Маслаха (множина — масаліх) в словнику означає «інтерес, користь», а мафсада ж означає «те, що погано і шкідливо».
В науці усуль фікх маслаха ділиться на три види:
1. Масаліх мутабара — маслаха, у відношенні якого є шаріатський текст.
2. Масаліх мульга — маслаха, який суперечить шаріатським хукмам, анулюється і відкидається Шаріатом.
3. Масаліх мурсаля — маслаха,у відношенні якого Шаріатом нічого не сказано.
В наших джерелах були згадані деякі питання у якості прикладу масаліх мурсаля. Наприклад, сюди відноситься питання збирання Корану в мусхаф (в форму єдиної книги). Як можна зрозуміти із прикладів, які наводять вчені фікху, питання було розглянуто в рамках припустимості (мубах) або законності (машру), а також в технічних рамках.
Перше із двох питань, яке слід підкреслити по цій темі, полягає в тому, що серед факіхів немає єдиної думки відносно того, що масаліх мурсаля є одним із шаріатських видів доказів. Другий важливий момент полягає в тому, що навіть в очах факіхів, які вважають масаліх мурсаля доказом, воно приймається як «додатковий доказ», а не основний. Тому в термінології вчених усуля питання, які Законодавець порахував забороненими і гріховними, ніколи не розглядались у якості маслаха, а те, що Законодавець велів — не приймалось у якості мафсада чи шкоди. З цієї причини вони розглядали масаліх мурсаля поза тих видів маслаха, які, по-перше, Шаріат приписує (мутабар) через категорії фард, ваджиб, сунна, і по-друге, заборонених (мульга) через категорії харам чи макрух.
Маслаха, яка в класичний період розглядалась правознавцями як доказ при виключних і певних умовах і передумовах, в сучасний період була вивернута навиворіт: релігійні веління почали сприйматись у якості мафсада, а заборони — у якості маслаха. Оскільки абсолютною істиною є те, що немає іншого, хто може видавати хукми, окрім Всевишнього Аллаха, що ніхто не має права і повноважень визначати шаріатські хукми по будь-якому питанню після Посланця Аллаха ﷺ і що хукм може бути виявлений лише через істінбат (шлях шаріатського виведення), деякі люди відчувають труднощі в презентації перед мусульманською громадськістю своїх зіпсованих ідей, які вони адаптували до західних думок і систем. З цієї причини вони намагаються представити деякі неясні питання, які залишились на задвірках, так, як нібито вони є доказами, хоча вони такими не є, при цьому виходячи за межі цілі їх використання в літературі і вириваючи їх і контексту. Для них вже не залишилось принципу, правила чи веління релігії, які їм неможна було з б змінювати, підстроювати під реальність або підкоряти їй. Усі їх зусилля скеровані на те, щоб узаконити культурні, соціальні і економічні умови, створені колонізаторами. Для цього вони розробили і застосовують на практиці зовсім новий «усуль». Вони грубим і свавільним чином, вириваючи їх із контексту, використовують виключні докази, якими вчені оперували лише при збіганні величезної кількості умов. До них відносяться такі правила, як «Крайня необхідність дозволяє заборонене», «Вибір меншого із двох зол», «Макасід уш-шаріа», «Джальб маслаха», «Гнучкість Шаріату» і так далі. Іноді їм цього виявляється недостатнім, щоб узаконити існуючу реальність, і до перерахованому вище щоденно додаються нові, химерні прийоми, такі, як «фікх мувазана (балансів, рівноваги)» і «фікх маслаха (користі) і дарури (необхідності)». Таким чином, вони хочуть, щоб ми мали два Іслама:
1) старий Іслам, який вже давно не підходить для умов, в яких ми проживаємо; цей Іслам майже перетворився в «мафсада» (шкоду) і почав розглядатись у якості причини усіх лих;
2) і новий Іслам, який відповідає нашим інтересам і умовам, в яких ми проживаємо, і який дотримується існуючих балансів.
В цій статті ми розглянемо тему «Джальб маслаха і даръ мафсада» (приваблення користі для мусульман і усунення причини шкоди), яка є однією із концепцій, які фактично експлуатуються в останній час, щоб знищити фікх.
Приваблення користі для мусульман і усунення причини шкоди зовсім не є іллятом Шаріату
В деяких шаріатських текстах вказуються цілі і задачі релігії (макасід уш-шаріа). Наприклад, Всевишній Аллах стверджує, що він відправив свого Посланця ﷺ у якості милості (рахма) до світів [1] або що Він ниспослав Коран у якості зцілення (шифа) [2]. Із цього слідує, що метою пророцтва є милість і зцілення. Проте милість — це результат слідування пророцтву і застосування вимог даного пророцтва. Так само ж Коран є зціленням від хвороб суспільства, в якому він застосовується. Милість чи зцілення — це не іллят (мотив) ниспослання релігії у цілому, а її ціль; це результат, який повинен бути досягнутий внаслідок запровадження цієї релігії.
Наприклад, говорячи: «У людей немає заощаджень, щоб купити дім, тому їм доводиться до кінця життя сплачувати за оренду. А наша релігія несе в собі милість і зовсім не завдає незручностей. А отож, вона прийшла для того, щоб забезпечити втілення маслаха (користі, вигоди) людей», — вони намагаються узаконити заборонені шляхи, зробивши атрибут милості, який використовується для релігії у цілому і виникає в результаті запровадження релігії, іллятом приватного (одиничного) хукму відносно відсотків, і намагаються розглядати харам-шляхи як законні засоби для встановлення нової релігії (прагматизм), чого вчені фікху ніколи не мали на увазі. Те, що релігія Іслам є милістю і зціленням або забезпеченням маслаха людей, є характеристикою релігії у цілому, а не «іллятом» окремих шаріатських хукмів. Іллят є мотивом прийняття шаріатського хукму. Причина сама по собі направляється в минуле, а ціль — орієнтується на майбутнє. Інакше кажучи, іллят — це мотив, який Законодавець розглядає, виносячи хукм. Ціль або маслаха — це результат, який запланував Законодавець після виконання хукму. З цієї причини хукми засновані на мотивах (іллятах), а не будуються на результатах, цілях. Винесення хукмів, ґрунтуючись на цілях, означає переворот усієї методології фікху з ніг на голову.
Прагнення до користі і усунення шкоди не є іллятом кожного окремого хукму
Маслаха сам по собі не є іллятом (мотивом) якого-небудь шаріатського хукму. Вчені усуля проаналізували релігійні тексти один за другим і дійшли висновку, що Шаріат має цілі (макасід) захисту: релігії, розуму, життя, майна, покоління і т.д. Захист вищеперерахованого, безумовно, в інтересах (маслаха) людини. Проте мова йде про маслаха (вигодах, цілях), які повинні бути досягнуті в результаті запровадження відповідних хукмів. Наприклад, Шаріат скерований на захист власності. З цією метою він приніс покарання у виді відсікання руки. Іллятом покарання у виді відсікання руки [3] є сам злочин, «крадіжка», а не захист власності. Захист власності — це підсумок, отримуваний в результаті відсікання руки або виконання інших положень Шаріату, тому що в деяких випадках окрім крадійства (таких як вимагання або навіть крадіжка майна, яке не охороняється або не досягає суми нісабу) покарання у виді відсікання руки не застосовується, хоча акт злочину в них так само скерований проти чого-небудь майна. Тепер, якщо захист власності розглядати як причину покарання у виді відсікання руки, чи буде зроблений висновок, що релігія не ставить на меті захист власності у випадках, не вимагаючи відсікання руки? Отож, шаріатським мотивом тут є тільки акт крадіжки.
Макасід уш-шаріа — це не мета Шаріату або будь-якого іншого хукму, а мета конкретних хукмів, до яких він має особливе відношення
Ми вже згадували, що цілями Шаріату є захист релігії, розуму, майна, життя і роду. Ціль вбивства віровідступника — це захист релігії, а ціль заборони алкоголю — захист розуму... Як видно, те, що називається «цілями Шаріату», насправді є цілями певних хукмів. Наприклад, ціллю заборони перелюбства є захист роду, а не захист розуму, так само ж як ціллю заборони п’янких речовин не є захист роду. Аналогічним чином ціллю заборони наклепу є не захист релігії, а захист людської честі.
Макасід уш-шаріа визначається вказівкою шаріатських текстів. Мотив (іллят), за яким Законодавець виніс хукм спочатку, і цілі (масаліх), які Законодавець переслідував в результаті виконання хукму, так само стають відомі через Одкровення Законодавця (Вахй). Це неможна пізнати за допомогою розуму і раціональних методів, таких як індукція, тому що мета кожного хукму — різна. Наприклад, заборона на наклеп скерована на захист людської гідності. Проте такі види покарання, як раджм [4] і джальд [5], були скеровані на захист роду. Ми можемо примножити ці приклади. Оскільки кожен хукм має свою власну ціль, універсальні цілі не можуть бути досягнуті із одиничних цілей. Розум іноді може осягнути ціль хукму і мудрість, яка стоїть за його запровадженням. Проте людина не може винести судження по типу: «Ціль прийняття даного хукму полягає в наступному…». Ось ціль винесення хукму виходить за межі досяжності розуму і сприйняття.
Шаріатський хукм — це звернення Законодавця. Мотив, згідно якому був виражений шаріатський хукм, або мета, яку хукм переслідує, можуть бути зрозумілі шляхом виведення (істінбата) із звернення Законодавця. Людина не може знати, що із маслаха для неї добре, а що погано. Іноді те, що вона вважає шкідливим, може бути їй на користь, і навпаки. Аят, який виражає цю істину, ясний і відкритий:
كُتِبَ عَلَيۡكُمُ ٱلۡقِتَالُ وَهُوَ كُرۡهٞ لَّكُمۡۖ وَعَسَىٰٓ أَن تَكۡرَهُواْ شَيۡٔٗا وَهُوَ خَيۡرٞ لَّكُمۡۖ وَعَسَىٰٓ أَن تُحِبُّواْ شَيۡٔٗا وَهُوَ شَرّٞ لَّكُمۡۚ وَٱللَّهُ يَعۡلَمُ وَأَنتُمۡ لَا تَعۡلَمُونَ
«Вам приписано битись, хоча це вам неприємно. Можливо, вам неприємно те, що є благом для вас. І можливо, ви любите те, що є злом для вас. Аллах знає, а ви не знаєте» (2:216).
Найбільш популярним по відсилці до даного питання є андалузький факіх малікітського мазхаба імам аш-Шатібі (помер. 790 р.х./1388 р.), відомий своєю роботою «Аль-Мувафакат». Ідейні зусилля аш-Шатібі були використані деякими людьми в особистих цілях, а також йому були приписані слова, які зовсім не були ним сказані. У вищезгадані роботі він стверджує, що маслаха і мафсада «приймаються до уваги тільки для того, щоб забезпечити потреби мирського життя, які призначені для майбутнього життя» і що «їх не приваблюють чи не усувають виключно згідно з бажаннями нафсу» [6]. Ці наставляння аш-Шатібі включені до другого тому його праці «Книга макасидів» в темі «Маслаха і мафсада не відповідають бажанням і забаганкам людей».
І знов аш-Шатібі наступними висловлюваннями ясно показує, які цілі він переслідує своєю надзвичайно цінною роботою: «Ми визнаємо, що Шаріат служить у благо рабів (тобто людей). Проте це відбувається в результаті веління Законодавця і в межах встановлених Ним критеріїв, а не згідно з особистими намірами (цілями), бажаннями і побажаннями самих рабів. З цієї причини шаріатські зобов’язання обтяжливі для нафсу. Насправді, це видно і по відчуттям , і по звичаям, і по досвіду. Веління і заборони не дозволяють людині слідувати своїм власним бажанням і забаганкам. Залишитись наданим самому собі — це те, чого бажає людський нафс. Його бажання набувають легітимності і можуть бути реалізовані тільки тоді, коли вони знаходяться в межах, встановлених Шаріатом. Таким є результат, до якому ми хочемо дійти, і це як раз протилежність забаганкам і примхам» [7]. Особливо в останніх двох реченнях не вимагається додаткових роз’яснень відносно того, що аш-Шатібі має на увазі в теорії, присвяченої маслаха і макасідам.
Сьогодні утилітаризм став однією із найбільш поширених хвороб, що уражають мусульманських індивідуумів, рухи і уряди. Вчинки більше не робляться з думкою догодити Господу, а цінуються чи знецінюються з точки зору користі, яку вони в залежності від результатів принесуть окремим індивідуумам, рухам і урядам. Це саме та західна позитивістська думка, яка дезінтегрує, релятивізує і знецінює мораль і цінності, зводячи до особистому досвіду людини такі судження, як «добре/погано», «правильно/неправильно», «красиво/потворно», «цінно/безцінне», «корисно/шкідливо». Згідно цієї ідеї, дії і вчинки, які не мають мирської віддачі, вигоди чи користі, не мають раціональності. В такій ситуації говорити слово правди, за яким послідує смерть, навіть якщо це характеризується вустами Посланця Аллаха ﷺ як «найкращий джихад», а сказавший слово правди — «господином мучеників», розцінюється як мафсада (марний, нікчемний) вчинок. Таке розуміння відкриває двері для харамів, виставляючи мафсада як маслаха, викликаючи моральне виродження і деградацію прошарків суспільства і призводячи до великих руйнувань А тепер давайте передамо слово аш-Шатібі, авторитету в цій області, і подивимось, що таке маслаха, хто визначає «добре/погано», «корисно/шкідливо», «маслаха/мафсада»:
«Той факт, що маслаха, яка спостерігається в хукмі,в дійсності є такою (маслаха), а також той факт, що мафсада, яка спостерігається в хукмі, є такою (мафсада), повністю відноситься і пов’язаний з Законодавцем. Розум не грає вирішальної ролі в даному питанні. Цього вимагає принцип того, що хусн і кубх не є аклі критерієм, що витікає із розуму. Коли Законодавець встановлює хукм для якої-небудь маслаха (користі), саме Він визначає це у якості маслаха (користі). В протилежному випадку маслаха, яке винесено розумно (людиною), може не бути таким. Це відбувається тому, що усі речі рівні одна одній по відношенню до своєму початковому положенню, і у розуму немає можливості судити про їх красу чи потворність (користь чи шкоду). В цьому випадку Законодавець зробив маслаха корисним в такій мірі, щоб розум і людська природа здатні були це прийняти. В результаті, коли маслаха розглядаюся з точки зору того, що вони є маслаха, робиться висновок, що вони — тааббуді [8]. Ті, що засновано на тааббуді, так само повинно бути тааббуді» [9].
Стверджуючи, що релігія прийшла, щоб позбавити людей від труднощів і негараздів, були вигадані зручні докази як відмички від будь-яких дверей, які подолають усі неприємності, які виникають в ісламській боротьбі і громадських зміненнях, а особливо — в політичній сфері. Вони аргументували це такими аятами, як:
وَمَا جَعَلَ عَلَيۡكُمۡ فِي ٱلدِّينِ مِنۡ حَرَجٖۚ
«… і не зробив для вас ніякого ускладнення в релігії» (22:78).
Проте цей та інші аяти можуть бути зрозумілі лише в контексті інших шаріатських текстів. Наприклад, в іншому аяті наш Господь говорить Своєму Посланцю ﷺ відносно Одкровення наступне:
إِنَّا سَنُلۡقِي عَلَيۡكَ قَوۡلٗا ثَقِيلًا
«Ми неодмінно ниспошлемо тобі тяжке слово» (73:5).
В одному із хадісів говориться наступне:
حُفَّتِ الْجَنَّةُ بِالْمَكَارِهِ وَحُفَّتِ النَّارُ بِالشَّهَوَاتِ
«Рай оточений ненависним, а вогонь — пристрастями» (Ібн Хіббан, «Сахіх», 719).
А наступний аят:
لَا يُكَلِّفُ ٱللَّهُ نَفۡسًا إِلَّا وُسۡعَهَاۚ
«Аллах не покладає на людину понад її можливостей» (2:286),
— тлумачиться зовсім в іншому змісті, як і дискредитуються шаріатські зобов’язання таким чином: «Якщо є труднощі і позбавлення, якщо це принесе шкоду і збитки на рівні особистої, рушійної чи політичної влади, Аллах не зобов’язав нас робити це». Насправді, зміст даного аяту — наступний: «Що б не зробив Аллах обов’язковим, ці зобов’язання посильні для людей».
Тому такий підхід зовсім не є ісламським. Хукми про шкоду (мафсада) в фікху — це питання, яке було розглянуто в контексті теми «ікрах мульджи» (повне примушення). Таким чином, факіхи вважають припустимим скоєння людиною харамних дій перед лицем прямої і певної загрози смерті або втрати одного із органів. Знов же, у межах закону про шкоду (вибору найменшого із двох зол) аборт, який зазвичай не дозволений, дозволяється в фікху у тому випадку, якщо плід може привести до смерті матері. Саме так в фікху розуміються феномени «шкоди» (мафсада), а також «ситуацій, які виходять за межі можливостей людини» (ікрах мульджи).
Пошуки нового усуля
У XVII сторіччі рух модернізації, який виник в Європі, викликав фундаментальні змінення у поглядах на людину, життя і Всесвіт. Модернізація знецінила старі джерела знань, прийняті у світі, в якому вона виникла, і створила нові джерела знань згідно зі своїм поглядом на людину, життя і Всесвіт. Інакше кажучи, модернізація — це не тільки оновлення знань, але й оновлення джерел, методів і способів пізнання. Природно, модернізація привела до оновленню християнської релігії, яка досі була джерелом знань, і протестантизм виник як «форма релігії, яка підходить для сучасності». Найбільш характерною рисою протестантизму є те, що кожен має право оцінювати і інтерпретувати священний текст по-своєму. За допомогою цієї нової інтерпретації християни-реформатори, особливо Мартен Лютер (помер у 1546 р.), підкреслили надлишковість церковної влади, яка позиціонувала себе посередником між Богом і людиною. Така інтерпретація вимагала прийняття політичної влади (світської влади) у якості єдиної інстутиційної структури. Якщо повинна існувати релігійна влада, то вона повинна була бути підкореною світській владі, не перевершувати її, а увійти під її домінування. При такій інтерпретації класичні «два меча» (влада Церкви і короля) Середньовіччя уступили місце теорії «одного меча» (світсько-політична влада), в якій визнавалась влада тільки короля. Згідно Жану Кальвіну (помер у 1564 р.), черговому церковному реформатору, успіх у світі є ознакою обрання, оскільки «мирський успіх» не може бути реалізований всупереч волі Бога. З причини того, що успіх в комерційному житті так само є ознакою обраності, приватна власність узаконюється, а клас купців (буржуазія), який набирає сили в боротьбі з Церквою — найбільшою феодальною мережею, — поступово освячується. Таким чином, хоча значущі імена протестантизму не йшли рука об руку з теоретиками «національного суверенітету» [10], «контрактниками» [11] і «лібералістами» [12] (Жан Боден (1596 р.), Томас Гоббс (1679 р.), Джон Локк (1704 р.), Жан-Жак Руссо (1778 р.)), які виведуть на сцену сучасну державу, ними були закладені перші камінці шляхів, по яким після них могли іти сучасні політичні і економічні теоретики, і стабілізовані розуми християнських європейських народів.
У кожної ідеології є теоретична і практична сторона (метод). Теоретична сторона — це уявлення про людину, життя і Всесвіт, а також ті положення (закони), які дане уявлення вносить в політичні, економічні та інші відносини суспільства. Без методу ці правила не можуть бути запроваджені. З цієї причини капіталізм, який є глобальною, імперською ідеологією, повинен був створити свої умови в решті куточків Землі, щоб поширитись по усьому світу, реалізувати свою політичну і економічну модель і зберегти колоніалізм. Щоб зробити це, вона повинна була створити інновації в інших релігіях, які були джерелами знань, і повинна була ввести нові джерела знань, методи і процедури, в яких можна було б виробляти інформацію, яка підходила для сучасності. Уся діяльність в межах орієнталізму повинна була привести до перетворенню ісламського світу по вісі сучасності, реформувати Іслам і навіть винайти мазхаб, подібний протестантизму. Орієнталізм (сходознавство), з усіма його класичними і сучасними и методами і аргументами, націлився на джерела знань мусульман. На Схід були перенесені усі форми мислення і виробництва знань (макіавеллістська, націоналістська, прагматистська та інші), які спричиняли руйнівний вплив, базуючись на схоластичній думці. Існуюче було замінено тим, що повинно бути. Одночасно деякі інтелектуали і спільноти в мусульманському світі під тиском культурних, політичних, економічних і міждержавних умов, породжених сучасністю, підмінили те, що є, тим, що повинно бути. Таким чином, вони відчували необхідність інтерпретувати те, що повинно бути, тобто свою релігію, так, щоб вона завжди відповідала тому, що є, тобто поточній ситуації.
В очах досучасних факіхів усе було навпаки. Те, що трапилось (обставини, умови) розглядалось у якості маната (об’єкту), на основі якого повинен бути винесений шаріатський хукм, а те, що повинно бути, розглядалось як вимога шаріатського хукму, який містить звернення Законодавця. Проте з того часу, як це рівняння було перевернуто з ніг на голову політичними і економічними умовами, нав’язаними сучасністю, те, що є, замінило те, що повинно бути. Проте для того, щоб це було прийнятно для мусульман, необхідно було посилатись на джерела. Саме на цьому етапі маслаха і макасід виникли у якості зручного і підходящого матеріалу (нового методу усуля), який міг би супроводжувати процес реформування (протестантизації) релігії, і вони почали часто використовуватись в межах цієї нової методології, яка дозволяє розглядати факт, нав’язаний сучасністю, як те, чим він повинен бути, і саме в контексті нашої теми — в якості цілі Шаріату.
Відірвавши ці концепції, значення і поняття від їх контексту і перегорнувши ієрархію знань в класичній літературі по фікху, була створена зовсім нова релігія, яку поставили вище навіть ясних і категоричних текстів Корану і Сунни. Релігія, яка закликана забезпечити благо людини в цьому світі і в Майбутньому, перетворилась на те, що людський розум, порочний, безпорадний і сформований під впливом оточуючого середовища і умов, сприймає як маслаха (користь, вигода).
У той час, як дружба з невіруючими, яка категорично і суворо заборонена [13], повинна розглядатись як мафсада (шкода), глобальні організації або стратегічні союзи, такі як ООН, НАТО, МВФ і так далі, створені невіруючими, почали розглядатись як маслаха (благо). Таким чином, завдяки цій новій інтерпретації релігії капіталізм набув політичного (ООН), військового (НАТО), економічного (МВФ) та іншого суверенітету за межами тієї географії, де він зародився. Між тим, коли факіхи використали термін «маслаха», вони не мали на увазі ті маслаха, які в постанові Шаріату вважаються «мардуд» і «мульга», тобто забороняються і анулюються. Наприклад, згідно новому усулю, який формується шляхом перегортання понять з ніг на голову, припинення членства в цих міжнародних організаціях розглядається сьогодні як мафсада (шкода), у той час як членство в цих організаціях чітко і недвозначно забороняється в наступному аяті:
وَلَن يَجۡعَلَ ٱللَّهُ لِلۡكَٰفِرِينَ عَلَى ٱلۡمُؤۡمِنِينَ سَبِيلًا
«Аллах не відкриє невіруючим шляху проти віруючих» (4:141).
Фактично, стратегічні союзи, в яких бере участь кожна мусульманська країна, можна розглядати як маслаха, навіть якщо вони ідуть у шкоду (мафсада) мусульманам в інших країнах.
Так само ж вираз «без нього не бути економіці», сказаний про відсотковий ріст, який, в свою чергу забороняється в Корані з важкою емоційною аналогією, такою як:
فَأۡذَنُواْ بِحَرۡبٖ مِّنَ ٱللَّهِ وَرَسُولِهِۦۖ
«…знайте, що Аллах і Його Посланець об’являють вам війну» (2:279),
— а також незважаючи на ствердження про те, що це величезна мафсада (втрата цінності праці і грошей) через аят:
يَمۡحَقُ ٱللَّهُ ٱلرِّبَوٰاْ
«Аллах знищує ріба (усе майно, яке прийшло через відсотки)» (2:276),
— може привести до тому, що в цьому почне розглядатись мафсада.
Таким чином, подібно тому, як протестантизм сприяв включенню християнських народів Європи в політичні, економічні і культурні моделі сучасної держави, новий утилітарний метод так само включає Ісламську Умму в форми сучасної держави і умов. З цієї точки зору, таке утилітарне розуміння служить не на благо Ісламу, а на благо куфру, і, приймаючи поточні політичні, економічні і культурні умови (реальність) як дані, воно будує стабільний світ розуму, який легітимізує існування імперського порядку в мусульманській географії шляхом створення риторики, дискурсу і посилань у цьому відношенні.
Абдуррахім Шен
[4] Раджм — закидання камінням (для одруженого чоловіка і заміжньої жінки).
[5] Джальд — бичування (для неодруженого чоловіка і незаміжньої жінки).
[6] Аш-Шат і бі, «Аль-Мувафакат», II, 37.
[7] Аш-Шатібі, «Аль-Мувафакат», II, 172.
[8] Тааббуд — поклонятись. Тааббуді — те, що пов’язано з поклонінням.
[9] Аш-Шатібі, «Аль-Мувафакат», II, 315.
[10] Суверенна влада держави — це завжди постійна влада, яка відрізняється від тимчасової влади; це завжди абсолютна влада — влада, яка не обмежена ніякими умовами, носій же цієї влади може передати її іншій особі як власник; це влада єдина, тобто неділима — вона не може належати одночасно монарху, аристократії і народу, її неможна розділити на частини.
[11] Громадський договір (соціальний контракт) — поняття громадського договору має на увазі, що люди частково відмовляться від своїх суверенних прав на користь держави, щоб забезпечувати свої інтереси за допомогою неї. Громадський договір означає тим самим угоду, яка досягається громадянами з питань правил і принципів державного управління з відповідним правовим оформленням.
[12] Лібералізм (от лат. liberalis — свобідний) — філософська і громадсько-політична течія, яка проголошує непохитність прав і свобод людини і громадянина. Лібералізм проголошує права і свободи кожної людини вищою цінністю і встановлює їх основою громадського і економічного порядку. Лібералізм — прагнення до свободи людського духу від утискань, накладаємих релігією, традицією, державою і так далі, до громадських реформ, що мають на меті свободу особистості і суспільства.
