Значення слів «правитель» (аль-хакім), «винесення рішень» (аль-хакімія), «панування» (ас-сіяда), «правління» (аль-хукм), «суддівство» (аль-када) та їх взаємозв’язок одного з одним

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Арабські слова бувають: лексичною одиницею значення (хакика лугавія), шаріатською одиницею значення (хакика шарія) та обумовленою одиницею значення (хакика урфія).

Лексична одиниця значення (хакика лугавія) — це будь-яке слово,що використовується, значення якому було визначено у самій мові; також сюди відносяться слова, значення яким було дано в арабській мові, тобто це слова, в які мовознавці заклали певні змісти при позначенні чого-небудь.

Шаріатська одиниця значення (хакика шарія) — це будь-яке слово, що використовується, значення якому було дано у Шаріаті. Іншими словами, це будь-які слова, значення яких із лінгвістичного змінили на інше, і це було зроблено для того, щоб Шаріат міг використовувати їх на свій розсуд.

Обумовлена одиниця значення (хакика урфія) — це будь слово, що використовується, значення якому дано з урахуванням мовного використання, тобто це слово, яке почали використовувати дещо в іншому мовному значенні, аніж воно було на початку. У результаті перше значення перестало використовуватись і вийшло із вжитку, проте людьми стало використовуватись друге значення. Наприклад, слово «дабба» на початку означало усе. що пересувається по поверхні землі (людина, тварини), потім це слово почали застосовувати лише до тварин; те ж саме сталося зі словом «гаіт» (низовинна місцевість) — це слово з часом почали використовувати для позначення продукту життєдіяльності людини.

Що стосується термінів, пов’язаних з науками, промисловістю та діями, то це — приватні, обумовлені значення серед фахівців якої-небудь галузі.

Наше невелике дослідження буде присвячено не приватним значенням фахівців а тому, що було згадано вище; також ми спробуємо максимально можливо роз’яснити зв’язки між ними.

Перше: правитель (аль-хакім) — це той, хто володіє правом винесення рішень відносно вчинків людей та речей, пов’язаних з ними. Варто відзначити, що тут не мається на увазі правитель, який володіє владою у держав та втілює закони над людьми.

Враховуючи сказане, виникає питання — хто є правителем (аль-хакім): Аллах чи людина? Іншими словами, Шаріат займається винесенням рішень чи розум?

Під винесенням рішень мається на увазі визначення позиції людини відносно якої-небудь дії: «здійснити», «залишити», або «що вибрати — здійснення чи залишення?». Також сюди відноситься визначення позиції людини відносно речей, пов’язаних з вчинками: «використати їх?», «залишити їх?», «що вибрати — використання чи залишення?». Визначення позиції людини з цієї точки зору залежить від її погляду на речі: красива вона чи потворна. Виникає питання: право на оцінку краси та потворності речі належить розуму чи Шаріату?

Треба враховувати, що винесення рішень відносно вчинків та речей може відбуватись з трьох площин:

1) з точки зору їх реальності, тобто сутності;

2) з точки зору їх відповідності або відторгнення природі людини;

3) з точки зору винагороди або покарання, похвали або докору.

Говорячи про винесення рішень з точки зору їх реальності та відповідності природі людини, тут роль відводиться самій людині, тобто її розуму, а не Шаріату. Наприклад, розум виносить рішення про те, що знання — це красиво, а невігластво — це потворно; багатство — це добре, а бідність — погано; порятунок утопленика — це добре, а забрати несправедливо чуже майно — це погано; солодкість — приємно, а гіркота — неприємно. Усе це повертається до реальності речей, які людина відчуває, познає розумом, або ж повертається до природи людини, де також використовується розум.

Що стосується винесення рішень з точки зору похвали або докору у цьому світі та винагороди або покарання (саваб, ікаб) у Наступному, то тут ніхто не здатен винести рішення, окрім Аллаха. Наприклад, що віра — це добре, а невір’я — погано, підкорення Аллаху — добре, а непослух — погано. Обман та хитрість під час війни — добре, а обман людей у мирний час — погано. Причина у тому, що розум складається із наступних чинників: відчуття, наявності реальності, попередньої інформації та здорового мозку, що вказує на його обмеженість в функціональності та обмеженість лише матеріальними речами. Відчуття є складовою частиною розуму, і якщо людна не відчуває яку-небудь річ, то розум не здатен дати їй оцінку. Несправедливість з точки зору похвали або докору не підпадає під відчуття органів почуттів, навіть якщо людина своєю природою відкидає несправедливість. Одних лише відчуттів недосить для розуму у винесенні рішень відносно таких речей; необхідно їх відчувати, щоб бути упевненим у правильності свого рішення.

Висновок: не дозволяється розуму виносити рішення на ті вчинки та речі, які не підпадають під відчуття її органів почуттів.

Друге: не дозволяється видавати рішення про похвалу або докір, ґрунтуючись на схильностях та забаганках людини, тому що людина при винесенні рішень буде враховувати, що відповідає її бажанням та пристрастям, а що — ні. Може відбуватись так, що те, за що треба докорити, стане заохочуваним: перелюбство, гомосексуалізм, поклоніння людям, несправедливість людей. А ті, що заохочуване, може стати засуджуваним: вбивство ворога, говорити правду в обличчя тирана, що він — тиран. Іще однією причиною заборонності винесення рішень розумом є те, що рішення будуть відрізнятись одне від іншого зі зміненням часу та від людини до людини. Реальність показує, що сьогодні людина одну річ вважає красивою, а завтра вона у її очах вже потворна, і немає постійності у цьому.

У зв’язку з цим є обов’язковим, щоб тим, хто виносить рішення на вчинки та речі, зв’язані з ними, був лише Аллах, тому що керуючим бажаннями людей може бути лише Шаріат, а не розум. Це з точки зору розумного доказу.

З точки зору шаріатського доказу ми бачимо, як Шаріат наказує слідувати Посланцю ﷺ, засуджуючи слідування пристрастям та тому, що суперечить шляху Посланця ﷺ. Тому хорошим є лише те, що порахував хорошим Шаріат, і поганим є лише те, що він розцінив поганим, адже лише Шаріат здатен виносити постанови відносно:

— речей з точки зору їх дозволеності (халяль) та заборонності (харам);

— вчинків людей з точки зору критеріїв ваджиб (обов’язковість), харам (заборонність), мандуб (бажаність), макрух (небажаність), мубах (дозволеність).

Виходячи із вищесказаного, ми повинні слідувати за Шаріатом та обмежуватись у своїх вчинках та використанні речей, зв’язаних з ними, лише законами Аллаха. Сказав Всевишній Аллах:

إِنَّآ أَنزَلۡنَا ٱلتَّوۡرَىٰةَ فِيهَا هُدٗى وَنُورٞۚ يَحۡكُمُ بِهَا ٱلنَّبِيُّونَ ٱلَّذِينَ أَسۡلَمُواْ لِلَّذِينَ هَادُواْ وَٱلرَّبَّٰنِيُّونَ وَٱلۡأَحۡبَارُ بِمَا ٱسۡتُحۡفِظُواْ مِن كِتَٰبِ ٱللَّهِ وَكَانُواْ عَلَيۡهِ شُهَدَآءَۚ فَلَا تَخۡشَوُاْ ٱلنَّاسَ وَٱخۡشَوۡنِ وَلَا تَشۡتَرُواْ بِ‍َٔايَٰتِي ثَمَنٗا قَلِيلٗاۚ وَمَن لَّمۡ يَحۡكُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡكَٰفِرُونَ ٤٤ وَكَتَبۡنَا عَلَيۡهِمۡ فِيهَآ أَنَّ ٱلنَّفۡسَ بِٱلنَّفۡسِ وَٱلۡعَيۡنَ بِٱلۡعَيۡنِ وَٱلۡأَنفَ بِٱلۡأَنفِ وَٱلۡأُذُنَ بِٱلۡأُذُنِ وَٱلسِّنَّ بِٱلسِّنِّ وَٱلۡجُرُوحَ قِصَاصٞۚ فَمَن تَصَدَّقَ بِهِۦ فَهُوَ كَفَّارَةٞ لَّهُۥۚ وَمَن لَّمۡ يَحۡكُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلظَّٰلِمُونَ ٤٥ وَقَفَّيۡنَا عَلَىٰٓ ءَاثَٰرِهِم بِعِيسَى ٱبۡنِ مَرۡيَمَ مُصَدِّقٗا لِّمَا بَيۡنَ يَدَيۡهِ مِنَ ٱلتَّوۡرَىٰةِۖ وَءَاتَيۡنَٰهُ ٱلۡإِنجِيلَ فِيهِ هُدٗى وَنُورٞ وَمُصَدِّقٗا لِّمَا بَيۡنَ يَدَيۡهِ مِنَ ٱلتَّوۡرَىٰةِ وَهُدٗى وَمَوۡعِظَةٗ لِّلۡمُتَّقِينَ ٤٦وَلۡيَحۡكُمۡ أَهۡلُ ٱلۡإِنجِيلِ بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ فِيهِۚ وَمَن لَّمۡ يَحۡكُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ فَأُوْلَٰٓئِكَ هُمُ ٱلۡفَٰسِقُونَ ٤٧ وَأَنزَلۡنَآ إِلَيۡكَ ٱلۡكِتَٰبَ بِٱلۡحَقِّ مُصَدِّقٗا لِّمَا بَيۡنَ يَدَيۡهِ مِنَ ٱلۡكِتَٰبِ وَمُهَيۡمِنًا عَلَيۡهِۖ فَٱحۡكُم بَيۡنَهُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُۖ وَلَا تَتَّبِعۡ أَهۡوَآءَهُمۡ عَمَّا جَآءَكَ مِنَ ٱلۡحَقِّۚ لِكُلّٖ جَعَلۡنَا مِنكُمۡ شِرۡعَةٗ وَمِنۡهَاجٗاۚ وَلَوۡ شَآءَ ٱللَّهُ لَجَعَلَكُمۡ أُمَّةٗ وَٰحِدَةٗ وَلَٰكِن لِّيَبۡلُوَكُمۡ فِي مَآ ءَاتَىٰكُمۡۖ فَٱسۡتَبِقُواْ ٱلۡخَيۡرَٰتِۚ إِلَى ٱللَّهِ مَرۡجِعُكُمۡ جَمِيعٗا فَيُنَبِّئُكُم بِمَا كُنتُمۡ فِيهِ تَخۡتَلِفُونَ ٤٨ وَأَنِ ٱحۡكُم بَيۡنَهُم بِمَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ وَلَا تَتَّبِعۡ أَهۡوَآءَهُمۡ وَٱحۡذَرۡهُمۡ أَن يَفۡتِنُوكَ عَنۢ بَعۡضِ مَآ أَنزَلَ ٱللَّهُ إِلَيۡكَۖ فَإِن تَوَلَّوۡاْ فَٱعۡلَمۡ أَنَّمَا يُرِيدُ ٱللَّهُ أَن يُصِيبَهُم بِبَعۡضِ ذُنُوبِهِمۡۗ وَإِنَّ كَثِيرٗا مِّنَ ٱلنَّاسِ لَفَٰسِقُونَ ٤٩ أَفَحُكۡمَ ٱلۡجَٰهِلِيَّةِ يَبۡغُونَۚ وَمَنۡ أَحۡسَنُ مِنَ ٱللَّهِ حُكۡمٗا لِّقَوۡمٖ يُوقِنُونَ

«Ми ниспослали Таурат (Тору), у якій міститься вірне керівництво та світло. Пророки, які підкорилися, виносили по ньому рішення для тих, хто сповідував іудаїзм. Раввіни та первосвященики вчиняли таким же чином згідно з тим, що їм було доручено зберегти із Писання Аллаха. Вони свідчили про нього. Не бійтесь же людей, а бійтесь Мене, і не продавайте Мої знамення за жалюгідну ціну. Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є невіруючими. Ми приписали їм у ньому: душа — за душу, око — за око, ніс — за ніс, вухо — за вухо, зуб — за зуб, а за рани — відплата. Але якщо хто-небудь пожертвує цим, то це стане для нього спокутою. Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є беззаконниками. Услід за ними Ми відправили Ісу (Іісуса), сина Марьям (Марії), з підтвердженням істинності того, що було раніше ниспослано у Таураті (Торі). Ми дарували йому Інджил (Євангеліє), у якому було вірне керівництво та світо, яке підтверджувало те, що раніше було ниспослано у Таураті (Торі). Він був вірним керівництвом та увещеванням для богобоязливих. Нехай люди Інджила (Євангелія) судять згідно тому, що Аллах ниспослав у ньому. Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є нечестивцями. Ми ниспослали тобі Писання з істиною у підтвердження колишніх Писань, і для того, щоб воно оберігало їх (або свідчило про них; або піднеслось над ними). Суди ж їх згідно тому, що ниспослав Аллах, і не потурай їх бажанням, ухиляючись від істини, що явилась тобі. Кожному із вас Ми встановили закон і шлях. Якщо б Аллах побажав, то зробив би вас однією общиною, проте він розділив вас, щоб випробувати вас тим, що Він дарував вам. Змагайтесь же у добрих справах. Усім вам доведеться повернутись до Аллаху, і Він повідає вам про те, у чому ви розходились у думках. Суди між ними згідно тому, що ниспослав Аллах, не потурай їх бажанням і стережись їх, щоб вони не відвернули тебе від частини того, що ниспослав тобі Аллах. Якщо ж вони відвернуться, то знай, що Аллах бажає покарати їх за деякі із їх гріхів. Воістину, багато людей є нечестивцями. Невже вони шукають суду часів невігластва? Чиї рішення можуть бути краще рішень Аллаха для людей переконаних?» (5:44–50).

Виходячи із цих аятів та до них подібних, Абу-ль-Аля Маудуді (р.х.) вивів термін «винесення рішень» (хакіміййя), і у цьому за ним послідував Сейід Кутб (р.х.).

«Винесення рішень в Ісламі — це законотворчий процес, де головування належить лише Аллаху. Саме Він видає постанови про дозволеність та заборону. Він встановлює кордони пізнання Його сутності, Всесвіту, життя, людини. Він — Той, Хто зобов’язує підкорятись Йому, керуватись Його наказами та заборонами. Саме Він зробив Іслам, його світогляд, його закони основою у житті людей» (із книги Хасана аль-Хассасана «Винесення рішень на вагах ісламської думки» (Аль-Хакіміййя фі аль-фікрі аль-ісламій) стор. 75).

На 70 стор. цієї ж книги автор пише: «Немає сумніву у тому, що у питанні винесення рішень закладений ідеологічний момент, зрозуміти який може навіть той, хто хоч трохи міркує над шаріатськими текстами, що стверджують про наявність божественних якостей у тому,хто виносить рішення. Зміст усього цього зводиться до тези про Божественну законотворчість. Саме це мали на увазі вчені у книгах по фікху, коли говорили: «Правитель (аль-хакім) — це Аллах». Мухаммад Абу Захра (р.х.) говорить: «Більшість вчених, точніше — усі мусульмани, зійшлись на тому, що правителем (аль-хакім) в Ісламі є Аллах». Іншими словами, немає розбіжності між мусульманами у тому, що єдиним законодавцем є Аллах. Він визначає, що є хорошим, а що поганим у вчинках людей і з приводу речей, зв’язаних з ними, а від людей вимагається лише підкорення Йому, Єдиному у цьому, і дотримання Його Шаріату».

Аллах — це Правитель (аль-хакім), тобто Законодавець, Який не прислухається до волі індивіда або народу, а керує нею. Тому бажання індивіда або людей повинні регулюватись наказами та заборонами Аллаха; при цьому людина не має права суперечити хоч у чомусь цьому. Також і Умма у цілому не може вчиняти згідно своїм забаганкам, навпаки, управління над нею повинно відбуватись згідно наказам та заборонам Аллаха. Всевишній Аллах сказав:

يَٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُوٓاْ أَطِيعُواْ ٱللَّهَ وَأَطِيعُواْ ٱلرَّسُولَ وَأُوْلِي ٱلۡأَمۡرِ مِنكُمۡۖ فَإِن تَنَٰزَعۡتُمۡ فِي شَيۡءٖ فَرُدُّوهُ إِلَى ٱللَّهِ وَٱلرَّسُولِ إِن كُنتُمۡ تُؤۡمِنُونَ بِٱللَّهِ وَٱلۡيَوۡمِ ٱلۡأٓخِرِۚ ذَٰلِكَ خَيۡرٞ وَأَحۡسَنُ تَأۡوِيلًا ٥٩ أَلَمۡ تَرَ إِلَى ٱلَّذِينَ يَزۡعُمُونَ أَنَّهُمۡ ءَامَنُواْ بِمَآ أُنزِلَ إِلَيۡكَ وَمَآ أُنزِلَ مِن قَبۡلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوٓاْ إِلَى ٱلطَّٰغُوتِ وَقَدۡ أُمِرُوٓاْ أَن يَكۡفُرُواْ بِهِۦۖ وَيُرِيدُ ٱلشَّيۡطَٰنُ أَن يُضِلَّهُمۡ ضَلَٰلَۢا بَعِيدٗا

«О ті, які увірували! Підкоряйтесь Аллаху, підкоряйтесь Посланцю та володарям впливу серед вас. Якщо ж ви станете сперечатись про що-небудь, то зверніться з цим до Аллаху та Посланцю, якщо ви вірите в Аллаха та Останній день. Так буде краще та чудовіше по значенню (або по результату; або по винагороді)! Хіба ти не бачив тих, які заявляють, що вони увірували у ниспослане тобі та у ниспослане до тебе, але хочуть звертатись на суд до тагуту, хоча їм наказано не вірувати у нього? Диявол бажає ввести їх у глибоку оману» (4:59,60),

أَلَمۡ تَرَ إِلَى ٱلَّذِينَ يَزۡعُمُونَ أَنَّهُمۡ ءَامَنُواْ بِمَآ أُنزِلَ إِلَيۡكَ وَمَآ أُنزِلَ مِن قَبۡلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوٓاْ إِلَى ٱلطَّٰغُوتِ وَقَدۡ أُمِرُوٓاْ أَن يَكۡفُرُواْ بِهِۦۖ وَيُرِيدُ ٱلشَّيۡطَٰنُ أَن يُضِلَّهُمۡ ضَلَٰلَۢا بَعِيدٗا

«Але ні — клянусь твоїм Господом! — вони не увірують, доки не оберуть тебе суддею в усьому тому, що заплутано між ними, не облишать відчувати у душі утискання від твого рішення і не підкоряться повністю» (4:65).

Під зверненням до Аллаху та Посланцю ﷺ мається на увазі звернутись до законів Шаріату та керуватись ними. В Ісламі головування належить Шаріату, тобто лише за ним зберігається право на видання законів, а не за Уммою або окремими особами.

Поняття «головування належить народу» є західним терміном, який означає, що народ видає закони та визначає систему правління, тобто він сам собі господин. Що стосується мусульман, то у них головування належить лише Шаріату, саме тому зміст слів «головування» (ас-сіяда), «винесення рішень» (аль-хакімія), «правитель» (аль-хакім) будуть означати процес законотворчості відносно вчинків людей та речей, пов’язаних з ними.

Що стосується того, що зазвичай під словом «правитель» мається на увазі той, хто володіє владою, втілює закони, пов’язані зі справами людей, упорядковує їх життя у суспільстві, то це термінологічний зміст. Люди погодились з тим, що таку людину будуть називати правителем (аль-хакім). Слово «правитель» (аль-хакім) у мові означає «здійснення правління». «Правління» (аль-хукм) означає «суддівство» (аль-када). «Суддівство» (аль-када) означає сповіщення про закон Шаріату з наступним обов’язковим його втіленням у життя; при цьому треба пам’ятати, що суддя не є тим, хто зобов’язує кого-небудь виконувати його постанови, навпаки, він — лише той, хто виносить постанову відносно піднятої на розгляд проблеми. Суддя вважається суддею лише після його призначення правителем (аль-хакім); його наділяють повноваженнями вирішувати тяжби серед людей, а в іншому випадку він не зможе скликати судове засідання, і винесені ними рішення не будуть легітимними.

Сама по собі посада судді не може існувати окремо, у межах незалежної служби, навпаки, є такі тяжби між людьми, де наявність халіфа просто необхідна, тоді як правитель (аль-хакім), як володар влади, зобов’язує інших (поліцію) втілити у суспільстві прийняті судом рішення. Окрім виконання судових рішень, поліція іще повинна упорядковувати справи людей та піклуватися про них. Люди обирають правителя, щоб він піклувався про їх справи та упорядковував їх життя за допомогою Шаріату. У більшості випадків під словами «правитель» (аль-хакім), «правління» (аль-хукм) мається на увазі термінологічне значення, і це відповідає змісту аятів, пов’язаних з темами «правління» (аль-хукм) та «правитель» (аль-хакім). Саме слово «правління» (аль-хукм) містить в собі як мовне значення, так і термінологічне. Під правлінням мається на увазі: турбота про справи людей, здійснення їх інтересів, управління їх справами на основі ведення шаріатської політики.

Мовне значення слова «правління» (аль-хукм) означає «суддівство». Це відповідає аятам Корану:

سَمَّٰعُونَ لِلۡكَذِبِ أَكَّٰلُونَ لِلسُّحۡتِۚ فَإِن جَآءُوكَ فَٱحۡكُم بَيۡنَهُمۡ أَوۡ أَعۡرِضۡ عَنۡهُمۡۖ وَإِن تُعۡرِضۡ عَنۡهُمۡ فَلَن يَضُرُّوكَ شَيۡ‍ٔٗاۖ وَإِنۡ حَكَمۡتَ فَٱحۡكُم بَيۡنَهُم بِٱلۡقِسۡطِۚ إِنَّ ٱللَّهَ يُحِبُّ ٱلۡمُقۡسِطِينَ

«Вони охоче вислуховують брехню та пожирають заборонене. Якщо вони являться до тебе, то розсуди їх або ж відвернись від них. Якщо ти відвернешся від них, то вони аніскільки не нашкодять тобі. Але якщо ти винесеш рішення, то суди їх безпристрасно. Воістину, Аллах любить безпристрасних» (5:42).

Також варто відзначити, що коли суддя входить на судове засідання, ніхто не говорить, що увійшов правитель, і після винесення ним судового рішення говориться, що суддя постановив. Само рішення буде рішенням судді, а не рішенням правителя, тому треба розуміти, що суддя — це не правитель. Проте неможна упускати із виду той момент, що сам правитель може виступати у ролі судді, тому що в основі він займається турботою про справи суспільства та втіленням Шаріату.

У термінологічному значенні слова «правитель» (аль-хакім), «малік» (аль-малік), «султан» (ас-султан) мають одне значення: влада, яка втілює закони. Правитель (аль-хакім) — це султан, наділений повноваженнями наказувати та забороняти, він наділений зобов’язанням піклуватись про справи людей за допомогою Шаріату. Саме правитель має право призначати суддів, викладачів, лікарів, військових, поліцейських і т.п., у кожного із яких — свій рід обов’язків. Наприклад, суддя вирішує тяжби, вчитель навчає, лікар лікує, військовий стоїть на варті держави та поширює релігію, поліція стоїть на варті порядку всередині держави, береже людей від грабіжників, розбійників, заколотників і т.п. Правитель наділений повноваженнями втілювати шаріатські закони над людьми, саме він є «володарем влади», про якого згадано у Корані:

يَٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُوٓاْ أَطِيعُواْ ٱللَّهَ وَأَطِيعُواْ ٱلرَّسُولَ وَأُوْلِي ٱلۡأَمۡرِ مِنكُمۡۖ فَإِن تَنَٰزَعۡتُمۡ فِي شَيۡءٖ فَرُدُّوهُ إِلَى ٱللَّهِ وَٱلرَّسُولِ إِن كُنتُمۡ تُؤۡمِنُونَ بِٱللَّهِ وَٱلۡيَوۡمِ ٱلۡأٓخِرِۚ ذَٰلِكَ خَيۡرٞ وَأَحۡسَنُ تَأۡوِيلًا

«О ті, які увірували! Підкоряйтесь Аллаху, підкоряйтесь Посланцю та володарям впливу серед вас. Якщо ж ви станете сперечатись про що-небудь, то зверніться з цим Аллаху та Посланцю, якщо ви вірите в Аллаха та Останній день. Так буде краще та чудовіше по значенню (або по результату; або по винагороді)!» (4:59).

Таке ж розуміння (правитель втілює закони) було у племені Бану Амір ібн Саса, коли Посланець ﷺ закликав їх до Аллаху та ознайомив зі своєю справою, і тоді вони поставили умову, що після смерті Посланця ﷺ влада повинні перейти до них, а що він їм відповів:

اَلْأَمْرُ لِلَّهِ يَضَعُهُ حَيْثُ يَشَاءُ

«Справа належить Аллаху, і Він довіряє її, кому забажає».

У цих словах — явна вказівка на те, що в Ісламі немає переваг у одного мусульманина перед іншим тільки через те, що перший володіє якимось відмінними якостями, походить із шляхетного роду, має вищу освіту, має солідний вигляд і т.д., навпаки, кожен мусульманин — повнолітній, розумний, справедливий, здатний керувати — має право балотуватись на пост халіфа. Задача халіфа як правителя полягає у турботі про справи людей як всередині держави, так і за її межами, оберігати їх життя, честь та майно, і усе це повинно відбуватись на основі Корану та Сунни; також окрім усього цього він повинен контролювати втілення усіх законів Шаріату.

Посланець Аллаха ﷺ сам був правителем, керував справами людей, він призначав заміст себе заступників, коли вирушав у військові походи, призначав валіїв (губернаторів), суддів, збирачів податків, відповідальних за розподіл води, оцінщиків кількості плодів у садах, відповідальних за Байт уль-Маль і т.д. Усе це є доказом того, що Шаріат надав право керувати людьми халіфу та тим, кого він призначив.

Виходячи із усього вищесказаного стає зрозумілим, що лише халіф (і ніхто інший) має право займатись справами правління, судочинства, управління інтересами держави, турботою про справи людей. Причина цього у тому, що усе це — прерогатива правителя, яка надана йому Шаріатом. Повторюсь іще раз, що політика — це турбота про справи людей, здійснення їх інтересів підтримання справедливості між людьми згідно з їх ідеологією, з їх поглядом на життя, з їх образом життя. Тому халіфу дається присяга з боку народу, йому надається влада з боку Шаріату. Також політика — це мистецтво можливого з тієї точки зору, що вона взаємодіє з тим, що може бути здійсненим у реальності із більш кращих способів та методів для турботи про справи людей, для здійснення їх інтересів та збереження держави від ворога, але при цьому способи та методи не повинні суперечити законам Шаріату.

وَقَالَ ٱلَّذِي ٱشۡتَرَىٰهُ مِن مِّصۡرَ لِٱمۡرَأَتِهِۦٓ أَكۡرِمِي مَثۡوَىٰهُ عَسَىٰٓ أَن يَنفَعَنَآ أَوۡ نَتَّخِذَهُۥ وَلَدٗاۚ وَكَذَٰلِكَ مَكَّنَّا لِيُوسُفَ فِي ٱلۡأَرۡضِ وَلِنُعَلِّمَهُۥ مِن تَأۡوِيلِ ٱلۡأَحَادِيثِۚ وَٱللَّهُ غَالِبٌ عَلَىٰٓ أَمۡرِهِۦ وَلَٰكِنَّ أَكۡثَرَ ٱلنَّاسِ لَا يَعۡلَمُونَ

«Аллах владний вершити Свої справи, проте більшість людей не знає про це» (12:21).

Джерела:

1) Коран.

2) «Проект конституції», 1 том.

3) «Ісламська особистість», 3 том.

4) «Система правління в Ісламі».

5) «Винесення рішень на вагах ісламської думки».


Спеціально для радіо Центрального інформаційного офісу Хізб ут-Тахрір
Ібрахім Саляма
7 Сафара 1439 р.х.
27.10.2017 р.