُمۡ دِينَكُمۡ وَأَتۡمَمۡتُ عَلَيۡكُمۡ نِعۡمَتِي وَرَضِيتُ لَكُمُ ٱلۡإِسۡلَٰمَ دِينٗاۚ

«Сьогодні Я заради вас вдосконалив вашу релігію, довів до кінця Мою милість до вас і схвалив для вас у якості релігії Іслам» (5:3).

Тому хибним є говорити, що неправильно наша реальність відрізняється від реальності Посланця Аллаха ﷺ, щоб потім вдаватись до розумного висновку, що треба робити сьогодні. Відмінність реальності відбувається не на рівні ідеї і методу, а на рівні засобів і подій. Наприклад, раніше люди пересувались на верблюдах чи пішки, а сьогодні — на літаках і машинах.

Аллах усе це знав, адже Його знання всеохоплюючі. Аллах говорить:

هُوَ ٱلَّذِي خَلَقَ لَكُم مَّا فِي ٱلۡأَرۡضِ جَمِيعٗا

«Він — Той, Хто створив для вас усе, що на землі» (2:29).

Факіхи вивели із цього аяту правило, яке гласить, що «в основі усі речі дозволені», якщо тільки немає доказу про заборонність чого-небудь. А щодо подій і дій, то в основі треба дотримуватись шаріатського хукму. Інакше кажучи, в Ісламі немає іджтіхаду на основі розуму. Іджтіхад означає докладати зусилля на шляху до розуміння шаріатського хукму із детальних доказів в практичних питаннях. Шаріатський хукм — це звернення Законодавця щодо дії людини. Звернення законодавця береться із шаріатських доказів: Коран, Сунна і те, на що вони вказують, а саме — іджма ус-сахаба і кияс. Виносити рішення, покладаючись виключно на розум, означає дати право виносити хукм розуму замість Шаріату. Це те ж саме, що роблять невірні, коли приймають те, що вважають підходящим. І це зовсім не несе в собі значення Ісламу, тобто не відповідає зміст підкорення і слідування. Підкорення — це підкорення велінням Аллаха, як говориться в аятах Корану:

وَمَنۡ أَضَلُّ مِمَّنِ ٱتَّبَعَ هَوَىٰهُ بِغَيۡرِ هُدٗى مِّنَ ٱللَّهِۚ

«А хто може бути більш заблудшим, аніж той, хто потурає своїм бажанням без вірного керівництва від Аллаха?» (28:50),

بَلِ ٱتَّبَعَ ٱلَّذِينَ ظَلَمُوٓاْ أَهۡوَآءَهُم بِغَيۡرِ عِلۡمٖۖ

«Але ні! Беззаконники потурають своїм бажанням без усілякого знання» (30:29), — тобто без доказу із Шаріату. Також Аллах говорить:

وَلَئِنِ ٱتَّبَعۡتَ أَهۡوَآءَهُم بَعۡدَ ٱلَّذِي جَآءَكَ مِنَ ٱلۡعِلۡمِ مَا لَكَ مِنَ ٱللَّهِ مِن وَلِيّٖ وَلَا نَصِيرٍ

«Якщо ж ти будеш потурати їх бажанням після того, як до тебе явилось знання, то Аллах не буде тобі ані Покровителем, ані Помічником» (2:120).

Красиве і потворне визначається Шаріатом. Аллах говорить:

وَمَا كَانَ لِمُؤۡمِنٖ وَلَا مُؤۡمِنَةٍ إِذَا قَضَى ٱللَّهُ وَرَسُولُهُۥٓ أَمۡرًا أَن يَكُونَ لَهُمُ ٱلۡخِيَرَةُ مِنۡ أَمۡرِهِمۡۗ

«Для віруючого чоловіка і віруючої жінки немає вибору при прийнятті ними рішення, якщо Аллах і Його Посланець вже прийняли рішення» (33:36).

Добро — це не те, що вибирає людина або до чого схиляється, а те, що вибрав Шаріат. Добро і зло, красиве і потворне, користь і шкода, праведність і порок — для мусульманина усе це визначено Шаріатом, а не його схильностями. Аллах говорить:

وَعَسَىٰٓ أَن تَكۡرَهُواْ شَيۡ‍ٔٗا وَهُوَ خَيۡرٞ لَّكُمۡۖ وَعَسَىٰٓ أَن تُحِبُّواْ شَيۡ‍ٔٗا وَهُوَ شَرّٞ لَّكُمۡۚ وَٱللَّهُ يَعۡلَمُ وَأَنتُمۡ لَا تَعۡلَمُونَ

«Можливо, вам неприємно те, що є благом для вас. І можливо, ви любите те, що є злом для вас. Аллах знає, а ви не знаєте» (2:216).

Посланець Аллаха ﷺ сказав:

مَنْ أَحْدَثَ فِي أَمْرِنَا هَذَا مَا لَيْسَ مِنْهُ فَهُوَ رَدٌّ

«Той, хто вніс у нашу справу те, що не має до неї відношення, буде відкинутий» (Ахмад), — тобто не буде прийнятий. Розум разом зі схильностями і бажаннями людини не дають того, що дає Шаріат. Тому необхідний доказ на те, що рішення взято із Шаріату. І це не те, про що говориться в хадісі:

مَنْ سَنَّ فِي الإِسْلامِ سُنَّةً حَسَنَةً فَلَهُ أَجْرُهَا وَأَجْرُ مَنْ عَمِلَ بِهَا بَعْدَهُ مِنْ غَيْرِ أَنْ يَنْقُصَ مِنْ أُجُورِهِمْ شَيْءٌ وَمَنْ سَنَّ فِي الإِسْلامِ سُنَّةً سَيِّئَةً كَانَ عَلَيْهِ وِزْرُهَا وَوِزْرُ مَنْ عَمِلَ بِهَا مِنْ بَعْدِهِ مِنْ غَيْرِ أَنْ يَنْقُصَ مِنْ أَوْزَارِهِمْ شَيْءٌ

«Тому, хто вводить в Іслам благе нововведення, воздається винагорода за нього, а також він вшановується винагороди тих, хто послідував йому в цій справі, при цьому їх винагорода не зменшується. Тому же, хто вводить в Іслам погане нововведення, записується гріх, а отож гріх тих, хто послідував цьому, при цьому не убавляються їх гріхи» (Муслім).

Сунна — це дія, яка стала прикладом для інших. Якщо хтось називає таку дію хорошою, тоді треба доказ із Шаріату, що вона хороша. Те ж саме стосується і поганої дії. Тому Посланець Аллаха ﷺ сказав:

إِنَّ عَلَى ابْنِ آدَمَ الْأَوَّلِ كِفْلٌ مِنْ جَرِيمَةِ كُلِّ قَاتِلٍ إِلَى يَوْمِ الْقِيَامَةِ

«Перший син Адама бере на себе відповідальність за злочин кожного вбивці до Дня Воздаяння».

Вбивство — це погана сунна, тому що Аллах заборонив вбивство в Корані. Погляньте на причину хадіса. Якось до Посланця Аллаха ﷺ в мечеть прийшли люди, бажаючи прийняти Іслам. Вони були одягнуті у лахміття, які не приховували їх наготу. Тоді Абу Бакр (р.а.) пішов до себе додому, зібрав увесь одяг там, приніс і вивалив перед ними в мечеті. Сподвижники побачили це і зробили те ж саме. Посланець Аллаха ﷺ сказав: «Тому, хто вводить в Іслам благе нововведення …». Тобто Абу Бакр зробив пожертвування (садака), на яке є багато доказів.

Ціль виправдовує засоби

Деякі носії Іслама б’ються на боці групи пригноблювачів проти іншої групи пригноблювачів, вважаючи, що в цьому є користь для мусульман. Вони бачать, що їх дії дозволяють зібрати навколо себе людей, чого вони не могли добитись словами. І це вони називають «ціль виправдовує засоби». Це західне правило, яке уперше виразив Макіавеллі. Тобто мусульманин ґрунтується виключно на своїй думці і припущенні, не підкріплюючи свої слова доказами. Хоча доказ говорить зовсім протилежне. Аллах говорить:

فَقَٰتِلُواْ ٱلَّتِي تَبۡغِي

«Бийтесь проти тієї, яка пригноблює» (49:9).

В аяті говориться про усіх пригноблювачах, навіть якщо пригноблюючих груп буде дві чи десять. Мусульмани повинні битись проти них усіх. Якщо ж вони б’ються на боці однієї групи пригноблювачів, тоді вони б’ються разом з пригноблювачами, а не проти них. Аллах же заборонив цю дію.

Залишився один метод встановлення Ісламської Держави. І це метод, якого дотримувався Посланець Аллаха ﷺ, показуючи нам приклад слідування Одкровенню від Аллаха. Він ﷺ почав заклик, потім об’явив відкрито про свою справу, щоб вплинути на громадську думку, змінити концепції і переконання суспільства. Потім він шукав зміцнене місце, звертаючись до володарів сили і впливу серед мусульман. Він звернувся до жителів Ясрібу, і ті прийняли його, надали йому підтримку і встановили Першу Ісламську Державу.

Таким є шлях, який повинні пройти мусульмани. Це шаріатський хукм, виведений шляхом іджтіхаду. Так нехай же вони поквапляться до довольству Аллаха, виконавши Його веління. Нехай мусульмани з’ясують для себе, як виконати цей фард. І нехай не плутають між цим фардом і іншими фардами. І уся хвала належить Аллаху.

Абдуррахман Абу аль-Хіджа
Із журналу «Аль-Вай», №7
Раби ус-сані 1408 р.х.
Грудень 1987 р.

1. Фард аль-кіфая (обов’язок по достатності) — обов’язок, покладений на мусульман у цілому. Якщо частина мусульман виконала обов’язок, тоді з інших знімається відповідальність. Але якщо ніхто не виконав, тоді відповідальність лежить на кожному.

2. Ахлю-ль-халь ва-ль-акд (люди впливу і рішення) — особи, які мають повагу і вплив серед людей.