На жаль, перше значення, яке спадає на думку при згадуванні слова «розвиток», це «матеріальний (економічний, промисловий, технологічний і тому подібний) прогрес».
Звичайно, це пов’язано з тим, що розуми у світі, в якому ми живемо, закодовані західною парадигмою. Чи можна об’єктивно дати визначення цьому поняттю, позбувшись від ментальних кодів якого-небудь світогляду, не потрапляючи у пастку його перспективи? Звичайно, так!
У найпростішому визначенні, розвиток — це «перехід із одного стану в інший». В більш конкретному змісті розвиток — це «перехід суспільств до новому життю на базі всеохоплюючої і всеосяжної ідеї про людину, життя і Всесвіт». Якщо подивитись на історичні процеси, які випали на долю людства, то видно, що воно пройшло через важливі етапи, яких суспільство змінювало один стан на інший. Процеси народження і розпаду численних цивілізацій, таких як Єгипет, Ассирія, Шумер, Вавилон, Персія, Греція і Рим, були процесами, в яких цей перехід переживався найбільш яскраво і відображався в історичній хронології. Нинішнє положення суспільств — це положення, яке сформоване думками, теоріями і уявленнями Нового часу (який прийшов на зміну Середнім вікам) про людину, життя і Всесвіт; цю епоху, в яку були переведені усі суспільства, включаючи ісламський світ, також можна назвати «Капіталістичною епохою».
Добре відомо, що в центрі поглядів на людину, життя і Всесвіт в середньовічній Європі стояла схоластична думка. Згідно пануючій концепції цієї епохи, людина була частиною оточуючого її космічного порядку, і вона проектувала усе зверху вниз, ієрархічно, за допомогою понять фальсифікованої і спотвореної релігії. Вважалось, що політичний устрій, в якому жила людина, так само повинен бути теократичним згідно з цією ієрархією. Церковна влада, яка вважалась представником Бога на землі, мала право визначати політичну владу. Королі, на знак визнання їх легітимності, коронувались Церквою. Коли Генріх I (помер у 1135) зійшов на англійський престол, єпископ Католицької церкви Іво Шартрський (помер у 1115) відправив йому листа наступного змісту: «Цар, ніколи не забувай, що ти — слуга слуг Божих...» [1].
За цією теократичною ідеєю стояла усталена в християнській міфології вигадка про першу людину. Згідно цьому, світ став домом для людини після того, як вона була вигнана із Раю внаслідок свого першого гріха проти Бога. Це «погане» місце, до якого була відправлена грішна людина. Згідно Блаженному Августину (помер у 430), який вважається першим християнським політичним теоретиком, політична структура була продуктом гріховної людини і була злом. З іншого боку, держава виникла як плата за первородний гріх, щоб покарати людство [2]. Відповідно, держава була покаранням за первородний гріх, а звідси в основі держави знаходилось зло. В такому випадку ніхто інший, як Церква очистить людей від первородного гріха, з яким вони народились, і підготує їх до Божої держави згідно з Божою волею. З цієї причини церковна влада повинна бути вище мирської/земної.
Так само ж в Середні віки володіння власністю і багатством вважалось поганим тоном. Якщо людина відмовлялась від свого майна і роздавала усе бідним, це означало, що вона дійсно духовно переродилась. Щоб стати «святим», треба було повністю зректись від світу, тому що людина складається із матерії і духа. Дух був від Бога, а тіло — від землі, яка була під ногами, низька і огидна. Віддаючи перевагу тому, що виходить від Бога, необхідно було придушити бажання і прагнення тіла, тобто піднести дух над матеріальним. За словами історика Уільяма Джеймса Дюранта, більшість християн зосередило усю свою увагу на прагненні зустріти той страшний день розплати в непорочному стані. Цікаво зазначити, що в цей період, коли індивідуальне володіння власністю, грошима і багатством вважалось злом і сатанинською справою, найбільшою феодальною мережею була Церква. Проте люди не задавались цим питанням. Тому що міркування теж були сатанинською справою. Навіть Мартін Лютер (помер у 1546), піонер релігійної реформ, говорив, що розум — найбільший ворог віри. За його словами, розум і проказа були одними із найогидніших справ диявола, які повинні бути відкинуті [3].
Таким чином, схоластична думка, з її унікальним поглядом на людину і життя, утримувала людей середньовічної Європи в своєму соціальному, політичному і економічному порядку.
З рухами Реформації і Ренесансу (Відродження) схоластична думка з часом руйнувалась. В протестантській думці трапився стрибок, який відкрив двері сучасному секуляризму. Якщо до цього часу вважалось, що влада короля — це тілесна влада, яка виживає завдяки тому, що в ній зберігається духовна влада Папи, то Мартін Лютер (помер у 1546) стверджував, що церковна/релігійна влада суперечить чистій владі Іісуса і навіть порочить її. Лютер заснував божественне підґрунтя земної влади короля на наступних висловлюваннях із Біблії в Посланні до Римлян: «Кожен повинен підкоритись вищій владі, адже немає влади не від Бога; та ж, що існує, встановлена Богом» («До римлян», 13:1). Насправді, згідно Лютеру, усіляка влада є мирською, тому що вони володіють монополією на застосування сили. Тому для духовенства претендувати на які-небудь права над мирською владаю означало б узурпацію влади [4].
Інший реформатор, Жан Кальвін (помер у 1564), стверджував, що влада дана Богом і що королі, таким чином, є повіреними і слугами Бога. Існувала духовна (релігійна) влада, яка управляла внутрішнім світом людини, і політична (світська) влада, яка управляла громадським життям. Християнин у жодному разі не повинен змішувати справи обох світів між собою [5]. Ця відмінність означала, що основи секуляризму були закладені християнськими богословами. Кальвін так само закладав нові основи, які глибоко вплинули на економічні відносини. Матеріальна вигода, багатство і володіння власністю, які в ранній період вважались чистим злом, більше не були поганим явищем, навпаки, тепер були благословенні. Адже основний обов’язок людини — бути успішною на професійному поприщі, приписаний Богом. Це навіть ознака благословення Божого [6].
В процесі, який послідував за реформаторськими рухами всередині християнства, мислителі Ренесансу переформатували увесь образ мислення Середньовіччя і форми відносин, сформовані на його вісі на світсько-секулярній основі. Під впливом таких мислителів, як Нікколо Макіавеллі (помер у 1527), Жан Боден (помер у 1596), Томас Гоббс (помер у 1679), Джон Локк (помер у 1704), Жан-Жак Руссо (помер у 1778), Іммануіл Кант (помер у 1804), Європа пережила новий розвиток. Інакше кажучи, з розвитком нових теорій, ідей і уявлень про людину, життя і Всесвіт європейські суспільства перейшли до новому світському стану в соціальній, політичній, економічній та усіх інших областях.
Наприклад, Макіавеллі з його розумінням моралі стверджував, що будь-які засоби можуть бути законними для досягнення цілей. За його словами, якщо правитель хоче зберегти своє місце при владі, він не повинен стримуватись від скоєння будь-якого зла, яким би великим воно не було. Правитель повинен діяти згідно з кон’юнктурою, в якій він знаходиться, не відчуваючи себе зв’язаним яким-небудь моральними критеріями, ціннісними судженнями і верховенством закону. Розуміння інтересів у Макіавеллі настільки розвинуто, що, хоча він і виступає проти релігії, якщо необхідно використати релігію для підкорення владі, государ (правитель) повинен використовувати її без вагань [7].
Представники теорії громадського договору, такі як Жан Боден, Томас Гоббс і Жан-Жак Руссо, стверджують, що людські суспільства були врятовані від первісного стану завдяки укладеному між ними договору. Звичайно, цей договір є чисто гіпотетичним. Проте, на їх думку, держава виникла разом з загальною волею внаслідок договору. Інакше кажучи, люди своєю волею створили політичну владу. Відповідно, сувереном в політичній структурі, сформованої волею суспільства, повинно бути суспільство (народ/нація). Таким чином, теорії громадського договору пояснювали суспільство і політичну структуру незалежно від релігії. Вони створили новий порядок життя, розірвавши зв’язок з «до» і «після».
Так само ж розум, який в Середні віки вважався чимось демонічним, в Новий час оцінюється як стан людської зрілості. Іммануіл Кант визначає просвітлення як звільнення від стану людської незрілості. Цей стан незрілості — нездатність використовувати свій власний розумі без керівництва з боку іншого (релігії чи релігійного авторитету).
Ця ситуація, яку пережила Європа, а потім силою і хитрістю примусила пережити увесь світ, є процесом розвитку, тобто процесом переходу від схоластичного стану до світському. Це — форма розвитку, не вдаючись в оцінку добра і зла, а також, не згадуючи про відношення нового інтелектуального класу з купецьким класом, що зароджується. Так, усі зусилля цих інтелектуалів були скеровані на звільнення народів Європи від влади Церкви і королівств, від традиційних моделей мислення, і врешті решт — на те, щоб буржуазія стала більш привілейованою. Через цю причину вони були не інтелектуалами, а пройдохами буржуазії. Це тема для іншої статті, але це був процес розвитку і наступності, незалежно від того, чи був він правильним чи неправильним.
Досить сказати, що найбільш злоякісним і болючим аспектом цього досвіду розвитку було те, що він служив реакцією на попередній період. Світські ідеології народились у відповідь на схоластичний період. Першим був капіталізм, буржуазна ідеологія, скерована проти феодального устрою, а потім — комунізм, ідеологія так званого «пролетаріату» і політбюро, яка виникла у відповідь на капіталізм. Ці ідеї розвитку, кожна із яких виникла як реакція на свою попередницю, не змогли дати розумної переконливої інтерпретації попередніх моделей розвитку згідно з реальністю, з точки зору їх уявлень про життя, не змогли вирішити жодної із соціальних, політичних і економічних проблем людства, а навіть усугубили ці проблеми. З цієї причини одна із цих ідеологій, які з’явились на історичній арені у відповідь одна на одну, була знищена, а друга версія ось-ось буде знищена.
Саме в такі часи ідея «змінень» в ісламському і неісламському світі є найбільш живою і динамічною. Люди знаходяться в пошуку ідеї розвитку, яка виведе їх із ситуацій, які приносять обидві версії світських моделей розвитку (приниження, окупація, масові вбивства, експлуатація людських і природних ресурсів, позбавлення переважної більшості шляхом монополізації, дисбаланс у розподілі прибутків та ін.).
Як буде реалізований цей перехід, цей розвиток, це змінення?
Причина присвячення значної частини цієї статті процесам розвитку західного досвіду розвитку полягає в тому, щоб звернути увагу на наступний вражаючий факт. Як видно, розвиток і змінення здійснюються через перебудову суспільства в плані його індивідуальних, соціальних, політичних, економічних і решти усіх інших відношень на основі певного набору ідей. Інакше кажучи, люди можуть розвиватись тільки при наявності всеосяжного і всеохоплюючого уявлення про людину, життя і Всесвіт, про їх «до» і «після» і про зв’язок цього «до» і «після» з життям, яке вони проживають. В такому випадку необхідно представити Іслам як всеосяжну систему з її аспектами акиди і ахкама, які вирішують усі проблемні вузли, які утворились у розумах про життя і проблеми, які виникають із соціальних, політичних, економічних та інших відносин. Розвиток може бути досягнутий шляхом спростування західних ідей і ідеологій і витікаючих із них систем, викриття їх суперечливості і неспроможності і представлення Ісламу у якості регулюючої системи в усіх сферах життя.
Тут слід сказати, що перед проектом ісламського розвитку стоять дві перешкоди. Перша із них — це політичні партії, які виникли з зазіханням на розвиток в ісламських землях. Окрім того, що їх лідери і члени — мусульмани, вони усі без винятку є світськими і секулярним партіями, оскільки їх партійні устави і програми, їх пропаганда в опозиції, а також їх практика і дії, коли вони перебувають при владі, не засновані на хукмах Шаріату. Політичні інститути, засновані на секуляризмі, який є причиною відсталості і роздробленості ісламського світу, ніколи не зможуть розвивати Умму і людство. Це було опробувано, побачено і перевірено. Закон про політичні партії в мусульманських країнах забороняє політичним партіям навіть частково засновувати свої програми на релігії, щоб не допустити розвитку і змін в ісламському напрямку.
Другою перешкодою є «релігійні» чи «культурні» спільноти, які сприймають Іслам в площині між особистістю і Богом, які проповідують і роблять заклик лише у відношенні окремих індивідів і які не роблять заклику так, щоб зобов’язувати шаріатськими хукмами тих, хто займає законодавчі, виконавчі і судові посади.
Перша із цих перешкод не має можливості розвивати суспільство, тому що вона втратила зв’язок з джерелом правильної моделі розвитку і стала секуляризованою, а друга втратила зв’язок з реальністю суспільства і змінень і стала індивідуалізованою. Поки вони діють по вісі західної парадигми, у них немає можливості і бажання розвивати суспільство, переводити його із одного стану в інший, навіть якщо на це піде тисяча років. Якщо ви відокремите політику, економіку, систему освіти чи міждержавну політику від релігії мусульман, яка розвивала Ісламську Умму протягом 1300 років, ми не зможете добитись прогресу в ісламському розвитку. Як на біговій доріжці, ви будете докладати зусиль, стікати кров’ю і потом, але ви залишитесь і не просунетесь ані на дюйм. Ви вичерпаєте енергію і надії як свої, так і суспільства.
Про це свідчить і метод боротьби Посланця Аллаха ﷺ. Викриття домінуючої парадигми (ідолопоклонство) з метою критики на громадському рівні і надання тавхіда як бачення життя, економічні відносини в акценті на обман під час зважування і відсотковий ріст (ріба), викриття з відкритою критикою правової системи, заснованої на джахілійському звичаї, як у випадку з похованням живцем новонароджених дівчаток, відкрита і різка критика правителів, які знаходяться на позиції виконання закону, як на прикладі Абу Ляхаба і Абу Джахля, і викриття їх суперечливості і непослідовності, як і інші численні приклади показують нам те, що метод змінення Посланця Аллаха ﷺ був зосереджений на ідеях, почуттях і системах.
بَلۡ نَقۡذِفُ بِٱلۡحَقِّ عَلَى ٱلۡبَٰطِلِ فَيَدۡمَغُهُۥ فَإِذَا هُوَ زَاهِقٞۚ
«Проте Ми кидаємо істину в брехню, і та розбивається і зникає» (21:18).
Абдуррахім Шен
Köklü Değişim
1. Бертран де Жувенель, «Основи влади».
2. Бернард Льюіс, «Політичний дискурс Ісламу».
3. Ахмад аль-Касас, «Принципи правильного розвитку».
4. Мехмет Али Агаогулларі, «Політичні думки на Заході».
5. Моріс Барбьє, «Релігія і політика в сучасній західній думці».
6. Мехмет Алі Агаогулларі, «Політичні думки на Заході».
7. Мехмет Алі Агаогулларі, «Політичні думки на Заході».
