Повстання шейха Саіда

В першій частині рубрики «Халіфат в Туреччини з дня його скасування по сьогоднішній день», підготовленої Інформаційним відділом «Корінних змінень» («KöklüDeğişim»), ми обговорювали «Як скасовувався Халіфат». У другій частині, яка зараз перед вами, ми спробували висвітлити тему «Повстання шейха Саіда», у відношенні якого офіційна ідеологія Туреччини розгорнула масштабну наклепницьку кампанію. Надаємо вам матеріал по даній темі, написаний Йилмазом Челіком:

Створення Турецької Республіки, а також подальше скасування Халіфату спричинили величезний вплив на увесь світ, особливо на ісламський. По усій країні пройшло багато повстань через настрої, викликані ісламськими почуттями . Найбільш яскравим і масштабним із них є повстання (киям) шейха Саіда.

Повстання шейха Саіда, яке почалось через два роки після проголошення республіки і через рік після скасування Халіфату, за короткий час набирало обертів подібно сніговій лавині і зачепило значну частину анатолійських земель. Ця повстання займає важливе місце як по причинам виникнення, так і своїм результатам.

Хто ж такий шейх Саід і що послужило причиною його незгоди з урядом? Це було повстання, бунт чи заколот? Яке слово більш ясно може виражати його дії? Яку мету він переслідував своїми діями? Це та подібні питання були предметом обговорення на протязі десятиріч, і щодо цього було висунуто багато суперечливих точок зору. Незважаючи на такі приписувані йому якості, як «курдський націоналіст», «британський агент» і «зрадник», справедливий розгляд істинного розуміння шейха і цілей його повстання показує, що він не виступав, ґрунтуючись ані на племінному дискурсі, ані згідно з інструктажем Британії.

Нещодавно створений республіканський режим західного походження розгорнув антипропагандистську діяльність у відношенні даного повстання. Ця чорна пропаганда виявилась ефективною у придушенні цього повстання. З початком повстання шейха Саіда уряд Анкари запустив пропаганду, по-різному, надаючи інформацію про суть даного повстання. Уряд повідомив різні версії: для Курдистану, в якому проходило повстання; для внутрішньої громадськості Туреччини; і для західних держав:

• Пропаганда кемалістського режиму в регіоні повстання диктувала наступне: «Шейх Саід співпрацює з вірменами. Його підтримують англійці, французи і італійці. Нехай вас не збивають з пантелику релігійні мотиви повстання!».

• Пропаганда на національному рівні на заході Туреччини лунала так: «Вірмени і християни розпалили повстання на сході країни, використовуючи курдів. Їх мета полягає в тому, щоб заснувати на сході і південному сході країни Вірменію або курдську державу!».

• Пропаганда, скерована на західні держави, лунала: «Повстання на Сході було засновано на Шаріаті. Якщо ми не допоможете нам придушити це повстання, то ваш головний ворог — Іслам — знов оживе!».

Що стосується гіпотези про те, що шейх Саід був підтриманий англійцями, то у зв’язку з цим Ісмет Іньоню писав в своїх мемуарах: «Немає остаточних доказів того, що безпосередньо британці організували повстання шейха Саіда або що саме вони спонукали його на це»¹.

Рюшді-паша, депутат Ерзурума того часу, також заявив в своїй промові перед меджлісом (парламентом) наступне: «Я не думаю, що у цьому інциденті було стороннє втручання, тому що провінції Генч і Муш находяться в центрі країни. Якщо б припускався вступ у контакт з іноземцями, то повстанці відступили б ближче до кордону , наприклад, до місту Заху (місто в Іраку), і об’єднались би з курдськими племінними кланами, куди досі не зміг запровадитись жоден наш держслужбовець»².

Неджіп Фазил Кисакюрек, з іншого боку, зачіпає цю тему у своїй праці під назвою «Пригноблені релігійні діячі останньої епохи»: «Це примітивна брехня, що шейх Саід — пробританська людина і переслідує ідею незалежних курдів. Якщо б це було так, то після своїх перших успіхів він скерувався б до кордону у південному напрямку, зв’язався б з іракськими курдами і британцями і взявся з забезпечувати решту повсталих підтримкою. У цій ситуації ставлення (світського) турецького уряду до релігії не повинно було занадто хвилювати його, адже він міг би встановити порядок в своїй власній державі.

Він поводив себе як турок, релігія якого опинилась у небезпеці, і, не замислюючись про наслідки, шейх вступив у конфлікт зі своїм урядом в Анкарі. Як видно із відповіді, яку він дасть в суді, щирість поведінки шейха очевидна, так само як і несумлінність приписування йому зусиль в ім'я курдського націоналізму і контактів з британцями. Просвічені в прямому змісті цього слова сини турецької нації чудово розуміють цих псевдогероїв, які були в єдності з англійцями , починаючи з кінця Першої світової війни: у роки перемир’я (1918–1922 рр.) і війни за незалежність (1919–1923 рр.)»³.

Згідно іншому ствердженню , повстання носило курдський характер і має величезну ненависть до турків.

Коли шейха схопили, його першими словами в протоколі були: «Хвала Аллаху, що ми усі мусульмани. Немає курдів чи турок».

Історик і перший міністр національного утворення Різа Нур сказав: «Шейх Саід був дуже набожним чоловіком. Закриття медресе і текке дервішів, а також жарт про те, що його примусять носити шляпу, сильно схвилювали цього чоловіка. Він повстав. Офіційні дослідження показали, що курдського національного постання ніколи і не було. Я також спитав про це Алі Саіба, який був там головою Трибуналу незалежності (İstiklâlmahkemesi), і він сказав мені: «Курдського націоналізму в ньому не було зовсім, повстання носило лише релігійний характер»⁴.

Історик Шевкет Сюрейя Айдемір також говорить щодо цього наступне: «Повстання почалось не з гасел навколо курдства і незалежності курдів, а з загальних , необмежених на комусь певних гаслах за «звільнення релігії, встановлення Шаріату». Хоча повстання за дуже короткий час, десь за тиждень, поширилось на деякі провінції Туреччини, воно усе ж таки залишалось в основі повстанням «беїв і шейхів». По цій причині важко охарактеризувати повстання шейха Саіда як повстання курдів, незважаючи на вирази, які використовуються деякими людьми пера»⁵.

Хасан Хусейн Джейлан у своїй праці під назвою «Релігійно-державні відносини в республіканський період» у відповідь на гіпотезу про те, що повстанням шейха Саіда рухав курдський націоналізм, пише наступне:«Руські на підґрунті більш ранньої змови роблять пропозицію курдам про створення незалежної держави, щоб за допомогою нього зломити опір на сході Анатолії. Проте жоден із вчених і лідерів племінних кланів , свідомо знаючих про диявольські змови, не приймає цю «заманливу» пропозицію . Тому що у той час головною віссю боротьби були не національні цінності , а непохитні ісламські принципи. У той час, коли невіруючі грабували багатства Ісламу, прийняти пропозиції тих же невіруючих означало підготувати підґрунтя для більш легкого розграбування цих багатств, а також зрадити релігію Аллаха і Ісламську Умму. Всупереч тому, що подібне зрадництво коїлося з боку багатьох народів, курдські вчені і лідери племінних кланів були повні рішучості не вдаватись до такому виверту. Вони відхилили пропозицію британців і руських, тому що вважали більш почесним обов’язком співпрацювати з опором мусульманського народу, який прагнув зберегти свою життєздатність навіть у найвіддаленіших куточках Анатолії, і підтримувати релігію Аллаха вище панування імперіалізму. Представники курдського народу навіть застосовували примусові санкції до тих, хто схилявся до подібних пропозицій. Єдиним поширеним серед них гаслом були слова «ми повинні врятувати ісламські землі від окупації невірних». Мусульмани, які боролись з цією ідеєю, добре розуміли в своїх розумах і серцях, що ті, хто пропонував створити Державу Курдистан в такий складний період, приховували за своєю пропозицією єдину мету — зломити міць Умми, в якій невірні бачили перешкоди на шляху до здійснення своїх злих планів і намірів»⁶.

В один весняний день колишній депутат Юсуф Зія-бей, представник суспільства «AzadîCemiyeti», сказав шейху Саіду: «Ми збираємось створити уряді в Курдистані», — на що шейх Саід відповів: «Це неможливо!». Дана відповідь також вказує на те, що шейх не розділяв подібної думки.

Аналогічним чином на питання колегії суду про те, чи зв’язані вони з Юсуфом Зійой, шейх відповів: «У них інша ідея і справа. Я чув від Юсуф-бея, що вони хотіли створити курдський уряд»⁷.

Абдулмелік Фират в своєму інтерв’ю, яке він дав журналу «Dava» у липні 1991 року, говорить наступне про курдський націоналізм: «Шейх Саід через декілька днів після його свідчень в офісі губернатора округу, а саме — 27 грудня 1924 року, зустрівся зі своїм братом Бахаеддіном Ефенді, який був муфтієм Хиниса, і між ними відбувся наступний діалог: «Кеко говорить, що ти не приймаєш ці реформи і заявляєш: «Я, як вчений , який відноситься до Умми Пророка Мухаммада, не можу мовчати при виді руху, який повністю виключає Іслам, оскільки завтра мені доведеться предстати перед Аллахом і Його Посланцем. І що я їм тоді відповідатиму?». Але цей народ не дозрів, неможна досягти результату, поки не буде досягнута єдність. Давай краще ми з тобою покинемо Туреччину?!». Шейх Саід Ефенді розлютився на свого брата шейха Бахаеддіна і сказав: «Ах, Бахаеддін, Бахаеддін! Я буду виходити проти цієї справи, навіть якщо в моїх руках буде одна єдина палиця»⁸.

Щодо цього журналіст і письменник Угур Мумджу сказав: «Курдсько-турецького конфлікту взагалі не було. Протистояння було між світською державою і тарікатом Накшбандія».
Які істинні причини повстання шейха Саіда?

Основна причина, яка вимусила шейха Саіда до повстання — це порушення ісламських цінностей і запровадження західних законів і образу життя замість ісламського образу життя і поглядів Ісламу. Інакше кажучи, це — скасування Халіфату, системи управління , за допомогою якої здійснюється Іслам, і заснування замість Халіфату республіки.

Насправді, як виразився журналіст Метін Токер, зять Ісмета Іньоню: «Шейх Саід діяв не як курдський лідер, а як перший путчист контрреволюції, і розгорнутий ним прапор був прапором Халіфату, прапором Шаріату».

Колишній заступник прем’єр-міністра Саді Кочаш заявляє, що найважливіша причина повстання шейха Саіда, про яку говорять і заявляють — це релігія.

Британський журналіст Джон Патрік Бальфур, 3-й барон Кінросс, автор книги «Ататюрк: відродження нації» («Atatürk:TheRebirthof a Nation»), говорить про повстання шейха наступне:«Шейх Саід закликав свій народ виступити проти скасування Халіфату і проти невірної політики кемалістського уряду».

Історик Арнольд Джозеф Тойнбі говорить, що «основними складовими програми повстанців було відновлення Шаріату і проголошення Халіфату».

Шейх Саід виступив з повстанням за Халіфат, при якому запроваджується Ісламський Шаріат. В опублікованій шейхом заяві говориться: «Халіф чекає на вас. Без Халіфату немає Ісламу. Ваше гасло — релігія Іслам, так вимагайте Шаріату. Нинішня влада поширює лише безбожжя. Жінки оголені. В школах прогресує безбожжя»⁹.

Також шейх Саід написав фетву на арабській мові 4 січня 1925 року: «Президент Турецької Республіки Мустафа Кемаль і його пособники, які з дня утворення республіки намагались зруйнувати основи найчистішої релігії Ахмада (Мухаммада), діяли всупереч правилам Корану, що є незаконним. Оскільки вони заперечували Аллаха і Його Посланця і вигнали халіфа Ісламу, то скинення цієї незаконної адміністрації є обов’язковим для усіх мусульман, а майно і життя тих, хто стоїть на чолі республіки, і тих, хто підкоряється республіці, є згідно з Шаріатом дозволеними для Ісламу».

Завершивши цю фетву, шейх Саід звернувся до меджлісу і сказав: «Цей джихад проти існування «нерелігійного уряду» більш важливий, аніж війни мекканського і мединського періодів, і він принесе більше воздаяння в Судний день. Сади Рая відкриються для муваххідів завдяки джихаду і смерті шахіда. Смерть в ім'я релігії і на шляху Аллаха краще, аніж проживання швидкоплинного життя у світі смертних в приниженні, безчесті і подібно невірному». В результаті короткої і хвилюючої промови присутні були зворушені, а деякі навіть заплакали»¹⁰.

Шейх Саід знав, що неможна практикувати Іслам без авторитету в особі халіфа. Він знав, що зі скасуванням Халіфату був роздроблений щит, який захищав мусульман. І коли він залишав свою родину, щоб вирушити у даний шлях, його дружина спитала: «Хто захистить нашу честь?», — і шейх Саід відповів: «На кону — честь Ісламу, яка в дану мить попирається».

Наступний діалог між шейхом Саідом і трибуналом розкриває істинні причини повстання:

Суд: «Як Ви спланували повстання? Як Ви до нього прийшли? Вас хтось спонукав до цього?».

Шейх Саід: «Ні-ні! Це не було натхненням. Ми прочитали із книг, що кожного разу, коли Імам (правитель) не запроваджує хукми Шаріату, то повстання проти нього є ваджибом. Ми хотіли роз’яснити уряду питання Шаріату. Ми хотіли вимагати виконання хоча б деяких із його законів. Кадар Аллаха привів мене у цю справу».

Суд: «Це означає, що Ви повстали тільки через те, що не дотримувались закони Шаріату?».

Шейх Саід: «Я сказав: «Коли Імам не запроваджує хукми Шаріату». Це свідчить про допустимість (джаваз) повстання. Я сказав: «Повстання відбулось, а запровадження Шаріату також є ваджибом. Принаймні, ми не будемо грішниками»¹¹.

Із усього цього зрозуміло, що шейх Саід почав повстання за повернення Халіфату. Але з різних причини постання не увінчалось успіхом. Врешті решт повстання було придушено , шейх і його оточення предстали перед Трибуналом незалежності і були страчені. Нещодавно встановлений режим, використовуючи повстання шейха Саіда як привід, скоїв жахливі жорстокості. Після скинення уряду Фетхі Окьяра прем’єр-міністром був призначений Ісмет Іньоню , який був жорстоким чоловіком і найнадійнішою особою Мустафи Кемаля. Ісмет Іньоню негайно отримав наступні повноваження:

1. Право на об’явлення військового положення.
2. Право пускати в хід Закон Хіянет-і Ватанія (зрадника Батьківщини).
3. Закон Такрір-і Сукон (про зміцнення порядку).
4. Право на заснування Трибуналів незалежності.

Таким чином, Мустафа Кемаль і Ісмет Іньоню привели до практики прийняті ними заходи. Вони вбивали, кидали у в’язниці і виганяли усіх дисидентів в країні, як і тих, хто міг підозрюватись в дисидентстві. Було вбито біля 80 тисяч людей. Було зруйновано біля 200 населених пунктів. Тисячі були кинуті у в’язниці. Більше усього від цих злодіянь постраждав мусульманський курдський народ. У той час як мусульмани по усій країні піддавались переслідуванням, курдський народ переслідувався у подвійній мірі ,оскільки нова Турецька Республіка була побудована на турецькому націоналізмі. Таким чином, саме тоді була закладена основа такої проблеми, яка відома сьогодні як «курдське питання»».

Йилмаз Челік
Інформаційний відділ «Корінних змінень» («KöklüDeğişim»)
03.03.2021

Фото: Шейх Саід з солдатами перед стратою.

1. «Спогади Ісмета Іньоню» («İsmetİnönü’nünHatıraları»), 2-я книга, стор. 202.
2. Бехчет Джемаль, «Повстання шейха Саіда» («ŞeyhSaitİsyanı»), стор.
3. Неджіп Фазил Кисакюрек, «Пригноблені релігійні діячі останньої епохи» («SonDevrinDinMazlumları»), стор. 53.
4. Різа Нур, «Моє життя і спогади» («HayatveHatıratım»), 4 том, Стамбул, 1967р., стор. 1324.
5. Шевкет Сюрейя Айдемір, «Одинокий чоловік Мустафа Кемаль» («TekAdamMustafaKemal»), том 3, Стамбул, 1975 р., стор. 225–227.
6. Хасан Хусейн Джейлан, «Релігійно-державні відносини в республіканський період» («CumhuriyetDönemiDin/Devlet İlişkileri»), том 1, стор. 397.
7. Угур Мумджу, «Курдсько-ісламське повстання» («Kürt-İslamAyaklanması»), 1919–1925 рр., стор. 104.
8. Абдулмелік Фират, журнал «Dava», липень 1991 р., 16 номер, стор. 16.
9. Бехчет Джемаль, «Повстання шейха Саіда» («ŞeyhSaitİsyanı»), стор. 48.
10. Мехмет Шеріф Фират, «Східні провінції і історія Варто» («Doğu İlleriveVartoTarihi»), стор. 198.
11. Ахмет Сюрейя, турецька газета «DünyaGazetesi», ном.