Гуманізм, який є еквівалентом французького слова «humanisme», використовується як наукове філософське поняття в значеннях «людяність, гуманність, орієнтованість на людину, антропоцентризм».
Це розуміння орієнтоване замість Бога на людину, тобто є точкою зору, заснованою на довольстві і вдоволенні людини. Відповідно, коли справа стосується дій, справ — за основу приймаються вигода, довольство і вдоволення людини, а не Бога (Творця).
Хоча історичні коріння гуманізму уходять в Давню Грецію, сам термін походить від слова «umanista», яким в XIX сторіччі називали тих, хто цікавився класичною літературою в Італії на початку XV сторіччя.
Серед важливих представників гуманізму були наступні особистості: основоположник італійської літератури Данте (1265–1321), відомий своїми сонетами італійський поет Петрарка (1304–1374), знаменитий своїм жанром розповіді італійський письменник Боккаччо (1313–1375), який вважається основоположником французької літератури поет Війон (1431– після 1463, але не пізніше 1491), який заклав основи жанру роману французький письменник Рабле (1490–1553), французький поет Ронсар (1524–1585), «батько» жанру ессе, французький письменник і мислитель Монтень (1533–1592), всесвітньо відомий як автор першого в своєму роді «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» іспанський письменник Сервантес (1547–1616), великий поет і драматург англійської і світової театральної літератури Шекспір (1564–1616).
Гуманістичне мислення стало впливовим в Туреччині тільки в республіканський період. Деякі ессеісти на чолі з Нуруллою Атачем, Орханом Буріаном, Сабахаттіном Ейюбоглу і Ведатом Гюнйолом відстоювали гуманізм, вироблений сучасним мисленням. На думку цих авторів, Юнус Емре був першим турецьким гуманістом, хоча той не мав ніякого відношенні до гуманістичному руху, а також не варто забувати, що любов Юнуса Емре до людини виходила із суфізму.
Епоха Відродження спричинила серйозний вплив на зародження гуманізму як філософської думки. Період Відродження, побудований на художній основі, став лоном для багатьох політичних і ідейних рухів, вплив яких ми всерйоз відчуваємо сьогодні. У цьому відношенні гуманізм, можливо, треба вважати найбільш важливим із цих рухів, тому що це філософське розуміння, яке нібито «цінує людину за те, що вона людина», практично знайшло своє відображення в епоху Відродження, що виникла з рухами за реформи.
Розуміння мистецтва, що звільнилось з-під панування середньовічної Церкви, також відчуло вплив давньої римсько-грецької цивілізації і призвело до того, що на мистецтво почали дивитись по-новому. З точки зору художніх течій, таких як література, живопис і скульптура, зосереджених на людському потенціалі, виникла ідея виключення релігії (Бога) із життя і життєвих справ. Згідно цьому орієнтованому на людину розумінню, усе призначено для людини,і гаслом цього періоду, можливо, є фраза Альберті1: «Людина може робити усе, що завгодно, якщо захоче».
Завоювання Стамбула Мехмедом II Завойовником (Фатіхом) в 1453 році призвело до еміграції багатьох вчених, художників і мислителів Константинополя в Європу, особливо в Італію. Мистецтво і ідейні рухи, які процвітали і розвивались на сприятливій для себе почві, яку вони знайшли в Італії, з часом поширились майже по усій Європі і поклали початок процесу, який ми сьогодні називаємо рухам Відродження і реформ.
Слово «гуманізм», які походить від латинського «homo» (людина) або «humanus» (людський), зустрічається в західних мовах з середини XVIII сторіччя, але воно почало широко використовуватись в його сучасному значенні в 1850-х рр. Загальне значення гуманізму звучить так: «Любов до людству, прив’язаність до людства, гуманність, людяність; любити людей, не враховуючи їх колір шкіри, расу, релігію і положення, думати про їх благо». Більш вузьке значення: «Вчення, яке цінує, ознайомлює і досліджує давньогрецьку і латинську літературу епохи Відродження».
Філософське ж значення: «Світогляд, заснований на захисті людських цінностей», — або: «Філософська течія, яка у цілому розглядає існування розумної людини як єдине і вище джерело цінності, заявляючи, що творчий і моральний (ахляк) розвиток людини може бути реалізований раціональним і значним чином, без якого-небудь звернення до надзвичайному, і в межах цього підкреслює, що природність, свобода і діяльність людини знаходяться на передньому плані»2.
Гуманізм и Відродження, перші прояви якого почали зароджуватись в Італії на початку XIV сторіччя, досягли свого апогею в XV сторіччя і продовжували існувати до кінця XVI сторіччя. Італійці по походженню Данте (1265–1321), Петрарка (1304–1374) і Боккаччо (1313–1375) були першими вісниками гуманізму і відродження. Цим трьом вдалось відновити культурний і художній міст, який зв’язав їх з античністю, але який був зруйнований багато сторіч до цього. Таким чином, Данте, Петрарка і Боккаччо проклали початок гуманістичній думці і руху Відродження. Гуманізм і Відродження, які поширились після Італії на Іспанію, Португалію, Францію, Англію і Німеччину в XV сторіччі, продовжили своє існування в цих країнах в дуже близькому один до одного розумінні3.
Наскільки сьогодні не намагались представити концепцію «гуманізму» як «любов до людини», по суті вона є набагато більшим. Щиро кажучи, необхідно звернути увагу на те, що за цим стоїть значення «обожествління людини» замість невинного виразу по типу «любити людину». В грецько-римській філософії, а також в період Відродження, в якому гуманізм з’явився і прийняв нинішню форму, простежується саме розуміння «обожествління людини»!
Під виразом «обожествління людини» треба розуміти, що «життя і мирські справи регулюються не релігійними аргументами, а судженнями, які людина вивела за допомогою свого розуму». Відповідно, за основу треба брати довольство людини, а не Бога (Творця). Саме в цьому і полягає значення «гуманізму».
Секуляризм, який виник у постсередньовічний період у якості позиції проти панування Церкви, яка управляла життєвими справами в ім’я Бога, вплинув на людей через ідею про відокремлення релігії від життя і поголосив своє панування з того періоду по справжній час. Таким чином можна сказати, що з точки зору відокремлення релігії від життя гуманізм схожий з секуляризмом, тому що гуманізм є яскравим вираженням боротьби за звільнення людини.
Згідно гуманізму, людина, доклавши зусилля, здатна «дійти до правильному», при цьому не вдаючись до яких-небудь надзвичайних сил, містицизму, традиції та іншим способам, які не можуть бути розкриті науковими доказами і логікою. В даному пошуку важливі науковий скептицизм і науковий метод. Отож, «правильне» — це істини, отримані науковим методом і власними силами. Єдиний суддя про добро і зло — це людина і людський розум. Існування яких-небудь інших джерел влади неприпустимо.
Основна ідея філософії гуманізму — це дати свободу людині від панування різноманітних авторитетів і розкрити її власний потенціал. Отож, для неї немає нічого «священного», або можна сказати, що її «єдина святість» — це сама людина».
Сьогодні захист гуманізму деякими мусульманами через гасло «любові до людини» або інший прояв суфійської фрази «ми любим творіння через любов до Творця» є проявом ідейного занепаду, оскільки жоден мусульманин зі здоровим глуздом не буде захищати гуманізм, знаючи ідейно-філософський зміст гуманізму. Як було сказано вище, будь-якому розумінню, яке ставить людину на місце Творця, немає місця в Ісламі, і більше того, подібне явище по ісламу є явним куфром.
Згідно цієї філософії,«гуманізм з оптимізмом дивиться на людські можливості, але не стверджує, що людська природа повністю хороша або що усі люди здатні досягти раціоналістичних і духовних цінностей, які пропагує гуманізм. Ця мета вимагає настирливості з боку індивіда і допомоги з боку інших людей. Метою гуманізму є розвиток людини, бажання зробити життя усіх людей краще. Гуманізм зосереджений на тому, щоб робити добрі справи, жити добре тут і зараз і залишати після себе кращий світ для майбутнього»4.
Ця концепція також, як і майже усі західні філософські погляди,, представила себе через приємні на слух і привабливі вирази і дискурси, але те, що вона принесла людству на практиці, це безлади, несправедливість і кровопролиття, оскільки головна причина нинішнього положення світу і людства полягає у тому, що людина вважає себе єдиним авторитетом у встановлені системи і що вона не може передбачити безвихідних ситуацій і положень, виникаючих через людський чинник у рукотворній системі. Адже, як і у випадку зі сотворінням, винесення рішень, законів, хукмів є прерогативою Творця — Аллаха. Проте ідеології, підхід яких заснований на законотворчості людини, приховують цю дійсність і розглядають себе у якості правовласника на владу у володінні Аллаха.
В такому випадку необхідно розкрити суть і природу людини з об’єктивної точки зору, щоб можна було виявити неспроможність значення, яке приписується людині гуманістичним розумінням, яке зосереджується на людині і навіть освячує людину, ніби поклоняючись їй.
Людина — це розумна істота з інстинктами і органічними потребами. Це найбільш точне визначення людини, хоча на протязі усієї історії висувалось багато різноманітних визначень. Проте дати визначення чому-небудь означає описати його суть,тобто прояснювати форму, суть і властивості. Мірилом правильності визначення є те, наскільки визначення охоплює усі окремі складові визначаємої речі і виключає усе, що не має відношення до даному визначенню. І наше визначення повністю справляється з цією задачею. При розгляді людини стає очевидним, що у неї є деякі невідокремлювані від неї особливості. Перерахуємо їх:
Обмеженість полягає в тому, що тіло людини, його клітини, зір і слух мають певні кордони. Навіть її розум обмежений, і людина не може міркувати без попередньої інформації, допомоги почуттів і відчуттів.
Недосконалість (безсилля) — цей недолік полягає в тому, що людині постійно потрібні інші люди, інші речі і об’єкти,і вона не в змозі підтримувати своє існування в одиночку.
Суперечливість полягає в тому, що людина часто суперечить самій собі навіть у власних рішеннях. Вона постійно стикається з тим, що рішення, яке вона прийняла вчора, є неправильним сьогодні, і може прийняти рішення, повністю протилежне учорашньому.
Взаємна розбіжність полягає в тому, що люди у цілому суперечать один одному в своїх рішеннях. Якщо бути точніше, рішення, які приймає одна людина, не є задовільними і не приходяться до смаку решті людей, і людина не може догодити усім, завжди і по усім критеріям!
Ці та подібні до них особливості показують, що людина не може видавати рішення у відношенні людства через свою обмежену, безпорадну і суперечливу природу. А у випадку, якщо подібне трапиться, то ці рішення приведуть людство не до миру, а до хаосу і безладу. Так трапиться, навіть якщо ця людина вкрай геніальна, обдарована і своєю геніальністю виробила для людей ідеологію. «Ідеологія, породжена у розумі навіть найгеніальнішої людини — некорисна, брехлива і марна (тобто батиль),оскільки ця ідеологія народилась із обмеженого розуму, нездатного посягти існування в усіх його аспектах.
Адже людське міркування у встановленні системи приречене на те, щоб знаходитись під впливом оточуючого середовища, впадати в протиріччя, конфлікти і змінення. А усе це, у свою чергу, викликає виникнення суперечливої системи, приводячи людство до хвилювання і нещастя. Отож, як акида ідеології, породженої у розумі людини, так і система, яка витікає із цієї акиди — некорисна, брехлива і марна (батиль)»5.
Отож, вироблена людиною система нездатна привести людину до розвитку, миру і запропонувати їй щастя. Виходячи із цього, уявлення гуманізму, яке освячує людину і бачить в ній джерело мафхумів (поглядів, понять, концепцій) про життя, невірно з самого початку. начала.
Що стосується ефекту, запроваджуваного під видом «любові до людини», який гуманізм здійснив в мусульманських колах, то це розуміння привело деяких мусульман до:
• нездатності розрізняти друга від ворога, і, таким чином, мусульмани почали дружелюбно дивитись на невіруючих;
• відмови мусульман від джихаду як приписаного для них обов’язку (фарду) або до сприйняття його у якості «оборонного джихаду»;
• підкоренню рукотворним системам замість систем, які Аллах ниспослав для людства;
• униканню від відповідальності за «амрбіль-маруфванахйаніль-мункар», що є одним із основоположних приписів Ісламу, а також залишенню людей в їх порочному стані;
• зверненню за рішенням нагальних проблем до таких рукотворних переконань, ідей і систем, як демократія, секуляризм і республіканство;
• віддаленню від діяльності в рамках правильного ісламського згуртування і приділенню великої уваги індивідуальній практиці або діяльності разом з благодійними організаціями, до участі лише в проповідницькій і наставницькій ініціативі і до заклику тільки до моральних якостей.
Більш глибокий розгляд перерахованого покаже, що там є вплив ідеї обожествління і освячення людини. Це переступання кордонів — одна із головних проблем сучасних мусульман,яка виражається як прояв спроби вивести людей далеко за межі того положення, на яке вони заслуговують.
Проте Іслам поставив людину на найвищий ступінь серед творінь і назвав її ашрафуль-махлюкат (найбільш вшанованим із створінь). При цьому воля, дана людна, також стала для неї випробуванням у питанні збереження відведеного їй положення ашрафуль-махлюкат. Кожного разу, коли людина робить помилку у збереженні цього положення, вона переступає, порушує рамки богослужіння і повстає проти свого Господа. І в такому випадку вона стає асфаласафіліном (нижчим із нижчих) і стикається з наслідками цього. Звідси ми бачимо, що рамки заключаються між заявою про те, що людина є божеством, і перебуванням людини в богослужінні і поклонінні.
لَقَدۡ خَلَقۡنَا ٱلۡإِنسَٰنَ فِيٓ أَحۡسَنِ تَقۡوِيمٖ ٤ ثُمَّ رَدَدۡنَٰهُ أَسۡفَلَ سَٰفِلِينَ ٥ إِلَّا ٱلَّذِينَ ءَامَنُواْ وَعَمِلُواْ ٱلصَّٰلِحَٰتِ فَلَهُمۡ أَجۡرٌ غَيۡرُ مَمۡنُونٖ
«Ми створили людина у найчудовішій постаті. Потім Ми повернемо її у найнижче із нижчих (асфаласафілін), за винятком тих, які увірували і робили праведні діяння. Їм уготована нагорода невичерпна» (95:4–6).
Якими б привабливими не були дискурси нашого часу, людина гідна бути найбільш благородним із створінь. І шлях до цьому лежить через служіння Аллаху належним чином, а зовсім не через те, щоб обожествляти і освящати себе або свої бажання і забаганки.
1. Леон Баттіста Альберті (італ. LeonBattistaAlberti; 18 лютого 1404, Генуя–25 квітня 1472, Рим) — італійський вчений, гуманіст, письменник, один із зачинателів нової європейської архітектури і провідний теоретик мистецтва епохи Відродження.
2. «Західні літературні течії», http://halukseyit.wixsite.com
3. Див. там же.
4. «Вікіпедія».
5. «Система Ісламу», Хізб ут-Тахрір.
