Ілюзії та істини на тлі теорій соціальних/суспільних змін

Західні мислителі позбулись від догматичної системи мислення ^[1], коли науковий метод мислення дав певні результати про природу речей. При підтримці і заохоченні, які вони отримували від буржуазії, мислителі почали вивчати соціальну поведінку людей за допомогою наукового методу, щоб вигадати/винайти революцію проти Церкви і аристократії. Подібно тому, що зробив Ньютон в фізиці, вони намагались відкрити соціальні закони, ґрунтуючись на етапах емпіризму. Припускалось, що люди та їх взаємовідносини будуть аналізуватись так само, як науки по фізиці, біології і математиці вивчають матерію. При вивченні суспільства основна увага приділялась двом областям. Першій — це структура суспільства, а другій — зміни в суспільстві. Багато систематичних теорій і соціологічних дисциплін були створені у спробі встановити причинно-наслідковий зв’язок соціальної структури і змін. Таким чином, «соціальні зміни» стали однією із головних дослідницьких тем соціології для західних теоретиків. Теоретики, які працюють в області соціології, особливо ті, хто жив в епоху Просвіти і після, мають теорію, пов’язану з соціальними змінами.

Західні теоретики резюмують концепцію «соціальних змін» наступним чином: «Це виникнення диференціації (відмінності) в соціальних позиціях і поведінці». Виходячи із цього визначення, спостерігались усі зміни, які відбуваються у суспільстві. Позитивісти, органіцисти ^[2], еволюціоністи та інші теоретики соціальних змін не розглядали зміну суспільства у цілому, а створювали теорії змін, засновані на його частинах. Дисципліна соціології вивчає соціальні зміни практично в усіх аспектах і вимірах. У той час як одні теоретики розглядали природні умови, фізичні, біологічні, популяційні і географічні чинники, інші спостерігали за різними установками і поведінкою, зосередившись на технологічних, економічних, світоглядних і соціальних рухах.

Коли предмет соціальних змін зводиться до окремих частин і до сугубо вимірам, неможливо визначити масштаб змін у суспільстві, сконцентруватись на змінах і передбачити їх. Очевидно навіть, що це викликає плутанину і ідейне помутніння. З цієї причини ви можете бачити, що західні теоретики змін помиляються по багатьом питанням і відчувають труднощі в пошуку суті змін. Трохи поміркувавши, можна довести, що їх теорії повні ідей, які не узгоджуються з реальністю людини і суспільства, і що вони мають суперечливі і мінливі підходи, на які впливають прояви суспільної поведінки.

Наприклад, відстоюється теза про те, що «демографічні зміни, тобто зміни в структурі населення, є однією із причин суспільних змін». Проте зміни, які тут відбуваються, зачіпають не усі суспільні відносини. Область, яку вони зачіпають, — це прояви, які виникають внаслідок суспільних відносин. Стверджується, що внутрішня міграція до крупних міст із сільської місцевості або зовнішня міграція через кризи в сусідніх країнах є важливим чинником з точки зору динаміки суспільних змін. Проте ріст населення внаслідок внутрішньої чи зовнішньої міграції інтегрується в існуючу суспільну структуру. Він підкоряється встановленому порядку і відносинам, в яких домінують ідеї і емоції. Фактично, така ситуація дозволяє людям мати консервативне розуміння, а не прагнути до змін. Тобто це приводить до розумінню, яке не приймає суспільних змін.

Західні мислителі відчували необхідність змін перед лицем суспільного колапсу і криз своєї епохи. Ідея про те, що зміни будуть відбуватись на основі окремих складових суспільства чи його змін, привела їх в замішання відносно того, «що» і «як» змінювати. Оскільки вони почали з приватностей, деякі із них захищали тезу про те, що «суспільство покращиться, якщо зміняться його індивіди». Деякі із них висували такі тези, як «суспільство покращиться, якщо зміниться уряд/влада», «суспільство покращиться зі зміною державних діячів /бюрократії» чи «технологічні інновації змінять суспільство». Ці ідеї можна прочитати в тезах традиційних, сучасних або постмодерністських мислителів. Наведемо декілька прикладів...

Огюст Конт, батько соціології, розділив свої думки про суспільство на «соціальну статику» (вивчення соціального порядку) і «соціальну динаміку» (вивчення соціального прогресу і змін). Він стверджує, що для того, щоб зміни відбулись, необхідно зосередитись не на окремих людях, а на суспільних структурах, тобто на суспільних інститутах. В цьому відношенні він намагався пояснити суспільний порядок, незмінність і стабільність за допомогою поняття «соціальна статика», а зміни, прогрес і еволюцію — за допомогою поняття «соціальна динаміка». Конт демонструє поступовий підхід, розтягуючи суспільні зміни на історичний процес. Він відстоює ці стадії в своїй теорії, яку він визначає як «закон трьох станів/стадій» (теологічний чи фіктивний стан, метафізичний чи абстрактний стан і науковий чи позитивний стан). На думку Конта, ці стадії є законом зміни суспільства.

Можна сказати, що прозахідні рухи, які хотіли змінити державу Османського Халіфату, знаходились під впливом ідей Конта. Відомо навіть, що ідеї про зміни руху «Єднання і прогрес» ^[3] підживлювалися знаменитою максимою ^[4] Огюста Конта «Порядок і прогрес» ^[5]. Те, що рухи, які зрадили Османський Халіфат, знаходились під впливом західних теоретиків змін з позитивним розумінням (Сен-Сімон, Спенсер, Дюркгейм та інших), ясно видно із історичних читань. Можна легко визначити, що прозахідні рухи і групи, які діють за принципами західних теоретиків, впали в ту ж помилку, що й західні мислителі. Прикладом таких груп є члени руху «калямія» в Османському Халіфаті. Ця група сформувала чотири покоління людей, які займались бюрократією, дипломатією і фінансовими справами, щоб забезпечити зміну суспільства. Одним словом, ці покоління поширювали порочні ідеї і насіння розбрату в свою епоху. «Покоління челебіїв», яке представило інноваційний підхід до ісламської культури, потім «Епоха послів і рейс уль-кюттабів», яка критикувала бюрократичну структуру і функціонування держави, повністю відображаючи підходи Європи, а потім «Епоха інтелектуалів», яка працювала над зменшенням військової потужності держави і перетворенням її в бюрократично-парламентську монархію. Нарешті, «Епоха героїв» — це покоління, яке формувало процес після Танзімата ^[6]. Проте соціальні зміни ніколи не могли бути викликані роботою в цих інституційних структурах. Коли держава Халіфат була зруйнована і була встановлена Республіка, зміни в суспільстві відбулись швидко і відчутно.

Інше розуміння теорії змін — це розуміння «матеріалістичної соціальної зміни». Карл Маркс є засновником цієї школи. Проте ідея матеріалістичної соціальної зміни в ісламській географії не була популярна серед громадських рухів. В формуванні поглядів Карла Маркса на зміну ефективні як конкретні погляди Гегеля, так і його критика. Гегелівська концепція раціональних змін швидше консервативна, аніж революційна. Замість розуміння суспільної реальності, повної протилежних інтересів, вона розставляє пріоритети користі і школи на основі раціональності. Наприклад, для Гегеля праця — це діяльність розумового вибору. Людина потребує розумової діяльності для вдоволення своїх потреб. Вона вибирає, робити чи не робити свою діяльність згідно з користю і шкодою. Для Маркса, з іншого боку, праця не є розумовою діяльністю. Свої необхідні потреби, такі як їжа, одяг і кров, люди можуть отримати у цьому світі, який вони відчувають, за допомогою праці. Інакше кажучи, він говорить, що «без праці немає розумової діяльності».

Маркс, як і його сучасники, ділить зміни на формації (фази, етапи) з поступовим і фрагментарним підходом. Перша формація: первісний комунізм ^[7] (відсутність диференціації приватної власності на засоби виробництва, і, відповідно, соціальних класів). Друга формація: рабовласницький устрій (виникнення класової диференціації, приватної власності на засоби виробництва і експлуатації одного класу іншим). Третя формація: феодалізм (землевласник стає організатором суспільного устрою). Четверта формація: капіталізм (капітал володіє усіма чинниками виробництва. Він є хазяїном чинників виробництва, володарем багатства і суверенітету. Інші люди — це раби, які виробляють те, що хоче власник капіталу). В рамках чотирьох стадій зміни визначаються рівнем конфлікту/діалектики. Для функціонування закону змінення потрібна діалектика ^[8]. Чим вище рівень конфлікту, тим швидше відбуваються зміни. Інакше кажучи, у нього було розуміння того, що дві протилежні класові структури повинні вступати в матеріальний конфлікт на кожному етапі. Він стверджує, що циклічне (еволюційне) змінення (революція) відбудеться внаслідок конфлікту між працею (робочим/пролетаріатом) і капіталом (багатим/буржуа) чи класових конфліктів від села до міста. Для того, щоб досягти ідеальних суспільних змін, конфлікт таких протилежностей неминучий. Такою є в двох словах теза Маркса про суспільні зміни.

Сьогодні, як і в минулому, переважна більшість мусульман наслідують ці західні теорії соціальних змін, щоб намацати формулу для змінення цієї порочної ситуації, в якій вони живуть. Очікувати суспільних змін від західних мислителів, нездатних правильно визначити поняття «суспільство» і «людина», те ж саме, що й сподіватись на допомогу магів подібно Фараону (Коран, 10:79–81).

Кожного разу, коли в ісламському світі відчувається необхідність змін, кожного разу, коли створюється атмосфера, яка підходить для змін, на жаль, деякі люди з причини свого невігластва, а деякі — з причини свого зрадництва, одразу ж починають демонструвати підходи до часткових змін. Усі вони представляють завчені напам’ять формули змін для мусульман. Вони, починаючи зі слова: «Спочатку …», — говорять: «… ми повинні змінити окремих людей (індивідів)», «ми повинні змінити представників влади», «ми повинні змінити державних діячів», — потім вони розширюють ці часткові підходи до змін, говорячи: «… ми повинні навчати окремих людей (індивідів)», «ми повинні захистити родину», «ми повинні збільшити число богобоязливих мусульман», «ми повинні звільнити окуповані землі», — та інші міркування, а потім вони виражають помилкові методи соціальних змін, які суперечать хукмам Шаріату.

Тому що, згідно фрагментарному розумінню соціальних змін, проблема полягає у виправленні проявів соціальних зв’язків. З цієї причини складовими частинами чи проявами суспільства можуть бути іноді окремі люди і прояви, пов’язані з ними (освіта, мораль, населення і т.д.), а іноді — окупована чи експлуатована територія та її прояви (світогляд, релігія, течії, політична структура і т.д.). Проте змінення частин або їх проявів ніколи не приводять до суспільних змін.

Теорії змін західних теоретиків є одними із визначень, які використовуються в мусульманських країнах під назвою «прогресивізм ^[9]» в ідеологічних рамках і для створення основи для імперіалістичної експансії. З одного боку, він пропонує мусульманам утопічне бачення з його фрагментарним розумінням змін — на кшталт вуличному гаслу «якщо кожен підмете свій поріг, усе буде чисто» чи «якщо людина виправить себе, то її родина, її робота і її світ будуть виправлені» та іншим поглядам, він поширює у суспільстві надію на те, що соціальні проблеми будуть вирішені у майбутньому; з іншого боку, він гарантує, що мусульмани відхиляються від своїх цілей, витрачають енергію на дрібні питання, піддаються експлуатації і уходять із сфери ісламського образу життя.

Очевидно, що теорії змін західних теоретиків служать, швидше, їх ідеологічним інтересам, аніж науковим висновкам. З цієї причини для мусульман однозначно необхідно будувати феномен і факт змінення на правильних принципах, тобто на основі ісламської акиди. Для мусульман питання змін надзвичайно важливе і життєво необхідне. Ідея змін, безперечно, є феноменом, який слід шукати всередині Ісламу. Необхідно детально проаналізувати метод, якому слідував Посланець Аллаха ﷺ для змінення суспільства. Визначення суспільства, людини і розуму повинні розглядатись згідно з реальністю, і в центрі «соціальних змін» повинна стояти ісламська акида, а не прогресивне розуміння. Наприклад, якщо провести стислу оцінку західного визначення поняття «суспільство», то можна побачити, що це визначення не узгоджується з реальністю. Вираз «суспільство утворюється, коли окремі люди збираються разом» є неповним визначенням суспільства. Тому що, коли окремі люди збираються разом, утворюється тільки «товариство, натовп людей». Найважливішою рисою, яка відрізняє суспільство від натовпу людей,є постійні і безперервні відносини. Єдність систем, ідей і почуттів, які забезпечують безперервність відносин, складають суспільство. Якщо відносини/взаємовідносини не є постійними, якщо люди об’єднуються для якихось почуттів, ідей інтересів та інших чинників, а потім розходяться, то вони називаються не «суспільством», а «товариством, натовпом людей». Визначення поняття «Дар уль-Іслям», надане вченими, так само містить поняття, які узгоджуються з цим визначенням. Кожне визначення, які пов’язано зі зміненням суспільства, повинно розглядатись з ісламської точки зору і викладатись аутентичним чином. В іншому випадку формули змін, створені мусульманами в наслідування західним теоретикам змін, приведуть до суспільному занепаду і банкрутству.

والَّذِي نَفْسِي بِيَدِهِ، لَتَأْمُرُنَّ بالْمَعْرُوفِ ولَتَنْهَوُنَّ عَنِ المُنْكَرِ، أَوْ لَيُوشِكَنَّ اللَّه أَنْ يَبْعَثَ عَلَيْكُمْ عِقَابًا مِنْهُ، ثُمَّ تَدْعُونَهُ فَلا يُسْتَجابُ لَكُمْ

«Клянусь Тим, в руках Якого моє життя, ви неодмінно повинні наказувати схвалюване і утримувати від засуджуваного. Або інакше незабаром Аллах нашле на вас Своє покарання (ікаб), і ви будете звертатись до Нього з мольбами (дуа), але вони не будуть прийняті від вас» (ат-Тірмізі, «Фітан»).

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що наслідування частковим теоріям змін західних теоретиків і пошук суспільних змін у зміні партій, урядів і інститутів або асоціювання їх зі зміною окремих людей є явною помилкою. Це означає, що мусульманин виявляється неодноразово укушений із однієї і тієї ж нори. Ця затягує процес формування ісламських змін. Це волаюча помилка — брати принципи і методи змін у західних теоретиків змін чи конструювати зміни із існуючої порочної реальності. Це неприпустиме зрадництво у відношенні Аллаха, Його Посланця ﷺ та Ісламської Умми. Для мусульман ідея суспільних змін повинна виходити із сіри (життєвого шляху) Посланця Аллаха ﷺ і методу змін, який простежується із життя Пророка Мухаммада ﷺ. Перебувати під впливом західних теоретиків про зміни і шукати свій метод, у той час як манхадж/метод Посланця Аллаха ﷺ знаходиться перед нами, отож лише віддалятись від істини і відхилятись від прямого шляху.

Хакан Болат
Köklü Değişim Dergisi

1. Догматичне мислення — протилежність творчому діалектичному мисленню Догматичне мислення розглядає знання як дещо застигле, незмінне (як догми). Для догматичного мислення притаманні авторитарність, антиісторичність, схематичність мислення, його відірваність від реальності.

2. Органіцизм — методологічний принцип, згідно з яким ті чи інші соціальні феномени розглядаються по аналогії з явищами живої природи, роз’яснює специфіку суспільних процесів і відносин посиланнями на закономірності природних явищ. З точки зору органіцистів світ представляє собою єдиний організм, який складається із окремих органів, кожен із яких відносно самостійний організм, а між органічним і неорганічним, живим і неживим немає непрохідної грані.

3. «Єднання і прогрес» (осман. إتحاد و ترقى‎ — İttihâd ve Terakkî, тур. İttihat ve Terakki) — політична партія турецьких націоналістичних революціонерів — младотурок. Заснована 21 травня 1889 року під назвою «Суспільство османської єдності». Пізніше об’єдналась з паризькою групою младотурок і була перейменована в «Османське суспільство єднання і прогресу».

4. Максіма (від лат. maxima — «вище правило») — стислий вислів, моральне правило, стисло викладене моральне правило чи принцип, який може вважатись об’єктивним чи суб’єктивним і залежить від філософської позиції.

5. Ordem e progresso (з порт. — «Порядок і прогрес») — національне гасло Бразилії, яке використовується з миті її заснування. Гасло є вираженням політичних ідей позитивізму в скороченій формі від виразу Огюста Конта «любов як принцип, порядок як підґрунтя, прогрес як ціль» (фр. L'amour pour principe et l'ordre pour base; le progrès pour but). Гасло розташоване на державному прапорі країни.

6. Танзімат (осман. تنظيمات‎ — «упорядкування», «укладання») — прийнята в літературі назва модернізаційних реформ (і самого періоду їх проведення) в Османській державі з 1839 до 1876 року, коли була прийнята перша османська конституція.

7. Первісний комунізм (англ. Primitive communism, нім. Urkommunismus) — в марксизмі: спосіб виробництва, пануючий протягом найпершої і найтривалішої в історії суспільно-економічної формації — первісного устрою.

8. Діалектика (давньогрецьк. διαλεκτική «мистецтво сперечатись, вести міркування» від διά «через; роздільно» + λέγω «говорю, викладаю») — метод аргументації в філософії, а також форма і спосіб рефлексивного теоретичного мислення, які досліджують протиріччя, що виявляються в розумовому змісті цього мислення. В діалектичному матеріалізмі — загальна теорія розвитку матеріального світу, і разом з тим — теорія і логіка пізнання. Діалектичний метод є одним і центральних в європейській та індійській філософських традиціях. Само слово «діалектика» походить із давньогрецької філософії і стало популярним завдяки «Діалогам» Платона, в яких двоє або більше учасників могли дотримуватись різних думок, але прагнули знайти істину шляхом обміну своїми думками. Починаючи з Гегеля, діалектика протиставляється метафізиці як способу мислення, який розглядає речі і явища як незмінні і незалежні один від одного.

9. Прогресивізм (лат. progressio) — це підтримка і пропаганда соціального прогресу в суспільстві шляхом реформ, нерідко протиставляється консерватизму, традиціоналізму і обскурантизму. Як філософія вона заснована на ідеї прогресу, яка стверджує, що досягнення в області науки, техніки, економічного розвитку і соціальної організації мають життєво важливе значення для покращення умов життя людини. Як політична ідеологія прогресивізм може набувати різних і навіть протилежних позицій і поглядів, які, тим не менш, повинні бути зв’язані з ідеєю прогресу і покращення умов життя великої кількості людей.