Чому рухи за громадські зміни в Туреччині зазнали невдачі?

Між людьми, чиї погляди на інтереси були однаковими, формувались постійні відносини, створювалась основа для виникнення міцного суспільства. Ця основа для суспільства мала можливість виникнути завдяки правилам і законам, скерованим на вирішення проблем, виникаючих із відносин між людьми, тоді громадська структура набуває постійного і міцного характеру. Так утворювались різні суспільства з різними ідеями, почуттями і системами.

Коли виникають проблеми у відносинах між людьми, які живуть в одному суспільстві, ці проблеми намагаються вирішити в межах ідей, раніше визначених правил і порядків. Тому що, коли ідеї і почуття, які є у людей, і правила і порядки, які вирішують їх проблеми і застосовуються до них, виходять із однієї і тієї ж ідейної основи і бази, люди довіряють і підкоряються цим правилам і порядкам. Ця довіра і підкорення виходять у першу чергу із довіри до ідейної основи і фундаменту. Це відбувається тому, що ідейна основа і база – є система переконань, яка визначає погляди людей на це життя, організує їх образ життя, надає зміст їх існуванню і самому життю, і на ній ґрунтуються решта усіх інших уявлень людини про інтереси, речі і події.

Якщо ця ідейна основа і акида, в яку люди вірять і якій віддаються, є акидою, яка відповідає природі і вдовольняє розум і серце, то хукми, правила і приписи, які витікають із цієї акиди, вирішують проблеми людей більше точно і справедливо. Тоді відносини між людьми, які вірять в цю акиду, будуть складатись рівно, розмірено і безпечно. А проблеми, які виникають, вирішуються в короткі строки з дотриманням справедливості.

Якщо ідейна основа і акида хибні, порочні, суперечать розуму і природі, то і системи, які виникають на основі цієї акиди, будуть хибними і порочними, стануть причиною різних утискань. Знов же, якщо переконання людей і системи, засновані на них, належать до різних акиді ідейних основ, то мир і гармонія у суспільстві будуть порушені іще більше. Проблеми стануть іще більше серйозними і нездоланими.

В таких суспільствах вникають громадські рухи і рухи за розвиток, скеровані на змінення курсу, на запобігання пригнобленню і на вирішення існуючих проблем. Інакше кажучи, громадські рухи виникають внаслідок проблем, які вони бачать в житті і суспільстві, чи проблем, з якими стикаються. Нездатність вирішити проблеми, їх поступове збільшення, поширення пригноблення і лих породжують у широких мас людей почуття краху, і коли почуття стає колективним і общинним, люди масово об’єднуються і формують різні громадські рухи.

Наприклад, коли пригноблення з боку правителів стає широко розповсюдженим явищем, люди масово виступають або проти своїх правителів, або для усунення лише цього факту пригноблення. Аналогічним чином, коли країна, в якій вони живуть, піддається вторгненню і нападу іноземного ворога, жителі цієї країни негайно мобілізуються проти ворога. Так само ж, коли в суспільстві стають поширеними речі, які суперечать їх переконанням, коли справа переходить до некомпетентних рук, коли в суспільстві утворюються класи і прошарки, коли відбувається розрив у розподілі прибутків і деякі прошарки населення стають багатими, у той час як більшість людей бідніють, коли відбуваються політичні кризи, коли наступає моральний занепад, і т. д. — в таких випадках, для вирішення цих проблем виникають громадські рухи.

Протягом усієї історії людства громадські рухи виникали для вирішення подібних громадських проблем, щоб врятувати суспільство, в якому вони живуть, від краху і привести його до розвитку. Хоча деякі із них були успішними, більшість зазнало невдачі. В Туреччині, протягом усієї історії Республіки, виникало багато громадських рухів, скерованих на розвиток країни або вирішення існуючих проблем. Багато із цих рухів вичерпали себе в процесі і були замінені новими. Ці рухи, які виникли згідно з різними цілями, не тільки не вирішили існуючих проблем, але й зробили їх хронічними, додавши до старих нові. Вони не зробили позитивного внеску в розвиток суспільства, але привели до погіршенню рішення ситуації.

Будь-який рух націлений на розвиток свого народу і суспільства. Інакше кажучи, вони ставлять перед собою ціль і прагнуть підняти свої народи і суспільства до кращого положення, аніж те, в якому вони перебувають зараз. Усе ж таки, розглядаємі нами рухи претендували на розвиток суспільства, не усвідомлюючи і не розуміючи, що таке в основі – розвиток, його суть і як він може бути досягнутий. Вони прагнули розвити суспільство, слідуючи західним теоріям та ідеям щодо розвитку. І, звичайно ж це призвело до того, що ці маси (згуртування) прискорили занепад мусульман, не говорячи вже про їх підйом і розвиток.

Тепер перейдемо до більш детальному розгляду громадських рухів, на прикладі Туреччини, і причини їх невдачі.

Рухи за громадські зміни в Туреччині

Коли ми аналізуємо існуючі громадські рухи, які виникли в Туреччині для досягнення громадських цілей, ми бачимо, що вони в основному діляться на дві категорії. Це політичні партії, які діють згідно з політичними цілями, і громадські групи (джамаати), які діють на основі общинності.

Політичні партії:

В Туреччині діють ті ж форми політичних партій, що й в усьому світі. Це «праві» ^[1], «ліві» ^[2], «консервативні» ^[3] і «націоналістичні» партії. Хоча їх назви, лідери і умови виникнення різні, партії, створені протягом усієї історії Турецької Республіки, формувались на основі цих чотирьох політичних напрямків. І хоча ці чотири політичні течії відрізняються одна від одної, вони діють згідно з однієї і тією ж ціллю — захистом існуючого режиму і статус-кво.

Праві партії, часто називаємі «правоцентристськими», виступають за запровадження ліберальної капіталістичної економічної моделі і свобідної ринкової економіки. Вони визначають політику поширення західного розуміння свободи і поглиблення розуміння демократії. Політика вестернизації є найбільш очевидним аспектом діяльності цих партій. Найбільш впливовими правими партіями Туреччини в минулому були «Партія справедливості» (ПС, «Adalet Partisi») ^[4], «Демократична партія» (ДП, «Demokrat Parti») ^[5], «Партія Вітчизни» (ПВ, «Anavatan Partisi») ^[6] і «Партія істинного шляху» (ПІШ, «Doğru Yol Partisi») ^[7]. В даний час усі ці партії припинили своє існування. І сьогодні на їх місці знаходиться «Партія справедливості і розвитку» (ПСР, «Adalet ve Kalkınma Partisi») ^[8], яка початково виникла як консервативна партія.

Ліві партії в Туреччині, які виділяються термінами «соціал-демократ», «народник» і «соціаліст», в основному відомі своєю суворою секуляристською, кемалістською і антиісламською політичною скерованістю, що підкреслює основоположні принципи Республіки. Їх гнів і мстивість на адресу Ісламу і мусульман перетворили ці партії у захисників якобінського секуляризму в плані основних напрямків політики. Найбільш відомими із цих лівих партій, які нічим не відрізняються від правих в плані збереження існуючого політичного статус-кво, є «Республіканська народна партія» (РНП, «Cumhuriyet Halk Partisi») ^[9], «Соціал-демократична народна партія» (СДНП, «Sosyal Demokrat Halkçı Parti»), «Демократична ліва партія» (ДЛП, «Demokratik Sol Parti») _[10] і «Робоча партія Туреччини» (РПТ, «Türkiye İşçi Partisi») ^[11]. Серед цих партій, «Республіканська народна партія», на чолі з її лідером Кемалем Киличдароглу, сьогодні залишається ефективним представником лівої політики.

Націоналістичні партії: єдиною політикою цих партій, основними аргументами яких є «туранство» і «турецький націоналізм», в Туреччині — це дискурс націоналізму. Окрім цього, немає ніякого очевидного порядку денного, який вони пропонували б у якості рішення проблем в соціальній і громадській сферах. Найбільш широким аспектом їх діяльності є зв’язки з мафією, бандами і кримінальними організаціями. Окрім політичних партій, заснованих на пропаганді турецького націоналізму, курдські націоналістичні партії також активні у східних і південно-східних регіонах. Можна сказати, що якщо б не «курдсько-турецька проблема», яка виникла в Туреччині з появою Турецької Республіки, то не було б і політичної виправданості для існування таких партій. Сьогодні «Партія націоналістичного руху» (ПНР, «Milliyetçi Hareket Partisi») ^[12] представляє турецькі націоналістичні партії, а «Демократична партія народів» (ДПН, «Halkların Demokratik Partisi») ^[13] — курдські націоналістичні партії.

Консервативні партії: консерватизм, який відстоює тезу про модернізацію шляхом збереження культурних і соціальних традицій без розриву історичних зв’язків, по суті, є західною концепцією і поняттям. Його аналогом в Туреччині є політичні партії, які виступають під гаслом «захисту наших національних і духовних цінностей(!)». Фактично, консервативні партії в Туреччині виникли як реакція на ісламофобську політику лівих партій, і на західну світську політику правих партій. Оскільки вони були сформовані на основі реакційних дискурсів проти цих двох течій, а їх кадри в основному мають ісламські дискурси, вони були названі «політичними ісламістськими партіями». «Партія справедливості і розвитку» (ПСР), яка знаходиться при владі вже 20 років, і «Партія щастя» ^[14] — дві найбільш відомі партії такого роду.

Общинні групи (джамаати): сюди відносяться групи, які займаються широким спектром діяльності, але не мають чітких політичних цілей і діють на основі общинності. Найбільш відомими із них є тарікати, джамаати, фонди (вакуфи) і асоціації (дернекі), які займаються різною благодійною діяльністю, а також салафітські групи. Найбільш ефективними із цих груп, з точки зору масовості, є тарикати і джамаати, які виникли навколо серії книг «Рісале-і Нур».

В історії Республіки Туреччина релігійні общини і організації, як правило, існували в формі таємних структур через політику, яка проводилась протягом останнього сторіччя, і тенденції держави до встановленню панування над релігійними структурами. Іслам був найбільшою загрозою для Республіки, яка була заснована на уламках держави Османського Халіфату і скасувала закони Шаріату. У зв’язку з цим, у перші роки Республіки не тільки проводився прямий антирелігійний курс, але й були прийняті постанови, скеровані на викорінення релігії із усіх громадських сфер, таких як освіта, культура, політика, право і т.д. З цієї причини релігійні організації і структури повинні були діяти таємно. Незважаючи на те, що спочатку проводилась така політика, коли стало ясно, що відданість народу Ісламу не зникла, навіть загострилась, деякі релігійні структури були інтегровані в безбожну систему, а деяким дозволили діяти в межах встановлених кордонів, хоча і неофіційно, беручи до уваги, що вони не повинні становити загрози для системи.

Найбільш очевидними аспектами і видами діяльності цих структур є увещевальна діяльність в плані індивідуального виправлення і поклоніння, заклик до моральності, збір-розподіл допомоги і різні освітні заходи, особливо викладання Корану. Деякі із цих груп, які здійснюють свою діяльність в різних сферах, причисляють себе до тарикатів, таких як Накшбандія чи Кадірія. Деякі причисляють себе до Саіду Нурсі, а Деякі — до Ібн Таймії або до вчених (уляма) Наджда. Багато із цих общинних структур, не маючих чітких політичних цілей, на протязі багатьох років надають підтримку правим і консервативнім партіям.

Головним розумінням цих структур, заснованих на принципі общинності, є погляд на процеси змінення у суспільстві, де якщо буде виправлений індивід, то виправиться і саме суспільство. Згідно цьому розумінню, оскільки суспільство складається із індивідуумів, то якщо у суспільстві присутні праведні і благочестиві люди, суспільство оживе і почне оздоровлюватись. Звідси, неминуче, надання значенню виправленню окремих людей, і таким чином сприяти виправленню інших. Ця діяльність по виправленню повинна продовжуватись до тих пір, поки усі люди у суспільстві не будуть виправлені, щоб суспільство могло оздоровитись.

В загальних рисах, саме так діють рухи за громадські зміни в Туреччині: політичні партії і общинні структури. Тепер перейдемо до питанню щодо причин поразки цих громадських рухів.

Причини поразки громадських рухів

● Незнання принципів правильного розвитку

Колоніалісти і капіталісти Заходу влаштували велику пастку для усіх людей у світі, визначивши поняття «розвиток», як – «матеріальний і економічний прогрес», і пустивши його в обіг у межах саме цього визначення. На жаль, вони змогли заманити у цю пастку переважну більшість мусульман. Правителі, вчені, інтелектуали і лідери думок у країнах проживання мусульман, прийняли визначений Заходом зміст концепції розвитку. В усьому наслідуючи Захід, вони зосередились тільки на матеріальному розвитку, економічних показниках, виробництві, будівництві доріг, будівель чи технологічних інструментів, усіляко ігноруючи відсталість і занепад своїх народів. Оскільки ці люди не розуміють правильного визначення і суті процесів «розвитку», замість того, щоб розвивати суспільство, вони з кожним днем тягнуть його в провалля занепаду.

Усе ж таки, розвиток досягається не за рахунок збільшення матеріальних, економічних і технологічних досягнень, як стверджують західні люди, а за рахунок універсальної ідеї, яка пропонує ідеологічний погляд на життя, і унікального образу життя для усіх людей, звідки і виходять усі уявлення про життя. «Правильний розвиток» може бути досягнутий, коли ця універсальна ідея відповідає природі людини, переконуєя розум і наповнює її серце вдоволенням, коли із цієї фундаментальної ідеї виходять системи для життя, і коли ця ідея запроваджується в життя. Єдина ідея, яка забезпечить той самий «правильний розвиток», — це ісламська ідея, а єдина система — це система Ісламу.

Тому, будь-який громадський рух, який хоче і прагне до розвитку свого народу за допомогою істинного і правильного сходження, повинен прагнути і працювати над запровадженням ісламської думки і системи в житті суспільства. В протилежному випадку, як це відбувається сьогодні, соціальний/громадський декаданс/занепад буде швидко поширюватись. А зіпсованість тих, хто вважає за честь наслідувати Захід і привносити усе, що відбувається, в свої мусульманські землі, буде усугублятись іще більше.

● Нездатність правильно визначити феномен суспільства

Коли західні люди говорили про визначення терміну «суспільство», вони описували його як – «зібрання індивідуумів». Таке визначення засновано на тому, що капіталізм — це індивідуалістична ідеологія. Але, це визначення є неправильним. Те, що складає суспільство і робить його суспільством, — це постійні зв’язки і відносини між людьми. Ідеї, які визначають погляди людей про їх інтереси, і почуття, які ці ідеї виховують — визначають вид відносин, пануючий серед людей у суспільстві, гарантуючи постійність цих зв’язків.

Знов-таки, існує необхідність в системі, яка контролює і захищає інтереси людей і встановлювані ними відносини, регулює і упорядковує усі види відносин всередині суспільства, перешкоджає тим, хто діє проти цих інтересів, і при необхідності карає їх. Ця система (порядок) повинна відповідати ідеям, які є у людей в даному суспільстві. Інакше кажучи, в основі системи також лежить ідея.

Таким чином, коли є загальний порядок, ідеї і почуття, які визначають те, як люди дивляться на інтереси, і наявність системи, яка відповідає ідеї, між людьми формуються постійні зв’язки, і так виникає суспільство. Отож, правильне формулювання визначення «суспільства», це — «міцний ланцюжок зв’язків». Інакше кажучи — «об’єднання людей за допомогою поглядів, почуттів і системи».

Отож, в чому різниця між цими двома визначеннями «суспільства», як вона відбивається на практиці? Інакше кажучи, який аспект розгляду суспільства як структури, що складається із окремих індивідів, сприяє поразці громадських рухів?

Якщо ви сприймаєте суспільство як дещо «яке складається із індивідів», ви скеруєте свої зусилля на виправлення і лікування індивідів, і присвятите цьому усі свої сили. Якщо ви сприймаєте суспільство як «загальноприйняті устої: порядки і ідеї, що домінують в громадській думці, і постійні відносини, які формуються системою», ви скеруєте свої зусилля на змінення домінуючих в громадській думці ідей, законів, що визначають відносини у суспільстві, і запроваджуваної над ним системи.

Визначення суспільства у межах першого уявлення приводить до того, що його прибічники вдовольняються зусиллями по зміненню деяких індивідуумів, і, таким чином, шкода і вплив ідей і системи, домінуючих в громадській думці, охоплюють суспільство. Визначення суспільства за допомогою другого бачення, викликає обговорення ідей і системи, домінуючих в громадській думці,і якщо ця тенденція буде зберігатись, то істина візьме гору над брехнею. Таким же був метод змінення суспільства Посланцем Аллаха ﷺ, який діяв за допомогою Одкровення. Як повідомляється в наступних аятах Священного Корану:

فَاصْدَعْ بِمَا تُؤْمَرُ وَأَعْرِضْ عَنِ الْمُشْرِكِينَ

«Проголоси ж те, що тобі велено, і відвернись від многобожників» (15:94).

وَأَنِ احْكُمْ بَيْنَهُمْ بِمَا أَنْزَلَ اللَّهُ وَلَا تَتَّبِعْ أَهْوَاءَهُمْ وَاحْذَرْهُمْ أَنْ يَفْتِنُوكَ عَنْ بَعْضِ مَا أَنْزَلَ اللَّهُ إِلَيْكَ ۖ

«Суди між ними згідно тому, що ниспослав Аллах, не потурай їх бажанням і стережись, щоб вони не відвернули тебе від частини того, що ниспослав тобі Аллах» (5:49).

إِنَّ اللَّهَ لَا يُغَيِّرُ مَا بِقَوْمٍ حَتَّىٰ يُغَيِّرُوا مَا بِأَنْفُسِهِمْ ۗ

«Воістину, Аллах не змінює суспільство, поки воно не змінить те, що в ньому» (13:11).

● Нездатність громадських рухів провести відмінність між Ісламом і не Ісламом

Більшість існуючих сьогодні ісламських громадських рухів сильно заплутались в тому, які ідеї і хукми належать Ісламу, а які суперечать Ісламу і є неісламськими. Внаслідок цієї плутанини вони можуть приписувати Ісламу ідеї і закони, які діаметрально протилежні йому. Мало того, вони можуть навіть стверджувати, що основні ідеї і найбільш очевидні положення Ісламу виходять «не із Ісламу». Інакше кажучи, вони можуть вважати основні ісламські хукми, такі як «Халіфат», «джихад», «укубат», «відносини з немусульманами», «стосунки між чоловіком і жінкою» — такими, що не виходять із Ісламу. У той же час, вони можуть вважати «ісламськими» такі ідеї і закони, як – «демократія», «секуляризм», «республіка», «націоналізм», «усамітнення між чоловіком і жінкою», «капіталістичні компанії і контракти», «відсотковий ріст», «фондова біржа».

Причина цього криється в тому, що їх розуми наповнені західними ідеями куфру, і вони прийняли практикуємі системи куфру як належне. Звідси, ідеї, які складають основу їх громадських рухів, не очищені від порочних уявлень. Вони позбавлені ясності, повні сумнівів і містять тільки емоційну складову. Їх нездатність усвідомити, що Іслам — це тільки те, що приходить з Одкровенням і те, що будується на Одкровенні, а решта усього іншого — неісламське, приводить до того, що вони не запроваджують Іслам в життя, а цілком і повністю сприяють його віддаленню від життя.

● Відсутність конкретної і чіткої цілі

Рухи за громадські зміни, і особливо ті, хто стверджує, що їх метою є змінення суспільства в ісламському значенні, не мають конкретної, чіткої, певної і однозначної цілі. Коли цих людей питають: «До чого саме ви прагнете?», — вони не можуть висунути конкретну ціль і пояснити, чого саме вони хочуть досягти. Наприклад, якщо їх чітко і ясно спитати: «Ви говорите про Аср ас-Саадат ^[15] і вихваляєте суспільство, побудоване Посланцем Аллаха ﷺ і його сподвижниками. Чи намагаєтесь ви побудувати суспільство і державу так само, як Посланець Аллаха і його сподвижники? Інакше кажучи, чи прагнете ви створити суспільство, в якому переважають тільки ісламські хукми, в якому виконуються закони Шаріату, в якому існує тільки одна Умма без відмінності рас і племен, в якому Іслам доноситься усьому світу через заклик і джихад, і в якому не буде інших ідей, законів і авторитетів, окрім Ісламу?», — ви не отримаєте такої ж чіткої і ясної відповіді. Тому що у них немає твердого уявлення про те, до чого вони прагнуть і куди хочуть привести суспільство. В результаті вони постійно вагаються і слідують звивистими шляхами, а їх діяльність повна протиріч.

● Втрата ними довіри до ісламської системи

Протягом майже двох сторіч мусульмани зазнавали поразки від західних людей по багатьом напрямкам. І через нездатність мусульман правильно проаналізувати причини швидкої втрати своїх земель, які вони завойовували сторіччями, і нашого відсталого положення, ми почали думати, що причина цих поразок криється в наших ісламських ідеях і системах. Ми навіть виявились нездатними зрозуміти, що подібний аналіз і умовивід належать самим західникам, і що ця точка зору була взята у них. Тому в нас утвердилась ідея, що причина поразки криється в Ісламі. «Якщо ми відмовимось від Ісламу і приймемо західні системи, ми позбудемось від відсталості!» — дане диявольське підбурення було представлено мусульманам у привабливій формі. Так ми відмовились від законів Ісламу і поквапились прийняти західні закони і системи. Але, в результаті, мусульмани досить швидко скотились в іще більше провалля розчарувань і відсталості.

Ясно, що причина відсталості полягає у тому, що на протязі багатьох років мусульмани недбало ставились до запровадженню ісламських ідей і положень в житті в повному значенні цього слова. Звертались до наслідуванню, проявляли недбалість у розумінні шаріатських текстів і не розпізнавали чужді елементи, які проникли в ісламську думку. Ми не змогли побачити цю очевидну істину через навіювання підступного Заходу.

Після тих днів, довіра мусульман до ісламської системи похитнулась. Сьогодні, на жаль, більша частина мусульман усе іще не довіряє ісламській системі в повній мірі і упевненості, тоді як ця система здатна вирішити найбільш складні і заплутані сучасні відносини. Навіть ті, хто вихваляють ісламську систему, не ідуть далі гаслових міркувань і ностальгічних підходів. Вони не можуть реалістично і практично виступити за запровадження законів і систем Ісламу, замість існуючих західних законів і правил.

● Відхилення від методу ісламського руху

Ісламські маси і рухи не взяли свої методи із Ісламу і не змогли побудувати свої рухи на ясному ісламському підході. Насправді, більшість із них прийняли у якості методу свої бажання і прагнення, поточні умови і шлях, який відкрила перед ними система. Або ж вони діяли по логіці «по ходу справи розберемось», і вважали винахідливістю робити усе, що вимагають умови. В результаті, відсутність методу привела до зміненню самих ісламських згуртувань, а не згубного положення суспільства.

Деякі згуртування, оскільки у них не було істинного розуміння методу, прийняли для себе демократичний шлях. Вони нібито використовували демократію як «інструмент». Але, на жаль, це демократія використовувала їх у якості інструменту для адаптації мусульман в демократичну систему.

Деякі інші згуртування не розуміли різниці між методом ісламського руху і джихадом, тому вони вибрали озброєну боротьбу у якості свого методу. Вони направили зброю проти власної Умми, свого народу, своїх власних дітей.

Деякі із них використовували метод просочування до державної структури. Вони говорили: «Давайте іти на будь-які поступки, поки не проникнемо всередину держави», — а в результаті ставали слугами іноземних держав.

Знов же, деякі згуртування укладали угоди з системою або іншими рухами для досягнення своїх цілей, щоб захистити себе від лих і суворих вітрів, і в ітозі розчинялись.

Таким чином, помилки цих рухів у відношенні методу та їх нехтування хукмами методу перетворили ці рухи у беззубого собаку, не здатного навіть на те, щоб розжувати для себе їжу, не говорячи вже про те, щоб бути дієвим перед системою куфру. Сьогодні вони стали захисниками того, проти чого вони боролись іще учора.

На завершення варто зазначити, що рухи за громадські зміни в Туреччині зазнали невдачі в основному через ці та інші причини. Зокрема, дуже великий збиток, завданий цій країні і суспільству формальними політичними партіями, які намагаються зробити політику на основі західних ідей. Поширення в суспільстві ідей і систем куфру, виховання поколінь, які вороже ставляться до власних переконань, цінностей і історії — ось лише деякі прояви завданої ними шкоди. І поки ці формальні політичні партії продовжують існувати, цей збиток і крах будуть збільшуватись з кожним днем. Сьогодні для мусульман стало необхідністю усвідомити цю реальність, і звернутись до діяльності ідеологічних політичних партій, заснованих на ісламській акиді, діючих згідно методу Посланця Аллаха ﷺ.

Сердар Йилмаз
Köklü Değişim Dergisi

[1] Правими в політиці (найбільш крайні форми правих називають ультраправими чи праворадикальними) традиційно називаються консервативні, реакційні і охоронні напрямки та ідеології. Праві ідеології зазвичай підтримують правила і закони, які склались. Протилежністю правих є ліві.

[2] Ліві в політиці (найбільш крайні форми називають ультралівими чи ліворадикалами) — традиційна назва багатьох політичних напрямків та ідеологій, ціллю яких, зокрема, є соціальна рівність, соціальна справедливість, створення рівних можливостей, перерозподіл прибутків і багатства від багатих до бідних і покращення життєвих умов для найменш привілейованих прошарків суспільства або повне скасування класового ділення суспільства. Ліві виступають за обмеження або повне скасування приватної власності на засоби виробництва. Вони прагнуть до соціальної рівності — вирівнюванню можливостей для членів різних соціальних груп. Протилежністю є праві.

[3] Консервативні партії — політичні організації, які перебувають на правому фланзі політичного спектру, прагнуть зберегти традиційний соціальний порядок в умовах перетворень, які відбуваються під впливом індустріалізації і революційних рухів.

[4] Партія справедливості (тур. Adalet Partisi, AP; 1961—1981). Правий центр, кемалізм, ліберальний консерватизм, лібералізм, атлантизм . Створена на базі розпущеної після перевороту 1960 року Демократичної партії. Виграла вибори 1965 і 1969 року. Її лідер Сулейман Демірель 4 рази ставав головою уряду Туреччини. Розпущена після перевороту 1980 року.

[5] Демократична партія (тур. Demokrat Parti, DP; 1983). Правий центр, турецький націоналізм, ліберальний націоналізм, ліберальний консерватизм, лібералізм, кемалізм. Створена Сулейманом Демірелем як Партія вірного шляху на базі забороненої Партії справедливості. Сучасна назва з 2007 року. Була правлячою партією в 1991—1996 роках.

[6] Партія Вітчизни (тур. Anavatan Partisi; 1983). Правий центр, турецький націоналізм, економічний лібералізм, ліберальний консерватизм, консерватизм, євроінтеграція. Організована Тургутом Озалом, заступником прем’єр-міністра Туреччини в військовому уряді 1980—1982. Правляча з 1983 по 1989. В 2009 році об’єдналась з Демократичною партією. Відновлена в 2011 році.

[7] Партія істинного шляху (тур. Doğru Yol Partisi, DYP; 2007). Правий центр, турецький націоналізм, економічний лібералізм, консерватизм.

[8] — правляча політична партія в Туреччині. ПСР позиціонує себе як правоцентристську партію консервативного толку, раніше орієнтовану на західні цінності, такі як ринкова економіка, і вступ до Європейського Союзу. Протягом 13 років ПСР отримувала більшість місць в парламенті. Голова партії — діючий Президент Туреччини Реджеп Ердоган, попередній лідер — Біналі Йилдирим.

[9] — найстаріша політична партія Турецької Республіки, займає лівоцентристські і кемалістські позиції. Використовується абревіатура НРП (CHP). Шість стріл на партійній емблемі символізують основоположні принципи кемалізму: республіканізм, націоналізм, етатизм, популізм (народність), лаїцизм (секулярність) і революційність.

[10] Демократична ліва партія (тур. Demokratik Sol Parti — DSP; 1985). Лівий центр, соціал-демократія, кемалізм, секуляризм. Створена прибічниками колишнього прем’єр-міністра Бюлента Еджевіта.

[11] Робоча партія Туреччини (тур. Türkiye İşçi Partisi, TİP; 1961—1987). Ліві, науковий соціалізм, марксизм. Заснована групою профспілкових активістів. Заборонялась після переворотів 1971 і 1980 років. Влилась в Об’єднану компартію.

[12] — політична партія в Турецькій Республіці. Створена в 1969 році Алпарсланом Тюркешем на підґрунті Республіканської християнської національної партії. Стоїть на позиціях пантюркізму і праворадикальної ідеології Третього шляху. В 1970-ті акцентувала антикомунізм і антисоветізм, брала участь в системі Гладіо. Заборонена після військового перевороту 1980. Відновила діяльність при поверненні до конституційних порядків. В 1990-х переключилась на протидію курдському сепаратистському руху. Займає крайній правий фланг турецької політичної системи. Володіє воєнізованою молодіжною організацією Сірі вовки. Тривалий час знаходилась в опозиції Реджепу Тайїпу Ердогану, але з середини 2010-х років вступила з ним в союз. Після смерті Алпарслана Тюркеша головою партії є Девлет Бахчелі.

[13] — ліва політична партія в Туреччині, яка активно відстоює права етнічних меншостей в країні, особливо курдської меншості, тому іноді в різних ЗМІ партію прираховують до «прокурдських». ДПН перебуває в хороших відносинах з курдською Демократичною партією регіонів (тур. Demokratik Bölgeler Partisi).

[14] Партія щастя (тур. Saadet Partisi, SP; 2001). Крайні праві, сунітський ісламізм, консерватизм, «Міллі Герюш», антиатлантизм, антиєвропеїзм. Створена консервативним крилом «Партії доброчинства» після її заборони.

Партія доброчинства (тур. Fazilet Partisi) — ісламістська політична партія, яка була заснована 17 грудня 1997 року в Туреччині.

Історія

16 січня 1998 року Конституційний суд Туреччини заборонив Партію благоденства (tr:Refah Partisi). Причинами заборони стали «діяльність з метою скинення світського конституційного порядку», зокрема, партію звинувачували у симпатіях до джихаду і спробах введення Шаріату. В грудні 1997 року напередодні можливої заборони була заснована Партія доброчинства. Ідейними попередниками Партії доброчинства, були Партія національного порядку (tr:Millî Nizam Partisi, заборонена в 1971 році) і Партія національного порятунку (tr:Millî Selâmet Partisi, заборонена в 1982 році). Серед цих організацій Партія доброчинства стала першою, яка мала початкову внутріпартійну демократію.

Засновник партії, Ісмаіл Альптекін, відійшовши від риторики Партії благоденства, проголосив головними цілями «демократію, верховенство права і прав людини», досягнення демократії з рівними правами і свободами, такими, як в західних країнах. Незважаючи на ці заяви, з самого свого заснування партія доброчинства мала репутацію традиціоналістської і ісламістської. Партію, також як і її членів, нерідко звинувачували у порушенні секулярних статей Конституції Туреччини. Так, Мерве Кавакчі, обраний членом парламенту від Партії доброчинства, заборонили приносить клятву депутата через те, що вона носила хіджаб.

Активна діяльність Партії доброчинства почалась 14 травня 1998 року. Коли на з’їзді її головою був обраний Реджаі Кутан. Вже на цьому з’їзді намітився розкол між традиціоналістами і реформістами. 18 квітня 1999 року відбулись перші в історії партії вибори. На виборах в парламент Партія доброчинства отримала 4 805 381 голос (15,41 %), що дозволило їй стати третьою політичною силою в країні після Демократичної лівої партії і Партії національної дії, отримавши 111 місць із 550. На виборах в місцеві органи влади за Партію доброчинства проголосували 5 185 831 людей (16,48 %). Кандидати Партії доброчинства перемогли на виборах мерів таких крупних міст, як Стамбул, Анкара, Кайсері і Конья. 14 травня 2000 року на партійному з’їзді Реджаи Кутан добився переобрання, отримавши 633 голосів. За його суперника, Абдуллу Гюля, який представляв реформістів, проголосував 521 делегат.

22 червня 2001 року партія, через ті ж причини, що й раніше Партія благоденства, була визнана Конституційним Судом Туреччини неконституційною і заборонена. Після заборонення серед прибічників партії відбувся розкол. Більш консервативна частина, яка представляла стару гвардію Ербакана, заснувала традиціоналістську Партію процвітання (tr:Saadet Partisi). Більш молоді і прагматичні політики, об’єднавшись навколо Реджепа Тайїпа Ердогана, утворили реформістську Партію справедливості і розвитку.

[15] Аср ас-Саадат (Період щастя) — так називають період життя пророка Мухаммада. З цього почалась ісламська історія, яка в подальшому пройшла декілька історичних періодів — Праведних халіфів, Омейядів, Аббасидів, Сельджуків і т.д. У часи Аср ас-Саадата мусульмани, ведомі особисто Пророком ﷺ, добились вражаючих успіхів в усіх областях громадсько-політичного життя. Заради перемоги Ісламу вони не жаліли ані свого матеріального стану, ані навіть життів.