Інтерв’ю з Асадом Мансуром на тему щодо Хізб ут-Тахрір і заклик. 1 ч.

Статті
Інструменти
Друкарня
  • Маленький Менше Середній Більше Великий
  • Default Helvetica Segoe Georgia Times

Ми публікуємо першу частину інтерв’ю з Асадом Мансуром, автором книг «Політичний вакуум на міжнародній арені» і «Сунна — це джерело міркування, політики і законодавства, такої ж, як і Коран», опублікованих видавництвом «KöklüDeğişim» («Корінне змінення»). Темою інтерв’ю був Хізб ут-Тахрір і заклик:

— По нашим спостереженням, Ви близько цікавитесь політичними і поточними справами в Туреччині. Ви ведете рубрику «Питання і відповіді», а також публікуєте політичні аналізи. До того ж, володієте турецькою мовою. У чому причина Вашого інтересу до Туреччини? Ми б хотіли розповісти про Вас своїм читачам, тому давайте Ви для початку розповісте трохи про себе?!

Я народився у палестинському містечку Аззун на Західному березі, до півночі від Єрусалиму. Там же у 1974 році я закінчив чоловічу гімназію. Вже з 8 років я почав цікавитись політикою, ідеями, сірою, історією і фікхом. Іще у початкові школі я ділився пізнаннями зі своїми ровесниками. Я надавав великого значення читанню і заучуванню Корану. Це було так тому, що мій батько і деякі із моїх родичів були членами Хізб ут-Тахрір. Це було благословенням і благодаттю Аллаха для мене і них.

Вони приєднались до Хізбу у перші роки створення цієї партії, несли заклик до Ісламу, постійно читали Коран, говорили про сіру Посланця Аллаха (с.а.с), історію і політику, розповідали славетну історію Османської Держави, стежили за політичним подіями і аналізували їх. Вони вели політичну боротьбу проти колонізаторів і зв’язаних з ними тиранів-правителів. Вони піддавались арештам з боку урядів і опинялись у катівнях тюрем. Але як тільки їх звільняли звідти, вони невпинно і з великою мужністю продовжували свою боротьбу, ставлячи Аллаха, Його Посланця (с.а.с.), і боротьбу за Його релігію вище своїх життів, дружин, дітей і майна.

Роки мого життя проходили, бачачи усе це. Я виріс у цій атмосфері і оточенні — в оточенні вчених, знавців, політиків, мислителів, хоробрих і відданих своїй справі чоловіків. Я ніколи не відокремлювався від кола батька і його друзів, хоча я і був малий, але я завжди відвідував їх зібрання. Пам’ятаю, у 1968-1969 роках згадувалась діяльність Хізб ут-Тахрір в Туреччині. Я завжди читав публікації Хізб ут-Тахрір.

А вони не приймали ідеї расизму і націоналізму і навіть вели активну боротьбу проти арабських націоналістів. Вони ніколи не робили відмінності між турками, курдами, персами, арабами і т.д.,відстоюючи гасло «Усі мусульмани — брати». Вони завзято боролись проти членів націоналістичної партії «Баас», яка була правлячою партією у Сирії і Іраку у ті часи, а також проти націоналістичних прибічників Гамаля Абдель Насера в Єгипті і членів арабського націоналістичного руху. Я теж відстоював їх ідеї у школі і вів дебати по ним. Наприклад, на уроках історії у другому касі середньої школи була тема про Туреччину.

У книзі по історії, виданої британцями, високо хвалили Мустафу Кемаля, який зруйнував Халіфат. У ній очорняли Османську Державу і писали, що вона експлуатувала і пригноблювала арабів. Поки вчитель-націоналіст пояснював цю брехню на уроці, я доводив учням, що це є брехнею. Я повідомив їм, що Османська Держава була і нашою Ісламською Державою, що вона ніколи не була колоніальною і що ця держава ставилась до усіх мусульман однаково.

До того ж, деяких із моїх літніх родичів були солдатами османської армії і розповідали про свою участь в джихаді і про те, як проходили битви. Вони вихваляли справедливість халіфа Абдульхаміда. Один із моїх родичів, одружений на турчанці, навіть став свідком зрадництва Мустафи Кемаля, коли той здав Палестину британцям. Він розповідав нам, як Мустафа Кемаль, зібравши турецьку армію у місцевості неподалік від міста Наблус, розташованого у 24 кілометрах від нашого містечка, сказав їм: «Покидаємо цю місцевість і повертаємось в Анатолію». Мій дід народився у 1900 році, очолював місто, розбирався у політиці, хвалив османів і говорив, що решта усіх інших систем були корумповані і підступні.

Я читав що Туреччина, 99 відсотків населення якої було мусульманським, була останнім центром Халіфату. Невіруючі та їх союзники доклали зусиль, щоб вирвати цей народ із його благородної історії і культури і дистанціювати його від своєї релігії. Незважаючи на те, що їм вдалось добитись політичного і ідейного відхилення, народ залишився твердо прихильним своїй релігії. Я зрозумів, що у цих людей була здатність пробудитись і знов повернути Халіфат. Звідси у мене сильно виріс інтерес до Туреччини. Після завершення середньої школи я приїхав у Туреччину для отримання вищої освіти.

Приїхавши у Стамбул, я направився по заздалегідь взятій адресі до свого співвітчизника, який вивчав медицину у місті Джеррахпаша. Як тільки ми увійшли туди, де вони проживали, вони запропонували обід, і під час спілкування зрозуміли по моїм словам, що я із Хізб ут-Тахрір, і спитали про це напряму. Потім вони познайомили мене з сусідами, які також були із Хізба. З цього почалась моя активна діяльність у Туреччині.

— Ви сказали, що були в Туреччині. У цей період у Вас були зустрічі з багатьма представниками різноманітних кіл, відомими як вчені, академіки і лідери думок. Як ці кола підходили до обговорення теми Халіфату і як підходять сьогодні? Які трапились змінення?

Так, ми зустрічались з багатьма вченими, академіками, лідерами громадської думки, письменниками, журналістами, міністрами, членами парламенту і політичними партіями в усіх областях. Представники ісламської секції зазвичай не говорили про Халіфат, але коли ми говорили про нього, вони не заперечували, і наша промова спричиняла на них вплив.

Деякі говорили: «Насправді, ми пробудились через вас, інакше до цього ми нічого і не знали про це. Ми читали ваші книги, публікації і вражались цим», — але потім виражали побоювання за переслідування з боку режиму.

Ті, хто вів діяльність в ім’я Ісламу окрім нас, зазвичай зачіпали теми про Шаріат і Іслам, не використовуючи слово «Халіфат». Проте вони нічого не говорили про те, як запроваджується Іслам і Шаріат, і залишали неясність у подібних питаннях. Про Іслам і Шаріат вони розповідали, вживаючи загальні вирази. Їх риторика часто була у виді гасел. В цій риториці не було ясності, і було відчуття, ніби ця риторика використовувалась для приходу до влади. Що таке Шаріат, якими є його хукми і системи? Як вони запроваджуються? Розумної правильної відповіді у них не було. Деякі вважали, що застосують Шаріат після приходу до влади демократичним шляхом. Власне кажучи, вони, прийшовши до влади, не принесли і тіні Шаріату на практиці, і навіть навпаки, вони підкорились військовим, підписавши меморандум1 від 28 лютого.

Молодь буда дуже схвильована, але їх енергію витратили марно. Вони говорили: «Ми такі ж, як і ви, але ми не можемо робити те ж саме. Демократичний шлях більш надійний. Ми працюємо у тіні як працюють євреї!». Загнані у кут, їх лідери вигадували такий виверт: «Насправді, ми хочемо того ж, що і Хізб ут-Тахрір, але ми говоримо на мові птахів». Вони своїм молодим послідовникам, враженими нашими словами, говорили: «Ми — зламані танки, ворог атакує нас. А ви — істинні танки, які ми ховаємо за собою, щоб Шаріат принесли ви». Коли ж наш вплив на молодь зростав, вони почали брати з них клятву, щоб ці молоді люди не відкололись від них. У той же час вони випустили циркуляр,який забороняє будь-які контакти з Хізб ут-Тахрір. Незважаючи на це, Хізб ут-Тахрір спричинив вплив на них та інших мусульман.

Мусульмани угледіли нову стадію, досвід, і тепер вони стали більш свідомими. Вплив Хізб ут-Тахрір приносив свої плоди, і багато мусульман віднині хотіли ясності і прозорості у своїх ідеях, вони стали менш сприйнятливі до порожніх і загальних речей. З цієї причини ісламська система — Халіфат — тепер стала прийнятною для громадської думки. Люди почали вивчати деталі і системи Халіфату. Зокрема, вони сприйняли Ердогана і «Партію справедливості і розвитку» («ПСР») як спробу (досвід, експеримент), із якої вони виносили уроки. Також вони ставились до цього, як до етапу, який доходить кінця перед бажаним Халіфатом. Абсурдним стало вигадувати і висувати черговий новий експеримент. Оскільки виникає питання: невже 18-ти років при владі не вистачає, щоб здійснити заявлене?!

Якщо не було здійснено ніяких кроків до запровадженню Ісламу, а точніше, був лише регрес у цьому відношенні, поширювались усілякі можливі превратності, морально зіпсовані люди дозволяли собі поносити Іслам і хизуватись цим, то говорити про необхідність іще одного етапу для досягнення цілі неприйнятно. Погляньте на усю плачевність ситуації, в яку впала влада, щоб увійти в склад Європейського Союзу! Частина мусульман, яка стежила за тим, що відбувається, відчула себе обдуреною і, а також згадавши слова Хізб ут-Тахрір, почала прагнути до Халіфату. Один за іншим виникали наступного роду питання: «Халіфат… якщо не сьогодні, то коли? А якщо не ти, то хто? Хто, якщо не ти (Ердоган) з наявними у тебе можливостями встановить Халіфат?». Подібні думки повинні були закликати Ердогана до відповіді чи підбадьорити його.

Тут був досягнутий значний прогрес у напрямку Халіфату: громадська думка почала формуватись, зросла пильність, збільшилась кількість людей, які відповідально присвятили себе справі, і, з дозволу Аллаха, очікуються позитивні і плідні результати.

— Чи є у Вас незабутні епізоди і спогади у Ваших діалогах з цим колом осіб, які відобразять атмосферу того періоду? Чи не могли б Ви поділитись ними з нашими читачами?

Наведу декілька прикладів:

У 1979 році мені зустрівся важливий чоловік із «Партії національного порятунку» («MillîSelâmetPartisi», «MSP»). Він був вражений нашим діалогом та ідеями Хізб ут-Тахрір і сказав, що неодмінно познайомить мене з Ербаканом. Відвів мене у штаб-квартиру «MSP». Там було декілька депутатів, колишніх міністрів і керівників. Ербакан на цю зустріч не приїхав, але потім я дізнався, що він якимось чином спостерігав чи слухав нас. Деякі із учасників зустрічі схвалили і підтвердили наші ствердження про те, що Іслам не запровадити демократичним шляхом, беручи участь в управлінні куфром. Хоча деякі із них захищали демократичний шлях, вони заявляли,що їх метою є Іслам, а демократія — це усього лише прикриття.

Ми також зустрілись з деканом одного факультету, він приєднався до нашої справи і прийняв ідею Халіфату. Я пояснив, як ми можемо озвучити своє звернення у парламенті. У цього професора було добрі стосунки з «Партією Вітчизни» («AnavatanPartisi», «ANAP»). Він розповів їм цю ідею, він розмовляв зі 100 із партії «ANAP», щоб здійснити задумане в парламенті. Він був засмучений тим, що жоден із них не погодився внести це на порядок денний в парламенті, і розповів, що зустрічався навіть з Тургутом Озалом, лідером партії і прем’єр-міністром Туреччини. Професор вилаяв його різкими словами. Він сказав мені, що у нього склалось враження про те, що Озал егоїстичний, думає тільки про себе, що його найбільшим бажанням було стати президентом і що він не думає ні про що інше.

Одного разу за п’ять-шість місяців до перевороту у 1980 році ми разом з одним братом розмовляли з професором Гюндюзом Окчюном, міністром закордонних справ в уряді меншості «Народно-республіканської партії» («CumhuriyetHalkPartisi») під головуванням Еджевіта у 1978 році, на тематику щодо внутрішніх і зовнішніх політичних справах; розмова тривала біля години. Він зрозумів, що ми розбираємось у внутрішній і зовнішній політиці, і ми говорили про необхідність виходу із НАТО. Він погодився з нами про те, що від НАТО немає ніякої користі для Туреччини. Окчюн навіть розповів, як на одному із зібрань НАТО він був свідком того, що західні країни віддали перевагу Греції над Туреччиною.

Але коли ми сказали: «Якщо ви це помічаєте, то треба покинути НАТО!», — він відповів: «Ми належимо Заходу, ми не бажаємо з ним поривати!». Вони не хочуть поривати з Заходом і НАТО при тому, що не отримують ніякої вигоди, і їм навіть завдається шкода! Ми вели з ним розмову на ідейному рівні, ми висловлювали спростування секуляризму, на що він відповів: «Ми прийняли секуляризм, ми не відмовимось від нього!». А коли ми сказали: «Але ви — мусульмани, ви не можете приймати секуляризм!», — Окчюн відповів: «Мій батько був ходжою (вчителем релігії)». На тему щодо Халіфату і Хізб ут-Тахрір він сказав: «Хізб ут-Тахрір повинен покласти край діяльності в Туреччині!». Ми ж сказали: «Туреччина — це мусульманська країна. Її населення — мусульмани. Ми скасуємо секуляризм і республіканську систему правління, а потім встановимо Халіфат!».

Багато вчених схвалюють нашу справу відносно Халіфату, але через страх з боку режиму вони побоювались підтримувати нас і вести заклик до Халіфату. При цьому вони також заздрили мужності і самопожертві Хізба. Деякі із них іще живі. Наприклад, покійний Садреттін Юксель сказав, що він зустрічався з Абдулькадімом Заллюмом, покійним аміром Хізба, і брав у нього наші книги. Він дуже хвалив Заллюма і називав його істинним вченим. Коли я запропонував йому вести заклик до Халіфату, він сказав: «На уроках, які я провожу в мечеті Фатіх, я говорю про Халіфат». Вихваляючи Хізб ут-Тахрір, він додав: «Перешкодою для поширення Хізба є націоналізм і патріотизм». Ми запевнили його, що це тимчасове і емоційне явище, що це не може устояти перед нашою ідеєю, а точніше, що цей народ повернеться до своєї суті і буде нести стяг Ісламу, як колись у минулому.

Перебуваючи під вартою в управлінні поліції, я почав обговорювати Халіфат в присутності багатьох поліцейських з комісаром. Він сказав мені: «Цей народ мертвий, чи тобі його воскрешати?!». На що я відповів: «Цей народ не мертвий, його ядро — це акида Ісламу. Ми відродимо в ньому цю акиду, і тоді ви побачите, яким живим народом він буде!». Його помічник сказав мені: «Ти правильно говориш!».

Також покійний Алі Арслан, який написав тафсір Корану і був володарем видавництва, названого його іменем, — я часто зустрічався з ним, коли той писав свій тафсір. Він був знайомий з покійним Абдулькадімом Заллюмом, аміром Хізба, і навіть брав у нього уроки. Одного разу він сказав мені на арабській: «Хізб ут-Тахрір стоїть на істині, і Аллах знає краще!». Також він розповів мені про свої бесіди з Ербаканом про Халіфат.

З деякими людьми, які сьогодні вже обіймають високі пости, ми вели бесіду і намагались роз’яснити свою ідею і справу Халіфату.

Хлопці Хізба провели немалу діяльність. Вони доклали багато зусиль, розповідали нам про свої контакти, і іноді ми ходили на бесіди з ними. Аллах Свідок тому, як багато старань доклали хлопці Хізб ут-Тахрір, щоб відродити ідею Халіфату. Вони до сих пір продовжують робити це з тієї ж серйозністю, без частки відчаю, втоми і під триваючими утисканнями. Їх добрі справи не втрачені і не марні.

— Як Ви оцінюєте точку, до якої прийшли сьогодні політики, які відстоюють ісламські тенденції у 70-их, 80-их і 90-их роках?

У1970-ті роки ісламські почуття були дуже сильні, незалежно від того, скільки існувало суперечок між лівими і правими і анархії. Як правило, ісламісти не брали участь в анархічних акціях, вони продовжували свою політичну роботу. Ми завжди проти анархії і залякувань. Ми вели лише політичну і ідейну боротьбу згідно з тим, як навчив нас цьому Іслам, і ми будемо продовжувати робити це у тому ж дусі, поки не встановимо Халіфат.

Проте було багато таких, хто заявляв про майбутнє Ісламу демократичним шляхом, беручи участь у світському уряді, що у корні суперечило Ісламу. Ми говорили про помилковість цього шляху і що військові не дозволять їм зробити цього. Вони ж відповідали: «Ні, часи переворотів минули, їх більше не буде». Ми говорили, що це іще не кінець, кемалісти можуть нанести удар у будь-яку мить, що в принципі вже проглядалось. Роком пізніше, 12 вересня, трапився переворот. Оскільки кемалісти не опираються на підтримку народу, вони використовують військових, щоб залишатись при владі. Мустафа Кемаль теж вдався до перевороту, оскільки переважна більшість не змирилась з розпадом Халіфату!

Ми відкинули демократичний шлях з точки зору релігії, політики і фактів. Деякі члени партій і депутати, які пішли по цьому шляху, говорили нам: «Не критикуйте нас, ми дізнались про Іслам, Ісламську Державу та ідею Халіфату від вас, ми усі були вражені вашою роботою у 1960-х роках, до цього ми нічого не знали, ми пробудились завдяки вам і почали працювати в ім’я Ісламу. Але ми вибрали цей шлях, тому що він легкий, не небезпечний, а демократія — це лише прикриття. Для вас дуже небезпечно відкрито заявляти про свій метод, але ми усі ідемо до однієї мети». Ми не погоджувались з подібною точкою зору і продовжували розповідати усім про метод Посланця Аллаха (с.а.с.).

Після перевороту 1980 року не було нікого, окрім нас, хто вів свою діяльність в ісламістському сегменті. Ми виступали проти цього перевороту, поширювали листовки, і коли солдати обнародували проект конституції у 1982 році, ми відкинули його з точки зору Ісламу і поширили це у виді прокламації. Ми також поширили ісламську конституцію, видану Хізб ут-Тахрір. Нашумілий Кенан Еврен, який став головою путчистів, а потім президентом, в одному із своїх виступів сказав: «Погляньте ж на це, вони хочуть зробити мене Імамом (халіфом)!».

У 1990-их роках Хізб ут-Тахрір просунувся у своїй роботі, добиваючись хороших результатів і більшого впливу. Іще більше успіхів він досяг у 2000-ні роки. За останні десять років Хізб значно збільшився по кількості і якості. Хвала Аллаху, Хізб ут-Тахрір почав пожинати плоди своїх непосильних трудів. Зараз про Халіфат говорять відкрито, громадська думка про Халіфат формується, і багато мусульман почали закликати до Ісламської Держави.

Ми перенесли багато труднощів і страждань, буди свідками тюремних ув’язнень, заслань, звільнень з роботи і відрахувань із учбових закладів, депортацій, і більше того,ці тиски і судові переслідування усе іще тривають. З 1950-их років члени Хізба постраждали не менше сподвижників Пророка (с.а.с.) — нехай буде задоволений ними за це Аллах. Сьогодні Хізб ут-Тахрір в Туреччині — більш вкорінілий, прийнятний рух, і, отож, усе більше знаходиться людей, схильних приєднатись до справи Халіфату. Наш турецький мусульманський народ зливається воєдино з Хізбом і його справою.

Хізб має грамотне управління, мудро і розумно вирішує проблеми, щиро і обачно веде свій заклик, з повною ідейною і політичною свідомістю бореться за справу,і так триває робота. Це благодать і милость Аллаха. Можна сказати, що Аллах ниспослав милість цій Уммі через Хізб. Хізб ут-Тахрір не зупиняється на досягнутому і не вдовольняється наявним прогресом. Він розвиває свої услюби (підходи), працює над підвищенням ідейного і політичного рівня хлопців і росте до досконалості. Хізб старається, щоб Умма прийняла його керівництво і прагне до встановлення Халіфату за допомогою Умми.

Інші ісламісти були більш схвильованими і повними ентузіазму у минулі роки своєї діяльності, заявляючи, що вони запровадять Іслам демократичним шляхом. Сьогодні ж вони почали приймати демократію і схилятись до секуляризму. Замість того, щоб привести Іслам до влади, вони постарались привести до влади самих себе і в результаті стали правителями. Але їх дії, особливо Ердогана, не мають нічого спільного з Ісламом. Усі вони стверджували, що приведуть до влади Іслам. Тоді ми говорили: «Ні! Таким чином, ви не принесете Ісламу, до влади прийдуть тільки ваші люди, і ви самі застосуєте світську систему!».

Це трапилось з причини того, що вони не були ідеологами і догматами. Ними рухали лише азарт, ентузіазм і бажання. По спливанню короткого періоду часу, коли їм завдавали шкоду, катували або їх шлях затягувався, вони здавались, забували Іслам і ставали демократами під різними приводами і не бачили нічого поганого у практиці секуляризму. Вони не розуміли Іслам глибоко. У них не було ідейної і політичної свідомості, сильної волі, або ж в них була присутня проблема в щирості і відданості. Вони не були настирливими і рішучими. Вони не приймали справу Ісламу і Халіфат як питання життя і смерті. Як сказав Посланець Аллаха (с.а.с.): «Або Аллах дасть перемогу Ісламу і зробить його домінуючим, або я помру на цьому шляху!».

— На адресу Хізб ут-Тахрір висловлюється критика за те, що «минуло півсторіччя, але Хізб не досяг своєї мети». Як би Ви відповіли на дану критику?

Мета полягає у тому, щоб відновити ісламський образ життя і вести світу ісламський дават (заклик). Методом цього є встановлення держави Халіфат.

Для здійснення цього необхідно створити ідеологічну партію (Хізб),яка прийме своєю справою встановлення Халіфату. Першим успіхом є створення такої партії, і цей успіх належить Хізб ут-Тахрір. Доказом цього є 104-ий аят сури «Аль-Імран» і практика Пророка (с.а.с.). Расулюллах (с.а.с.) особисто сформував і організував ідеологічну партію із мусульман, і, б’ючись з силами безбожжя, він зміг встановити Ісламську Державу з її допомогою.

Посланець Аллаха (с.а.с.) — це зразок для подражання. Вчиняти так, як він (с.а.с.) — фард, і не можна відхилятись від його (с.а.с.) методу ані на йоту. Це метод Шаріату і одкровення (вахй) Аллаха, використовувати інший метод неприпустимо і смертельно небезпечно. Перемога може і запізнюватись, бо це у руках Аллаха. Головне — не іти ані на які поступки в ідеях і методі. Хізб не допускав поступок по цим питанням, незважаючи на те, що минуло багато часу, незважаючи на перенесені страждання, муки і труднощі. Це також є успіхом і досягненням!

Інші партії, джамаати і групи, які виступали під стягом Ісламу, пішли на поступки в думках і методах, вступили на демократичний шлях, беручи участь у системі куфру. Вони прийшли до влади, стали президентами, прем’єр-міністрами, міністрами і депутатами, але не привели за собою Іслам до влади і не запровадили його, вони послідували за світською системою і практикували закони куфру.

Хізб ут-Тахрір показав стійкість в ідеї і методі. Він підняв ідейний і політичний рівень Умми, пробудив і підвищив її свідомість, а також добився величезних успіхів у розвитку Умми. Він відродив і поширив ідею Халіфату, сформував громадську думку. Він виховав багато політиків і готових до державної діяльності носіїв заклику, мислителів, заснованих на Ісламі; допоміг багатьом мусульманам стати ісламськими особистостями і у результаті пройшов довгий тернистий шлях. Він викрив плани і зняв маски з агентів колоніальних невірних держав, підірвавши довіру народів до них. Це також відноситься до великих успіхів.

Усе це має велику значущість для досягнення головної мети. Це одні із найважливіших чинників для створення держави. Таким чином, по умовчанню держава встановилось, залишилось тільки її фактичне встановлення. Хізб докладає зусиль і старань, щоб усунути перешкоди і на цьому шляху. Це питання часу з волі Всевишнього Аллаха. Таким чином, Хізб ут-Тахрір успішний у своїй діяльності, він слідує правильним і прямим шляхом; він — як поїзд, який долає великі відстані,не повертає назад, а переходить від станції до станції, завжди продовжуючи свій рух.

Хоча Хізб досі не встановив державу, на його практиці — багато серйозних спроб досягнення цієї мети. Посланець Аллаха (с.а.с.) направлявся Одкровенням. Він (с.а.с.) зв’язувався з десятками представників різноманітних племен, які прибували у Мекку, щоб поговорити з ними про заснування Ісламської Держави і отримати їх підтримку (нусру). З цією метою він (с.а.с.) вирушав у такі місцевості, як Таіф, його (с.а.с.) закидали камінням, але Мухаммад (с.а.с.) не зупинявся на цьому, продовжував свій шлях, і, нарешті, він (с.а.с.) переконав представників із Медини, а пізніше зміг встановити державу за допомогою них і свого представника, якого він направив в Медину — Мусаба ібн Умайра. Хізб робить те ж саме, розвиває свою діяльність,поширюється скрізь, і, по велінню Аллаха, одного разу десь неочікувано буде встановлена держава Халіфат.

Що є найбільш важливою перешкодою на шляху встановлення Халіфату?

Головна перешкода — це режими. Вони стали утриманцями, друзями і союзниками колоніальних невірних держав. З цієї причини вони борються з тими, хто хоче запроваджувати Іслам і встановити Халіфат. Вони приписали їм тероризм, сокрушаючи свій же власний народ, що повстав проти несправедливості. Це стало очевидним в останніх арабських революціях. Режими мусульманських країн об’єднались, щоб придушити революцію Умми у Сирії і зберегти кривавий світський режим Асада. Вони допомогли колонізаторам вторгнутись в Афганістан, Ірак і Сомалі.

Режими відкрили для західних країн бази, через що кожна мусульманська країна стала плацдармом безбожного ворога. Вони без сорому вступали в пакти і союзи невірних, ставали в одні ряди з ними і боролись проти мусульман під приводом боротьби з тероризмом. Звідси саме співпраця цих адміністрацій і правителів мусульманських країн з безбожним Заходом є найбільшою перешкодою на шляху встановлення Халіфату.

Арабські племена і держави, такі як Мекка, Медина і Таіф, були у цілому незалежними у часи правління Пророка (с.а.с.). Персидські і римські держави, які були найбільшими державами того сторіччя, не мали впливу на арабські племена. Плем’я Бану Шайбан сказало Посланцю Аллаха (с.а.с.): «Ми підтримаємо тебе, ми приведемо тебе до влади, ми будемо битися з усіма народами, окрім персів, тому що у нас є угода з персидськими державами». Пророк (с.а.с.) не прийняв цього і сказав їм: «Іслам — це неділиме ціле, жодна його частина не може бути залишена, ви повинні бути готовими битися з усіма людьми заради Ісламу».

Коли плем’я Бану Шайбан відмовилось, Посланець Аллаха (с.а.с.) продовжив пошуки іншого племені, які дасть нусру. Плем’я Кінда із Ємену готово було надати нусру при одній умові: вони хотіли, щоб адміністрація (управління Халіфатом) перейшла до них після Посланця Аллаха (с.а.с.). Але Пророк (с.а.с.) не прийняв цієї умови. Таку ж саму умову, висунуту племенем Саса, Посланець Аллаха (с.а.с.) також відкинув. Коли курайшити сказали: «Ми зробимо тебе королем і багатієм, якщо ти не буде чіпати нашу систему і релігію», — Пророк Мухаммад (с.а.с.) відмовився. І, нарешті, жителі Медини дали присягу в обмін на Рай, і Посланець Аллаха (с.а.с.) зміг встановити там державу.

У проживаємому нами сторіччі адміністрації і правителі країн — не такі. Усі вони співпрацюють і вступають у союз з такими антиісламськими колоніальними силами невірних як Америка, Європа і Росія. Вони роблять це без почуття сорому, і їх переповнює самовдоволення. Вони ведуть з ними дружні відносини. Вони б’ються з ними в одних рядах проти мусульман і слідують наказам Заходу. Невірні взяли армії під свій контроль, намагаючись притягти офіцерів на свій бік у якості агентів, як притягли правителів.

Незважаючи на це, як сказав Посланець Аллаха (с.а.с.), у цій Уммі буде благо аж до Судного дня. Напевно, знайдуться благі чоловіки, які нададуть нусру. Вже були серйозні спроби. На початку шляху спроби зривались через складні перешкоди, але ці спроби тривають, з дозволу Аллаха, тому що ми озброєні обіцянкою Аллаха і благою звісткою (бушра) Його Посланця (с.а.с.). безперечно, ця обіцянка і ця бушра одного разу здійсняться.

Далі буде …

 

«Köklü Değişim Medya»
16.09.2020