В результаті подій, які глибоко вразили суспільство, природно, виникають ідейні течії і згуртування. Адже інстинкт виживання примушує людей захищати і підтримувати суспільство, в якому вони живуть. Загроза виживання породжує і мобілізує ідеї.
Причина інтелектуальної і політичної активності в останні періоди існування Османського Халіфату полягала в тому, що держава, яка представляла собою існування суспільства, стикнулась з небезпекою розпаду в результаті змінення балансу на користь Заходу.
В такі періоди, коли сприйняття відкрито і збудження велике, брехню легко видати за правду або таємно поставити брехню замість правди, і люди можуть зібратись навколо брехні з щирими почуттями, але несвідомо. Історія засвідчила і зафіксувала багато подій, які підтверджують цю істину. Існування мусульман, які якимось чином беруть участь в демократичній системі, створюючи політичні партії і діючи демократичним чином, є сучасним свідченням цієї істини.
В цій статті ми зосередимось на тому, як мусульмани познайомились з демократією і перетворили її спочатку в «інструмент», а потім в «ціль». Щоб отримати ясну картину питання, ми повернемось трохи назад і зв’яжемо минуле з сьогоденням, а в кінці статті стикнемось з тим, що партійні згуртування, які ожили в різних частинах ісламської географії, насправді, живляться із одного і того ж джерела, і це джерело підтримується британцями — спланованим чином, щоб знищити Халіфат і не дати йому повернутись знов.
Давайте розпочнемо...
Іслам почав зароджуватись в Мецці — місті, яке не могло зайняти гідного місця на геополітичній арені того часу, де не було плодючих земель, і єдиним джерелом існування якого — завдяки Каабі — була торгівля, і місто це великі держави навіть не зволили анексувати. Після процесу становлення держави, який почався з переселення в Медину, вона швидко розширилась спочатку по усьому Аравійському півострову, а потім — і в усьому світі. І це відбулось так, що Іслам став силою, яка поставила імперії на коліна за короткий період часу, чого історія іще ніколи не бачила раніше. Безперечно, єдиним джерелом цієї сили є ідеї, системи і заходи, висунуті Ісламом. Коли мусульмани дотримувались Ісламу, вони завойовували увесь світ. Вони залишались сильними пропорційно силі ісламського розуміння. Коли ісламське розуміння ослабло і в нього почали проникати інші ідеї, звичаї і традиції, мусульмани ослабли, і врешті решт їх держави, які уособлювали владу, рухнули.
Ісламська Умма, яка звикла твердо і гідно стояти перед лицем колоніальних невірних, була приголомшена, коли не змогла відповісти на прогрес Заходу і стала безпорадною перед його лицем. Вона почала шукати способи виправити порушену рівновагу на користь Ісламу. Перед нею була реальність західної цивілізації, яка стояла як символ розвитку, і перед лицем цієї реальності виникли три основні течії думки: західництво, ісламізм і націоналізм.
Ми зосередимось на «ісламізмі» серед цих трьох основних течій думки, які кожен засвоїв в своєму освітньому житті, тому що сьогодні незаперечним фактом є те, що плутанина в розумах, змішування понять, орієнтоване на маслахацентристське (скероване на інтереси, вигоду) розуміння фікху серед мусульман — це отруйні плоди посіяного в той день насіння.
Для того, щоб розібратись в сьогоднішньому ісламізмі і зрозуміти його розумову структуру, необхідно звернутись до «школи аль-Манар», сформованої Джамалуддіном аль-Афгані, Мухаммедом Абдо і Рашидом Рідою. Основна ідея цієї школи, яка виникла в Єгипті, — здійснення модерністської реформи Ісламу. Найяскравішою особистістю цієї школи, яка почалась з аль-Афгані, продовжилась Абдо і отримала широке розповсюдження з Рашидом Рідою, безперечно, є Джамалуддін аль-Афгані.
Аль-Афгані, навіть місце народження якого оскаржуються, спричинив великий вплив на ісламську думку в Індії і Єгипті — двох географічних регіонах, де британці правили протягом багатьох років. Аль-Афгані, який був пристрасним оратором, зумів притягти до себе увагу, вийшовши за межі класичних ісламських дискурсів. Він зробив так, що неправильні речі, які він перемежував з правильними, були прийняті як «правильні», і залишив глибокий і брудний слід у світі ісламської думки.
Аль-Афгані, який курсував між Індією, Єгиптом, Стамбулом, Іраном, Лондоном і Парижем, з одного боку, співпрацював з англійцями проти османів, а з іншого — писав листи халіфу Абдульхаміду і пропонував почати рух пробудження в Центральній Азії та індійських регіонах «від імені султана». У той же час він не утримувався від висловлювань про необхідність створення Арабського Халіфату з центром в Мецці, взявши в основу хадіс «Халіф — із курайшитів!».
Під час свого перебування в Парижі і видання журналу «Аль-урва аль-вуска» («Надійна опора») він познайомився з турецькою молоддю і прищепив їй ідею «націоналізму». Мехмет Емін Юрдакул, один із піонерів руху націоналізму в Туреччині, сказав про аль-Афгані наступне: «Він зліпив мене. Якщо існує література і безсмертя душі, то я б сказав, що якщо він залишив свою плоть і кості в землі цвинтаря Мачка (місто в провінції Трабзон Туреччини), то він так само подарував свою душу мені. Дух Джамалуддіна живе в мені».
Дивно, але той же аль-Афгані таємно внушав арабській молоді ідею арабського націоналізму, говорячи про об’єднуючу властивість арабської мови.
Той факт, що він намагався поширити ідею «Іттіхад уль-Іслам» (Ісламська єдність) при наявності Халіфату, важлива з точки зору демонстрації його істинної цілі. Халіфат — це правління усіх мусульман в межах єдиної держави як єдиної Умми, із єдиного адміністративного центру. Проект аль-Афгані «Іттіхад уль-Іслам», з іншого боку, представляє собою союз національних держав, як і сьогодні. Кожна нація буде мати свою державу, а символічний халіф, який об’єднує ці держави, буде головою союзу. Союз приймав би рішення в інтересах мусульман шляхом консультацій (істішара). Халіф, який мається на увазі в міркуваннях, які ви можете чути сьогодні в дискурсах: «У християн є Папа, у нас теж повинен бути халіф!», — це «символічний халіф» в ментальному світі аль-Афгані. Насправді, саме цього і хотіли англійці: розвалити єдину державу, розділити її на дрібні держави і правити ними, захоплюючи їх. Власне кажучи, хід історії ясно показує, що британські інтереси і ідеї аль-Афгані перетинаються.
Згідно інформації, які міститься в мемуарах британського офіцера Артура Барретта, коли він спитав аль-Афгані: «Як прищепити Ісламу новий і демократичний дух?», — то отримав наступну відповідь: «Істинний дух Корану знаходиться в гармонії з ліберальними і сучасними ідеями. Нинішні безлади, безумовно, не відносяться до законів Ісламу. Вони є доповненнями до Ісламу з боку неосвічених і невігласних муфасірів. Історична еволюція і розвиток виправлять їх помилки. Як видно, якщо мусульманський інтелектуал і мислитель повністю знайомий з європейськими демократичними ідеями, він може познайомити народ з сучасним розвитком і демократичними ідеями, заснованими на вченні Корану. Ці починання так само не зустріли тих перешкод, які були у Лютера» [1].
Ви звернули увагу? Баррет, який згодом дослужився до звання фельдмаршала, невинно і щиро питає аль-Афгані: «Як ми можемо прищепити Ісламу демократичний дух?». З тією ж щирістю аль-Афгані розповідає йому, що треба зробити.
Здається, що аль-Афгані був поклонником Лютера, засновника протестантської секти. Він вважав, що необхідна радикальна реформа в розумінні Ісламу, і мав наївну мрію «розвивати ісламський світ»(!), вчиняючи так само, як Лютер. Насправді, коли Абдо спитав аль-Афгані про найбільш надійний шлях, по якому треба іти, щоб досягти істинної рівності, досягнутої європейськими країнами, аль-Афгані сказав: «Релігійний рух необхідний. Тому що коли ми дивимось на причину революції в європейському світі, яка досягла цивілізації від положення дикості, ми бачимо релігійний рух. Так було з часів Лютера, голови протестантського суспільства» [2].
Аль-Афгані вважав, що так само, як Лютер боровся проти католиків, він повинен боротись проти класичного фікху і вчених, які відстоювали цей фікх. Насправді, це була спільна думка школи аль-Манар. Найбільшою перешкодою, яка стояла на шляху їх модерністських ідей, був усталений «усуль аль-фікх». Тому спочатку вони атакували усуль аль-фікх.
Рашид Ріда говорив: «Правознавці (факіхи) більш пізнього періоду встановили деякі процедури і принципи і приписали їх імамам мазхабів. Ті ж факіхи віддали пріоритет цим процедурам і правилам перед Книгою, Сунною і постановами із практики сподвижників, і таким чином перетворили ці першоджерела у відгалуження сформульованих ними процедур», — і критикував «консерватизм» в усулі. Аналогічним чином він розробив дискурси, щоб пробудити сумніви в фікху. Він стверджує наступне: «Переважна більшість існуючого зводу законів — це ніщо інше, як теоретичні принципи, які вчені усуля вивели із постанов своїх імамів і застосували до своїх власних мазхабів». І останній удар: «Хто може заперечувати, що Аллах знає Свою релігію краще, аніж правознавці, і здатен пояснити її краще, аніж розуміють вони? Хто може заперечувати, що Посланець Аллаха ﷺ перевершує інших створінь у розумінні волі Аллаха і що він здатен пояснити те, що розуміє, найкращим чином? Неправильно виключати людей із числа безпосередніх адресатів Книги і Сунни, говорячи, що муджтахіди роз’яснюють людям постанови Аллаха і Його Посланця, а фукаха (вчені фікху) роз’яснюють постанови муджтахідів. Також невірно стверджувати, що рівень попередніх улемів настільки високий, що в даний час необхідно наслідувати їх».
Згідно школі аль-Манар, некомпетентність ісламського світу була викликана його нездатністю адаптувати Іслам до реалій епохи. Причиною тому були прийняті факіхами усулі і таклід. Подібно тому, як протестанти звинувачували католиків, школа аль-Манара звинувачувала традиційну юриспруденцію (фікх) і улемів, які дотримувались цієї юриспруденції, і вводила нові правила усуля.
Рашид Ріда комплексно розглянув сучасний метод фікха і встановив певні принципи. Спочатку він класифікував ахкями і розділив їх на 4 категорії:
«1. Ті, які пов’язані з основами віри і переконань.
2. Поклоніння. Це зікр, ідеї і вчинки, які дисциплінують душу і волю. Намаз, закят, пост та інші.
3. Моральні якості, хороші манери, очищення душі, відмова від шкідливих, поганих вчинків, тобто хараму, і здійснення добрих справ в міру своїх можливостей. Халяль і харам включені в цей розділ.
4. Мирські взаємовідносини (муамалят). Це взаємовідносини, які відбуваються між членами Умми чи між Ісламською Уммою та іншими державами. Політичні, цивільні, судові і адміністративні справи, з усіма їх різновидами, складають частину взаємовідносин» [3].
Класифікувавши таким чином махками, він розділив фікх на «релігійний» і «мирський», щоб визначити, хто і де повинен бути суддею:
«Іслам — найправильніший шлях, тому що Аллах ниспослав цю релігію для виконання матеріальних (фізичних) і духовних (душевних) справ людей. Іслам — це засіб для щастя людей в обох світах. Духовні справи складаються із вірувань (акаід) і поклоніння (ібадат). Ці справи, які приведуть людей до блаженству у світі вічному, не залежать від часу і місця. Мирські справи, з іншого боку, залежать від суджень і політики і змінюються в залежності від часу і місця. Іслам пояснив їх методологію (усуль), а також роз’яснив деякі витікаючі питання, які були необхідні під час Одкровення. Найважливішим іджаз-аспектом цієї релігії і показником її досконалості є гармонія існуючих вчень в цій області з інтересами (маслаха) людства в будь-який час і в будь-якому місці. У цьому відношенні улюль-амр показує найбільш правильний шлях згідно з вищезгаданим балансом [4]. Політичні і громадянські справи ґрунтуються на принципі усунення зла і забезпечення благодіяння, а судові справи — на принципі абсолютної справедливості і рівності» [5].
Безперечно, перетворення маслаха (користі, інтересу) в релігію не обмежується Рашидом Рідою. В своєму тафсірі «Аль-Манар» Абдо заявляє: «Мусульмани в Індії, які зайняли таку позицію в британському уряді і погодились на те, щоб ними управляли британські закони, є одним із вищезгаданих випадків. Такий вчинок є дозволянням (рухсою) і підпадає під дію принципу «коїться гріх, який легше, менше із двох шкод/гріхів», якщо тільки немає випадку рішучості (азіма), скерованого на захист інтересів мусульман і підтримку Ісламу».
Як видно, участь в системі куфру в ім’я так званого «блага мусульман» — це омана, заповідана нам модерністською школою аль-Манар. Ця ж школа заповідала нам перетворення розуму/арбітра замість шаріатських хукмів. Погляньте, що говорить Рашид Ріда:
«Постанови (хукми) в області взаємовідносин (муамалят) — це, по суті, постанови, користь яких розум може зрозуміти шляхом міркування, обмірковування, вивченні і порівняння. Проте, оскільки розум характеризується певними слабкостями і іноді слідує своїм бажанням і забаганкам, він може бути схильний до помилок і відхилень. Через цю причину Шаріат встановив загальні принципи для цієї частини, які ляжуть в основу ахкаму і на які можна буде посилатись у випадку необхідності. Ці загальні принципи будуть направляти розум» [6].
Резюме того, що ми цитували досі, таке: хукми діляться на дві категорії — ті, які відносяться до майбутньому Вічному життю і ті, які відносяться до мирському життю. В хукмах, які відносяться до мирського життя, загальним доводом (нусусом) є «маслаха». Усе, що відповідає інтересам мусульман, є дозволеним, а іноді — і ваджибом (без яких-небудь інших доказів). Досить, щоб воно відповідало загальним текстам. Якщо є протиріччя між маслаха і іншим шаріатським текстом, то перевага віддається маслаха, тому що маслаха знаходиться в положенні загального доказу.
Думаю, само собою розуміється, і нам не треба говорити, що ці слова та ідеї, промовлені майже сто років назад, усе іще живі і цінуються по сей день, і вони використовуються для того, щоб зробити заборонні речі халяльними. Давайте тепер перейдемо до розгляду ролі, яку ця модерністська лінія зіграла в скасуванні Халіфату.
Вплив школи аль-Манар на скасування Халіфату
Рашид Ріда, скориставшись скиненням халіфа Абдульхаміда, заснував в 1909 році суспільство під назвою «Джаміят уль-ільм валь-іршад» для поширення принципів школи аль-Манар. Оскільки Стамбул — це столичне місто, Ріда приділяв особливу увагу вченим Стамбулу. За винятком Рашида Ріди і Мустафи Садика ар-Рафи, усі члени були турками. Найважливішими членами цього суспільства, майже усі із яких були викладачами (мударрісами), були турецькі вчені: Мустафа Ефенді, заступник секретаря аль-Машихат уль-Ісламійя; Мустафа Асим Ефенді, президент Ассамблеї Айана; шейх уль-Іслям Муса Кязим Ефенді, член Ассамблеї Айана і член Комітету «Єднання і Прогрес» («İttihat ve Terakki»); Махмут Есат Ефенді, член Ассамблеї «Єднання і Прогрес»; Махмут Есат Ефенді, член Ассамблеї «Єднання і Прогрес»; Хасан Фехмі Ефенді, член Ассамблеї Сінопа; Сіньюддін Ефенді, заступник міністра вакуфів і юридичний радник; Фуат Бей, член Державної ради і головний секретар; Ісмаіл Хакки Бей, директор кафедри теології і літератури в Дар уль-Фунун і викладач усуля і каламу; Ахмед Наім Бабанзаде, член ради по освіті; Тахсін Бей, член Лічильної ради [7].
Ви, ймовірно, чули багато із цих імен, але вони є одними із провідних фігур, які заклали основи модерністського розуміння Ісламу в Туреччині і «деісламізували оригінальну релігію Іслам під егідою «розвитку». Вони переклали деякі книги і труди школи аль-Манар на турецьку мову і поширювали її погляди через свої лекції. В результаті виникла група, яка підходила до ріваятів методом раціоналістичної школи, приймала розум у якості арбітра проти ріваятів і видавала фетви, засновані на маслаха.
Власне кажучи, хоча головна роль в скасуванні Халіфату належала англійцям, тими, узаконив скасування Халіфату в очах народу, були люди, пов’язані з цими іменами, а точніше — зі школою аль-Манар. Ми хотіли б навести декілька витягів із промови Ізмірлі Сейід Бея, який намагався пояснити від імені Аллаха, що скасування Халіфату не несе ніякої відповідальності перед Аллахом. Пам’ятаючи про розуміння Рашидом Рідою релігії і мирської юриспруденції (фікха) [8], яке ми цитували вище, ми вважаємо, що, коли ви поглянете на слова Сейід Бея, ви ясно простежите вплив на нього аль-Манар. Сейід Бей сказав наступне на парламентській сесії з питання скасування Халіфату:
«Перш за усе, дозвольте мені заявити, що питання про Халіфат — це «мирське питання», а не релігійне, і це не питання віри, а питання національного права і державних справ. Це не має нічого спільного з вірою».
«Шановні пани, якщо ви звернетесь до Священному Корану, який є основним і початковим законом релігії, ви побачите, що в ньому немає жодного аяту про нашу форму Халіфату, тобто про Ісламський Халіфат. Священний Коран показує нам два принципи у питанні правління, тобто управління країною … Один із них — це принцип консультацій (машвара), який діє сьогодні в цивілізації світу і який Коран проповідував нам тисячу років назад <...> Другий принцип, згаданий в Корані, — це принцип покори верховній владі. В Священному Корані є аят:
أَطِيعُواْ ٱللَّهَ وَأَطِيعُواْ ٱلرَّسُولَ وَأُوْلِي ٱلۡأَمۡرِ مِنكُمۡۖ
«Підкоряйтесь Аллаху, підкоряйтесь Посланцю і володіючим впливом серед вас» (4:59).
Це другий принцип. Він же скерований на усунення і перемогу над анархією і безвладдям. Він проголошує, що підкорення владі є релігійно обов’язковим. Цей аят накладає на людей релігійний обов’язок підкорятись наказам уповноважених посадових осіб. В Священному Корані немає іншого аяту про управління країною, окрім цих двох аятів».
«Чому існує багато хадісів про нрави і звичаї, але немає жодного ясного хадісу про Халіфат? Хіба це не заслуговує на увагу? Причина цього в тому, що Халіфат не є питанням релігії, як це прийнято вважати. Це політичне питання. Воно змінюється в залежності від часу, звичаїв і традицій».
«Я вже говорив в преамбулі свого виступу, що Халіфат в очах Шаріату — це уряд. Це встановлення справедливого уряду. Священний Коран рекомендує нам консультації (машвара) як метод управління в уряді; він говорить:
وَأَمۡرُهُمۡ شُورَىٰ بَيۡنَهُمۡ
«…радяться (шура) між собою про справи» (42:38).
Метод управління, який ми хочемо встановити сьогодні, наскільки це можливо, — це метод консультацій. Ми хочемо створити уряд на основі консультацій (машвара),і ми вже зробили це. Чого ми іще хочемо, який сенс мати подібного статуї Халіфа на чолі нашого уряду, коли метод управління на основі машвара вже отримав благословення Аллаха?».
Очевидно, що Сейід Бей оцінював питання Халіфату з урахуванням розуміння усуля і фікха школи аль-Манар і стверджував, що Халіфат відноситься до області мирського фікху. Таким чином, ми підтвердили, що Халіфат, який мається на увазі під словами «Халіфат укладений в Великому національному зібранні», є мирською перевагою, і що ця перевага перетворилась в парламентську систему в сучасний період. Захоплення Сейід Бея постаттю аль-Афгані так само є добре відомим фактом. Хайреддін Караман в своїй книзі «Єдність в реальному Ісламі» згадує деякі імена, які перебували під впливом аль-Афгані, а також згадує Сейід Бея серед них: «Деякі неоосмани, младотурки, тюркісти, такі як Мехмет Емін Юрдакул, Юсуф Акчура, Ахмет Агаоглу; ісламісти, такі як Мехмет Акиф Ерсой, Ахмед Хамді Ефенді, Саід Нурсі; прибічники змін/інновацій, такі як Сейід Бей, Шемседдін Гюналтай».
Хоча Караман не згадав в цьому списку Шейха Саффета, безперечно, що Шейх Саффет, депутат із Урфи, який разом з 53 своїми друзями вніс в парламент законопроект про скасування Халіфату, так само перебував під впливом школи аль-Манар. Шейх Саффет, який вчився в Олександрії і Каїрі, є випускником аль-Азхара — центру школи аль-Манар.
Вплив школи аль-Манар на перетворення демократії спочатку в «засіб», а потім в «ціль»
Сьогодні політичні партії, назви яких так і чи інакше пов’язані з «політичним Ісламом», безперечно, взяли у якості прикладу і зразка «Братів-мусульман» («Іхван аль-Муслімун»). Майже усі партії, засновані в Туреччині, такі як «Партія національного порядку» (Millî Nizam Partisi), «Партія національного порятунку» (Millî Selâmet Partisi), «Партія Чесноти» (Fazilet Partisi), «Партія Благоденства» (Refah Partisi), «Партія Справедливості и Розвитку» (Adalet ve Kalkınma Partisi), «Партія повторного благоденства» (Yeniden Refah Partisi), «Партія Демократії і Прориву» (Demokrasi ve Atılım Partisi), «Партія майбутнього» (Gelecek Partisi) і т.д., складаються із людей, які перебували під впливом енергії і ідей, які «Брати-мусульмани» поширювали по усьому світу. Як не дивно, це організоване по усьому світу згуртування так само розділяє основні принципи школи аль-Манар.
Після смерті Рашида Ріди журнал «Аль-Манар» був переданий Хасану аль-Банні. В передмові до тридцять п’ятому випуску аль-Банна пише наступне: «З цього року «Аль-Манар» став рупором общини, яка закликає до Ісламу і збирає мусульман разом». Аль-Банна познайомився зі школою аль-Манар через свого батька. Його батько, Ахмад ібн Абдуррахман ібн Мухаммад аль-Банна ас-Сааті, був учнем Мухаммада Абдо. Хасан аль-Банна отримав свою першу ісламську освіту від батька, який прийняв ідеї школи аль-Манар. Сам Хасан аль-Банна був послідовником лекцій і конференцій Рашида Ріди.
Ключова ідея, яка лежить в основі фокусу аль-Банни на зміненні особистості, а не на зміненні держави, сумісна з поглядами школи аль-Манар. Адже, згідно їх думці, форма держави не важлива; це може бути демократія чи будь-яка інша форма правління... Важливо те,що рішення приймаються через шуру (раду) і що прийняті рішення відповідають інтересам (маслаха) мусульман.
З дня свого заснування «Брати-мусульмани» завжди стояли на одній стороні з демократичною системою. Вони підтримували одних голів держав і виступали проти інших. При цьому члени «Братів» демонстрували помірковану і примирливу позицію, щоб зберегти свою політичну діяльність в «Національно-демократичній партії» Хосні Мубарака. «Партія Свободи і Справедливості», заснована «Братами», зуміла прийти до влади в результаті демократичних виборів, які відбулись в листопаді 2011 і січні 2012 року. Незабаром після цього, у липні 2013 року, Мухаммад Мурсі, перший президент, який прийшов до влади в результаті свобідних виборів, став кандидатом від «Братів». Те, що трапилось далі, усім добре відомо ...
Не відрізняється ситуація і в русі «Ан-Нахда» («Партія Відродження»), який представляє туніське крило «Братів-мусульман». Після падіння Зін аль-Абідіна Бен Алі, який був деспотичним правителем, при першій можливості був здійснений перехід до демократизації. Виступаючи перед французькою газетою «Le Monde» перед 10-м партійним скликанням «Партії Відродження», який відбувся 20–22 травня 2016 року, лідер «Нахди» аль-Ганнуши заявив, що в Тунісі немає місця для політичного Ісламу, і сказав наступне: «Туніс став демократичною державою. Конституція 2014 року наклала обмеження на світський і релігійний екстремізм. Ми уходимо від політичного Ісламу і переходимо до демократичному Ісламу. Ми перестанемо стверджувати, що представляємо політичний Іслам, і скажемо, що ми — «мусульманські демократи».
Фундамент руху «політичного Ісламу» в Туреччині — точніше, політичних рухів, які спочатку будуть переслідувати інтереси мусульман, а потім підуть по шляху ісламізації держави через демократичні вибори — був закладений «Національним баченням» (Milli Görüş). Інтелектуальна інфраструктура руху «Національне бачення» була сформована «Братами-мусульманами» і школою аль-Манар.
Однією із основ салафітської лінії, безперечно, є приниження і відмова школи аль-Манар від такліда. Цей метод, який аль-Манар використав для підриву традиційного фікху, який він не міг порушити, і для поширення власних модерністських ідей, став джерелом просвіти для салафітів. Відомий салафітський вчений аль-Альбані сказав: «Якщо істина полягає в тому, щоб визнавати чесноту людей чесноти (володарів чесноти), то перед лицем цього чудового випадку я виявляюсь людиною, яка зареєструвала наступне слово для розгляду усіма, хто його досягне: клянусь прихильністю Аллаха до мене, я звертаюсь, по-перше, до шляху саляфів, а по-друге, до вмінню відрізняти слабкі хадіси від достовірних. Перше повертає до чесноти Рашида Ріди через номера журналу «Аль-Манар», з яким я познайомився під час своєї першої участі у прагненні до знань».
Салафітська школа на чолі з Аль-Альбані, як і інші прибічники школи аль-Манар, не надає значення формі держави і вважає голову держави — парламент — «улю-ль-амром» (володарями влади). По суті, салафітський рух «Нур» в Єгипті не брав участь в революції 25 січня 2011 року, яка привела до уходу Хосні Мубарака з посту президента, і був проти цієї революції. На їх думку, ця революція була «виступом проти правителя» і була неприпустима з точки зору Шаріату. Салафітський рух «Дават» так само вважав харамом політичній партії і участь в демонстраціях. Проте як тільки революція увінчалась успіхом, вони швидко створили свої партії і включились в демократичний політичний процес. Вони підтримали військовий переворот, в результаті якого був скинутий Мурсі, а потім підтримали ас-Сісі на президентських виборах.
Можна нарахувати багато відомих груп і особистостей, які захоплювались школою аль-Манар, розділяли її ідеї і перебували під її впливом. Проте одна із них примітна. Ця людина — Хайреддін Караман, «шаріатський радник» «Партії Справедливості і Розвитку». Караман, який є прихильником Рашида Ріди, написав про життя Джамалуддіна аль-Афгані в «Ісламській енциклопедії» [9] Діянета [10]. Караман відкидає звинувачення в «масонстві» на адресу аль-Афгані і Абдо і говорить, що вони використовували масонство як інструмент для передачі своїх політичних ідей. Окрім того, він написав багато статей на захист поглядів школи аль-Манар і переклав на турецьку мову книгу Рашида Ріди «Аль-Вахдат аль-Ісламія».
Відносини між «Партією Справедливості і Розвитку» і Караманом — це відносини легітимації дій «ПСР» з точки зору Шаріату. Караман, згідно зі своїм розумінням школи аль-Манар, прийняв політику в області мирського фікху, ісламізував демократизацію і халялизирував харам. По суті, фетва Карамана «Я не можу сказати: «Припустимо скаржитись на несправедливість і правопорушення і говорити правду, якщо це шкодить уряду» показує перспективу, зосереджену на маслаха, що є найбільш очевидною характеристикою школи аль-Манар. Заступник голови групи «Партії Справедливості і Розвитку» Озлем Зенгін дуже спокійно заявила: «Як Аллах вирішує, що буде в Ахіраті, так і нація вирішує, що буде тут, в цьому світі. Я перебуваю в «ПСР» з миті її заснування. Я ніколи не працювала у жодній іншій партії. Поки існує «Партія Справедливості і Розвитку», я не буду працювати ні в якій іншій партії. Я отримала повідомлення і телефонні дзвінки з підтримкою від тисяч жінок і чоловіків. Ми не робимо нічого поганого, ми не робимо нічого проти повелінь Аллаха». Реальність, яка лежить в основі її заяви, — це реальність Карамана і, отож реальність школи аль-Манар.
Думаємо, цього буде досить. Тепер давайте підіб’ємо підсумки і завершимо тему.
Перш за усе, ми хотіли б, щоб стало відомо, що відкрито називати вчених школи аль-Манар та її прибічників «британськими агентами» чи «ворогами Ісламу» некоректно. Проте вірно і безперечно те, що ідеї, які відстоювала школа аль-Манар, зіграли свою роль в скасуванні Халіфату, ослабили зусилля по її відновленню і відволікли від згуртування від методу Посланця Аллаха ﷺ по створенню Ісламської Держави, як того і хотіли британці. Ідеї, які пропагуються цією школою, спотворили ісламську особистість і створили слизьких, компромісних і корисних особистостей.
Школа аль-Манар намагалась реформувати релігію з метою розвитку Ісламської Умми, яка опинилась в пригнобленому положенні перед лицем Заходу, вела війну проти класичного розуміння фікху і намагалась адаптувати Іслам до епохи. Введений ними метод юриспруденції (усуль фікх) і хадісів (усуль хадіс) розірвав зв’язок Ісламу з Одкровенням. Якщо шаріатський хукм — це «звернення Законодавця (Шарі) у відношенні вчинків людей», то школа аль-Манар не вважала муамалят/політику частиною звернення Законодавця і стверджувала, що тут є місце розуму і маслаха. Через те, що маслаха присутня в демократії, вони не вбачили ніякої шкоди в її прийнятті. Школа аль-Манар не має проблем з президентською чи парламентською системою, яка є політичною системою запровадження демократії. Їх ціль — ісламізувати зміст цієї системи. Тому створення партії в демократичній системі і участь в демократичній системі є природним і навіть обов’язковим, якщо це відповідає інтересам (маслаха) мусульман. Насправді, за словами Рашида Ріди, «Причиною прогресу Заходу є реформаторський рух і парламентська система, які були ініційовані проти занепаду Середньовіччя. Тому, якою б не була реформа для Заходу як засіб подолання вищезгаданого занепаду, «реформа» буде застосовувана і для ісламського світу. Оскільки Захід «відокремив релігію від політики і створив парламентську систему» за допомогою реформаторських рухів, ісламський світ повинен по-іншому класифікувати закони, принесені релігією, і зробити іджтіхад, найважливіший інструмент реформ, функціональним подібно парламентській системі».
Авантюра ісламізації держави шляхом створення партії в демократичній системі — це довга авантюра, із якої слідує вилучити багато уроків. На дану мить її поразка очевидна. Насправді, ті, хто пішов по цьому шляху, з часом втратили свої первинні цінності і цілі. У них немає ніякої лінії, а їх особистості перетворились в змішані особистості. Як сказав Умар ібн аль-Хаттаб (р.а.), ці люди почали «вірити згідно з тим, як вони живуть, оскілки вони не могли жити згідно з тим, як вони вірять». Вони втратили довіру до суспільству і стали нікчемними і пересічними.
Ті, хто починають вірити так, як живуть, не можуть змінити суспільство, не можуть закласти початок ісламського образу життя! Вони не в змозі встановити державу, в якій постанови Аллаха будуть запроваджуватися повністю! Тільки ті, хто щирий по відношенню до Аллаху, Його Посланцю ﷺ і віруючим, хто живе так, як вірить, на міцній інтелектуальній основі, створять Праведний Халіфат, який покладе початок ісламського образу життя. Це незмінна Сунна Аллаха:
يَٰٓأَيُّهَا ٱلَّذِينَ ءَامَنُوٓاْ إِن تَنصُرُواْ ٱللَّهَ يَنصُرۡكُمۡ وَيُثَبِّتۡ أَقۡدَامَكُمۡ
«О, ті, які увірували! Якщо ви допоможете Аллаху (будете щирі і проявите стійкість), то і Він допоможе вам і зміцнить ваші стопи» (47:7),
إِن يَنصُرۡكُمُ ٱللَّهُ فَلَا غَالِبَ لَكُمۡۖ وَإِن يَخۡذُلۡكُمۡ فَمَن ذَا ٱلَّذِي يَنصُرُكُم مِّنۢ بَعۡدِهِۦۗ وَعَلَى ٱللَّهِ فَلۡيَتَوَكَّلِ ٱلۡمُؤۡمِنُونَ
«Якщо Аллах надасть вам підтримку, то ніхто не здолає вас. Якщо ж Він позбавить вас підтримки, то хто ж допоможе вам замість Нього? Нехай же на Аллаха уповають віруючі» (3:150).
Сулейман Угурлу
Köklü Değişim Dergisi
1. Шаміль Курбанов, «Джамалуддін аль-Афгані і турецький світ», Стамбул, 2011, стор.309 (на турецькій).
2. Рашид Ріда, «Єдність в істинному Ісламі», в перекладі на турецьку Хайреддіном Караманом, Стамбул, 2014, стор.28.
3. Рашид Ріда, «Баб ус-суаль валь-фатва».
4. Рашид Ріда, «Тафсір», VII, 141.
5. Рашид Ріда, «Фатава аль-Манар».
6. Рашид Ріда, «Аль-Вахдат аль-Ісламія», 111.
7. Рашид Ріда, «Новини і думки», «Аль-Манар», 13 (1910).
8. В цитатах про ідеї і думки Рашида Ріди були використані статті доцента, професора, доктора Озгюра Кавака.
9. Ісламська енциклопедія (тур. Türkiye Diyanet Vakfı İslam Ansiklopedisi, скорчено тур. TDV İslam Ansiklopedisi, часто просто İslam Ansiklopedisi) — багатотомне наукове енциклопедичне видання Турецького релігійного фонду (тур. Türkiye Diyanet Vakfı) на турецькій мові, яке видавалось з 1988 по 2013 рік з двома додатковими томами в 2016 році.
10. Управління по справам релігії Туреччини (тур. Diyanet İşleri Başkanlığı, зазвичай називаєма просто Діянет) — офіційний державний заклад, створений у 1924 році за наказом Мустафи Кемаля Ататюрка згідно зі статтею 136 конституції Туреччини для виконання адміністративних обов’язків, які раніше знаходились у веденні Шейх уль-Ісляма до скасування Османського Халіфату. Голова Управління по справам релігій вважається Верховним Муфтієм Туреччини.
