Європейські держави, особливо — Англія та Франція, а пізніше — і Америка, набули успіху у руйнуванні Османської Держави після того, як змогли домовитись між собою щодо спільної боротьби проти Ісламу аж до повної перемоги над Халіфатом та розділення його земель.
Для здійснення цієї мети західні держави одночасно діяли у декількох напрямах, у тому числі — і у сфері освіти, для налагодження роботи якої вимагались довгі роки місіонерської діяльності та поширення західної культури під гаслами просвіти та науки. Захід витратив величезні кошти заради досягнення власних цілей; була задіяна величезна армія місіонерів, сходознавців, вчителів та чорниць. Міста Стамбул та Бейрут стали головними центрами поширення західної просвіти. Пізніше їх діяльність розгорнулась у Каїрі та в інших містах Північної Африки. Говорячи про політичні ходи Європи та Америки відносно ісламського світу, хоча вони і різняться в залежності від інтересів кожної зі сторін, варто зазначити, що усе ж таки їх цілі на Близькому Сході залишались єдиними, а саме — донести туди західну культуру, дискредитувати Іслам в очах мусульман і добитися того, щоб вони були незадоволені своєю релігією та зневажали свою історію.
Місіонерська діяльність особливо активізувалась після створення у Бейруті у 1820 році центру просвіти після того, як американський євангеліст Ілія Сміт розгорнув там свою активну діяльність, працюючи в якості місіонерського добровольця та здійснюючи нагляд за місіонерською типографією на Мальті. Він та його дружина, перебравшись до Бейруту, відкрили там школу для дівчат та розгорнули свою діяльність по усьому Шаму. Місіонери відкрито приймали участь у просвітницькому русі, акцентуючи увагу на вивченні арабської мові у відриві від вивчення Корану. Їх ідея полягала у тому, щоб побудувати вивчення арабської мови на базі старої до ісламської спадщини, повернутись до старовинних традицій, до видання арабських книжок та журналів , просякнутих західними ідеями та думками, щоб люди почали їх переймати. Для такої місії Захід підрядив християнських діячів, на кшталт Насіфу аль-Язіджі, отцю Луісу Шєйхо та іншим «просвітителям», які курирували діяльність публіцистського центра у Бейруті, який займався нападками на ісламський світогляд та його ідеї. Жахливий результат подібної діяльності ми спостерігаємо сьогодні, коли Іслам опинився у стороні від взаємостосунків між народами і була зруйнована його держава — Халіфат. Також у Лівані були відкриті школи, коледжі та університети єзуїтів, як, наприклад, відомий єзуїтський університет «Іосіф». Американці у 1866 році відкрили протестантську школу у Бейруті, яка сьогодні відома як «Американський університет у Бейруті», що веде найсильніші ідейні нападки проти Ісламу та історії мусульман... Так само очно також обстояли справи і в інших регіонах Шаму , у т.ч. — у Палестині та Сирії. Західні ідеї вражали Ібрагіма-пашу, який обіймав у різні роки першої половини XIX сторіччя посади губернатора Каїру, Джідди, Хіджазу, Дамаску та Мореї. Під впливом французької просвіти він відкрив двері для діяльності місіонерів із Америки, Франції та Англії, що схвалювали його дії. Місіонери широко розійшлися по землях мусульман, відкрили школи та типографії, переводячи на арабську мову свої книги під приводом «науки та культури»...
Що стосується самого Стамбулу, то там західні просвітянські організації нанесли не менш сильний удар по ісламській просвіті, тому що Ісламська Держава у ті роки вела слабкий нагляд за тими освітянськими закладами, які не підпадали під управління візіря по вакфам. Захід відкрив у Стамбулі школи, інститути та місіонерські типографії , робота яких полягала у тому, щоб викликати в ісламському суспільстві сумніви відносно придатності ісламських ідей та законів. З іншого боку, Османська Держава сама почала вводити реформи у систему освіти, бажаючи не відставати у науковому прогресі від Європи, для чого почала відправляти своїх студентів за кордон — у Францію та Англію, щоб ті вивчали західні досягнення в області науки. Алое разом з тим, ці студенти піддались впливу західного оточення, були засліплені західними матеріальними досягненнями та образом життя. Із завершенням свого навчання на Заході студенти-мусульмани повернулись назад у Халіфат і почали вводити іще більші реформи у систему освіти на західний лад в усіх регіонах держави.
У 1876 році Халіфат видав закон про обов’язкову початкову освіту для усіх дітей у державі, при умові, що ця освіта буде безкоштовною. У 1879 році поруч з релігійними школами, в яких викладали ісламські школи, з’явились і світські школи, в яких держава призначила немусульман. Таким чином, з’явився другий вид шкіл, якими стали керувати представник неісламської віри під контролем держави.
У цілій низці крупних міст Османської Держави відкривались місіонерські школи із Америки, Австрії, Англії, Німеччини, Італії та Франції. Слабкість Османської Держави була настільки великою, що вона не могла навіть контролювати ці школи, так що у майбутньому ці ж школи брали участь в остаточному руйнуванні Халіфату.
Відомий євангеліст Семюель Звємєр (Samuel Marinus Zwemer) у своїй промові на конференції євангелістів в Єрусалимі заявив: «Брати! Сьогодні, по спливанню 30 років після кінця XIX сторіччя, ми довели до кінця програми навчання на ісламських володіннях... Спасибі вам, друзі! В змогли підготувати нове покоління (серед мусульман), яке не знає зв’язку з Аллахом і не бажає його знати. Ви змогли вивести мусульманина із Ісламу».
Далі, з тієї миті, як пав Халіфат, а Мустафа Кемаль став правителем Туреччини, він очолив жорстокішу боротьбу у сфері освіти, тому що вона продовжувала ґрунтуватись на Ісламському Шаріаті та арабській мові. Спочатку він скасував релігійну освіту, потім розв’язав боротьбу з мусульманськими вченими, замінив арабський алфавіт на латинський, вогнем та мечем нав’язав нову освітянську політику у державі.
В Єгипті місцевий правитель Мухаммад Алі-паша також відрізнився боротьбою з релігійною освітою, правлячи країною з 1805 по 1842 рік, вже відокремившись від тіла Османської Держави. На міжнародному та політичному рівні у цьому його відкрито підтримала Франція. При підтримці Франції Мухаммад Алі-паша захопив у Халіфа Палестину, Ліван та Сирію, після чого скерувався у бік Анатолії. На шляху до своєї мети Мухаммад Алі-паша поклав на університет аль-Азхар та інші учбові заклади викладання настільки віддалених від Ісламу ідей, що зникав сенс їх існування як ісламських закладів як таких. Головною задачею таких учбових закладів віднині стала місія побудувати викладання на такій навчальній базі, яка сприяла створенню сильної армії, що бажала б воювати проти Османської Держави.
У ті часи Франція та Англія почали приймати закордонних студентів до своїх учбових закладів, щоб безпосередньо брати участь у просвітянських процесах та підготувати достатню кількість іноземців, готових при повернені на батьківщину взятися за реформи у системі освіти у своїх країнах. Такі студенти стали свого роду піонерами реформ у системі освіти у тому ж Єгипті. Їх число за офіційними даними досягло тоді 319 людей. Прикладом такої людини слугує Ріфаа ат-Тахтаві, автор книги «Вилучення чистого золота і стислого опису Парижу», яку він написав, коли повернувся із Франції, давши у цій книзі високу оцінку французькому життю в усіх його сферах, в образі мислення , освіти та взаємостосунках між людьми. Може бути, більш точний опис подібному викривленню мислення цих студентів дає лорд Кроумер, англійський колоніальний діяч того часу: «Релігійні молоді люди навчаються в Англії та Європі, втрачаючи культурний та духовний зв’язок зі своєю батьківщиною. У той же самий час вони не належать і до країни, яка дала їм іншу культуру, а тому залишаються розірваними посередині».
Мухаммад Алі-паша та його родина стали опорою у просуненні світської освіти в Єгипті, як і опорою одночасної маргіналізації аль-Азхара та його віддалення від життя суспільства. Основною метою Мухаммада Алі-паші та його родини стало перетворення Єгипту у шматочок Європи на сході, як про це говорив його син Ісмаіл. Мухаммад Алі-паша розумів, що змінення Єгипту можливе лише з впровадженням західної системи освіти.
Після цього кожне наступне покоління в Єгипті занурювалось усе глибше у боротьбу за секуляризацію Єгипту і проти ісламської просвіти під гаслами розвитку, науки та сучасності. Різкий скачок у цій боротьбі відбувся після змішування хлопців та дівчат, які вчилися, між собою в учбових класах, а також після прийняття ущербного західного методу навчання у сфері науки, мистецтва, літератури, історії та мови.
Діяльність по нав’язуванню в Єгипті західної системи освіти не обмежилась лише Кроумєром та Данлопом. Вони були не далеко не єдиними, хто працював по запровадженню в ісламський світ думок західного матеріалізму. Такі єгипетські діячі , як Мухаммад Абдо та Джамал ад-Дін аль-Афгані, також зіграли велику роль у формуванні нової системи освіти в Єгипті згідно західній, а більш точно — англійській просвіті.
Єгипетський письменник Касім Амін по поверненню до Єгипту у 1885 році написав книгу «Звільнення жінки», де, по суті, була проголошена західна критика ісламських ідей, таких як хіджаб, багатоженство, розлучення та спадок. Цієї ж лінії він дотримувався, публікуючи і інші свої книги та статті у газетах, просуваючи західну просвіту та ідеї абсолютних свобод. У майбутньому його досвід перейняли такі єгипетські діячі як Таха Хусєйн та Лутіи Саід, уражені ідеями секуляризму, необхідністю його зовнішнього прояву та розвитку. Те ж саме стосується Алі Шаараві, чоловіка Худи Шаараві (однієї із перших єгипетських феміністок), і багато інших...
Вищезгаданий Ібрагім-паша, який перебував під впливом правителя Єгипту Мухаммада Алі-паші, ввів реформи у систему освіти у Сирії та Лівані, будучи натхненним тим, як пройшли подібні реформи в Єгипті, запозичені у Франції. Ця обставина надала золотий шанс для місіонерів брати участь у реформах системи освіти у Шамі.
Була проведена величезна відмінність у підходах між розвитком світської та релігійної освіти всередині Османської Держави. Релігійною освітою почали нехтувати, школи та університети по вивченню Корану та фундаментальних ісламських наук, такі як аль-Азхар, Зейтуна та Хасар, почали втрачати свої позиції в освіті. У той же самий час для студентів, які повернулись із навчання з-за кордону, надавались широкі можливості та посади у державних закладах, тому що лише вони мали спеціалізовану освіту, яка робила їх компетентними адміністративними співпрацівниками, що відповідали вимогам сучасності. У часи хєдіва (правителя Єгипту) Ісмаїла у 1872 р. був виданий спеціальний наказ, який проголошував про реформи у системі освіти всередині університету аль-Азхар, у пункті «б» якого говорилось: «Викладання аль-Азхаром наук повинно обмежуватись одинадцятьма предметами: Фікх, Усуль ад-Дін, Таухід, Хадіс, Тафсір, граматика, синтаксис, тлумачення змісту слів, аль-Баян, аль-Баді та логіка».
З того часу почались нападки безбожного світу світськості на ісламські землі. Система освіти була обрана Заходом у якості зброї, закликаної зруйнувати фортецю Ісламу зсередини. Нова система освіти почала закликати до орієнталізму, оксіденталізму, євангелізації, що руйнували сталі програми навчання. Потом почалась популяризація ідеї відокремлення релігії від життя, брехливо пов’язуючи її зі словом «наука» при тому, що такий підхід повністю суперечив ісламські акиді. Захід сильно обдурив ісламський світ, коли запровадив для позначення «світськості» арабське слово «ільманія» від слова «ільм» — наука. Саме слово «світськість» (в арабському варіанті — «науковість») стало заміною англійському слову «секуляризм», яке у своєму англійському значенні ніяким чином не перетинається зі змістом «наука», а є терміном,що відображає світоглядний західний погляд на появу людини, життя та всесвіту.
Численні ісламські земної потрапили до рук західних держав після падіння Халіфату; у той же час Захід побачив, наскільки відрізняється його проект від проекту Умми. Ненависть та злоба, що гризли Захід зсередини, відносились насправді до Ісламу. І тому колонізатор почав наносити сильніші удари по ісламській просвіті. На конференції місіонерів у Единбурзі у 1910 році комісія, яка відповідала за роботу шкіл місіонерів, заявила: «Посли крупних держав у столиці османського султана погодились між собою у тому,що середня освіта у коледжах, створена європейцями, вплинула на рішення близькосхідного питання і, швидше усього, вплинуло на спільну роботу , проведену усіма державами Європи...».
Що стосується Марокко, то там французький колонізатор напряму втрутився у систему освіти, розцінюючи цю країну як родючу землю, на якій можна посіяти франкофонію через боротьбу з арабською мовою та нав’язування мови французької. Таким чином, жителів Марокко намагались віддалити від їх зв’язку з Ісламом, вирвати його із їх культури та історії.
Генерал Юбєр Ліоте, командуючий колоніальними силами Франції у Марокко, у 1921 році заявив: «Арабська мова є одним із елементів поширення Ісламу, тому що через цю мову вивчається Коран, у той час як наш вимагає поширення мови берберів, який знаходиться за межами ісламської риторики».
Вторгнення у Марокко носило як культурний, так і мовний характер, бажаючи покінчити з Ісламом. Французька мова повинна була стати не просто мовою навчання, а мовою ідеології, яка б пов’язала місцевих мусульман з Францією, розмивши їх ідентичність та приналежність. Це підтверджують слова Жоржа Арді, який керував освітою у Марокко у часи колонізації країни, сказавши: «Що стосується загальних дисциплін, які охоплять прикладну освіту, то вони, звичайно ж, будуть вестись на французькій мові, через яку ми зможемо прив’язати наших студентів до Франції. Історія повинна викладатись їм так, щоб у них з’явилась думка про велич Франції».
В Алжирі на одній із доповідей перед бюджетним комітетом у 1847 році вищезгаданий Жорж Арді заявив: «Ми залишили школи утопаючими та розколотими. Ми погасили світло навколо себе, тобто ми замінили ісламське суспільство на суспільство іще більш варварське та у невігластві, аніж воно було до того, як дізналось про нас».
До французької окупації Алжиру у країні панувала релігійна освіта на арабській мові, як про це заявив Дєші — французький чиновник, відповідальний за загальну освіту в Алжирі, сказавши: «Школи Алжиру та міст всередині країни і навіть серед багатьох племен були добре оснащені та наповнені рукописами. У самому місті Алжир (столиця однойменної країни) були побудовані школи при кожній мечеті... Освіта була безкоштовна, а викладачі отримували зарплату із фонду мечеті. Серед викладацького складу були і ті, хто навчав грамоті арабські племена...».
Окупаційні сили зачинили багато шкіл та вигнали звідти викладачів у боротьбі проти арабської мови. Їх метою було привести наступне покоління мусульман цих країн до невігластва. Були видані закони, які забороняли відкриття шкіл на арабській мові, як і обмежена робота шкіл по вивченню Корану у контексті злиття світської та релігійної освіти з наступним витісненням релігійної. Колонізатор використав усі можливості заради своєї політики і зміг вивести ціле покоління діячів, віруючих у те, що їх батьківщиною є Франція. До числу таких людей відносяться Саід ель-Фассі, Рабіа ез-Зєнаті, Фархат Аббас та інші, які поширювали західну просвіту, засуджували свою Умму та приєднувались до європейської культури через політику освіти.
У Тунісі французькі викладачі взагалі стали першопрохідцями у цій області, підкреслюючи переваги західної культури та бажаючи вивести нове покоління тунісців, що наслідують європейців та заперечують спадщину Умми, яке їм представляли як фанатизм. Європі вдалось реалізувати у Тунісі свій колоніальний проект по вирощуванню послідовників франкофонії , і, нарешті решт, Туніс став прогулянковим парком для Франції серед її інших колоній. Про це відкрито та без усіляких натяків говорив французький сходознавець Джуд Фарвєй, що заявив: «Ми повинні використати усі засоби, що є у нашому розпорядженні, для боротьби з арабською мовою та Ісламом».
Коли Бургіба став президентом Тунісу внаслідок уявного звільнення країни, то він став відкрито нав’язувати секуляризм у систему освіти та атакувати ісламську ідентичність серед молоді, як про це говорилось у журналі «Аль-Ахваль Шахсія», що видавався у той час, Бургіба узяв прикладом героїзму для себе Мустафу Кемаля. Він бажав змінити програми навчання у державних школах, наповнивши їх ненавистю до Ісламу, до його історії та культури, як і повною прихильністю та захопленням, що доходило до ступеня освячення, по відношенню до Європи, її історії та культури... Що ж стосується університету Зейтуна, який вважається першим університетом в історії ісламського світу, то його Бургіба атакував одразу ж, зробивши це своїм першим «досягненням»: він зачинив університет та конфіскував його майно, з якого той отримував фінансування, чим були, по більшій мірі, вакуфні землі. Студенти університету були розігнані, а викладання зупинилось під приводом об’єднання учбових програм. У 1965 році світло знань Зейтуни, що освітлювало увесь світ, остаточно згасло.
Ось так Захід наніс удар, використовуючи учбові програми, що мали величезну роль у справі руйнування Османського Халіфату та контролювання розумів нового покоління мусульман після того, як вони вже втратили державу. Такими шляхами Захід прагнув відокремити мусульман від їх акиди та збити Ісламську Умму з її ідеї та культури... Мабуть, найбільш правдивими і словами стануть строки одного індійського мусульманина, який сказав:
«Колонізатор більш розумний, аніж фараон, що використав політику вбивства дітей,
що не відкрив не відкрив для них школи та інститути,
щоб їх вбивали непомітно,
як це зробили колонізатори».
Спеціально для Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Нісрін Бузафірі
20 Джумада аль-уля 1438 р.х.
17.02.2017 р.
