Єднання мусульманських країн

إِذَا بُويِعَ لِخَلِيفَتَيْنِ فَاقْتُلُوا الْآخَرَ مِنْهُمَا

«Якщо буде даний байат двом халіфам, то другого із них вбийте»,

ومَنْ بَايَع إِمَامًا فَأَعْطَاه صَفْقَةَ يَدِهِ، وَثَمْرَةَ قلْبِهِ، فَلْيُطِعُه إِن اسْتَطَاع، فَإِن جَاء آخَرُ يُنَازِعُه فَاضْرِبُوا عُنُقَ الآخَرِ

«Хто з усією щирістю дав присягу Імаму на вірність, нехай проявляє послух йому. Якщо ж об’явиться інший халіф, що претендує на Халіфат, то відрубайте йому голову!»,

مَنْ أَتَاكُمْ وَأَمْرُكُمْ جَمِيعٌ عَلَى رَجُلٍ وَاحِدٍ يُرِيدُ أَنْ يَشُقَّ عَصَاكُمْ أَوْ يُفَرِّقَ جَمَاعَتَكُمْ فَاقْتُلُوهُ

«Якщо до вас прийде дехто, бажаючи зруйнувати вашу єдність та розділити вашу общину, у той час, як ви знаходитесь під головуванням однієї людини, то вбийте того, ким би він не був»,

فُوا بِبَيعَةِ الأَوَّلِ فالأَوَّلِ

«Будьте вірними присязі першого і потім першого».

Усі ці хадіси ясним текстом текстом (мантук) говорять про обов’язковість збереження єдності держави. Ця форма є першоосновою для поняття єдності.

У другій формі мусульманські країни представляють собою численні країни (як це обстоїть сьогодні) — їх єднання відбувається шляхом злиття в одну державу і припинення розрізненого стану між ними. Ця форма має два сценарії:

* Один із них полягає у тому, що дві або більше країн доходять між собою до згоди про об’єднання в одну державу.
* Другий сценарій — коли одна держава усуває незалежні утворення, включає їх у свій склад і повністю поглинає їх,

— або шляхом переговорів та взаємної згоди,
— або шляхом війни.

Вищезгадані хадіси також вказують і на це, тому що, виходячи із їх змістового розуміння (мафхум), обов’язковим є відновлення єдності мусульманських країн у випадку їх розколу. Таким є шаріатській закон про єдність, а для його втілення у нинішніх реаліях мусульманських країн, як видно, підходить друга форма єднання мусульманських держав. Адже до безпосереднього скасування Халіфату існувала реальність незалежних політичних утворень від Ісламської Держави, а після його скасування усі мусульманські країни перетворились у Дар уль-куфр і розділились на більше аніж двадцять держав, князівств та шейховолодінь. Тому спосіб їх єднання може бути досягнутий або шляхом згоди двох або більше країн, або якщо одна із них, озброївшись ідеєю про єдність, почне її втілювати у життя за допомогою переговорів або військових дій. Такими є нинішні реалії єднання у відношенні мусульманських країн — або по угоді між двома або більше країнами, або ж якщо одна країна скерується до того, щоб приєднати та повністю поглинуті решту інших.

Говорячи про мусульманські країни, які існують сьогодні, варто відзначити, що вони:

— або заходяться під прямим правлінням невірних держав,
— або під їх впливом,
— є і ті, хто не підкоряється ані правлінню, ані впливу невірних.

Тим не менш, в усіх мусульманських країнах втілюється нічого спільного не маюча з Ісламом політична система, у житті існує влада невір’я і не практикується Шаріат. Так, діяльність по єднанню буде однією із трьох невідокремлюваних одна від одної наступних дій, тому що шаріатський закон, що стосується:

— обов’язковості звільнення з-під влади невір’я або позбавлення від його впливу,
— вимагає встановлення ісламського правління у мусульманських країнах,
— і зобов’язує об’єднати мусульманські країни в одну державу.

Тому треба здійснювати усі ці три дії у ході єднання. Ця діяльність не може охопити одне без іншого, тому що забезпечення єдності нерозривно пов’язано з питанням звільнення так само, як і з ісламським правлінням. Метод єднання (або шаріатській закон відносно того, як виконати три даних дії) буде наступним:

* якщо країна прямо або непрямо управляється невірним, як, наприклад, Аден (Британський Протекторат Аден, з 1963 р. — Ємен) та Ліван, які перебувають під прямим управлінням, або як Бахрейн та Катар — під непрямим, то їх необхідно звільнити від невірних або перед єднанням, або за допомогою об’єднання. У випадку, якщо єднання відбувається шляхом досягнення згоди та консенсусу, то неможна погоджуватись на таку єдність з цією країною, не позбувшись від влади невірного. Звільнення від влади невірного — це основна умова для об’єднання, тому що державі, вільної від влади невірного, заборонено надавати кяфіру владу над собою і погоджуватись з тим,щоб він мав владу над мусульманами. Посланець ﷺ сказав:

الإِسْلاَمُ يَعْلُو وَلَا يُعْلَى عَلَيْهِ

«Іслам підноситься над рештою усього іншого, і ніщо — над ним».

Передача влади невірному над мусульманином ставить Іслам нижче його, що є харамом. Аллах Тааля сказав:

ۗ وَلَنْ يَجْعَلَ اللَّهُ لِلْكَافِرِينَ عَلَى الْمُؤْمِنِينَ سَبِيلًا

«Аллах не відкриє невіруючим шляху (управи) проти віруючих» (4:141).

Висновок із цього аяту робиться наступним чином: «Шлях (управа) проти кого-небудь» означає «владу над ким-небудь». Вираз «у мене немає на тебе шляху (управи)» має зміст «я не можу тебе приборкати, контролювати». «Не дати шляху (управу)» означає «позбавити влади і «не дати можливості підкорити людину управлінню» — що є найбільш наочним прикладом того, коли хтось отримує шлях (управу) проти іншого. Тому аят заборонив владу невірного над мусульманином, заборонивши йому шлях проти мусульманина (управу над ним). Окрім того, Аллах наказав підкорятись мусульманському правителю та повернути на його розгляд рішення життєвих справ. Аллах сказав:

أَطِيعُوا اللَّهَ وَأَطِيعُوا الرَّسُولَ وَأُولِي الْأَمْرِ مِنْكُمْ ۖ

«Підкоряйтесь Аллаху, підкоряйтесь Посланцю та володарям влади серед вас» (4:59), —

а також:

وَلَوْ رَدُّوهُ إِلَى الرَّسُولِ وَإِلَىٰ أُولِي الْأَمْرِ مِنْهُمْ لَعَلِمَهُ الَّذِينَ يَسْتَنْبِطُونَهُ مِنْهُمْ ۗ

«А якщо б вони повернули її (справу безпечну або небезпечну) до Посланця та володарям влади серед них» (4:83).

Слова «серед них» у другому аяті означають «серед мусульман» і розуміються так, що окрім мусульман нікому не підкоряються і неможна надавати немусульманину владу. Мається на увазі, що кяфір не буває правителем, адже якщо йому неможна підкорятися та «повернути справу», то ці дві обставини є прерогативою влади і без них не буває влади, отож, немусульманину не дано мати владу. Усе це доводить, що неможна, щоб у невірного була влада над мусульманином. Окрім цього, при прийнятті свідоцтва Аллах поклав умову для свідка бути мусульманином. Аллах сказав:

وَأَشْهِدُوا ذَوَيْ عَدْلٍ مِنْكُمْ

«Закличте свідками двох справедливих чоловіків із вас» (65:2).

Отож, ця ж умова у першу чергу повинна відноситись і до правителя. На підґрунті цього звільнені від влади невірних мусульманські країни не можуть об’єднуватись з мусульманським країнами, прямо або непрямо підкореними управлінню невірних.

* Якщо країна безпосередньо управляється мусульманином законами куфру, перебуваючи під впливом невірної держави, як, наприклад, Йорданія, то її треба звільнити від цього впливу перед єднанням або ж за допомогою нього. Навіть якщо єднання відбудеться шляхом союзу та взаємної згоди, неможна іти на неї з такою країною, не позбавивши її від впливу невірної держави, що вважається головною умовою перед питанням єднання. Тому що перебування у цілому країни перед впливом невірної держави дозволяє останній мати контроль над країною, а підкорення правителя дає невірній державі контроль особисто над нею. В обох випадках є шкода для мусульман і для влади мусульман. Єднання звільненої країни з країною, яка перебуває під впливом невірної держави, піддає звільнену країну впливу невірної держави, що є забороненим, тому що у цьому є шкода для мусульман і для влади мусульман, і це є харамом згідно слів Посланця ﷺ:

لاَ ضَرَرَ وَلاَ ضِرَارَ

«Не дозволяється завдавати шкоди ані собі, ані іншим».

Тому і єднання звільненої країни з країною, підкореної впливу невірної держави, заборонне, тому що у цьому міститься шкода для мусульман та їх влади. Недоречно стверджувати про обов’язковість об’єднання (фард) як такого, адже від такого фарду завдається шкода мусульманам! Будь-які зобов’язання, покладені Аллахом, будь то фард, мандуб або мубах, стають забороненими, якщо їх виконання завдає шкоду1*. Посланець ﷺ заборонив користуватись водою із колодязя племені Самуд, хоча заборона не стосувалась води у цілому (і вона продовжувала залишатись дозволеною). Під заборону Пророка ﷺ потрапила вода виключно племені Самуд. Таким же чином єднання між країною, яка звільнилась та країною, яка підкорена впливу невірної держави, завдає шкоди, тому єднання з нею, саме з цією країною, заборонне, але, тим не менш, питання об’єднання залишається фардом.

Говорячи про те, яким чином невірна держава здійснює свій вплив на мусульманську країну, то, спостерігаючи факти та вивчаючи реальність, стає очевидним, що вплив невірної держави може спричинятись:

а) на саму країну,
б) лише на правителя,
в) або ж на обох разом.

а) Вплив на країну здійснюється двома шляхами:

перший — ресурси влади (інструменти, які дозволяють правителям утримувати і зберігати свою владу — прим.), такі як армія, поліція, судова система та парламент, знаходяться у руках невірної держави, чиї агенти мають вплив у ключових колах, як, наприклад, обстоїть справа в Йорданії, Лівані, Кувейті, Алжирі, Судані, Лівії і тому подібне.

і другий — економіка та фінанси знаходяться у руках невірної держави, яка не лише контролює надання кредитів, але й розпоряджається цими засобами, приховано чи демонстративно призначає своїх керівників або агентів над економікою мусульманської країни, як це відбувається в Єгипті та Пакистані. В обох випадках країна піддається впливу невірної держави і підкоряється їй, наприклад, якщо існує політична угода з невірними, як це було раніше з Йорданією, або угода по безпеці та обороні, як це має місце сьогодні у Кувейті.

б) Що ж стосується впливу невірної держави безпосередньо на мусульманського правителя, то це відбувається, коли правитель є агентом невірних, як правителі в Єгипті, Іраку, саудівській Аравії, Алжирі, Лівії, Йорданії, Лівані, Марокко і тому подібних. Маріонеткові правителі надають невірній державі контроль над собою і, отож, вплив над країною, у якій правлять. Так завдяки ним невірні можуть контролювати внутрішню та зовнішню політику країни і робити з нею, що хочуть. Проте варто знати, що існування агентів у країні іще не означає вплив держави, маріонеткою якої вони є, навпаки, їх прихід до влади надає невірним такий вплив. У Сирії, наприклад, є агенти Англії та агенти Америки, але жодна із них не має ніякого впливу, за винятком тих випадків, коли їх агенти знаходяться при владі, а коли вони втрачають владу, втрачається і їх вплив. Тому Америка мала вплив у Сирії, коли існувала Об’єднана Арабська Республіка (союз двох країн — Сирії та Єгипту у 1958 р.), а коли розпалась ОАР і закінчилось правління Абдель Насера — Америка втратила вплив. У зв’язку з цим аналогічно, коли англійські агенти прийшли до влади, Англія отримала вплив, а з їх уходом із влади втратила його. Лише одна наявність агентів не надає впливу невірній державі, навпаки, перебування агента при владі, тобто наявність правителя-агента, надає вплив невірній державі. Тому, коли агент втрачає владу або відмовляється бути агентом, тоді відповідна держава втрачає вплив на країну.

Таким чином, невірна держава роздобуває вплив — бо підкоряє собі країну, або ставить при владі своїх агентів або ж перетворює її правителів у своїх агентів. Говорячи про закон Шаріату відносно цих двох положень, необхідно зазначити, що єднання з країною, яка не підкорена невірній державі, є дозволеним, навіть якщо правитель — це агент невірної держави, тому що його маріонетковість не має офіційного зв’язку (за допомогою політичних угод — прим.); швидше, це особистий зв’язок, і в основі його приходу до правління лежить те, що влада як і раніше належить Уммі. У цьому випадку скинення даного правителя або його відмова від раболіпства перед невірною державою не буде вважатись протиріччям, тому що єднання відбувається з державою, а не з правителем. Сама держава тут не підкоряється невірному, тому єднання з нею є дозволеним, проте при його досягненні необхідно діяти над тим, щоб покласти край маріонетковості правителя або ж усунути його від влади. Тим не меш, це не виступає умовою для єднання, а, швидше, необхідною обставиною для нього. Необхідно проводити обидві дії (забезпечити єдність та вирішити проблему з правителем — прим.) і, користуючись тим, що було досягнуто раніше, продовжувати працювати над здійсненням другого.

Що стосується країни, яка підкоряється кяфірській державі (а це означає, що ресурси влади заходяться у руках невірних; або держава невірних панує над економікою країни, або ж країна прив’язана до невірної держави за допомогою політичних та оборонних угод), то єдність з такою країною не є дозволеною, за винятком звільнення країни перед єднанням або ж за допомогою нього, у зв’язку з тим, що усього лише усунення правителя не відокремить країну від невірної держави, тому що вона тримає у своїх руках ресурси влади, фінанси, економіку цієї країни, а наявні міжнародні зобов’язання за допомогою укладених угод концентрують гегемонію невірного і надають йому контроль над країною та її владою, нехай навіть такими, що не є агентами. Так, ухід короля Хусейна та усієї родини Хашимітів від правління не позбавили Йорданію від англійців, які продовжують утримувати у руках ресурси влади і, отож, усю країну, незалежно від того,хто став правителем.

Ухід Абдель Насера не відокремив Єгипет від Америки, тому що вона контролює економіку цієї країни, яка залишається у її ріках при будь-якому правителі. Ухід короля Абдуллаха ас-Салема та усієї династії ас-Сабах не вивели Кувейт з-під впливу Англії, тому що угоди, які є у неї, досить, щоб у будь-яку мить мати можливість при міжнародній підтримці окупувати Кувейт. Що стосується правителів-агентів Америки, наприклад, в Іраку, то з їх уходом Америка втратила там вплив.

Так, у відношенні кожної країни, схильної до впливу невірної держави,враховується форма впливу. Якщо під впливом знаходиться країна, то єднання з нею дозволено лише після її звільнення до єднання або за допомогою нього. Якщо ж під впливом знаходиться правитель-агент, а не країна, то допускається єднання з нею, доки зберігається влада у руках Умми, тому що це позбавляє його можливості залишатись агентом невірної держави і зобов’язує його відмовитись від цього. Тому дозволяється єднання Сирії з Іраком, навіть якщо правителі Іраку є агентами Америки,отому що їх маріонетковість — не на офіційному рівні, а представлена в особистих відносинах. Проте неможна об’єднати Сирію з Єгиптом, тому що останні залежить від Америки, яка контролює його економіку. Аналогічно єдність не може бути забезпечена між Сирією та Йорданією у зв’язку з тим, що країна підкорена Англії за допомогою ресурсів влади, що заходяться у її руках.

Усе це з точки зору єднання (забезпечення єдності).

Якщо ж говорити про правління по Ісламу, то тут не є умовою те, що країна, яка підкоряється невірній державі, як, наприклад, Йорданія та Єгипет, спочатку звільнилась від впливу невірних, а потом мала можливість здійснити ісламське правління, як ця справа обстоїть з питанням єднання, коли перш за усе вимагається звільнення країни від впливу невірних. Навпаки, допускається сценарій спочатку ісламського правління, а потім звільнення від впливу невірної держави, яке відбудеться внаслідок правління по Ісламу. Адже мета ісламського правління полягає у тому, щоб влада належала Ісламу, а не просто втілювався Шаріат. Усього лише застосування Ісламу (а це, коли судді, наприклад, видають шаріатські рішення і люди повинні їх виконувати ) — це і так обов’язок мусульман, незалежно від того, чи знаходяться вони під впливом невірних або під їх прямим або непрямим управлінням, тому що від мусульман вимагається дотримання законів Ісламу у будь-якому випадку. А коли їх окупує невірний, то мусульман повинні обрати того, хто втілить над ними Шаріат. Мета запровадження Ісламу — надати йому владу. І усе це (раніше розглянутий закон про єднання і закон про надання влади Ісламу) входить у питання єднання, яке може бут досягнуто шляхом угоди двох або більше держав (перший сценарій із другої форми єднання).

Що ж стосується шляху приєднання однією державою решти інших (другий сценарій із другої форми єднання), коли виникає необхідність вдатися до військової сили та взяттю територій, сюди ж можна віднести спецоперації по зміщенню урядів, дестабілізації обстановки та підняття революцій всередині країни, то усе це стає дозволеним в усіх формах, тому що застосування сили та військові дії закликані усунути гегемонію невірних, вирвати із їх рук ресурси влади, покласти край їх контролю над економікою. Також можливий шлях переговорів, але при цьому у їх основі повинно виступати усунення впливу невірної держави з даної країни, як це сталося з Західним Іраном (Західна Нова Гвінея), який перейшов від Нідерландів до складу Індонезії. Це стосується країни, якою прямо або не прямо управляє невірний, а також країни, яка перебуває під впливом невірної держави.

* Говорячи ж про мусульманську країну, у якій править мусульманин, де немає впливу невірної держави і у якій запроваджується система куфру, такої як Туреччина, Афганістан або Ємен до перевороту американського агента Абдуллаха ас-Саляля, то єднання з нею є ваджибом при тому, що немає ніяких шаріатських обмежень для цього єднання на дану мить. Тут не можна говорити про те, що Туреччина підкоряється американській гегемонії через крупні кредити та військових радників, оскільки кредити самі по собі не забезпечують у країні такий вплив, який міг би перешкоджати єднанню з нею. Те, що концентрує чужий вплив і перешкоджає єднанню — це панування над економікою країни за допомогою експертів або створенням умов, що забезпечують дане панування, а цього у Туреччині немає. Відносно військових експертів, то вони не мають контролю над ресурсами влади, а мають вплив у певній сфері, яка стосується НАТО. Положення Туреччини з Америкою — таке ж, як положення Італії з Америкою або Англії та Франції з Америкою, і це — питання альтернативи, яку вибирають правителі згідно своїм зовнішнім інтересам, а не нав’язана обставина.

Також неможна сказати про те, що у Туреччині знаходяться американській військові бази. США розташовували ракетні бази, а потім згортали їх (в залежності від обставин), адже навіть наявність баз у певній країні не дозволяє їм концентрувати свій вплив так, щоб перешкоджати єднанню з нею. Ось Куба, де розташована величезна військова база США, проте це не завадило Фіделю Кастро об’явити ворожнечу проти Америки. Усе американське у Туреччині — це питання альтернативи, і воно може бути усунуто у будь-яку мить, і це цілком здорова ситуація, як з точки зору міжнародної політики, так із точки зору самостійності країни; тут мова йде лише про обрання країною невірного курсу, не більше. На підґрунті цього немає ніяких шаріатських перешкод для єднання з Туреччиною, Іраком та Афганістаном, тому що ці країни не підкоряються невірним державам, проте є шаріатська перешкода єднанню з Єгиптом або Йорданією, оскільки це завдасть шкоди у зв’язку з тим, що Америка впливає на Єгипет, а Англія — на Йорданію.

Підбиваючи підсумок, мусульманська країна, вільна від правління та впливу невірних, як Туреччина, Сирія, Ірак, Афганістан, а також країна, яка напряму правиться з боку невірних, така як Ліван та Аден — неприпустимо їх об’єднання. Звільнена країна не може об’єднуватись з невільною від влади невірного країною. Подібного роду об’єднання неприпустимі. Тим більше, коли внаслідок такого об’єднання вільна країна підводиться під правління та підкорення невірному. Таке об’єднання неприпустиме.

Що стосується єднання мусульманської країни (вільної від правління невірних) з країною, яка управляється мусульманином, але перебуває під впливом невірної держави, такої як Ірак, Йорданія та Єгипет, то тут треба враховувати наступне: якщо вплив невірної держави здійснюється через її правителя-агента, то єднання з такою мусульманською країною дозволено, навіть при умові, що агент залишиться при владі, у зв’язку з тим, що влада тут як і раніше продовжує залишатись у руках Умми, а отож, цей агент буде скинутий або ж відмовиться від своєї маріонетковості, а також у зв’язку з тим, що вона є не офіційним зв’язком, а особистим. Але якщо вплив невірної держави відбувається шляхом підкорення мусульманської країни, як, наприклад, через контроль над ресурсами її влади — над армією, судовою системою, парламентом, або ж за допомогою впливу на економіку країни, або є політичні угоди про надання захисту та оборони, то у такому випадку єднання з такою країною не дозволено — необхідно звільнити її від впливу держави невірних перед єднанням або ж у процесі нього.

Якщо ж мова йде про злиття двох країн, які перебувають під владою одного невірного, як, наприклад, Бахрейн і Катар, або під впливом одного невірного, як Йорданія і Кувейт або як Саудівська Аравія та Єгипет, або ж кожна із країн перебуває під впливом двох різних невірних держав, як Кувейт з Саудівською Аравією, або Йорданія з Єгиптом, то єднання між цими двома мусульманськими країнами у такому випадку повинно відбуватись паралельно з діяльністю по їх звільненню. Тут треба працювати як над єднанням, так і над звільненням, і користуючись тим, що відбудеться раніше, продовжити працювати над здійсненням другого. Це так з причини того, що залишатись під владою невірних є харамом, а забезпечити єдність — фардом. Але у даному випадку виконання одного не є умовою для здійснення іншого, як це обстоїть при єднанні звільненої країни з країною, яка перебуває під владою або впливом невірних. Заборона на владу та вплив невірного є умовою єднання, тому треба звільнити країну для єднання з нею.

Залишилось питання об’єднання двох країн, одна із яких перебуває під правлінням невірного, а інша — під впливом невірного, як, наприклад, Катару з Йорданією. Єднання між ними допустимо лише після звільнення від влади невірного, напряму або не напряму керуючого країною, або коли звільнення країни від влади невірного відбувається у процесі єднання. Тому що таке єднання підводить звільнену країну під владу невірного і підкоряє її йому, а підкорення владі невірного гірше прихильності його впливу або зміцненню влади невірного у цій країні зі згоди мусульман. В обох випадках криється шкода від такого єднання, яке нехай навіть і є фардом, проте воно завдає шкоди мусульманам. У зв’язку з цим вона буде розцінюватись забороненим, тому що будь-яка постанова, яку Шаріат вимагає виконати, якщо завдає шкоди, то є харамом.

Таким є шаріатський закон відносно того, як здійснити єднання мусульманських країн, або, говорячи інакше, це — метод їх єднання. Він нерозривно пов’язаний зі звільненням та правлінням по Ісламу. Так, Посланець Аллаха ﷺ до приєднання Ємену, коли його населення прийняло Іслам і підкорилась владі Ісламу (на ту мить Ємен продовжував залишатись під впливом персів), залишив при владі їх правителя Базана, коло той прийняв Іслам і порвав усілякі відносини з персами. У випадку ж з Таїфом Посланець ﷺ, незважаючи на бажання встановити владу Ісламу, не прийняв умову жителів зберегти їх ідолів на протязі трьох років, року або місяця, і приєднав Таїф до Ісламської Держави, а також він ﷺ наполіг на зруйнуванні ідола Лата, здійсненні намазу і прийнятті ними Ісламу цілком.

16 Зуль-Хіджа 1382 р.х.
10.05.1963 р.

Коли шкода від виконання деяких фардів, як-то пост під час Рамадану, веде до виснаження сил і неможливості виконати інший фард, такий як Джихад. Якщо говорити про доказ віддання переваги між цими двома фардами, то Посланець Аллаха ﷺ потребував від мусульман в одній із битв заговлятись, пити та їсти удень у місяць Рамадан, щоб вони були у змозі вести битву з ворогами.