Обітниця

По ітогу була ниспослана остання, досконала релігія через Посланця Аллаха ﷺ. Мухаммад ﷺ при своєму житті заснував Першу Ісламську Державу в Медині і запровадив на практиці Іслам. За допомогою давату і джихаду Іслам поширився на увесь Аравійський півострів. Потім на протязі 13 сторіч Іслам запроваджувався на землі праведними халіфами, Омейядами, Аббасідами, Сельджуками і Османами. Проте зі скасуванням Османського Халіфату 3 березня 1924 року мусульмани почали відчувати проблеми в усіх сферах і питаннях.

Правління на основі хукмів Аллаха потрапило під заборону, а замість нього почали запроваджуватись рукотворні закони. Землі мусульман були окуповані і розділені на десятки частин. Однопартійний період в Туреччині (1923–1945 рр.) увійшов в історію як період переслідувань мусульман. В цій країні під забороною опинилось навіть слово «Аллах». Мечеті були перетворені у комори, а екземпляри Корану зібрані і спалені. «Реформи», які завдали удару по вірі народу, були насильно йому нав’язані. Зачинялись медресе, а арабський алфавіт був замінений на латиницю. Мусульман, які заперечували проти цього, піддавали суду і суворо карали.

Усе це переслідування зробило мусульман чужими на своїй батьківщині і пригнобленими на їх власній землі. Перед лицем цієї ситуації мусульмани не знали, що їм робити. Проте Іслам завжди залишався релігією, яка впливає на їх життя, і серед мусульман завжди находились ті, хто розумів і пояснював Іслам правильним чином. Ці люди хотіли прагнути до більшому, аніж дозволяла їм світська держава. Вони не здались перед лицем переслідувань світської кемалістської системи, підтримуваної англійцями. Усі практики світської республіки нехтували мусульманами, але мусульмани не здавались і різноманітними способами проявляли опір. Вони проявляли хоробрість і щирість в достатній мірі, і тому жертвували своїм життям, виступаючи проти кожної із реформ.

З цієї причини реформи здійснювались всупереч мусульманам, і часто — ціною їх крові, але мусульмани усе одно не здавались. Коли вийшла заборона на читання Корану, вони продовжили його читати, ризикуючи отримати тюремне ув’язнення. Коли був прийнятий Закон про капелюхи (1925 р.), вони, чинячи опір реформації, не переставали носити тюрбан. Коли під заборону потрапило носіння платка, вони не відмовились від нього і кидали заради цього відвідування шкіл і учбових закладів.

С появою авторського права на переклади, особливо з 1960-х років, серед мусульман почала широко розповсюджуватися думка, що Іслам — це не тільки поклоніння, але і рішення і правила для життя. Виникли обговорення навколо таких тем, як «Іслам — це система» і «Повинна бути встановлена Ісламська Держава», а також почали обговорюватись рішення Ісламу на життєві проблеми. Більше того, в середині 1960-х років Хізб ут-Тахрір і Халіфат вийшли на порядок денний в Туреччині. Між 1970 і 1980 роками сформувалось нове бачення мусульман. Основними цілями мусульман в цей період були об’єднання Ісламської Умми і створення Ісламської Держави.

Зусилля мусульман обернулись пробудженням, і ними були визначені ідеали і цілі. Мусульмани бажали прийти до влади і правити по велінню Аллаха. Був зроблений висновок, що порятунок полягає в Ісламі. Планувалось оживити Коран і Сунну і відновити ісламський образ життя. Мусульмани планували поставити кінець переслідуванням кемалізму і встановити справедливий порядок. Віднині ніхто не повинен був наражатись на несправедливе обходження, а панувати повинна була справедливість, яка простежувалась у Умара ібн аль-Хаттаба (р.а.).

Мусульмани хотіли змінити економічну систему і покласти край капіталістичній експансії. Повинна була встановитись безвідсоткова система і початись побудова важкої промисловості. Права робочих і фермерів планувалось взяти під захист, і ніхто не повинен був бідувати. Такі стріли кемалізму, як расизм і націоналізм, повинні були бути зламані, і очікувалось, що усі мусульмани стануть братами подібно єдиній Уммі, а Палестина, Кашмір, Афганістан і усі інші території знов повернуться у наше лоно.

Мусульмани взялись за обговорення наступних тем: «Як боротись з пригноблюючою нас державою», «Положення партій», «Розробка конституції», «Хукм голосування», «Як дивитись на політику» і «Якими повинні бути пріоритети мусульман». Спочатку вони не хотіли вдаватись до можливостей системи, від зла якої вони шукали притулку у Аллаха. Пізніше, з появою нових фетв і більш м’яких підходів режиму, мусульмани почали поступово вилучати вигоду із можливостей, які відкривались. З цієї причини вони організували і учредили політичні партії, асоціації і фонди, а також відкрили школи, журнали, газети і телевізійні канали. Проте, всупереч усьому, у них зберігались колишні надії і тремтіння. Поки була віра, існувала і надія. Вони вірили, що зможуть подолати усі труднощі. Вони дні і ночі проводили в старанності і приносили серйозні жертви.

Мусульмани, отримавши можливості до великому заробітку, хотіли статі іще трохи багатше, через що почали припускати більше поступок в своїх ідеях і методах. Вони вважали, що «усі їх справи розцінюються як джихад, а раз держава була Дар уль-куфр, то на полі битви допускається усе». Вони вигадали власні пояснення для кожного свого кроку. Зі словами «Мусульмани повинні бути сильними» вони роздобули спочатку владу в місцевих органах, а потім — в центральному держапараті, але усе ж таки не втілювали велінь Аллаха в своїй адміністрації. Навпаки, вони замінили світський кемалістський погляд на демократичний. Зі словами «Спочатку треба ухопитись за ключові місця» вони почали подражати в своєму житті тим, хто займав ці ключові місця, а з плином часу вони зовсім перестали від них в чому-небудь відрізнятись.

Зі словами «Аллах бажає бачити сліди Його милості на мусульманах» їх совість заспокоїлась, щоб без упину збільшувати своє багатство, чим і займається капіталістичний менталітет. Зі словами «Якщо не ми, то це зробить хтось інший» усі їх дії почали сприйматись як дещо нормальне і буденне. Через слова «Гроші не мають релігії» харам і халяль втратили свої чіткі грані. Через відсилку до Худайбійському договору і пророку Юсуфу (а.с.) усі харами, здійснювані політичними партіями, і навіть погляди на акиду почали інтерпретуватись вже інакше.

Фраза «Озбройтесь зброєю ворога» була прийнята за хадіс, і усі зрадництва, скоєні на пару з безбожним Заходом, були приховані. Такія була прийнята за основу цієї боротьби, істинне нутро людей приховано, а усі слова огортались брехнею. Виходячи із думки що «хукми з плином часу змінюються», суперечливі Ісламу закони почали відстоюватись і навіть запроваджуватись, щодо чого переважна більшість навіть не виразила невдоволення. Людей обвели навколо пальця, а їх совість усмирили за рахунок фетв, що наводились на кожну заяву і ситуацію.

Система, яку вони нібито використали у якості інструменту в ім’я служіння мусульманам, поступово перетворилась у бажану мету, до якої так сумлінно почали тягнутись. Трапилось так, що коли у 2002 році до влади прийшла «Партія Справедливості і Розвитку» (ПСР), то ті, хто вважав себе ісламістами, взялись відмовлятись від своєї колишньої риторики, заявляючи, що вони є демократами і що демократія — єдиний рецепт порятунку. Вони вишукувались у чергу, щоб балотуватись на місцевих і всезагальних виборах, щоб заполонити коридори парламенту у гонитві за посадами, місцями і тендерами. Протистояння «ПСР» проти Військового меморандуму1 від 27 квітня 2007 року, «One Minute»2 в 2009 році, конфлікт біля берегів Гази в 2010 році і конституційний референдум стали причиною, по якій багато ісламських груп схилились на бік системи.

Коли ми оглядаємось на останні 60 років, які минули з 1960-х років до справжнього часу, ми бачимо, що по мірі того, як мусульмани отримували матеріальні блага, можливості, владу і положення, вони змінювались, а система залишалась більш сталою. Політика, яка розглядалась у якості інструменту, з часом стала самою метою. Система, яку необхідно було замінити, мало того що продовжила існування, так іще і пустила глибоке коріння, а мусульмани взялись захищати цю саму систему. Мусульмани, як повинні були залишатись непохитними, постійно піддавались існуючим тенденціям, йшли на поступки і відходили від своїх принципів. Досягнута точка настільки відрізнялась від початкової, що змінились не тільки партії і джамаати, але і усе суспільство, яке складається із мусульман!

В цій самій досягнутій точці, ті хто вважав себе ісламістами, почали ніби заявляти, що їм завдає незручності те, чим вони займаються. Логіка, згідно якої «кожна влада створює свій прошарок багатіїв», яка широко використовувалась в 1980-х роках, стала реальністю серед «ПСР» ісламістів. Хоча треба було виступати проти капіталу, був створений новий клас привілейованих тримачів капіталу серед родичів ісламістів, а також розрослась корупція. Ситуація в багатьох сферах досягла абсурду, коли злодіяння колишньої адміністрації почали здаватись квіточками порівняно з курсом, взятим новою владою.

Суди перейшли із одних рук в інші, і якщо учора пригноблювала світська кемалістська адміністрація, то сьогодні цим почали промишляти демократи-консерватори. Хоча мотивування і змінилось, але переслідування залишились колишніми. Дух боротьби, як почалась в дар уль-Аркам, ісламістам не вдалось зберегти, живучи у п’ятизіркових готелях, палацах і віллах. Спочатку змінились їх дома, потім машини, слідом квартали і, нарешті, самі думки.

Муджахіди спочатку стали спостерігачами за виборчими урнами, а потім і зовсім підрядчиками режиму. Торгові центри, супермаркети, бренди, мода стали предметом подражання, а образ життя піддався зміненню. Ті, хто не живе, орієнтуючись на Вічне життя, звернулись до мирських благ і постійно відчували страх втратити те, що у них є. Голови були покриті, але кількість тих, хто дотримується рамок хіджабу (тасаттура) — зменшилась. Так званий «безвідсотковий банкінг» розрісся, проте кількість тих, хто поїдає відсотки, збільшилась іще більше. Панісламісти і ходжа-ефенді стали прибічниками національної державності, націоналістами, лібералами, демократами і модерністами.

З’явилась смиренність і прийняття символік, концепцій і ідей,які іще нещодавно вважались ворожими. Навіть з’явилась заборона на критику кемалізму, і щоб виховати істинних кемалістів, були розроблені нові визначення, а також організовані відвідування і екскурсії по Аниткабіру3. Світові стандарти, умови і можливості зайняли місце хукмів Шаріату. Тих, хто виступав проти Ісламу, описували як розумних, начитаних, відповідаючих духу часу, завжди маючих план, гідних і істинних політиків, але тих, хто виступав проти правлячої партії, її уставів і лідера, звинувачували у зрадництві.

В системі зульма, яку ісламісти створили своїми руками, більше не було місця навіть для учорашніх братів по спільній справі. Ті, хто виступав за єдину справу, виявились вимушеними сказати: «В цій країні для нас немає місця». Ті, хто поступово йшов на поступки і повільно знищував себе, щоб залишатись при владі якихось 40-50 лет, почали говорити: «Краще б ми не йшли до влади. Влада нам не підійшла і не принесла нічого хорошого. Ми занурились у мирські блага».

Боротьба, яка велась з великою щирістю і самопожертвою у найважчі часи і в найскладніших умовах, була програна. Дані обіцянки не були виконані, а веління і заборони Аллаха і Його Посланця ﷺ були забуті. Поступки породили нові поступки, і з часом ці самі поступки були прийняті за основу. Ті, хто мав намір протистояти пригнобленню, самі ж ставали пригноблювачами.

Ми до народження обітницю давали,

Що Господа в Аллаху лише визнаємо,

Що по іншим законам будемо жити навряд чи,

І за Посланцем підемо, з потягом до Раю.

Дар уль-Аркам служив порукою

Тому, що ми Писання понесемо без примусу,

Без страху, під загрозами і мукою,

В обмін на Ахірату насолоду.

В Медині поклялись колись твердо,

Що в світі втілимо ми ідеали братства,

Сусіда не залишимо напівмертвим

Від голоду, незважаючи на багатство.

Ці строки були присвячені партіям і общинам, які пішли на поступки у питаннях Ісламу і відмовились від вимог своєї початкової справи.

Чому обіцянки не були виконані і були забуті? Чому мусульмани так сильно дистанціювались від своєї релігії і своєї справи? Що призвело до такому результату?

Історія людства складається із циклічних повторень. Боротьба між хакком і батилем, яка почалась з самої першої людини, буде тривати до кінця світу. Поки поборники хакка (істини) відстоюють свою справу і роблять її домінуючою, вони перемагають, з дозволу Аллаха, і будуть продовжувати отримувати перемоги. Проте кожного разу, коли мусульмани не тримались своєї справи, вони проживали і будуть проживати неспокійне життя як у цьому, так і у Вічному житті.

Аллах не дає ніяких обіцянок тим, хто не допомагає релігії Аллаха і не ставить цю справу вище свого життя, власності і честі. Такі люди, незалежно від того, чи примкнули вони до ісламському джамаату чи відвідують гуртки, з часом самі відсіються від даного шляху.

Коли мусульмани встали на цей шлях, їх почуття і наміри були ісламськими, але, на жаль, їх ідеї і методи залишались неоднозначними. Вони не знали, яке згуртування і партію їм треба було утворити. Вони не знали, якого методу і стратегії повинна дотримуватись боротьба в ім’я Ісламу. Вони діяли реакційно, реагуючи на події і існуючу реальність. По мірі того, як змінювались умови, змінювались і вони самі, а в ітозі ставали іще слабше.

В такому випадку наша задача полягала зовсім не в тому, щоб всупереч усьому намагатись зайняти ключові місця, боротись за владу в парламенті, збільшувати в ньому свою чисельність і накопичувати капітал. Так, у нас відбирали щось, але це були не речі і предмети. Нашою найбільшою втратою стали життя заради Аллаха і дії згідно з хукмами Шаріату. Ми повинні були взяти собі Посланця Аллаха ﷺ у якості прикладу в усіх питаннях, щоб утвердити ісламський образ життя і встановити Халіфат. Отож жертвувати і не іти на поступки у питаннях нашої релігії і справи. Єдине, що зробить нас краще і приведе до допомоги Аллаха — це допомога Його релігії в тому виді, в якому хоче від нас Творець. В цьому-то завжди і полягала причина нашого існування. Це саме те, що ми втратили сьогодні, і те, що нам треба невідкладно повернути!

Отож, ми повинні знов дати обіцянку в домі аль-Аркама. А саме — не слідувати нічому окрім Одкровення Аллаха і будувати ісламський образу життя. Ми повинні пообіцяти сформувати згуртування, партію, єдиним лідером якої є Посланець Аллаха ﷺ, і слідувати його ﷺ Сунні. Що б не трапилось, хто б що не сказав, які б успіхи чи програші не випадали на нашу долю — ми ніколи не повинні іти на компроміс у відношенні хукмів Шаріату. Нашою метою повинен бути Праведний Халіфат, який Посланець Аллаха ﷺ встановив для порятунку усього людства, в про який він ﷺ нам пророчив.

Муса Байоглу

_______________

1. Військовий меморандум в Туреччині (2007) (англ. E-memorandum, тур. e-muhtıra) — документ, опублікований в електронному виді від імені Генерального штабу Туреччини в ході президентських виборів 2007 року, який викликав деякі протиріччя в турецькому суспільстві.

2. Резонансний виступ в 2009 році тодішнього прем’єр-міністра Туреччини Реджепа Тайіпа Ердогана на Всесвітньому економічному форумі (ВЕФ), після якого він відмовився відвідувати Давос.

3. Аниткабір (тур. Anıtkabir — «меморіальна могила») — мавзолей, усипальниця засновника і першого президента Турецької Республіки Мустафи Кемаля Ататюрка.