Місцевий і національний ісламізм: турецько-ісламський синтез або турецький Іслам

Статті
Друкарня

Безперечно, Іслам — остання релігія і останній Шаріат, ниспосланий Всевишній Аллахом, Господом світів, для усього людства через Свого раба і Посланця — Мухаммада ﷺ.

Всевишній Аллах говорить:

قُلۡ يَٰٓأَيُّهَا ٱلنَّاسُ إِنِّي رَسُولُ ٱللَّهِ إِلَيۡكُمۡ جَمِيعًا

«Скажи: «О, люди! Я — Посланець Аллаха до усіх вас» (7:158),

وَمَآ أَرۡسَلۡنَٰكَ إِلَّا كَآفَّةٗ لِّلنَّاسِ بَشِيرٗا وَنَذِيرٗا وَلَٰكِنَّ أَكۡثَرَ ٱلنَّاسِ لَا يَعۡلَمُونَ

«Ми відправили тебе до усіх людей добрим вісником і застерігаючим увещевателем, але більшість людей не знає цього» (34:28).

В Корані є ціла низка категоричних доказів щодо цього. Всевишній Аллах сказав:

إِنَّآ أَنزَلۡنَآ إِلَيۡكَ ٱلۡكِتَٰبَ بِٱلۡحَقِّ لِتَحۡكُمَ بَيۡنَ ٱلنَّاسِ بِمَآ أَرَىٰكَ ٱللَّهُۚ

«Ми ниспослали тобі Писання з істиною, щоб ти розбирав тяжби між людьми так, як тобі показав Аллах» (4:105).

Згідно цьому аяту, Книга, яку Аллах ниспослав на арабській мові, є Кораном в сукупності з його формулюванням (словесною частиною) і змістом (інформативною частиною). Так само ж, як одна лише змістова складова не може бути названа Кораном, так і просто формулювання без змісту не вважається Кораном. Інакше кажучи, значення Корану так само є винятковим і особливим, і це не просто звичайний арабський текст. Його змістову складову неможна пояснити тільки лише словарними значеннями, і жоден словник не здатен охопити усі його значення. Фактично, коли сподвижники Посланця Аллаха ﷺ не могли зрозуміти значення аятів Корану при тому, що вони говорили на арабській мові вільно, вони питали про ці значення у Посланця Аллаха ﷺ, і він ﷺ за допомогою Одкровення від Всевишнього Аллаха розкривав їм виняткові змісти Корану, які Аллах вклав в цю Книгу. Адже головне в формулюванні слів Корану — це те, що вона вказує і несе певний зміст. З цієї причини Коран відрізняється винятковістю своїх формулювань.

Всевишній Аллах проголосив, що Коран був ниспосланий на арабській мові:

إِنَّآ أَنزَلۡنَٰهُ قُرۡءَٰنًا عَرَبِيّٗا

«Воістину, Ми ниспослали його у виді Корану на арабській мові» (12:2),

كِتَٰبٞ فُصِّلَتۡ ءَايَٰتُهُۥ قُرۡءَانًا عَرَبِيّٗا

«Є Писанням, аяти якого роз’ясненні у виді Корану на арабській мові» (41:3),

قُرۡءَانًا عَرَبِيًّا غَيۡرَ ذِي عِوَجٖ

«Ми ниспослали Коран, в якому немає протиріччя, на арабській мові» (39:28),

أَوۡحَيۡنَآ إِلَيۡكَ قُرۡءَانًا عَرَبِيّٗا

«Ми внушили тобі в Одкровенні Коран на арабській мові» (42:7),

إِنَّا جَعَلۡنَٰهُ قُرۡءَٰنًا عَرَبِيّٗا

«Воістину, Ми зробили його Кораном на арабській мові» (43:3).

Арабська мова притаманна для тексту Корану, а не для його значення, тому що змісти Корану несуть значення (Послання) для усього людства, а не тільки для арабів. Коран — це не тільки Книга для арабів, а Книга, ниспослана усьому людству. Слова Всевишнього Аллаха:

وَكَذَٰلِكَ أَنزَلۡنَٰهُ حُكۡمًا عَرَبِيّٗاۚ

«Таким чином, Ми ниспослали Коран хукмом на арабській мові» (13:37),

— означають «Ми ниспослали його як мудрість, виражену на арабській мові!». В протилежному випадку цей аят говорив би про деяку «арабську мудрість».

Арабський — це усього лише особливість формулювання Корану. Його формулювання можна охарактеризувати тільки як арабське. Коран як в прямому, так і в переносному значення неможна назвати ніякою іншою назвою, окрім його арабської назви.

З цієї причини неправильно називати Кораном те, що написано не в значенні Корану і не на арабській мові. Безперечно, що Коран — це Книга на арабській мові, і його формулювання слів наводиться лише на арабській.

З іншого боку, поряд з існуванням інших муджіза (чудес, які залишають людей безсильними в тому, щоб заперечувати Аллаха), даних Пророку ﷺ, Коран є муджіза, за допомогою якого Мухаммад ﷺ став пророком. Як сказано в самому Корані і в хадісах, хоча наш Пророк ﷺ мав низку інших муджіза,він ﷺ кинув виклик людству саме за допомогою Корану. З цієї причини Коран — це муджіза, яка доводить пророцтво Мухаммада ﷺ з миті початку ниспослання Одкровення і аж до Судного дня.

Фактично, Коран вверг в безвихідь арабів, закликавши їх навести подібне Корану. Кинувши їм виклик, Всевишній Аллах сказав:

وَإِن كُنتُمۡ فِي رَيۡبٖ مِّمَّا نَزَّلۡنَا عَلَىٰ عَبۡدِنَا فَأۡتُواْ بِسُورَةٖ مِّن مِّثۡلِهِۦ وَٱدۡعُواْ شُهَدَآءَكُم مِّن دُونِ ٱللَّهِ إِن كُنتُمۡ صَٰدِقِينَ

«Якщо ж ви сумніваєтесь в тому, що Ми ниспослали Нашому рабу, то наведіть одну подібну суру і закличте своїх свідків крім Аллаха, якщо ви говорите правду» (2:23).

Відносно цього в Корані є багато інших аятів. Коран, кинувши виклик навести подібне, проявив безсилля і неспроможність арабів. Їх безпорадність зафіксована і передана шляхом таватура. І навіть в історичному процесі не було помічено, щоб хтось із них зміг принести подібне.

Цей аят є викликом не тільки для арабського племені, до якого він звертається, але і викликом для усіх, хто буде пребувати до Судного дня. Адже до уваги береться загальність формулювання, а не конкретність причини. З дня початку ниспослання Одкровення і аж Судного дня Коран закликає усіх людей принести йому подібне. З цієї причини Коран — це муджіза, закликана проявити безсилля не тільки лише арабів часів Посланця Аллаха ﷺ або тих арабів, які прийдуть пізніше але й усього людства.

Отож, Іслам не є, як про це стверджували вороги Ісламу, «винайденою геніальним розумом Мухаммада ﷺ релігією для арабів періоду джахілії». Іслам — це система життя для усього людства, яку Всевишній Аллах ниспослав через Мухаммада ﷺ. Всевишній Аллах сказав:

ٱلۡيَوۡمَ أَكۡمَلۡتُ لَكُمۡ دِينَكُمۡ وَأَتۡمَمۡتُ عَلَيۡكُمۡ نِعۡمَتِي وَرَضِيتُ لَكُمُ ٱلۡإِسۡلَٰمَ دِينٗاۚ

«Сьогодні Я заради вас вдосконалив вашу релігію, довів до кінця Мою милість до вас і схвалив для вас у якості релігії Іслам» (5:3).

Ісламська цивілізація, яку Всевишній Аллах обрав для усього людства і якою він задоволений, з миті своєї появи і на протязі 1300 лет змогла за допомогою ісламського образу життя в політичному, військовому, економічному, культурному і в решті усіх інших аспектів зробити нестерпним життя для зарозумілих колонізаторів і невірних, які бажали похитнути Трон Всевишнього Аллаха, але при цьому решта людства в істинному змісті пізнало смак справедливості, миру і безпеки. Невірні, розуміючи, що не зможуть зломити Ісламську Умму і ісламську цивілізацію на полях битв, скористались ідейною слабкістю, в яку впали мусульмани, і кинули виклик ісламській цивілізації через різноманітні підступні ідеї. Цей виклик, який почався з місіонерської діяльності, розпалив великий вогонь фітни, поширюючи такі отруйні ідеї, як патріотизм і націоналізм.

Починаючи з 1876 року, британці, для того, щоб зломити Ісламську Умму і вимусити її синів втратити надію на повторне возз’єднання під єдиним прапором і у затишку єдиної держави, розгорнули політику по запровадженню свого впливу в регіони Османського Халіфату, де в переважній більшості проживали араби, загострили апетити економічного потенціалу регіону через дорогу в Індію і скасували Халіфат. Перша фітна між арабами і турками полягала в тому, що шериф Мекки Хусейн ібн Алі аль-Хашімі, діючи разом з англійцями, постав проти османського халіфа, і це принесло плоди англійцям. Різноманітність підступних методів, до яких вони вдавались, була величезною. Англійцями здійснювались або в різній мірі підтримувались віроломні політичні виверти, такі як ослаблення халіфа і підкріплення арабських націоналістичних рухів, які базувались в Дамаску, під час вторгнення в Єгипет за допомогою ствердження, що нібито «турки кинули ісламський світ, особливо арабів, погрузати у відсталості» і що «Халіфат є правом курайшитів». З іншого боку, в республіканській Туреччині, яка була заснована як спадщина Османської Держави, зрадництво Хусейна ібн Алі аль-Хашімі та невеликої купки навколо нього часто приписувалось абсолютно до усіх арабів, а також мали місце багаторічні дискурси про те, що «турки на протязі довгих років носили арабів на своїх плечах, а араби в ітозі встромили туркам ніж в спину». Усе це було фітною, розпаленою Англією.

Згодом було введено поняття меншостей, що дозволило зробити ворожими один одному народи різноманітних релігій, мов і рас, які раніше на протязі сторіч зливались в одно ціле під куполом довіри до ісламської ідеології і влади. Услід за цим за допомогою окупацій і правителів-маріонеток, призначених Заходом для захисту своїх інтересів, Європа набула успіху в розділенні ісламських земель на більше аніж п’ятдесят «хоумлендів» (Homeland, Ватан, Батьківщина), надавши їм так звану «незалежність». Узи братства, встановлені ісламською акидою всередині Ісламської Умми, перетворились в узи «громадянства», прив’язаного до конкретної території, через концепцію патріотизму.

Для вищевказаних «Батьківщин» також були спроектовані «національні державні утворення». З Заходу, на основі секуляризму і націоналізму, були імпортовані усілякі можливі закони для так званих «незалежних» держав. Наприклад, «Громадянський кодекс», «Закон про зобов’язання» і «Закон про банкрутство» були перейняті із Швейцарії, «Адміністративний закон» — із Франції, «Кримінальний кодекс» — із Італії, «Закон про комерційну і морську торгівлю» і «Кримінально-процесуальний кодекс» — із Німеччини.

Здійснювались люті спроби узгодити поняття «нація» з офіційною історією, адаптованої до цих міні-«Батьківщин». Наприклад, для єгипетського народу порахували підходящою «єгипетську цивілізацію», засновану на історії фараонів; для іранського народу — «персидську» культуру, імітуючу персидський період зороастрійців; для ліванського народу — «джерело історичної гордості», імітуюче «фінікійців». Для кожної частини Ісламської Умми їм вдалось розкопати подібні моделі «національної свідомості» серед решток історії. Таким чином, Захід намагався створити для кожної «нації» «громадську ідентичність», яка імітувала б доісламський період.

Фактично, можна зустріти навіть такий варіант історичної оповіді, в якому акцент на «тюркскості» є домінуючим для народу Туреччини, сходить до центральноазіатського коріння тюрок і подражає «шаманізму». Навіть перемога мусульманської армії в битві при Малазгірте (Манцікерте) під командуванням Алп-Арслана в 1071 році описувалась лише як «битва, яка відкрила туркам врата Анатолії». Інакше хто б, хто вороже налаштований у відношенні Ісламу, зміг проігнорувати наступні слова Алп-Арслана: «Або я отримаю перемогу і досягну своєї мети, або відправлюсь в Райські сади, ставши шахідом. Ті із вас, хто бажає слідувати за мною в цьому шляху, ласкаво просимо. Ті ж, хто хоче піти, нехай уходить! Тут немає ані командуючого султана, ані підкореного воїна. Тому що сьогодні я — один із вас. Сьогодні я — воїн, який воює разом з вами. Ті, хто послідує за мною, і ті, хто стане шахідом, пожертвувавши своїми життями Всевишньому Аллаху, попадуть в Райські сади, а ті, хто виживе, будуть удостоєні чести газієв. На тих, хто піде зараз, чекає огонь Пекла в Вічному житті і ганьба в цьому світі»?

А також уся Ісламська Умма усвідомила, що причиною, яка спонукала Мухаммада (Мехмеда) Фатіха II,якого вороги намагались представити на тлі «братовбивці», завоювати Стамбул, була бушра (блага звістка) Пророка Мухаммада ﷺ:

لَتُفْتَحَنَّ الْقُسْطَنْطِينِيَّةُ فَلَنِعْمَ الْأَمِيرُ أَمِيرُهَا وَلَنِعْمَ الْجَيْشُ ذَلِكَ الْجَيْشُ

«Константинополь буде неодмінно завойований! Який же чудовий той амір і яке ж чудове те військо»1.

Ніхто, окрім тих, хто хоче стерти ісламське минуле із своєї пам’яті, не може заперечувати того факту, що правителі Сельджуки, в особливо Алп-Арслан, і усі Османи2, починаючи з Газі Ертугрула і до отримання титулу халіфів Османами в 1517 році, присягнули на вірність халіфу свого часу.

Згідно історичної точки зору, єдиною метою якою є бажання стерти Іслам із пам’яті, «турки були ісламізовані Аббасідським Халіфатом через примушення мечем, і Іслам не вписується в турецьку культуру, а релігія, яка сповідується турками, насправді, є арабським Ісламом». Визначення «арабського Ісламу», від якого в турецькому світі разить ворожістю по відношенню до Ісламу, не має нічого спільного з вигаданим визначенням «турецького Ісламу», заснованого на анатолійській турецько-ісламській культурі, яка складається із багажу ханафітського, алавіто-бекташітського і мевлевітського тарікатів, коріння яких зводиться до Хаджі Бекташ-і Велі, Юнусу Емре, Мевляне Джалалуддіну Румі, Хаджі Байрам-і Велі, Едебалі, Ахі Еврену і Пір Султану Абдалу3.

Якщо б критерієм не служили Коран і Сунна, ниспослані Всевишнім Аллахом через Одкровення, подібні омани були б легко прийняті мусульманами. Власне кажучи, Всевишній Аллах, Господь світів, Який ниспослав Іслам, стверджує наступне:

فَرَبُّكُمۡ أَعۡلَمُ بِمَنۡ هُوَ أَهۡدَىٰ سَبِيلٗا

«А вашому Господу краще знати, хто слідує більш прямим шляхом» (17:84).

Окрім того, як могли турки, нібито «ісламізувати мечем», добровільно жертвувати своїми життями на протязі 6 сторіч і очолювати справу поширення і піднесення Божественного Писання (іъляу каліматуллах) по усьому світу? Ви колись замислювались над цим питанням?

Навіть сьогодні мусульман Туреччини, на які скеровані погляди Ісламської Умми, намагаються представити у якості зразкового прикладу модернізації в західному стилі, надавши їх територіальному розташуванню ім’я «Турецька республіка». І це було націлено на те, щоб Ісламська Умма втратила надію, що їй коли-небудь вдасться повернути свої колишні славетні дні. Настільки, що, спостерігаючи за обговореннями в комісії, яка почала розуміти, що скасування султанату 1 листопада 1922 року і відняття влади, суверенітету у халіфа через «законні шляхи» зробить останнього неефективним, Мустафа Кемаль, зайняв одну із кафедр, говорить промову, куди увійшли наступні слова: «Ніхто не може дати кому-небудь суверенітет шляхом переговорів, обговорень або лише тому, що це вимагається з наукової точки зору. Суверенітет береться силою, тиском і примушенням. Династія Османів насильницьким чином захопила суверенітет і султанат над турецькою нацією. Вони продовжували цю тиранію на протязі шести сторіч. Тепер же турецька нація фактично взяла суверенітет і султанат в свої руки, заявивши, що з них досить цих агресій, і поставши проти цієї династії. Це вже звершилось. Проблема полягає не в тому, чи залишимо суверенітет нації чи ні. Проблема полягає лише в тому, щоб зафіксувати подію, яка вже відбулась через закон. Це буде зроблено, незважаючи ані на що. Я думаю, що якщо ті, хто зібрався тут — Маджліс і решта усіх інших, — порахували б те, що відбувається, природнім, то було б легше і більш доречним. Інакше, знов же, дійсність буде визначатись по своєму налагодженому методу, проте тоді, можливо, багатьом не знести своєї голови».

Яскравий акцент в даному виступі, скерований на Османів, є лише спробою: запровадити у розуми людей, що вінець усіх фардів — Халіфат, який трохи пізніше був скасований, є лише «узурпацією влади з боку однієї із династій », розірвати зв’язок Ісламу з державним управлінням, а також викорчувати із свідомості концепцію «Умма» за допомогою управління суспільством через поняття «турецька нація».

З іншого боку, перевага, віддана латинському алфавіту замість арабського не може бути пояснена однією лише «модернізацією», адже для принципу націоналізму у якості офіційного алфавіту більше підходить використання алфавіту Göktürk4. Наприклад, китайський алфавіт, історія якого, як стверджується, нараховує 3500 років усе іще використовується китайцями, і вони не хвилювались про те, що відстануть від «модернізації». Звичайно ж, ні, їх істинна проблема полягала в Ісламі і в розриві зв’язків мусульман з арабською мовою, мовою Ісламу.
Процитуємо Арнольда Джозефа Тойнбі (1889–1975), англійського історика, який працював в департаменті політичної розвідки міністерства закордонних справ Великобританії, до того ж на протязі 30 років був директором по дослідженням в Королівському інституті міжнародних відносин, а також повторно був прийнятий в міністерство закордонних справ Великобританії під час Другої світової війни і був одним із делегатів від Великобританії на Паризькій мирній конференції5. Перший візит Тойнбі у якості представника Англії в Туреччину, а точніше, в столицю (Пайтахт) Османського Халіфату Стамбул, приходиться на 15 вересня 1921 року. Тойнбі встановив тісні дружні відносини з новими «просвітителями» і бюрократами республіки, стежив за якобінськими революціями, а також за культурними і політичними цілями нового режиму. Тойнбі резюмує свої враження про Туреччину під час свого наступного візиту в 1929 році, говорячи про реформу алфавіту а в 1928 році : «Сьогодні Гітлер встав на шлях повного знищення усього наукового багажу, який суперечить його ідеям. Проте винахід друкарського верстату зробив його заняття в деякій мірі неможливим. Турецький сучасник Гітлера, президент Мустафа Кемаль Ататюрк, зумів здійснити іще більш різкий розрив з турецькою культурною спадщиною, вдавшись до допомоги менш радикального, але, мабуть, більш ефективного засобу. Мета турецького диктатора полягала в тому, щоб примусити своїх співвітчизників, відмовившись від іранської культурної спадщини, прийняти західну культурну модель. Замість спалення книг, що містять іранську культурну спадщину, він вдовольнився простою заміною алфавіту. Закон, виданий Великим національним зібранням в Анкарі 1 листопада 1928 р., вводив в Туреччині варіант латинського алфавіту, спеціально вироблений для турецької мови за наказом диктатора. Згідно тому ж закону усі газети, журнали, об’яви, громадські записи повинні були друкуватись з урахуванням нового алфавіту, починаючи з 1 грудня 1928 р. усі офіційні заклади, банки, компанії, нові книги повинні були перейти на новий алфавіт з 1 січня 1929 р., а до 18 червня 1929 р. уся країна повинна була засвоїти новий алфавіт. Таким чином, класика арабської, персидської і оттомано-тюркської літератури опинилась за межами досяжності підростаючого покоління, ретельно оберігаємого від заборонного плоду древньої культури, знайомство з яким могло б спонукати молодь повстати проти вестернізації, до якої приговорив їх диктатор. Цей ловкий маневр позбавив від необхідності спалювати старі книги, і вони преспокійно залишались на своїх полицях, згодом стали такими ж незрозумілими, як китайський свиток або табличка. Лише невелика група вчених-спеціалістів була здатна скористатись ними»6.

Одним словом, кожному хукму в Ісламі намагались надати форму, сумісну з теорією «соціальної ідентичності», стверджуючи, що «древні звичаї (традиції) мають переважаючий вплив». Таким чином, замість релігії, ниспосланої Всевишнім Аллахом, виникла вигадана «релігія» згідно з західною культурою. Період, коли ця вигадана релігія була переформатована під назвою «турецьке мусульманство», співпадає з періодом, коли під егідою НАТО Іслам був об’явлений новим ворогом услід за крахом комунізму і розпадом Радянського Союзу. Це вигадане поняття «турецьке мусульманство» було виражено Месутом Йилмазом7 в 1998 році наступним чином: «Наша релігія повинна бути звільнена від впливу реакційного мислення і ментальності, запроваджених в виді суміші арабського і персидського». В ітозі, одні, приймаючи у питаннях віровчення мазхаб Матуріді, у вчинках в поступках — мазхаб Ханафі, а в повсякденному житті практикуючи атмосферу любові тарікату Ясаві, почали представляти цю злісну концепцію «турецького мусульманства» як вчення трійці «Матуріді – Ханафі – Ясаві»; інші, ґрунтуючись на любові сунітів до Алі і Ахль аль-Байт, або підкреслюючи що суніти так само мають зв’язок з Алі і Ахль аль-Байт, представляли ідею «турецького мусульманства» як «алевіто-суннізм»; а треті, не церемонячись, напряму представляли алевізм як «турецьке мусульманство»8. Проте ці визначення об’єднує фундаментальна думка про те, що Іслам сумісний з секуляризмом».

Зі світським турецьким порядком, який існує в наші дні під керівництвом президента Ердогана, «турецький Іслам» знаходиться на шляху до своєї формалізації. Ердоган з легкістю може вийти на публіку і закликати її до «секуляризму», як це трапилось під час його візиту в Єгипет після обрання Мурсі єгипетським президентом. А також, хоча і для набору голосів, Ердоган навчився пристосовуватись до кемалістів, збільшуючи число винокурень всередині країни. У минулому році Ердоган, задравши в своїй політиці планку іще вище до питання «оновлення і реформації Ісламу», заявив: «Вам не вдасться запроваджувати Іслам в наш час з його хукмами і законами 14-сторічної давності!». Або Ердоган і його адміністрація хочуть сказати, що підписання «Стамбульської конвенції», яка руйнує концепцію «мусульманської родини», і включення в політику освіти «гендерної рівності», відкриваючої шлях до сексуальних збочень, згідно з «Acquis communautaire»9 Європейського Союзу, так само є проявом «тюркізованого Ісламу»?

Оскільки ймовірність повторного ідейного і політичного лідерства Ісламу стала відкритою і неминучою загрозою для західного світу та їх маріонеткових правителів-колабораціоністів на місцях, особливо після інциденту 11 вересня, Сполучені Штати руками маріонеткових «мусульманських» правителів здійснили спроби по здійсненню «гармонізації Ісламу з секуляризмом» в рамках проекту «Великий Близький Схід» через такі підступні концепції, як «глобалізм», «Вільний ринок», «Боротьба з тероризмом і екстремізмом», «Поміркований Іслам» і «Діалог між релігіями». Проте усе це марно, адже Ісламська Умма вже давно зломила стіну страху перед нині існуючими режимами. Ці жорсткі силі і методи США, претендуючих на звання хазяїна світу, рушаться один за другим. США і решта інших західних держав віднині не в змозі передбачити, де і коли спалахне повстання на мусульманських землях, а також не в силах цьому завадити. І на завершення Всевишній Аллах передрік долю невіруючих та їх послідовників наступним чином:

إِنَّ ٱلَّذِينَ كَفَرُواْ يُنفِقُونَ أَمۡوَٰلَهُمۡ لِيَصُدُّواْ عَن سَبِيلِ ٱللَّهِۚ فَسَيُنفِقُونَهَا ثُمَّ تَكُونُ عَلَيۡهِمۡ حَسۡرَةٗ ثُمَّ يُغۡلَبُونَۗ وَٱلَّذِينَ كَفَرُوٓاْ إِلَىٰ جَهَنَّمَ يُحۡشَرُونَ

«Воістину, невіруючі витрачають своє майно для того, щоб збити інших зі шляху Аллаха. Вони будуть витрачати його, а потім будуть жалкувати про це, а услід за цим вони будуть повержені. Невіруючі будуть зібрані у Пеклі» (8:36).

 

Халук Озьдоган
10.12.2019

1. Ахмад ібн Ханбаль, «Муснад», IV, 335; Бухарі, «Ат-Таріх аль-Кабір», I, 81, «Ат-Таріх ас-Сагір», I, 306; аль-Баззар, «Муснад», т. II, стор. 308; ат-Табарані, «Аль-Муджам аль-Кабір», II, 38; аль-Хакім, «Мустадрак», IV, 422; аль-Хайсамі, «Маджма аз-Заваід», VI, 219.

2. Османи (тур. Osmanlı Hanedanı, Osmanoğulları) — династія османських султанів і халіфів, яка правила в 1299–1924 роках.

3. https://www.aydinlik.com.tr/anadolu-turk-islami-ve-vehhabi-islami-mehmet-ulusoy-kose-yazilari-haziran-2018

4. Древнетуркське письмо (орхоно-єнісейське письмо) (др. тюрк. ‏????⁚????‎ — /tyryk bɪtɪg/) — писемність ,яка застосовувалась в Центральній Азії для записів на тюркським мовах в VIII–XX ст.ст. н. е. Руська наукова назва «орхоно-єнісейське письмо» дано по першим місцям знахідок писемних пам’яток в долині річки Орхон (Другий тюркський каганат) і верхів’ях річки Єнісей (Киргизький каганат).

5. «Арнольд Джозеф Тойнбі і ісламізм в Туреччині в період «Холодної війни» («Soğuk Savaş Dönemı Türkıye’sınde Arnold J. Toynbee Ve Islâmcılık»), Джеміль Айдин, Бурханеттін Дуран.

6. «Подорож історика Арнольда Тойнбі по Туреччині в 1948 році і його враження від нової Туреччини» («Tarihçi Arnold Toynbee'nin 1948 Türkiye Seyahati Ve Yeni Türkiye Hakkındaki İzlenimleri»), Іршад Самі Юджа, журнал «ASIA MINOR STUDİES», том 4, №7, 27.01.2016 р.

7. Ахмет Месут Йилмаз (тур. Ahmet Mesut Yılmaz; 6 листопада 1947, Стамбул–30 жовтня 2020, Стамбул) — турецький політик, прем’єр-міністр Туреччини в 90-е роки XX сторіччя.

8. http://www.koprudergisi.com/index.asp?

9.  Acquis communautaire (з фр. — «надбання спільноти») — правова концепція в системі правових норм Європейського Союзу. Також вживаються терміни Community acquis («acquis Спільноти а»), Union acquis («acquis Союза») або просто acquis. Точне визначення терміну і його зміст визначається предметом дискусії правознавців , найбільш загальне тлумачення acquis communautaire — сукупність різноманітних принципів, правил і норм, накопичених в рамках Європейського Союзу і таких, що належать обов’язковому збереженню в процесі діяльності і подальшого розвитку.