Що означає «Іслам — ідея і метод» і що спонукало до виникненню такої класифікації? В чому різниця між методом і способом, і якщо метод — це шаріатські положення, то способи вже не відносяться до шаріатських норм? Чому ми говоримо, що положення методу неможна змінювати в залежності від обставин, а способи можна, і чи є положення методу питаннями іджтіхаду, як більшість положень ідеї, чи вони категоричні? Ми постараємось пролити світло на усі ці питання в нашому матеріалі.
Іслам — ідея і метод. Полегшення розуміння
Вчені звикли класифікувати ісламські думки по темам, класифікувати шаріатські положення по темам, давати певні заголовки і назви різним темам. Вони говорили: «Іслам — це акида і Шаріат», «Іслам — це релігія і держава», «Положення Ісламу охоплюють акиду, поклоніння, моральність, їжу одяг, взаємовідносини», — і багато іншого. Вони прагнули до ясності, спрощенню і полегшенню розуміння.
Одна із таких класифікацій — наше утвердження, що Іслам — це ідея (фікрат) і метод (тарикат). Слово «ідея» включає усе, що приніс Іслам із положень акиди і думок, пов’язаних з акидою. Це включає ісламські оповіді і історії про попередників, а також пророцтва про майбутнє. Слово «ідея» також включає шаріатські положення, пов’язані з поклонінням (окрім положень про джихад), моральністю, їжею, одягом і угодами. Ці положення дані Шаріатом, щоб укоренити їх серед людей і заснувати на них людське суспільство. Вони формують особистість і суспільство.
Щодо слова «метод», то воно включає тільки шаріатські положення і не включає акиду або пов’язані з нею думки. Шаріатські положення, які відносяться до методу, — це ті закони, ціллю яких є досягнення чогось іншого, а не вони самі по собі. Законодавець (Всевишній) встановив їх для реалізації ідеї. До таких положень (законів методу) відносяться положення про покарання, будь то худуд як тазір, закони джихаду, веління схвалюваного і заборона засуджуваного, зовнішньої політики, закони про те, яким чином необхідно поширювати ісламський заклик — індивідами чи державою, положення про систему правління і Халіфат. Усе це — закони методу.
Щоб прояснити вираз «закони, ціллю яких є досягнення чогось іншого, а не вони самі по собі», наведемо в приклад положення про відсікання руки крадію. Законодавець встановив це покарання не заради самого покарання і не із любові до нього, а для захисту майна людей. Так і решта усіх інших законів, пов’язаних з покаранням, призначені Шаріатом для збереження ідеї, яка є ціллю сама по собі, а положення методу підкорені їй. Те ж і з джихадом — він не є ціллю сам по собі, а встановлений Шаріатом для поширення заклику, боротьби з пригнобленням, захисту територій, майна, честі, життя, релігії.
Тому іде розділення на закони ідеї і методу. Критерій, по якому визначається ця різниця, полягає в наступному: якщо Законодавець встановив ці закони як самоціль, заради них самих, то вони відносяться до законів ідеї. Якщо ж він не мав їх на увазі як самоціль, а визначив їх тільки як метод, шлях для збереження інших, більш важливих цілей — то вони відносяться до законів методу.
Причина цієї класифікації
У сучасну епоху ми часто спостерігаємо, як багато мусульманських вчених або ті, які прикриваються цим іменем, а також ісламські проповідники ігнорують багато шаріатських положень під приводом, що вони не обов’язкові для виконання зараз, і під приводом того, що Пророк ﷺ слідував їм в тій мірі, в якій вони відповідали обставинам. Вони говорять: якщо ми знайдемо їм підходящими до наших обставин, ми візьмемо їх, а якщо ні — Шаріат не зобов’язує нас їх застосовувати. Виходячи із цього розуміння, деякі виносили фетви, що усі дії Пророка ﷺ в питаннях несення заклику, організації правління, джихаду, покарань, міжнародних відносин були лише способами, які відповідали умовам і обставинам, тому він їм слідував. На їх думку, це не постійні шаріатські положення, яких мусульмани повинні дотримуватись до Судного дня, і вони не підпадають під слова Всевишнього:
وَمَا آتَاكُمْ الرَّسُولُ فَخُذُوهُ وَمَا نَهَاكُمْ عَنْهُ فَانْتَهُوا
«Беріть же те, що дав вам Посланець, і стороніться того, що він заборонив вам» (59:7), — і не є, на їх думку, частиною Сунни, про яку сказав Пророк ﷺ:
إِنِّي قَدْ تَرَكْتُ فِيكُمْ مَا إِنِ اعْتَصَمْتُمْ بِهِ فَلَنْ تَضِلُّوا أَبَدًا كِتَابَ اللَّهِ وَسُنَّةَ نَبِيِّهِ
«Воістину, я залишив серед вас те, міцно дотримуючись чого, ви ніколи не зіб’єтесь зі шляху — Писання Аллаха і Сунну Його Пророка» (Хакім).
Коли в 1924 році Кемаль Ататюрк скасував Халіфат, знайшлись ті, хто виніс йому фетви, що система Халіфату не обов’язкова в Ісламі. Алі Абд ар-Разік написав книгу «Основи правління в Ісламі». У часи Абдель Насера Абдель Азіз Каміль, будучи міністром по справам вакуфів, виносив фетви і читав лекції, виправдовуючи світські системи правління, стверджуючи, що в Ісламі є постійна частина — акида, поклоніння і моральність, а решта усього іншого розвивається в залежності від обставин і думки тих, у кого влада. Через невігластво багато благочестивих мусульман почали вважати, що можна замінити джихад місіонерством, шаріатські покарання — сучасними, систему Халіфату — республікою, ісламські закони — західними, світськими і т.д.
Ці небезпечні поняття, до яких вдаються проповідники західних ідей, щоб підірвати Іслам як світову ідеологію для усіх аспектів життя і обмежити його тільки сферою акиди, поклоніння і деякими моральними нормами, як в папській християнській релігії.
Тому мусульмани гостро потребують правильного розуміння дій Пророка ﷺ, і ми ввели цей вираз: «Іслам — це ідея і метод», — тому що найбільше відхилення відбулось в законах методу.
Закони Шаріату, які стосуються методу, є частиною Ісламу, і вони, як і закони ідеї і акиди, не допускають недбалого ставлення. Порушення цих законів — гріх, а заперечення очевидних із них — невір’я.
Метод і спосіб
Проте ми повинні знати, що серед дій Посланця Аллаха ﷺ в сфері методу є тимчасові дії, обумовлені існуючими тоді обставинами, а є постійна сунна, обов’язкова в усі часи і в усіх місцях.
Першу частину ми називаємо «спосіб» (услюб). Для неї необхідні дві умови: по-перше, вона повинна бути із дозволених речей (мубах), тобто не бути бажаною (мандуб) або обов’язковою (ваджиб). По-друге, вона не повинна бути ціллю сама по собі, а здійснюватись для виконання іншої справи. Не усіляка дозволена річ (мубах) є способом, але спосіб повинен бути дозволеним (мубах) і відноситись до законів методу, а не законів ідеї.
Приклади цього: розстановка війська в битві при Бадрі, вибір місця стоянки так, щодо джерела води були позаду, риття рову навколо Медини, відправка Нуайма ібн Масуда, щоб посварити іудеїв і многобожників Курайша, укладання договорів про добросусідство з іудейськими племенами навколо Медини, доручення Пророком ﷺ аль-Мугірі ібн Шубі і Абу Суфьяну знести ідола аль-Лат замість жителів Таіфа, дозвіл на хіджру до Ефіопії. Усе це — способи, застосування яких або подібного їм узаконено для нас, якщо того вимагають обставини. Шаріат не зобов’язує нас виконувати це, якщо обставини не вимушують вдатись до них.
Отож, спосіб (услюб) — це узаконена дія, яка визначається видом справи, яку ми виконуємо. І усе це входить в дії Посланця Аллаха ﷺ.
Щодо дій поза діяльності Пророка ﷺ, то слово «спосіб» (услюб) може застосовуватись до заборонних дій (харам) в деяких випадках. Наприклад, крадійство заборонено, і воно може здійснюватись різними способами: зламати двері, зробити отвори у стіні або вилізти по стіні. Тут спосіб відноситься до дії. Заборонена дія робить усі способи, які ведуть до неї, забороненими.
Щодо обов’язкової дії, то не усі способи, які ведуть до неї, стають обов’язковими. Деякі можуть бути дозволеними (мубах), а деякі забороненими (харам).
Друга частина, яку ми називаємо «метод» (тарикат), — це незмінні шаріатські приписи, які не схильні трансформаціям, замінам чи вдосконаленню, як би не змінювались умови, місце і час. Приклад — система покарань (худуд), встановлена Шаріатом. Неможна замінити відсікання руки крадію, побиття камінням перелюбця або побиття наклепника тюремним ув’язненням. Неможна обмежитись проповіддю замість джихаду, замінити систему Халіфату демократичною системою або дозволити профспілкам, муніципалітетам і організаціям взяти на себе обов’язкові справи замість халіфа чи його наступника.
Є дії, зроблені Пророком ﷺ, відносно яких вчені розходяться в класифікації. Одні вважають їх обов’язковим методом (тарикат), інші — способом (услюб), який можна вибирати. Наприклад, звернення за допомогою до володарів сили (талаб ан-нусра) для отримання влади. Коли питання не ясне, треба звернутись до знавців іджтіхаду, як і в інших суперечливих питаннях. В цьому конкретному питанні знавці іджтіхаду віддали перевагу думці (тарджих), що звернення за допомогою (талаб ан-нусра) — це метод, а не спосіб, тобто постійний шаріатський припис, який неможна замінити чимось іншим.
У деяких читачів може виникнути думка, що дозволений спосіб, в якому можливий вибір, не є Сунною. Але це помилка. Сунна включає обов’язкове (ваджиб), бажане (мандуб) і дозволене (мубах). Також Сунна дає нам приписи про заборонене (харам) і засуджуване (макрух). Коли мусульманин слідує Сунні Пророка Мухаммада ﷺ, він діє так само, як діяв сам Посланець Аллаха ﷺ. Він вчиняє таким же чином, з тими ж намірами і цілями, які були у Пророка ﷺ в його вчинках і діяннях. І коли ти робиш дозволене (мубах) (або утримуєшся від дозволеного), тому що знаєш, що Шаріат дав тобі вибір в цьому, то ти слідуєш Сунні і отримаєш за це нагороду.
Як нести заклик
Проголошення війни проти ворога для завоювання їх країн — це прерогатива халіфа, а не окремих індивідів. Міжнародна політика, система покарань, уся система правління — це обов’язки правителя (халіфа), а не окремих особистостей. Проте інтелектуальне поширення заклику є обов’язком пересічних мусульман. Тому ця частина законів методу покладена на нас як на окремих осіб, і від нас вимагається розуміти її приписи.
В цих стислих замітках ми можемо звернути увагу на деякі основи, не більше. Деякі закликаючі питають: чи є закони методу (тобто те, як нести заклик) очевидними і безперечними, або ж вони є припускаємими і суперечливими серед вчених мусульман? Насправді, закони методу — це велика кількість приписів, серед яких є очевидні і безперечні, наприклад, що нести заклик — обов’язок кожного мусульманина в міру його можливостей, і є припускаємі і суперечні, наприклад, колективний обов’язок (ваджиб кіфая) чи відсутність обов’язку вступу в ісламську партію. Думка, якій віддається перевага (раджих) — це обов’язок (ваджиб).
Деякі питають: чи є ці закони методу обов’язковими, або ж вони залишаються на вибір людини, тобто чи відносяться вони до способів (услюби), або ж методу (тарикат)? Відповідь, як ми вже згадували, що в діях Посланця Аллаха ﷺ під час заклику до створення держави були способи, наприклад, вихід мусульман в дві шеренги для обходу навколо Кааби, щоб перевести справу із таємної у відкритий заклик, або ж відправлення Абдуллаха ібн Масуда читати Коран у Кааби так, щоб його чули многобожники Курайша. І були дії, які відносяться до методу, наприклад, заборона на насильство (окрім самооборони). Всевишній сказав:
أَلَمْ تَرَ إِلَى الَّذِينَ قِيلَ لَهُمْ كُفُّوا أَيْدِيَكُمْ وَأَقِيمُوا الصَّلَاةَ
«Хіба ти не бачив тих, кому було сказано: «Уберіть руки (не намагайтесь битись), робіть намаз?» (4:77).
Ми не можемо вважати усю сукупність дій Пророка ﷺ обов’язковою або залишеною на вибір людини (дозволеною), але повинні розуміти кожну дію разом з їх карінами (супутніми вказівками). Це справа муджтахідів. І якщо виникає розбіжність, кожен муджтахід слідує своєму іджтіхаду.
Коли є халіф мусульман, діяльність закликаючих (у якості окремих осіб чи партій) включає заклик невірних прийняти Іслам, заклик мусульман зрозуміти Іслам і слідувати йому, а також наказувати схвалюване і забороняти засуджуване і давати поради правителям мусульман і простим мусульманам.
А якщо немає халіфа мусульман, то діяльність закликаючих (як окремих осіб, так і партій) включає усе вищеперераховане, а також зусилля по встановленню Халіфату і принесенню присяги халіфу.
В цьому останньому випадку, тобто коли немає халіфа мусульман, діяльність по його виникненню є обов’язковою категорично, а не припускаємо. Хто залишає цей обов’язок, той грішник, а хто відкрито заявляє про його залишення, той нечестивець (фасік). Хто заперечує цей обов’язок, той невірний. Існування Ісламської Держави — це запровадження більшої частини приписів Шаріату, а відсутність Ісламської Держави — незастосування більшої частини приписів Шаріату.
Це обов’язковий припис (фард), тобто встановлення Ісламського Халіфату, є обов’язком достатності (колективним обов’язком) (фард кіфая). Поки достатня кількість працюючих на цьому шляху не виконала його і Халіфат іще не встановлений, обов’язок достатності (фард кіфая) стає індивідуальним обов’язком кожного мусульманина (фард айн). Хто зробив усе, що зміг, на того не лягає гріх, і йому належить нагорода. А хто недосить постарався в цьому, на тому буде гріх перед Аллахом, навіть якщо він постився, молився, робив хадж, платив закят і претендував на щось.
Деякі закликаючі питають: якщо окрема особа чи група закликає до одному із аспектів Ісламу, але не закликає до встановленню Халіфату, хіба це не знімає з них гріх? Наприклад, хтось закликає до акиди, хтось — до поклонінню, хтось вивчає хадіси, щоб виявити достовірні від слабких. Хіба ці люди не виконали свій обов’язок в заклику до Ісламу, особливо якщо увесь їх час заповнений роботою по заклику?
Відповідь така: робота в сфері акиди не заважає мусульманину працювати над встановленням Халіфату. Уявіть, що хтось говорить: «Я працюю в сфері акиди», — і не виконує молитву в належний час під приводом, що він зайнятий служінням акиді. Хіба це виправдовує його перед Аллахом? Звичайно, ні. Так само зайнятість акидою не виправдовує ухилення від обов’язку працювати над створенням Халіфату, особливо тому, що нема протиріччя між роботою над акидою і над Халіфатом, навпаки, це вимагається для служіння акиді. Те ж стосується тих, хто заявляє, що служіння акиді виправдовує їх, а також тих, хто зайнятий вивченням хадісів, закликом до поклонінню, моральності і т.д.
Щодо межі, до якої мусульманин повинен жертвувати і проявляти терпіння, то в цьому є розбіжності між муджтахідами. Але вони згодні з певною мірою, яку ми можемо вважати мінімумом.
Немає розбіжностей в тому, що мусульманин повинен закликати до Ісламу і створенню держави, яка буде застосовувати закони Ісламу. Немає розбіжностей в тому, що мусульманин повинен докласти зусилля, витратити гроші і час (в мірі, по якій є розбіжності). Немає розбіжностей в тому, що мусульманин повинен терпіти завдаваєму йому шкоду. Всевишній сказав:
لَا يُكَلِّفُ اللَّهُ نَفْسًا إِلَّا وُسْعَهَا
«Аллах не покладає на людину понад її можливостей» (2:286). Тобто покладає по мірі її можливостей. Хто робить менше того, на що він здатен, той недосить старається і проявляє халатність.
Щодо межі, до якої їй бажано докладати зусилля і терпіти, то вона не обмежена. Їй бажано жертвувати собою і майном. Пророк ﷺ сказав:
سَيِّدُ الشُّهَدَاءِ حَمْزَةُ بْنُ عَبْدِ الْمُطَّلِبِ، وَرَجُلٌ قَامَ إِلَى إِمَامٍ جَائِرٍ فَأَمَرَهُ وَنَهَاهُ، فَقَتَلَهُ
«Господин шахідів — Хамза ібн Абдульмутталіб і чоловік, який встав перед несправедливим правителем, наказуючи і забороняючи, за що останній вбив його» (Ібн Хіббан).
О, мусульмани!
وَسَارِعُوا إِلَى مَغْفِرَةٍ مِّن رَّبِّكُمْ وَجَنَّةٍ عَرْضُهَا السَّمَاوَاتُ وَالْأَرْضُ أُعِدَّتْ لِلْمُتَّقِينَ
«Прагніть до прощенню вашого Господа і Раю, ширина якого рівна небесам і землі, уготованому для богобоязливих» (3:133).
Из журнала «Аль-Ваъй», №7
Раби аль-Ахир 1408 г.х.
Декабрь 1987 г.
