Дозвіл забороненого плоду під приводом інтересу

Це називається рухса. Там, де немає рухси, людям неможна уникати закону Аллаха при тому, що деякі люди самі собі дозволяють уникати цих законів в ім’я інтересів. Хто дозволяє собі залишати зобов’язання, поставлені Аллахом, тобто фарди, або порушувати Його заборони, тобто харами, не маючи спеціального на те дозволу від Аллаха, тобто рухси, є невірним або невігласним грішником.

Під приводом інтересу вони допустили участь в правлінні куфру.

Вони сказали, що інтерес — це опис дії, за допомогою якої досягається добро, тобто вигода, завжди або часто для суспільства чи окремих осіб. Вони говорять, що вчені вивчили Шаріат і дійшли висновку, що Шаріат був встановлений для досягнення інтересів людей в мирському і Подальшому житті.

Вони прийняли правило аль-масаліх аль-мурсаля (інша назва — істіслях) і почали виводити за допомогою нього шаріатські хукми. Але тут ними було заявлено, що участь в правлінні куфру не підпадає під дію правила аль-масаліх аль-мурсаля, тому що ясні тексти категорично вказують на гріховність участі в неісламському правлінні. Замість цього вони вдались до правилу переваги найбільшого із двох благ і найменшого із двох зол,скерувались до реалізації принципу досягнення більшого із двох інтересів і відмови від більшого із двох збитків.

Вони сказали, що таким є ясний шлях в Шаріаті і що Іслам, у якості прикладу, заборонив п’янкі напої і азартні ігри, вказавши, що в них є користь, але її менше, аніж зла і шкоди.

Також, за їх словами, Шаріат приписав битву, незважаючи на позбавлення життів і майна віруючих, тому що битва зберігає великі інтереси, якими задоволений Аллах, і великі інтереси, які здійснюються для людей.

Як вони стверджують, в історії Ісламу правителі і вчені зберігали цей підхід, а Посланець Аллаха ﷺ відмовився від ідеї руйнування і перебудови Кааби на фундаменті, закладеному Ібрахімом (а.с.), хоча в цьому полягав інтерес релігії, і ця відмова була продиктована тим, що шкоди в цих діях було більше, аніж користі. Пророк Мухаммад ﷺ сказав Аіші (р.а.):

لَوْلاَ أَنَّ قَوْمَكِ حَدِيثُو عَهْدٍ بِجَاهِلِيّةٍ لَهَدَمْتُ الْكَعْبَةَ وَلَجَعَلْتُ لَهَا بَابَيْنِ

«Якщо б твій народ не був так близько до невігластву, я обов’язково зруйнував би Каабу (щоб перебудувати), а потім зробив би в ній дві двері» (Тірмізі, Насаі).

Згідно їх логіці, немає сумніву в тому, що участь в правлінні куфру несе більше зло і шкоду, оскільки ці уряди засновані на беззаконні, ворожнечі до Аллаху і оскарженні права на законодавство, коли в Корані говориться:

إِنِ الْحُكْمُ إِلَّا لِلَّهِ

«Рішення приймає тільки Аллах» (12:40),

وَلَا يُشْرِكُ فِي حُكْمِهِ أَحَدًا

«Ніхто не приймає рішень разом з Ним» (28:26).

Але, незважаючи на це, в деяких випадках вони бачать, що участь в правлінні приносить Ісламу, мусульманам і ісламському руху велику користь і навіть може привести до усунення тагуту і встановленню істини. Наведемо деякі доводи, щоб зрозуміти їх думку такою, якою вона є, зрозуміти, наскільки вони відійшли від шаріатського образу мислення, а потім зруйнувати їх підхід і, отож, думку. Вони говорять:

• Участь мусульманина в неісламському правлінні створює велике протиріччя. Мусульманин повинен боротись проти тагутів, так як же він може брати участь у їх правлінні? Аллах дивується тим людям, які заявляють, що вони увірували, а потім звертаються за рішенням до тагуту. В Корані говориться:

أَلَمْ تَرَ إِلَى الَّذِينَ يَزْعُمُونَ أَنَّهُمْ آمَنُوا بِمَا أُنزِلَ إِلَيْكَ وَمَا أُنزِلَ مِن قَبْلِكَ يُرِيدُونَ أَن يَتَحَاكَمُوا إِلَى الطَّاغُوتِ وَقَدْ أُمِرُوا أَن يَكْفُرُوا بِهِ وَيُرِيدُ الشَّيْطَانُ أَن يُضِلَّهُمْ ضَلَالًا بَعِيدًا

«Хіба ти не бачив тих, які заявляють, що вони увірували в ниспослане тобі і в ниспослане до тебе, але хочуть звертатись на суд до тагуту, хоча їм наказано не вірувати в нього? Диявол бажає ввести їх в глибоку оману» (4:60).

• Підкорятись тагутам в законах, які вони приймають, порушуючи веління Аллаха, означає приймати їх як панів замість Аллаха, як в Корані говориться про людей Писання:

اتَّخَذُوا أَحْبَارَهُمْ وَرُهْبَانَهُمْ أَرْبَابًا مِّن دُونِ اللَّهِ وَالْمَسِيحَ ابْنَ مَرْيَمَ وَمَا أُمِرُوا إِلَّا لِيَعْبُدُوا إِلَهًا وَاحِدًا

«Вони визнали господами окрім Аллаха своїх первосвящеників і монахів, а також месію, сина Марьям. Але ж їм було велено поклонятись тільки одному Богу» (9:31).

Посланець Аллаха ﷺ пояснив Аді ібн Хатіму, що вони визнали їх господами, підкоряючись своїм первосвященикам і монахам, які дозволили те, що заборонив Аллах, і заборонили те, що Аллах дозволив.

• Ми бачимо, як нинішні правителі призначають праведних мусульман на пост міністра, щоб прикрасити своє потворне правління і обманути наївних і простих людей, говорячи: якщо б ми слідували брехні, то такий-то не погодився б брати участь в нашому правлінні.

• Правителі пропускають через призначених мусульманських міністрів свої гріховні закони, а по досягненню своїх зловмисних цілей викидають їх як непотрібне сміття.

• Участь в неісламському правлінні означає покладатись на беззаконників. Аллах застеріг людей від цього, сказавши:

وَلَا تَرْكَنُوا إِلَى الَّذِينَ ظَلَمُوا فَتَمَسَّكُمُ النَّارُ

«Не схиляйтесь на бік беззаконників, щоб вас не торкнувся Вогонь» (11:113).

Участь в правлінні допомагає зберегти неісламський закон.

• Досить того, що до того, хто бере участь в правлінні куфру можна застосувати слова Аллаха:

وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْكَافِرُونَ

«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є невіруючими» (5:44),

وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الظَّالِمُونَ

«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є беззаконниками» (5:45),

وَمَن لَّمْ يَحْكُم بِمَا أَنزَلَ اللَّهُ فَأُولَئِكَ هُمُ الْفَاسِقُونَ

«Ті ж, які не приймають рішень згідно з тим, що ниспослав Аллах, є нечестивцями» (5:47).

Усе це відомо лідерам групи, яка бере участь в неісламському правлінні, і прибічникам цієї думки. Значення аятів недвозначно говорить про заборону.

Але, незважаючи на це, в деяких випадках вони вбачають, що участь в правлінні приносить Ісламу, мусульманам і ісламському руху велику користь і навіть може привести до усуненню тагуту і встановленню істини. Ми можемо резюмувати інтереси, які переслідуються ісламським рухом за допомогою участі в правлінні куфру:

1 — Запобігання інтриг проти ісламського руху, оскільки він буде знати про те, що відбувається потайки, і спробує завадити цьому.

2 — Надання моделі,яка покаже, що це та група, яка здатна вести за собою людей, а не група відлюдників.

3 — Відновлення довіри до Ісламу і зміцнення думки про те, що він здатен регулювати справи приватного і громадського життя.

4 — Підвищення досвіду групи в методах управління.

5 — Пізнання рухом існуючої системи, щоб запобігти її злу.

6 — Підготовка і навчання спеціалізованих ісламських кадрів в рамках місій, організованих міністерствами.

7 — Виховання із числа мусульман групи впливових людей. Вони вирішують багато проблем групи та її учасників.

8 — Збільшення ісламських центрів і боротьба з центрами невірних.

9 — Навчання ісламських кадрів політиці і способам відбиття політичних інтриг.

10 — Використання впливовості влади на благо суспільства.

11 — Якщо група утримається від участі в правлінні, то альтернативою можуть виступити вороги, які використовують усі свої можливості для боротьби з ісламським рухом або для знищення Ісламу і мусульман.

Ми досить детально розглянули їх думку і постараємось відповісти на неї. Це робиться для того, щоб їх думка була ясно зрозуміла і щоб побачити ступінь зухвалості проти релігії Аллаха в виданні фетв, які накликають гнів Господа і викликають відразу у віруючих. Ми не байдужі до праву Всемогутнього і не обмежуємо Його веління. За допомогою нашого розгляду мусульманин побачить, в якій мірі вони суперечать категоричним шаріатським рішенням, до яких неможна яким-небудь чином торкатись. Він побачить, наскільки прибічники цієї думки далекі від прихильності правильному методу Ісламу в виведенні рішень і наскільки вони поглибились в новий метод, який з’явився в дні занепаду мусульман і впливу західного образу мислення. Таким чином, ми детально вивчили їх ідею і образ мислення, щоб дати відповідь і спростування.

Наприклад, ми маємо однозначне шаріатське рішення, де неможна вдаватись до іджтіхаду, про те, що ріба (лихварство) заборонено. Всевишній Аллах говорить:

وَأَحَلَّ اللَّهُ الْبَيْعَ وَحَرَّمَ الرِّبَا

«Але Аллах дозволив торгівлю і заборонив лихоїмство» (2:275).

Категоричні додаткові шаріатські вказівки (каріна) також підтверджують цю думку, оскільки Аллах говорить:

يَمْحَقُ اللَّهُ الرِّبَا وَيُرْبِي الصَّدَقَاتِ

«Аллах знищує лихву і примножує пожертвування» (2:276).

Аллах пригрозив війною тим, хто має справу з лихварством:

يَا أَيُّهَا الَّذِينَ آمَنُوا اتَّقُوا اللَّهَ وَذَرُوا مَا بَقِيَ مِنَ الرِّبَا إِن كُنتُم مُّؤْمِنِينَ ، فَإِن لَّمْ تَفْعَلُوا فَأْذَنُوا بِحَرْبٍ مِّنَ اللَّهِ وَرَسُولِهِ

«О, ті, які увірували! Бійтесь Аллаха і не беріть решту частини, якщо тільки ви є віруючими. Але якщо ви не зробите цього, то знайте, що Аллах і Його Посланець об’являють вам війну» (2:278,279).

Тих, хто пожирає лихварство, Аллах описує наступними словами:

الَّذِينَ يَأْكُلُونَ الرِّبَا لَا يَقُومُونَ إِلَّا كَمَا يَقُومُ الَّذِي يَتَخَبَّطُهُ الشَّيْطَانُ مِنَ الْمَسِّ

«Ті, які пожирають лихву, повстануть, як повстає той, кого диявол поверг свої дотиком» (2:275).

Посланець Аллаха ﷺ порахував лихварство одним із смертних гріхів і поставив його нарівні з многобожжям, сказавши:

اجْتَنِبُوا السَّبْعَ المُوبِقَاتِ! قالُوا: يَا رَسُولَ اللهِ وَمَا هُنَّ؟ قَالَ: الشِّرْكُ باللهِ والسِّحْرُ وَقَتْلُ النَّفْسِ الَّتي حَرَّمَ اللهُ إِلاَّ بالحَقِّ وأكلُ الرِّبَا وأكْلُ مَالِ اليَتِيمِ والتَّوَلِّي يَوْمَ الزَّحْفِ وقَذْفُ المُحْصَنَاتِ المُؤْمِنَاتِ الغَافِلاَتِ

«Уникайте скоєння семи згубних гріхів». Люди спитали: «О,Посланець Аллаха, а що це за гріхи?». Він сказав: «Поклоніння іншим поруч з Аллахом, чаклунство, вбивство людини, яку Аллах заборонив вбивати не інакше як по праву, лихварство, проїдання майна сироти, відступлення в день наступу і звинувачення в перелюбстві цнотливих віруючих жінок, проявляючих безпечність» (Бухарі, Муслім).

Тим не менш, ми бачимо, як вони, згідно своєму методу, прийшли до того, що лихварство припустимо! Куди ділась ясна категорична заборона? Чому їх не зупинили попередження і застереження? Вони змінюють і спотворюють рішення Аллаха, розмивають Шаріат і роблять відступлення в питаннях релігії природною справою для мусульманина.

Інший приклад: правління по законам Аллаха — обов’язкове (фард). Аллах повинен сприйматись людиною як Єдиний Володіючий правом на законодавство, і вони теж дотримуються цієї думки. Поруч з цим вони, згідно своєму новому методу мислення, прийшли до того, що мусульманину дозволено брати участь в правлінні тагута. Знов прочитайте їх слова, щоб побачити,наскільки далекі від істини ті, хто називає себе флагманами ісламського руху і ісламськими вченими, навіть якщо ці флагмани не повинні брехати своїм послідовникам. Вони говорять:

• Участь в правлінні куфру несе велике зло і шкоду, оскільки ці уряди засновані на беззаконні, ворожнечі до Аллаху і оскарженні права на законодавство.

• Участь мусульманина в неісламському правлінні створює велике протиріччя. Мусульманин повинен боротись проти тагутів, так як же він може брати участь у їх правлінні?

• Підкорятись тагутам в законах, які вони приймають, порушуючи веління Аллаха, означає приймати їх як господ замість Аллаха.

• Нинішні правителі призначають праведних мусульман на пост міністра, щоб прикрасити своє повторне правління.

• Правителі пропускають через призначених мусульманських міністрів свої гріховні закони.

• По досягненню свої зловмисних цілей правителі викидають їх як непотрібне сміття.

• Участь в неісламському правлінні означає покладання на беззаконників.

• Участь в правлінні допомагає зберегти неісламське правління.

До того, хто бере участь в правлінні куфру, можна застосувати слова Аллаха: «невіруючі», «беззаконники», «нечестивці». Незважаючи на усе це і те, що ми згадаємо далі, вони висунули цю думку. Як вони могли наважитись виступити проти релігії Аллаха?! Сумно те, що вони не просто порушують релігію Аллаха, але і закликають до порушення інших. Воістину, це великий гріх!

Тепер, після дослідження усіх цих порушень Шаріату, ми задаємось питанням: чого вони доб’ються, якщо будуть брати участь в правлінні куфру ? Після перерахування усіх заборон і застережень людина думає, що вони почнуть виправдовуватись великими і величезними інтересами, які були проігноровані Шаріатом, а вони відають про них. Вони повинні були згадати такі виправдання, які згідно їх відкинутій логіці і хворому образу мислення заслуговують того, щоб порушувати Шаріат і підтримувати ворогів Аллаха. Їх «унікальна» думка, що зіграла для них ключову роль в винесенні рішення по цьому питанню, дала мусульманам такі результати, які не приносять користі заклику, не наближають мусульман до істини, а отож, і до перемоги, і не змінюють реальності. Швидше, ефект є зворотнім, про що свідчить нинішня реальність.

Вони перерахували одинадцять пунктів, які, за їх словами, представляють собою великі інтереси, які будуть досягнуті в результаті участі в неісламському правлінні. Поглянь на ці пункти і замислись про те, наскільки жалюгідні мотиви великого гріха, який вони коять. Розглянемо їх з деякими коментарями:

— Підвищення досвіду групи в методах управління.

— Підготовка і навчання спеціалізованих ісламських кадрів у межах місій, організованих міністерствами.

— Навчання ісламських кадрів політиці і способам відбиття політичних інтриг.

Ці три пункти пов’язані з однією темою, тому і відповідь краще сформулювати в одному пункті. Можливо, збільшенням числа пунктів вони хотіли показати, що у них є багато аргументів. Проте суть не в кількості аргументів,а у їх якості. Чи може мусульманин під перерахованими приводами порушувати веління Аллаха? Хіба немає іншого шляху, який не накликав би гнів Аллаха і за допомогою якого рух міг би навчати своїх членів і збільшувати їх досвід? Невже немає шаріатського способу підготовки і навчання?

Коли ісламський рух бере участь в політичних діях по шаріатському шляху і дотримується методу Посланця Аллаха ﷺ, тоді зростає досвід, обізнаність про реальність правителів і ступеня їх зв’язаності з державам невірних, а також про їх хитрі виверти і методи. Хіба проповідник не може закликати того, хто п’є вино, припинити пити, не входячи в винну лавку і не випиваючи перед ним сам, щоб потім піти і показати, що можна легко залишити гріховну справу? Які ж слабкі розуми, що породили подібні думки! Як можна дозволяти заміняти Закони Аллаха?!

Розглянемо інші три пункти:

— Запобігання інтриг проти ісламського руху, оскільки він буде знати про те, що відбувається таємно, і спробує завадити цьому.

— Пізнання рухом існуючої системи, щоб запобігти її злу.

— Якщо група утримається від участі в правлінні, то альтернативою можуть виступити вороги, які використовують усі свої можливості для боротьби з ісламським рухом або для знищення Ісламу і мусульман.

Ці три пункти також обертаються навколо однієї теми, а саме — відбиття зла існуючих систем і запобігання інтриг проти Ісламу і мусульман. В своїх судженнях вони спростували самих себе. Чи дійсно вони відвернуть небезпеку від Умми і від себе, беручи участь в неісламському правлінні? За їх же словами, правитель обманює мусульманина тільки для того, щоб продовжити життя своєму режиму, реалізувати свої плани і покращити свій імідж в очах народу, а коли він добивається того, чого хоче, то викидає мусульманського міністра як непотрібне сміття. Де ж тут відбиття зла і інтриг? Своїм вступом в систему ці мусульмани не прикрасять її, а навпаки, зіпсують свій образ. Так вони самі дали рішення відносно системи і тих, хто бере участь в ній.

Перейдемо до наступних двох пунктів, на які так само дамо одну відповідь:

— Надання моделі, яка покаже, що це та група, яка здатна вести за собою людей, а не група відлюдників.

— Відновлення довіри до Ісламу і зміцнення думки про те, що він здатен регулювати справи приватного і громадського життя.

Група, яка бере участь в правлінні куфру, не зможе добитись того, що вказується в цих пунктах. Навпаки, вона покаже гіршу модель і гірший приклад, якому неможна подражати. Існуюча реальність тому є доказом. Якщо б не було щирих і свідомих ісламських рухів, що повстали проти цих закликів, і ревних мусульманських вчених, то Іслам випав би із сердець мусульман в результаті подібних заяв і позицій, в яких вони підтримують і захищають правлячі режими. Яка ж велика різниця перед Аллахом між рухом або вченим, який благополучно живе в оточенні аури припускаємого лідерства, хизуючись неісламськими системами, і між рухом або вченим, який говорить істину і стоїть на ній, не боячись докорів, навіть якщо він опиниться в темницях правителів. Аллах говорить:

فَاصْبِرْ كَمَا صَبَرَ أُولُو الْعَزْمِ مِنَ الرُّسُلِ

«Терпи ж, як терпіли тверді духом посланці» (46:35),

وَاصْبِرْ لِحُكْمِ رَبِّكَ فَإِنَّكَ بِأَعْيُنِنَا وَسَبِّحْ بِحَمْدِ رَبِّكَ حِينَ تَقُومُ

«Потерпи ж до рішення твого Господа, адже ти — у Нас на Очах. Прославляй хвалою свого Господа, коли піднімаєшся зі сну» (52:48),

فَاصْبِرْ إِنَّ وَعْدَ اللَّهِ حَقٌّ

«Будь же терплячим, адже обіцянка Аллаха істинна» (30:60).

Хіба зрівняються ці два види рухів і вчених?

Вдамося до розгляду їх останніх трьох пунктів:

— Виховання із числа мусульман групи впливових людей. Вони вирішують багато проблем групи та її учасників.

— Збільшення ісламських центрів і боротьба з центрами невірних.

— Використання впливу влади на благо суспільства.

Такі виправдання вказують на жалюгідність їх основ. Чи варті ці результати того, щоб втратити довольство Аллаха і внести себе в список беззаконників, нечестивців і прибічників пітьми? Вони могли б досягти цього і без участі в правлінні невір’я. Ми не згодні з ними в тому, що усі ці результати будуть досягнуті для руху, якщо він не підкоряється Аллаху і буде брати участь в неісламському правлінні. Швидше, результат буде контрпродуктивним для руху, заклику і Ісламу.

І якщо вони згадали одинадцять пунктів або причин, які спонукали їх до такому ставленню, ми можемо, відповідаючи на їх неправильну думку, згадати набагато більше застережень і перешкод до їх розуміння. Наприклад:

• Таким підходом керівники руху і решта учасників вбирають лицемірство. Якщо вони залишаться наодинці з правителем, до правлінню якого приєднались, то будуть говорити тільки те, що подобається йому. А коли вони будуть виходити до людей, то будуть стверджувати зовсім протилежне. Вони будуть намагатись переконати людей, що вони наближаються до правителю і правлінню тільки для того, щоб взяти владу і перехопити ініціативу.

• Думки групи стають гнучкими і поступливими замість радикальних пропозицій і змінень.

• Режим отримує можливість стежити за рухом і його послідовниками, розкривати його секрети і дізнаватися його таємниці. Він може дізнатись про деякі розбіжності між членами руху і підживлювати їх, щоб захопити контроль і внести розкол, коли в цьому виникне необхідність.

• Заклик цієї групи обмежується тими рішеннями, які не становлять загрози для режиму, і вона змовчує про доленосні рішення, що дає невірне уявлення про заклик і Іслам.

• Коли режим дозволяє ісламському руху, який працює в межах системи, створювати інститути, через які він хоче вести свою діяльність, цей рух стане заручником цих інститутів і страху перед тим, що режим візьме їх під свій контроль і накладе санкції. Вони не контролюють те, що загрожує системі, і тому не думають про те, щоб покинути її.

• Коли ісламський рух погоджується брати участь в неісламських системах, він виправдує ці системи, наносячи удари один за другим по іншим ісламських рухам, які добиваються змін згідно з методом Посланця Аллаха ﷺ, на підґрунті того, що ті, хто працює проти режиму, є фундаменталістами і радикалами, а ті, хто співпрацюють з ним, є поміркованими і просвіченими. Дивно, що автори слабких думок провели дослідження, яке показує, що при такому підході вони є поміркованими, з якими режими можуть співпрацювати, а інші — прибічниками жорсткої лінії.

• Концепції ісламської групи змінюються згідно з існуючою ситуацією. Наприклад, припустимість не стягувати джизью (подушний податок) у невірних-зімміїв і дозволеність не називати їх зімміями, щоб не викликати їх гніву, і такі висловлювання, як «демократія — це наша втрачена річ, і вона була нами повернена», дозволеність мати справу з лихварством і припустимість участі в правлінні куфру.

• Внесення лепти в збереження правлячої системи.

• Покращення репутації режиму.

• Іслам втрачає місце в серцях, коли люди бачать, що він нічого не дав їм через ці системи, особливо після того, як їм пообіцяли манну небесну. Це показує Іслам таким, як нібито він, як і інші, не може належним чином вирішувати проблеми людей. Таким чином, рух не може служити взірцем для подражання. Швидше, він представляє собою найгірший приклад.

• Це псує членів групи, коли уся їх увага в заклику зводиться до захисту дій своєї групи, не говорячи вже про дії правителів.

• Рух нічого не говорить правителям, які наносять удари і арештовують інших носіїв заклику, або навіть може сам нападати в угоду правителям або на їх прохання, тому показовий приклад — Єгипет.

• Такий підхід робить для групи критерієм дій інтерес, а не дотримання шаріатських рішень. Група виконує лише те, що несе користь, навіть якщо це очевидно суперечить Шаріату. Інтерес в очах мусульманина стає більш цінним, аніж шаріатський закон.

Цей список контраргументів можні продовжити, оскільки є багато інших причин, із яких складається релігія і заклик.

Ми розглянули питання з точки зору реальності, а не шаріатських доказів, щоб показати їм, що такий образ мислення, навіть згідно їх підходу, приніс згубні плоди для Ісламу і заклику. Це безплідний образ мислення, не схвалений Шаріатом.

Ми не маємо такої звички, і Шаріат не вчить нас виявляти неправильність ідеї, виходячи із реальності, або відповідати на шаріатське рішення, виходячи із розуму. Але оскільки вже ми розглядаємо їх ідею з усіх сторін, тоді давайте засудимо їх думку на їх же мові і спростуємо усе, що вони висувають. При цьому ми та усі свідомі мусульмани знаємо, що єдиний надійний спосіб прийняти чи відхилити слово чи дію — це Шаріат. Якщо це так, тоді згадані ними шаріатські докази свідчать про те, що вони обізнані про рішення Аллаха, і цих доказів досить для спростування їх методу і розуміння, навіть якщо у них є більше аргументів. Питання пов’язане не з кількістю прикладів, а з методом мислення.

Ми не почуємо, як вони говорять, що вони усе це знають. І немає необхідності нагадувати їм про це. Незважаючи на те, що вони знали усі ці докази, вони не прийняли їх по причинам, які згадані вище. Таке неприпустимо, оскільки вважається зухвалістю проти релігії і зневагою правильними і остаточними рішеннями Шаріату. Що стосується висловлювань деяких вчених, які вони наводять у підтримку своїм поглядам, то це приклади, незастосовувані до реальності того, до чого вони закликають; більше того, висловлювання людей не є шаріатським доводом.

До уваги береться тільки шаріатський доказ і правильність його застосування. Коли вони говорять: такий-то сказав так-то, ми їм відповімо: Аллах і Його Посланець ﷺ сказали так-то, і наш аргумент буде правильним і остаточним. Хіба можна відмовлятись від слів Аллаха і Його Посланця ﷺ, опираючись на слова людини, ким би вона не була?! Ідея захисту і досягнення інтересу настільки відвернули їх від істини, що буде правильно назвати їх торговцями закликом. Усе ж, торговці отримують прибуток, а не як вони, одні збитки.

Неспроможність їх ідеї виявляється і з іншого боку. Вони покладаються на нешаріатський метод аналогії-кияс, який зводиться до філософської обробки шаріатського тексту і ментальну філософію, засновану на перевазі згідно інтересу. Так вони вигадали новий метод виведення шаріатських рішень, який не був відомий ані Ісламській Уммі, ані ісламським вченим раніше. Вони залишили правильний метод виведення законів, на який вказав Посланець Аллаха ﷺ і якому слідували усі вчені Умми, як праведні попередники, так і ті, хто слідував за ними. Правильний шаріатський метод не використовувався у жодному із досліджень. Вони перейняли від Заходу метод розумових аналогій і переслідування інтересів. Посланець Аллаха ﷺ сказав:

إِنَّ مَنْ يَعِشْ مِنْكُمْ فَسَيَرَى اخْتِلَافًا كَثِيرًا وَإِيَّاكُمْ وَمُحْدَثَاتِ الْأُمُورِ فَإنَّ كُلَّ مُحْدَثَةٍ بِدْعَةٌ وَكُلُّ بِدْعَةٍ فِي النَّارِ

«Воістину, той із вас, хто проживе довго, побачить багато розбратів. Уникайте новшеств у справах, адже кожне новшество є нововведення, а кожне нововведення — у Вогні» (Абу Дауд, Тірмізі).

Вони сказали, що Іслам заборонив п’янкі напої і азартні ігри, вказавши, що в них є користь, але її менше, аніж зла і шкоди.

Також, за їх словами, Шаріат приписав битву, незважаючи на позбавлення життя і майна віруючим, тому що битва зберігає великі інтереси, якими задоволений Аллах, і великі інтереси, які здійснюються для людей.

Потім вони сказали, що Посланець Аллаха ﷺ відмовився від ідеї руйнування і перебудови Кааби на фундаменті, закладеному Ібрахімом (а.с.), хоча в цьому полягав інтерес релігії, і ця відмова була продиктована тим, що шкоди в цих діях було більше, аніж користі.

Згідно їх логіці, немає сумніву в тому, що участь в правлінні куфру несе більше зло і школу, але в деяких випадках вони бачать, що участь в правлінні приносить Ісламу, мусульманам і ісламському руху велику користь і навіть може привести до усунення тагуту і встановленню істини.

Вони представили ту ж ідею під іншим кутом, що вказує на те, що їх образ мислення укорінився в них.

Дуже сумно, що вони розуміють тексти і виводять із них такі рішення, які суперечать Ісламу. І ми бачимо, що таке розуміння стає усе сильніше і більше в нинішню епоху, в епоху впливу західної культури, заснованої на особистих інтересах. Наші перші вчені слідували твердим принципам Ісламу, що виходили із природи самої релігії, які засновані на дотриманні Шаріату Аллаха в усіх питаннях без найменшого втручання людини в законодавство. Ми детальніше пояснимо це трохи пізніше. В той же час ми бачимо, що мусульмани, використовуючи цей новий метод, відкрили для себе доступ до законодавству і увійшли і нього. Вони дозволили своїм забаганкам зважувати користь і шкоду будь-якої дії, яку вони хочуть здійснити. Якщо для них з ментальної точки зору користь переважує шкоду, то виконання дії обов’язкове. Якщо ж шкода переважає над користю, дію вимагається залишити. Згідно цьому новому методу, мусульманин стає законодавцем, оскільки слідує своїм забаганкам і розуму, оцінюючи інтерес.

Так вони почали вдаватись до філософської обробки шаріатських текстів за власним методом, щоб дізнатись рішення. Цей метод — такий же, як і на Заході. І Захід має такий же самий склад розуму.

Цей метод робить для мусульманина предметом поклонінні і підкорення інтерес, а не веління Аллаха. Коли їх інтереси вступають в протиріччя з ясними шаріатськими рішеннями, вони залишають рішення Шаріату і заміняють їх рішеннями, заснованими на інтересі.

Робота з шаріатськими текстами має певні правила. І мусульманин, слідуючи їм, залишається рабом Аллаха, виконуючим Його веління. Шаріатське рішення, яке виводиться згідно правильному методу виведення іджтіхаду — це рішення Аллаха. І цього добитись можна тільки тоді, коли аналогія-кияс опирається на наявність причини-ілляту, вказаної в Шаріаті.

Визначення добра і зла, хорошого і поганого, дозволеного і забороненого — справа тільки Аллаха. Ніколи це не стосувалось людини. Якщо б це відносилось до задачі людини, їй з самого початку була б надана влада, право видавати закони, Шаріат не втручався б в деталі рішень людських проблем, і від неї вимагалось би тільки вірити в Аллаха, Творця, без необхідності приймати його як Розпорядника людських справ і Організатора життя.

Тисячі книг, написаних в мусульманську епоху, опираються на шаріатський метод виведення законів. Наші перші факіхи-вчені змогли вирішити усі проблеми за допомогою цього методу. Це практичний і доступний метод для тих, кому дані знання і які дотримуються принципів релігії.

У якості доказу неспроможності їх нового методу досить того, що він приводить до рішень, які суперечать ясним рішенням Шаріату. І якщо б це був правильний метод, тоді його результати відповідали б положенням Шаріату. Таке положення вказує на те, що це неправильний метод сам по собі, також невірний з точки зору спричиненого ефекту. Можливо, деякі допоможуть прояснити тему:

• Шаріатський заклик вимагає відвертості, сміливості, сили і думки, а також протидії усьому, що суперечить Ісламу, щоб показати брехливість протилежної думки, незалежно від ісходу і ситуації. Він вимагає, щоб головування належало лише ісламській ідеології, незалежно від того, чи відповідає вона бажанням людей чи не відповідає, чи відповідає їх звичаям чи суперечить, чи приймають вони її чи відкидають і чинять опір. Носій заклику не лестить людям і тим, у кого в руках влада. Таким був заклик Посланця а Аллаха ﷺ. Він твердо вірив в істину, до якої закликав. Він кидав виклик усьому світу, не беручи до уваги звичаї, традиції, вірування, релігії, правителів і людей. Він не звертав уваги ані на що, окрім послання Ісламу. Ібн Хішам писав, що коли Посланець Аллаха ﷺ почав ображати ідолів курайшитів, глузувати з їх вигадок і звинуватив в обмані їх отців, вони відкинули його і об’єднались в ворожнечі проти нього. Таким повинен бути заклик мусульман, які хочуть слідувати прикладу Посланця Аллаха ﷺ і підкорятись словам Всемогутнього Аллаха:

قُلْ هَذِهِ سَبِيلِي أَدْعُو إِلَى اللَّهِ عَلَى بَصِيرَةٍ أَنَا وَمَنِ اتَّبَعَنِي

«Скажи: «Такий мій шлях. Я і мої послідовники закликаємо до Аллаху згідно переконанню» (12:108).

Вони повинні слідувати словам Посланця Аллаха ﷺ:

قَدْ تَرَكْتُ فِيكُمْ مَا إِنِ اعْتَصَمْتُمْ بِهِ فَلَنْ تَضِلُّوا أَبَدًا أَمْراً بَيِّناً كِتَابَ اللَّهِ وَسُنَّةَ نَبِيِّهِ

«Я залишив вам дві речі, дотримуючись яких ви ніколи не заблукаєте — Книгу Аллаха і пророцьку Сунну» («Сіра» Ібн Хішама). Вони повинні вилучати уроки із життя праведних попередників, які говорили: «Не набудуть успіху останні покоління цієї общини інакше, як тільки за допомогою того, за допомогою чого набули успіху перші покоління».

Але сьогодні ми бачимо тих, хто згідно з цим новим методом, не схваленим Ісламом, говорить: переважаючий інтерес вказує на те, що більш доречно підходити до справи з мудрістю і закликати найкращим чином. І це означає нести заклик згідно з їх методом, а не шаріатським. Вони говорять: «Яка користь від заклику, якщо ми будемо протистояти усьому, що суперечить заклику? Ми відкриваємо серця інших чи закриваємо? Навіщо нам показувати, що наше фундаментально суперечить тому, що у них? Хіба не краще показати, що ми — такі ж, як і інші, в тих справах, які стануть ключем до проникненню у їх серця і розуми? Хіба вони не прислухаються до нас, коли дізнаються, що між нами і ними немає великої різниці? Чи в інтересах заклику протистояти правителям, викривати їх змову проти Умми і розкривати їх плани?

Чи треба нам налаштовувати їх проти себе і злити, чи краще спробувати підібратись до них поближче і заручитись їх прихильністю? Можливо, вони наблизять нас і стануть провідниками в деякі центри прийняття рішень, які принесуть користь заклику. Можливо, нам вдасться досягти влади, слідуючи цьому методу. Отож, ми повинні довести їм, що не треба боятись нас і що не треба боятись нашого наближення». Звідси починається шлях підлабузництва, далеких від істини заяв, позицій в угоду правителю, лжесвідчення щодо дій можновладця, мовчання перед брехнею, заклопотаності дрібними речами, які ніяк не загрожують правителю, і шлях до забуття доленосних проблем, якими Умма повинна озадачитись сьогодні. Ми можемо побачити і почути багато інших слів і позицій, далеких від істини. Усі ці змінення в підходах були викликані зміненням їх образу мислення.

• Перед Аллахом вчені несуть певну відповідальність: хто успадкував знання від Пророка ﷺ, той повинен відстоювати правду, бути у перших рядах муджахідів, проголошувати істину, протистояти правителям і розкривати їх плани. Тобто він повинен бути імамом знань як на міхрабі, так і на полі битви. Такими були наші праведні попередники. Але тепер ми бачимо, що із цього нового підходу народилось нове розуміння, яке суперечить тому, на чому знаходились наші ранні вчені. Розуміння цих новаторів представлено в висловлюванні: «Якщо вчений скаже слово істини, а потім буде заарештований чи вбитий, хто займе його місце? Шкода, яка буде завдана Уммі в результаті його арешту або вбивства, набагато гірше користі, яку вони отримає в результат свого положення. Навіщо позбавляти Умму найкращого у цьому світі?».

• Що стосується голосування на парламентських виборах, то це припустимо, але з умовами: кандидат повинен бути мусульманином, дотримуватись положень Ісламу, не приймати закони куфру, а швидше, скасовувати їх і заміняти шаріатськими законами. Йому не дозволено обирати голову-немусульманина або того, чиє правління було засноване на чому-небудь іншому окрім Ісламу. Йому не дозволяється проявляти уряду довіру, швидше, він повинен утримуватись від цього, тому що воно не засноване на Ісламі. Таким є закон Шаріату.

• Але ми бачили, як вони — згідно своєму новаторському підходу — дійшли до думки, яка дозволяє мусульманину обирати кандидата, який не дотримується Шаріату в законодавстві, звіті чи виборі правителя. Вони дозволяють обирати кандидата-християнина і увійти разом з ним в виборчі з списки під тим приводом, що визначає кількість і групу депутатів в кожному регіоні і що кандидат-християнин переможе незалежно від того, оберуть його мусульмани чи ні. Тому, згідно їх думки, в такому випадку краще вибрати когось, хто, на їх погляд, більш вигідний для мусульман, аніж його вибере його ж народ, і до нас він буде ставитись вороже.

• Таким чином, люди з подібними поглядами продовжують дотримуватись своєї думки, яка з кожним разом усе більше віддаляє їх від істини.

Нехай же ці «новатори», які пропонують те, що далеко від правильного розуміння, усвідомлять, що їх підхід і думка взагалі ніяк не пов’язані з Ісламом. За свої ідеї вони повинні покаятись перед Аллахом. Ісламський заклик має потребу в них, але з іншим складом розуму. Відмовившись від своїх пропозицій, вони стануть помічниками Ісламу, а не систем, які управляють сторонніми законами окрім Ісламу.

Право визначати користь чи шкоду для людини належить Господу світів. Що приносить користь чи відштовхує зло, відомо одному лише Аллаху. Якщо б це знаходилось в можливостях людини, вона по праву вважалась би законодавцем. Тоді не було б нужди в релігії від Аллаха, яка управляє справами людини в житті. Звідси Іслам вважає, що мусульманин повинен дотримуватись закону Аллаха. Те, що Шаріат вимагає від нас виконати, в тому для нас інтерес, а те, що він вимагає залишити, в тому міститься шкода. Ми не можемо бути обізнані про користь деякої речі або про її шкоду до тих пір, поки рішення Аллаха не стає ясним для нас. Але до цього ми не можемо визначати користь і шкоду, тому що в людському розумі відсутній критерій, згідно якому можна було б відрізняти добро від зла, хороше від поганого. Звідси шаріатське правило гласить: «Там, де Шаріат, там і інтерес». Звідси ми так само розуміємо помилковість зворотного правила: «Де інтерес, там і Шаріат». Подібна свідомість формується із священного аяту:

كُتِبَ عَلَيْكُمُ الْقِتَالُ وَهُوَ كُرْهٌ لَّكُمْ وَعَسَى أَن تَكْرَهُوا شَيْئًا وَهُوَ خَيْرٌ لَّكُمْ وَعَسَى أَن تُحِبُّوا شَيْئًا وَهُوَ شَرٌّ لَّكُمْ وَاللَّهُ يَعْلَمُ وَأَنتُمْ لَا تَعْلَمُونَ

«Вам приписано битись, хоча вам це неприємно. Можливо, вам неприємно те, що є благом для вас. І можливо, ви любите те, що є злом для вас. Аллах знає, а ви не знаєте» (2:216).

Тільки з таких позицій ми можемо розуміти слова Аллаха:

وَيُحِلُّ لَهُمُ الطَّيِّبَاتِ وَيُحَرِّمُ عَلَيْهِمُ الْخَبَائِثَ

«Проголосіть дозволеним благе і забороненим погане » (7:157).

Отож, хороше — це те, що Аллах зробив дозволеним. Ми не могли знати, що є хорошим, поки Аллах не дозволив нам це. Погане — це те, що Аллах заборонив, і ми не знали, що воно є поганим, до тих пір, поки воно не було заборонено. В свою чергу, це не означає, що наш розум визначає хороше і дозволяє його, або визначає погане і забороняє.

Тепер ми можемо зрозуміти їх слова: «Віддати перевагу найбільшому із двох благ і найменшому із двох зол. Вибрати найбільше із двох інтересів і відмовитись від найменшого із них. Відмовитись від найбільшого із двох збитків і вибрати найменший із них». Це неправильна думка і злочин у відношенні Шаріату. Воно навіть гірше, аніж прийняття аль-масаліх аль-мурсаля, тому що до правилу аль-масаліх вдаються тоді, коли на певну реальність не знаходять шаріатського тексту. У той же час ми бачимо, що вищесказаними словами вони дозволили собі заміняти рішення Шаріату і дозволили своєму розуму скасовувати їх. Так вони почали дозволяти заборонене і забороняти дозволене. Ось це ми і називаємо злочином проти релігії і дуже небезпечним шляхом. Саме так їх деякі позиції і думки віддалились від істини.

За допомогою нашого розгляду можна побачити, що їх правила доповнюють один одне і єдиною масою втручаються в законодавство Аллаха, коли такі люди дозоляють своєму розуму і забаганкам встановлювати нешаріатські правила і нешаріатський образ мислення, щоб досягти того, що хочуть вони самі, а не того, чого бажає Шаріат. Тому розумова аналогія-кияс на основі інтересів була їх головним путівником в усіх дослідженнях. При цьому розумова аналогія — найголовніша обставина, яку Законодавець заборонив для мусульман через те, що в цьому полягає непокора Аллаху і втручання в законодавство, полягає уникання правди і істини, а також слідування схильностям і забаганкам. Їх дослідження засновані на зверненні до тагуту, в якого їм велено не вірити, тому що тагут означає правління не по законам Аллаха.

В кінці нашого розгляду необхідно пояснити різницю між розумовою аналогією-кияс і шаріатської аналогією, щоб показати неправильність розумової і важливість застосування шаріатської аналогії для порятунку себе, Умми і усіх людей.

Ці мусульмани слідують методу розумового зважування інтересів в шаріатському рішенні. Вони почали порівнювати з розумової точки зору інтереси, які забезпечуються шаріатським рішенням, і шкоду, яка виходить із нього. Якщо, на їх думку, переважає шкода, тоді вони залишають шаріатське рішення, яке є законом Аллаха в даному питанні, на користь альтернативного розумового рішення, в якому переважають інтереси. Якщо в шаріатському рішенні переважають інтереси, то вони застосовують його не тому, що Аллах велів, а тому, що розум схвалив. Це небезпечний підхід, з якими неможна миритись, тому що він робить розум і бажання попечителем над Шаріатом, відводіть розуму роль судді над рішеннями Аллаха і ставить розум вище Шаріату.

У цьому і полягає зміст рукотворного законодавства. Це пояснює, чому вони виступили з думками, які суперечать рішенням Шаріату, особливо в піднятому нами питанні. Отож, розбіжності полягають не у відповідях на питаннях про те, чи припустимо брати участь в правлінні куфру чи ні, а в методі мислення, за допомогою якого вони приходять до нешаріатської думки, до умовиводу про допустимість брати участь в правлінні куфру і тагуту, в який велено не вірити.

Тому ми і говоримо, що цей метод розуміння суперечить правильному методу. Сама реальність цього методу вказує на його неправильність. На нього неможна покладатись або приймати. Це так тому, що право остаточного визначення користі чи шкоди належить Аллаху, Господу світів. Що приносить нам корить чи відштовхує від нас зло, відомо одному Аллаху. Якщо б людина знала усе це, то вона по праву вважалась би законодавцем. Оскільки існує необхідність в божественній релігії, яка управляє життєвими справами людини, Іслам вважає, що мусульманин повинен дотримуватись Шаріату свого Господа. Отож, те, що Шаріат вимагає зробити, в тому є користь для нас, а те, що вимагає залишити, в тому є шкода. Ми не можемо знати, корисна чи шкідлива для нас річ, поки щодо неї не прийшло рішення Аллаха. До ниспослання Шаріату ми не могли визначати користь чи шкоду.

Коли людина сама приймає закони, вона слідує методу ментальної аналогії, яка веде до об’єднання схожих питань і винесенню по ним схожих рішень, як і веде до розрізненню різних питань і винесенню по ним різних рішень. У той же час Ісламський Шаріат, який виходить від Всевідаючого Аллаха, дає різні рішення по багатьом схожим питанням і однакові рішення по багатьом різним питанням. Це в корні відрізняється від ментальної аналогії, яка лізе туди, де їй не місце. Вже цього досить для того, щоб відкинути їх новаторський метод мислення.

Із книги «заклик до Ісламу » Ахмада Махмуда