адресований Абу Юсуфу
Питання: Мир Вам від Аллаха, Його милість та благословення, о шейх! Нехай Аллах воздасть Вам благом, допоможе Вам та продовжить Ваше життя так, щоб Вам самим на власні очі побачити державу Халіфат!
Мій дорогий брате, у книзі «Ісламська особистість» у темі «Дружба з невіруючими» говориться, що вона заборонена за винятком одного положення, і що Шаріат дозволяє дружбу тоді, коли існує побоювання з боку мусульманина на адресу невіруючих. Тут виникає питання: під дружелюбним ставленням мається на увазі прояв цього до невіруючої людини, або до системи невір’я у цілому? Якими є межі прояву дружелюбності до невір’я, особливо враховуючі сучасні реалії, коли воно та його держави панують над нами? Якщо дружелюбність, що проявляється, має відношення до невіруючої людини або до системи невір’я у цілому, то як це можна співвіднести до сучасного ісламського світу через чинник панування у ньому невіруючих — системи невір’я? Також чи буде доречним подібне ставлення і до окремих інструментів невір’я, таким як служби безпеки, при тому, що співробітники цих структур залишаються мусульманами?
Нехай Аллах воздасть Вам. Ваш брат із Америки.
Відповідь: І Вам мир від Аллаха, Його милість та благословення.
Сказав Всевишній Аллах:
لَا يَتَّخِذِ الْمُؤْمِنُونَ الْكَافِرِينَ أَوْلِيَاءَ مِنْ دُونِ الْمُؤْمِنِينَ وَمَنْ يَفْعَلْ ذَلِكَ فَلَيْسَ مِنَ اللَّهِ فِي شَيْءٍ إِلَّا أَنْ تَتَّقُوا مِنْهُمْ تُقَاةً وَيُحَذِّرُكُمُ اللَّهُ نَفْسَهُ وَإِلَى اللَّهِ الْمَصِيرُ
«Віруючі не повинні вважати невіруючих своїми помічниками та друзями замість віруючих. А хто вчиняє так, той не має ніякого відношення до Аллаху, за винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх. Аллах застерігає вас від Самого Себе, і до Аллаха буде прибуття» (3:28).
Значення даного аяту говорить про категоричну заборону віруючим брати невіруючих собі у друзі, просити у них допомоги, звернутись до них, обходитись з ними дружелюбно, а також аят говорить про заборону існування між цими двома сторонами взаємної любові . Аят забороняє віруючим окрім своїх братів по вірі дружньо ставитись до невіруючих, потім оговорюється один момент із загального положення цієї норми — це коли існують побоювання перед невіруючими у той час, коли мусульмани знаходяться під владою невірних. У такому випадку допускається прояв симпатій та дружнього відношення до них з метою огородити себе від зла та можливих утискань з їх сторони. Тобто, дозволяється брати їх у друзі, коли доречні побоювання і коли мусульмани знаходяться під владою невірних. У решті випадках це абсолютно не дозволяється. Дружне відношення припустимо лише на адресу невіруючих, під владою яких знаходяться мусульмани, бо цей аят був ниспосланий у відношенні віруючих, у яких залишались зв’язки з мекканськими многобожниками. Аят забороняє тим мусульманам, які знаходились у Медині, дружити з мекканськими многобожниками, і він забороняє це решті інших віруючих, але виключає тих віруючих, які залишились у Мецці, оскільки вони знаходились у залежному від многобожників положенні. Аят виключив їх через наявність побоювань перед можливим злом на свою адресу, яке може виходити від невіруючих . Такою є тематика даного аяту, таким є значення та таким є закон Шаріату, який виводиться із даного тексту. Це — заборона того, щоб віруючі брали собі у друзі невіруючих в усіх змістах цього слова, як ось: прохання по допомогу, дружелюбне обходження з ними і т.д., тому що слово أَوْلِيَاءَ(друзі) в аяті приводиться у загальній формі і охоплює усі значення. Дозволяється дружити з невіруючими, коли є побоювання, тобто коли існує небезпека з причини їх сили, і для огородження себе від зла, яке може виходити від них, коли мусульмани знаходяться у залежному положенні від невіруючих, так само як це мало місце з положенням мусульман Мекки у їх взаємостосунках з многобожниками. Аят не має іншого змісту і із нього не виводиться інше рішення Шаріату, окрім цього.
Відносно того, що говорять деякі, що поняття «ат-такийя» (побоювання) — це коли мусульманин показує протилежне тому, що насправді у нього на душі через страх, що йому можуть нашкодити, неважливо, чи є ця людина мусульманином або невіруючою, тоді дане висловлювання є явною помилкою, оскільки аят не вказує ані на що подібне, тому що виняток
إِلَّا أَنْ تَتَّقُوا مِنْهُمْ تُقَاةً
«За винятком тих випадків,коли ви дійсно побоюєтесь їх» (3:28)
було ниспослано на адресу мусульман, які знаходились у Мецці під правлінням невіруючих із числа курайшитів. Вони не переселились разом з рештою мусульман у Медину і, продовживши проявляти ворожість до мекканців, наразились би з боку невіруючих утисканням, вбивствам та мукам. Закон Шаріату, пов’язаний з певною темою, залишається незмінним і стосується виключно своєї тематики, тобто дружби віруючих з невіруючими у положенні, коли віруючі знаходяться під владою невіруючих.
Мухаммад ібн Джарірат-Табарі у своєму тафсірі сказав: «У тлумаченні слів Всевишнього Аллаха:
لَا يَتَّخِذِ الْمُؤْمِنُونَ الْكَافِرِينَ أَوْلِيَاءَ... إِلَّا أَنْ تَتَّقُوا مِنْهُمْ تُقَاة
«Віруючі не повинні вважати невіруючих своїми покровителями та друзями… за винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх»,— Абу Джаъфар сказав:«Це — заборона Всевишнього Аллаха для віруючих брати невіруючих помічниками, підтримкою та опорою. Це так з причини того, що слово يَتَّخِذِ граматично огласоване кясрою (ــِـ)через те, що воно знаходиться у положенні категоричної заборони. Кясра ж з’явилась через зустріч двох сукунів (ــْـ). Значення цього таке: «О віруючі, не беріть невірних помічниками та опорою, проявляючи дружбу к ним у їх релігії! І не будьте їм опорою проти мусульман і не вказуйте їм на їх слабкості. А той, хто робить це, не має ніякого відношення до Аллаху, а Аллах не має ніякого відношення до нього через його віровідступництво та входження у невір’я:
إِلَّا أَنْ تَتَّقُوا مِنْهُمْ تُقَاةً
«За винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх», —
Якщо ви тільки не опинились під їх владою і боїтесь за себе, проявляючи дружбу на вустах, але приховуючи ворожнечу, не сприяючи їм у тому невір’ї, в якому вони знаходяться, і не допомагаючи їм дією проти мусульманина…»»».
І неможна сказати, що «якщо дружба з невіруючим у положенні побоювання дозволена, то і лестощі правителю-тирану або нечестивцю, володарю силою, — тим більше». Це неправильно, тому що правило «тим більше» застосовується з урахуванням такого поняття, як «Фахва аль-Хітаб» (що розуміється із звернення). А це — не із тієї області, не має до цього ніякого відношення і не схоже на слова Аллаха:
وَمِنْهُمْ مَنْ إِنْ تَأْمَنْهُ بِدِينَارٍ لَا يُؤَدِّهِ إِلَيْكَ
«Але серед них є такий, який , якщо ти довіриш йому усього один динар, не поверне його тобі» (3:75).
І це не схоже на слова Аллаха:
وَمِنْ أَهْلِ الْكِتَابِ مَنْ إِنْ تَأْمَنْهُ بِقِنْطَارٍ يُؤَدِّهِ إِلَيْكَ
«Серед людей Писання є такий, який поверне тобі цілий кантар, якщо ти довіриш йому» (3:75).
Це так, тому що нечестивець (фасік) або тиран не подібний невіруючому, а також тому, що заборонена дружба, про яку говориться в аяті, — це дружба з невіруючим замість віруючих. А тому ця тема не входить у вивчення того, що відноситься до правила «тим більше», і тому недоречно тут приводити подібні доводи.
І тому відхиляється те, що називається деякими людьми «ат-такийя» (побоювання), і це — ситуація, коли віруючий показує протилежне тому, що насправді у нього на душі перед правителем-тираном, або володарем сили нечестивцем, або тим, хто не розділяє його думку і т.д. Це заборонено, тому що це — лицемірство, а будь-яке лицемірство — харам. Більше того, звіт правителя за його несправедливість — фард, який неможна залишати через побоювання перед ним за своє майно або інтереси, або через побоювання шкоди з його боку. І у цьому питанні не повинно бути «ат-такийя» (побоювання). Це знаходиться у протиріччі з достовірними хадісами, які приводяться з приводу засудження правителів, якщо вони були несправедливими та нечестивцями, та хадісами, які приводяться у відношенні обов’язковості звіту правителів за їх дії. І це також суперечить необхідності говорити істину, не боячись докорів того, хто засуджує. І тому існують аяти та достовірні хадіси, які забороняють «ат-такийя» (побоювання) та мовчати перед правителями-тиранами, нечестивцями, або володарями силами розпусниками, або тими, хто несе інші погляди. Ці аяти та достовірні хадіси суперечать «ат-такийя» (побоюванню) та спонукають вчиняти навпаки, що і доводить, що подібна дія є харамом, не говорячи вже про те, що це — лицемірство, а мусульманину неможна вчиняти подібним чином.
Ваш брат Ата ібн Халіль Абу ар-Рашта
22 Рабіъ ус-сані 1438р.х.
20.01.2017р.
