В політиці нашої країни тема «такія» стала притулком для правоконсервативних чи релігійних партій, і дії, які вживаються за зачиненими дверима в протиріччі з питаннями, обіцяними мусульманам, намагаються пояснити за допомогою цього поняття.
Так само ж, з іншого боку, світський сегмент кемалістів, який дотримується протилежної точки зору, стверджує, що у цієї групи прибічників «такія» є прихований задум, що вони чекають зручної нагоди і що їм треба завадити. Тому обидві сторони по-своєму оцінили поняття «такія» і висловили свої судження в цьому напрямку.
Проте [التَّقِيَّةُ] «такія», як «джихад» і «шахід», є ісламським поняттям, і його зміст і рамки визначаються Ісламом.
Для того, щоб виправдати свою поведінку як ісламську, ісламісти покладаються на тлумачення аятів і хадісів. Тим самим добиваючись в очах громадськості і намагаючись показати, що вони не відхилились від ісламської лінії. В їх міркуваннях у якості аргументації ми спостерігаємо витончене використання концепцій «такія1», «ікрах2 мульджі3» (повне примушення) і хадісів, говорячих, що «війна — це хитрість», які є поняттями, які повністю відрізняються предметно і по значенню один від одного в термінологічному плані.
Зокрема, вони наводять наступний аят Всевишнього Аллаха у якості доказу відносно [التَّقِيَّةُ] «такії»:
لَّا يَتَّخِذِ ٱلۡمُؤۡمِنُونَ ٱلۡكَٰفِرِينَ أَوۡلِيَآءَ مِن دُونِ ٱلۡمُؤۡمِنِينَۖ وَمَن يَفۡعَلۡ ذَٰلِكَ فَلَيۡسَ مِنَ ٱللَّهِ فِي شَيۡءٍ إِلَّآ أَن تَتَّقُواْ مِنۡهُمۡ تُقَىٰةٗۗ وَيُحَذِّرُكُمُ ٱللَّهُ نَفۡسَهُۥۗ وَإِلَى ٱللَّهِ ٱلۡمَصِيرُ
«Віруючі не повинні вважати невіруючих своїми авлія (помічниками і друзями) замість віруючих. А хто вчиняє так, той не має ніякого відношення до Аллаху, за винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх. Аллах застерігає вас від Самого Себе, і до Аллаху буде прибуття» (3:28).
Цей аят був ниспосланий про положення віруючих, які підтримували відносини з многобожниками Мекки, і він забороняє як віруючим там, так і усім іншим віруючим приймати многобожників Мекки в друзі. В останній частині аяту віруючі Мекки звільняються від цієї заборони за однією умовою. Це трапилось тому, що руки мусульман були зв’язані під владою многобожників. Аят звільнив їх від відповідальності через страх переслідування з боку невіруючих. Таким чином, тема аяту, його значення і витікаючий із нього релігійний припис обмежуються цим.
В наступній частині аяту:
لَّا يَتَّخِذِ ٱلۡمُؤۡمِنُونَ ٱلۡكَٰفِرِينَ أَوۡلِيَآءَ مِن دُونِ ٱلۡمُؤۡمِنِينَۖ وَمَن يَفۡعَلۡ ذَٰلِكَ فَلَيۡسَ مِنَ ٱللَّهِ فِي شَيۡءٍ
«Віруючі не повинні вважати невіруючих своїми авлія (помічниками і друзями) замість віруючих. А хто вчиняє так, той не має ніякого відношення до Аллаху» (3:28), — ясно сказано, що віруючим заборонено брати невіруючих у якості авлія в усіх значеннях цього слова, як просто «дружба» чи «просити про допомогу». Оскільки слово [اَوْلِيَٓاءَ] «авлія» в аяті є загальним словом, то відносини з невіруючими заборонені в усіх значеннях цього слова.
Виняток в частині аяту:
إِلَّآ أَن تَتَّقُواْ مِنۡهُمۡ تُقَىٰةٗۗ
«…за винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх» (3:28), — дійсно у випадку мусульман, живучих з многобожниками в Мецці, де невіруючі переважають над мусульманами, і у випадку, коли мусульмани піддаються тортурам,вбивствам та іншим проблемам з боку невіруючих.
Більше того, ця частина аяту не включає в себе жорстоких мусульманських правителів-тиранів. Слово «їх» [مِنْهُمْ] в аяті відноситься тільки до невіруючих.
У зв’язку з цим Мухаммад ібн Джаріра ат-Табарі говорить в своєму тафсірі у відношенні частини аяту:
لَّا يَتَّخِذِ ٱلۡمُؤۡمِنُونَ ٱلۡكَٰفِرِينَ أَوۡلِيَآءَ
«Віруючі не повинні вважати невіруючих своїми авлія (помічниками і друзями)» (3:28), — наступне: «Це заборона від Всевишнього Аллаха для віруючих брати невірних у якості прибічників, помічників і захисників…».
Відносно усього аяту ат-Табарі сказав: «Зміст цього полягає в наступному: «О, віруючі! Не беріть невірних в свої прибічники, помічники, захисники; не беріть їх собі в авлія, незважаючи на їх релігію; не підтримуйте їх проти мусульман, окрім віруючих; і не показуйте їм свої аврати. Хто вчиняє так, той віднині не має цінності перед Аллахом. Інакше кажучи, таким чином від віддаляється від Аллаха, а через його віровідступництво і невір’я Аллах так само віддаляється від нього…».
Більшість вчених розтлумачило першу частину аяту так: «Будьте ворожими до невіруючих, створюйте видимість дружби своїми язиками і не підтримуйте їх в невір’ї».
Окрім того, [التَّقِيَّةُ] «такія» не означає, що дозволено вимовляти слова невір’я. Це питання, тобто вимовляння мусульманином слів невір’я, є предметом не «такії», а поняття «ікрах мульджі» (повне примушення).
Тому під поняттям [التَّقِيَّةُ] «такія» мається на увазі лише те, що мусульмани, які живуть під суверенітетом безбожників на землі невір’я, не проявляють відкритої ворожості до безбожників і поводять себе м’яко при умові, що вони залишаються вірними Ісламу під страхом переслідувань, тортур і смерті. Мусульмани, які не можуть цього зробити, повинні будуть переселитись згідно зі своїми засобами і покинути цю місцевість. Якщо мусульман вимушують відмовитись від дотримання ісламських норм, вони повинні переселитись звідти в інше місце.
Положення мусульман, які живуть в мусульманських країнах, сильно відрізняється від положення мусульман, які живуть в державах куфра. Мусульманські країни — це країни, в яких правлять закони куфра, а їх правителі стверджують, що вони мусульмани. В цих країнах мусульмани повинні наказувати правителям схвалюване і забороняти засуджуване (амр біль-маруф ва нахй аніль-мункар). Тому неприпустимо мовчати проти нинішніх деспотичних режимів куфра в мусульманських країнах. В мусульманських країнах неприпустимі дії куфра через страх перед нечестивими правителями-пригноблювачами, а також слова і справи куфра, які під приводом поняття [التَّقِيَّةُ] «такія» робляться за зачиненими дверима тими, хто обіцяє Іслам мусульманам і стає правителем чи намагається прийти до влади. Це в кращому випадку лицемірство, а лицемірство є явним харамом.
سَيِّدُ الشُّهَدَاءِ حَمْزَةُ بْنُ عَبْدِ الْمُطَّلِبِ وَرَجُلٌ قَامَ إِلَى إِمَامٍ جَائِرٍ فَأَمَرَهُ وَنَهَاهُ فَقَتَلَهُ
«Господин шахідів — Хамза ібн Абдульмутталіб і чоловік, який став перед несправедливим правителем, наказав (маруф) і заборонив (мункар), за що був вбитий» (Хакім).
Якщо б це було так, як стверджується, то що б ми робили з зобов’язанням говорити правду в усій своїй наготі, незважаючи на думку і засудження кого-небудь окрім Аллаха? Виходячи із цього, не можуть бути використані для виправдання «реальної політики4» і компромісу у відношенні положень Ісламу поняття «такія» і 28 аят сури «Алі Імран», де говориться:
إِلَّآ أَن تَتَّقُواْ مِنۡهُمۡ تُقَىٰةٗۗ
«…за винятком тих випадків, коли ви дійсно побоюєтесь їх» (3:28).
Що стосується ікраха мульджі, то вчені фікха встановили певні і суворі обмеження по цьому питанню. Таким чином, ніхто не може вимовляти куфр, якщо йому не загрожує смерть. Основою для цього хукму є випадок Аммара ібн Ясіра (р.а.):
أَخَذَ الْمُشْرِكُونَ عَمَّار بْن يَاسِر فَعَذَّبُوهُ حَتَّى بَارَاهُمْ فِي بَعْض مَا أَرَادُوا فذكر ذَلِكَ إِلَى النَّبِيّ صَلَّى اللَّه عَلَيْهِ وَسَلَّمَ فَقَالَ النَّبِيّ صَلَّى اللَّه عَلَيْهِ وَسَلَّمَ كَيْف تَجِد قَلْبك قَالَ مُطْمَئِنًّا بِالْإِيمَانِ قَالَ النَّبِيّ صَلَّى اللَّه عَلَيْهِ وَسَلَّمَ إِنْ عَادُوا فَعُدْ
«Многобожники схопили Аммара ібн Ясіра і почади піддавати його мукам, поки він не повторив деяке із того, що вони хотіли почути від нього. Пізніше він сказав про це Пророку ﷺ, на що Пророк ﷺ спитав у нього: «Що ти відчував в своєму серці?». Він відповів: «Я відчував, що в ньому знаходиться тверда віра». Потім Пророк ﷺ сказав: «Якщо вони повторять подібне, то вчини так само» (ат-Табарі).
Курайшити-многобожники схопили Аммара ібн Ясіра (р.а.) і катували його, а його батьків вбили за те, що ті відмовились стати невірними. Аммар ібн Ясир (р.а.) піддався таким жорстоким катуванням, що, коли йому загрожувала смерть, як і його батькам, він сказав слова невір’я, щоб уникнути смерті ; його також примусили проклинати Посланця Аллаха ﷺ. Вбивство його батьків не залишало сумнівів, що він теж буде вбитий. Тому слова Аммара ібн Ясіра (р.а.) про невір’я пролунали в той час, коли він був упевнений, що його вб’ють. Після цього випадку Всевишній Аллах ниспослав наступний аят:
مَن كَفَرَ بِٱللَّهِ مِنۢ بَعۡدِ إِيمَٰنِهِۦٓ إِلَّا مَنۡ أُكۡرِهَ وَقَلۡبُهُۥ مُطۡمَئِنُّۢ بِٱلۡإِيمَٰنِ وَلَٰكِن مَّن شَرَحَ بِٱلۡكُفۡرِ صَدۡرٗا فَعَلَيۡهِمۡ غَضَبٞ مِّنَ ٱللَّهِ وَلَهُمۡ عَذَابٌ عَظِيمٞ
«Гнів Аллаха паде на тих, хто зрікся від Аллаха після того, як увірував, — не на тих, хто був примушений до цьому, тоді як в його серці покоїлася тверда віра, а на тих, хто сам розкрив груди для невір’я. Їм уготовані великі муки» (16:106).
Виняток, згаданий в аяті, не є настілки загальним, щоб його можна було застосувати до усі видів страху. По суті, факіхи одностайні в цьому питанні. Ат-Табарі пояснив цей випадок і аят наступним чином: «Після того, як невірні замучили Аммара, вони кинули його в яму під назвою «маймон», перекрили вихід і залишили помирати. Потім вони захотіли, щоб він сказав слова куфра. І він їх сказав. Потім, коли він прийшов до Посланцю Аллаха і пояснив ситуацію, Посланець Аллаха ﷺ повідомив про дозволеність його вчинка в даній ситуації. А Всевишній Аллах ниспослав аят:
مَن كَفَرَ بِٱللَّهِ مِنۢ بَعۡدِ إِيمَٰنِهِۦٓ إِلَّا مَنۡ أُكۡرِهَ وَقَلۡبُهُۥ مُطۡمَئِنُّۢ بِٱلۡإِيمَٰنِ
«Гнів Аллаха паде на тих, хто зрікся від Аллаха після того, як увірував, — не на тих, хто був примушений до цьому, тоді як в його серці покоїлась тверда віра...» (16:106)».
Тому зовсім неприпустимо, щоб сьогоднішні правителі робили куфр дії і говорили куфр висловлювання, не перебуваючи при цьому в ситуації ікраха мульджі, тобто не піддаючись загрозі смерті, і щоб ті, хто говорить, що вони «борються за справу Ісламу», прирівнювали до ікраху мульджі такі ситуації страху, як заборона їх рухів,партій, арешти і тому подібне.
Але, на жаль, ті, хто приходить до влади або рветься до неї за допомогою ісламських дискурсів на наших землях — незважаючи на те, що вони відмовились від методу Пророка ﷺ, якого він ﷺ дотримувався в Мецці з миті, коли вшанувався Ісламом, і до заснування своєї держави в Медині, і на те, що вони прийняли неісламський метод руху, — приписують своїм діям неприйнятну святість і вводять мусульман в оману, зовсім неправильно інтерпретуючи усі види неісламської поведінки і понять, які ми пояснили. В їх очах усі види брехні законні, і на цьому шляху вони розтрачають справу Ісламу і мусульман. Як ми вже говорили на початку, вони узаконюють свою позицію, заплутаним чином використовуючи багато різноманітних концепцій.
Іншим аргументом, який вони використовують у якості доказу по цьому питанню, є хадіс:
الحَرْبَ خُدْعَةٌ
«Війна — це обман».
Проте ані слова, ані справи куфра, ані брехня не можуть бути узаконені на підґрунті цього хадісу, оскільки цей хадіс не є загальним доказом для будь-якої іншої боротьби, це тільки доказ,який відноситься конкретно до реальних військових дій. Обман використовується, щоб спробувати збити з пантелику ворога з метою подолати його. Насправді, цей хадіс був сказаний на основі подій,які відбулись під час битви біля рову. Інцидент розвивався наступним чином. Нуайм ібн Масуд був удостоєний Ісламом під час битви біля рову. Він був із племені Гатафан. До того, як стати мусульманином, він любив розваги, і з цієї причини він приїздив в Ясріб. І тому його відносини з іудеями Бану Курайза були хорошими. Він став мусульманином під час битви біля рову, але його прийняття Ісламу не було загальновідомо. Нуайм ібн Масуд вирушив до Бану Курайза зі згоди Посланця Аллаха ﷺ. він згадав про теплі відносини між ними, засновані на їх давній дружбі, а потім сказав їм «Ви допомагаєте курайшитам і Гатафан битиметься проти Мухаммада. Можливо, курайшити і Гатафан не зможуть залишатись тут довгий час. Вони залишать вас один на один з мусульманами і Мухаммадом. І тоді мусульмани стануть вашою проблемою. Не вступайте з мусульманами у війну, поки не візьмете у курайшитів і Гатафан заручників у якості гарантій, і не відпускайте заручників, поки курайшити і Гатафан не закінчать війну». Ці слова Нуайма ібн Масуда переконали Бану Курайза. Потім він таємно вирушив до курайшитів і сказав їм наступне: «Плем’я Курайза розкаялись в тому, що порушили домовленість з Мухаммадом. Тепер вони шукають способи догодити мусульманам і завоювати їх прихильність. Вони збираються передавати знатних курайшитів Мухаммаду на обезголовлення, завдяки чому завоюють любов мусульман. Якщо іудеї прийдуть просити у вас заручників із ваших людей, у ні в яком уразі не видавайте нікого».
Це відноситься до хадісу:
الحَرْبَ خُدْعَةٌ
«Війна — це обман».
Таке можна використовувати для обману супротивника тільки в реальній війні. Проте навіть на війні мусульманам не дозволяється говорити і робити слова і вчинки куфра. Неможна брехати в політичній і ідейній боротьбі, ґрунтуючись на цьому хадісі, Посланець Аллаха ﷺ був дуже відкритий в своїй ідейній і політичній боротьбі, і люди ясно чули ідею, рішення і політику Ісламу. За увесь період своєї ідейної і політичної боротьби в Мецці Посланець Аллаха ﷺ ніколи не брехав, не обманював і відверто закликав до Ісламу.
Тлумачення, які роблять сьогоднішні правителі, переплітаючи поняття, які ми намагались пояснити, неприйнятні з точки зору Ісламу. Їх положення схоже на положення лицемірів, а не поборників ісламської справи. Посланець Аллаха ﷺ сказав:
آيَةُ اَلْمُنَافِقِ ثَلَاثٌ إِذَا حَدَّثَ كَذَبَ وَإِذَا وَعَدَ أَخْلَفَ وَإِذَا ائْتُمِنَ خَانَ
«Лицеміра видають три якості: якщо він розповідає про що-небудь, то бреше; якщо обіцяє що-небудь, то не стримує обіцянки; а якщо йому надають довіру, то він зраджує її».
Абсолютно неприпустимо іти на поступки в ім’я реальної політики, говорячи: «Ми хочемо Ісламу і мусульманам!», — і при цьому заявляти про вірність ідеям куфра, таким як секуляризм, демократія і принципи Ататюрка, узаконювати практику, засновану на вигоді, діяти спільно з колоніальними невірними країнами, такими як США, і укладати військові і економічні угоди з окупаційною владою сіоністського утворення.
Ті, хто говорить: «Слідувати по шляху Посланця Аллаха ﷺ тяжко, важко і згубно. Тому треба бути мудрим і не сперечатись з невіруючими,дивитись на них з симпатією і співпрацювати», — позабули Коран і дійсність. Тому що перемога може бути досягнута тільки методом, якому слідував Посланець Аллаха ﷺ. Співпраця з пригноблювачами і невіруючими, безумовно, не принесе Ісламу перемоги. Всевишній Аллах робить намісниками на землі тільки віруючих, які роблять добрі справи, і через них підносить Свою релігію.
Головна задача мусульман сьогодні полягає в тому, щоб безстрашно проводити амр біль-маруф ва нахй аніль-мункар у відношенні тих, хто сприймає вищезгадані дискурси у якості своїх гасел.
Віруючі дружать, співпрацюють і діють спільно тільки з іншими віруючими, які приходяться їм братами по вірі.
Алі (р.а.) сказав:
إِنَّ الْحَقَّ لَا يُعْرَفُ بِالرِّجَالِ، اعْرِفِ الْحَقَّ تَعْرِفْ أَهْلَهُ
«Істина не пізнається по людям. Пізнай істину, і ти пізнаєш тих, хто дотримується її» (Касмі).
Воістину, істина не пізнається від людей, люди пізнають її від Аллаха. А істиною є Коран і Сунна. Це виступає мірилом, і те, наскільки кожен стоїть на істині, визначається завдяки цьому критерію.
Куртулуш Севінч
Köklü Değişim Dergisi
1. Такія (араб. تقية — букв. Розсудливість, обачність, обережність) — ісламський термін, яким позначається «розсудливе приховування своєї віри».
2. Ікрах — фікхі термін, яки означає примушення чоловіка сказати або зробити щось, на що він не згоден, шляхом застосування сили і загроз.
3. Повний ікрах (ікрах мульджі, ікрах кяміль) — це примушення і загроза, які включають в себе тяжку шкоду, таку як вбивство і каліцтво, і цей тип ікраху виключає можливість волі чи згоди. Цей вид ікраху є однією із причин стану необхідності (дарура). Насправді, продаж мукре представляє собою один із найбільш яскравих прикладів продажу по необхідності. Коли термін «ікрах» прямо використовується в дискусіях по фікху, то, як правило, мається на увазі повний «ікрах».
4. Реальна політика (нім. Realpolitik; в російськомовних текстах часто використовується без перекладу (Realpolitik) або в виді транслітерації — Реалполітік) — вид державного політичного курсу, яки був введений і здійснювався Бісмарком і був названий по аналогії з поняттям, запропонованим Людвігом фон Рохау (1853). Сутність такого курсу — відмова від використання будь-якої ідеології у якості основи державного курсу. Така політика виходить, перш за усе, із практичних міркувань, а не ідеологічних чи моральних.
