Протягом декількох місяців громадська думка Туреччини було зайнята президентськими і парламентськими виборами. Цей процес був розтягнутий на багато років, створюючи очікування того, чи буде прийнято рішення про довгострокові вибори.
Проблеми, які виникли під час пандемії, невирішена економічна криза, зростаюча інфляція і землетрус, який ми пережили на початку цього року, повністю розчинились у передвиборчому порядку денному. «Стіл шести» [1], альянси, малі партії, які нещодавно вступили в ці альянси, кандидати в президенти, скандали навколо відеоплівок, шантаж... Через усе це були забуті люди, які опинились під завалами, сумуючі родини і люди, які втратили своїх близьких. Про жертв землетрусу, чиї дома і робочі місця були зруйновані, а життя зламане, не говорять. Про вибори, їх результатах і наслідки з ранку до вечора говорили політики, представники неурядових організацій, громадські діячі, лідери громадського руху, журналісти, письменники і навіть вчені. Мусульман і увесь народ Туреччини примусили стати частиною і учасником цієї брудної політики. «Ви або за «Республіканський альянс» [2], який хоче президентську систему американського типу, або за «Народний альянс» [3], який хоче парламентську систему британського типу!» — говорили їм. Обидві сторони розглядали ці вибори як питання життя і смерті.
Вибори відбулись, результати об’явлені... Про того, хто переміг, а хто програв, ми розкажемо в наступних пунктах цієї статті. Проте до цього вважаємо корисним здійснити стислий екскурс в політичну історію Туреччини через партії сьогоднішнього дня.
Розглядаючи основний кістяк партій, які брали участь в виборах 2023 року, ми бачимо, що деякі із них є консервативними, а деякі — як консервативними, так і націоналістичними. Деякі партії дотримуються кемалістської, світсько-націоналістичної, лівої або націоналістичної лінії. Деякі із них визначають себе як «демократичні» і «ліберальні». Ми вважаємо, само собою зрозумілим, що спільним знаменником для усіх них є інтерес і користь. Усі в Туреччині чудово розуміють, що бути при владі — означає мати усі матеріальні можливості і зручності. Ми не бачили жодної партії, яка прийшла до влади до сьогоднішнього дня, яка не прагнула б до цих благ. Більше того, розглядаючи усі партії, створені від заснування республіки до однопартійного періоду, від переходу до багатопартійності до періоду переворотів і до останнього періоду, в якому ми проживаємо в першій чверті XXI сторіччя, можна сказати, що спільний внесок усіх до турецької політики полягає в підтриманні існування 100-річного світського режиму і захисті інтересів колоніальних західних держав в Туреччині і регіоні.
Ця загальна риса партій прописана в їх програмах і уставах, але суспільство її не помічає. Публіка знає їх по їх популістським висловлюванням і не може впізнати їх реальне обличчя. Якщо спитати людей про Аднана Мендереса і «Демократичну партію», які прийшли до влади в 1950-х роках і повернули азан на арабській мові, то громадськість поставить Мендереса і «Демократичну партію» в опозицію світському кемалістському менталітету і на сторону народу. Той, хто почне читати азан на арабській, у той час як менталітет «Республіканської народної партії» (Cumhuriyet Halk Partisi, CHP) читав азан на турецькій мові, автоматично стане героєм в очах народу. Але ніхто не знає, що Аднан Мендерес — світський політик, який виріс в традиціях «CHP». Мустафа Кемаль, побачивши політичну спритність Мендереса, в юному віці долучив його до лав «CHP». Відмінність Мендереса від «CHP» полягала в тому, що він співпрацював з Америкою, щоб прийти до влади. За це він був засуджений до страти військовими, які прийшли до влади внаслідок пробританського перевороту. Проте Мендереса, який поставив Туреччину в залежність від США, отримавши допомогу по програмі Маршалла, і сьогодні згадують як «політичного героя».
Неджметтін Ербакан і «Партія благоденства» (Refah Partisi, RP), які займались в 1990-ті роки політикою з «ідеєю» Національного бачення [4] і відомі як винахідники «проектів» Ісламського союзу і D-8 [5], не мали проблем зі світським режимом і республікою. Про це свідчать союзи Ербакана з лівими партіями і союз «Партії щастя» з «CHP» на останніх виборах. Те ж саме можна сказати і про Реджепа Тайіпа Ердогана, який зняв з себе сорочку «Національного бачення» і заснував «Партію справедливості і розвитку» (ПСР)... У «ПСР» ніколи не було проблем з республікою, світськістю чи режимом. Але мусульмани бачать в ній «ісламістську партію», яка виступає проти «CHP», партії-засновника республіки. Демократичні вибори, які проводяться кожні 5 років, представляються мусульманам як арена війни/боротьби між Ісламом і куфром. Захід і колоніальні держави уважно стежать за цим змаганням. Лідери на арені, звичайно, знають, що за ними спостерігають колонізатори.
Чий вибір, чия воля?
Партійні лідери і політики із США або інших європейських країн ніколи не виступали в турецьких ЗМІ з заявами про вибори, які пройшли в їх країнах, або робили це дуже і дуже рідко. Наприклад, чи бачив хто-небудь Буша, Обаму, Байдена чи Блэра, які давали інтерв’ю турецьким газетам «Hürriyet», «Milliyet», «Yeni Şafak» або будь-якій іншій газеті? В Туреччині ж перед кожними виборами лідери партій і політики дають інтерв’ю або газетам «Washington Post» і «Wall Street Journal», або міжнародним видавництвам, таким як «The Economist» і «The Guardian». Хіба американці і європейці беруть участь і голосують на турецьких виборах? Звичайно ж, ні! Тоді навіщо даються ці інтерв’ю? Кому і навіщо вони посилають сигнали? Так само ж, як політики і лідери Туреччини роблять заяви для американської і європейської преси перед виборами, лідери колоніальних держав роблять заяви про Туреччину одразу після виборів, і турецькі ЗМІ, зокрема, публікують ці заяви.
В заяві адміністрації Байдена щодо виборів 14 травня було підкреслено, що «не має значення, хто переможе, США можуть працювати з ким завгодно». Директор по стратегічним комунікаціям Ради національної безпеки Білого дому Джон Кірбі заявив: «Президент Байден розраховує на співпрацю з переможцем, ким би він не був. Ми вітаємо турецький народ з тим, що він мирно доніс свої вимоги до виборчих урн». Заступник прес-секретаря Держдепартаменту США Ведант Патель заявив після 14 травня наступне: «Ми продовжуємо стежити за ходом виборів. В цілому, ми вітаємо турецький народ з участю в виборах. Ми також вітаємо новий парламент. Ми будемо працювати з тим, хто переможе». З європейської сторони, голова Європейської комісії Урсула фон дер Ляйен заявила, що вона уважно стежить за ходом виборів в Туреччині і вважає високу явку великим досягненням. Голова Європейської ради Шарль Мишель, у свою чергу, виразив вдячність турецьким громадянам за високий рівень участі в виборах.
Подобні заяви робили не тільки ті західні лідери, але й майже усі політичні партії, які брали участь в виборах, дякували турецькому народу за високу активність на виборах, які вони назвали «святом демократії». Усі ці заяви були зроблені для того, щоб приховати історичну брехню про те, що, нібито, «демократія відображає волю народу», і замаскувати той факт, що реальними володарями цієї волі є західні капіталістичні держави. Тепер ми повинні спитати: хто виграв і хто програв?
Хто виграв і хто програв?
Почнемо з тих, хто програв за результатами виборів. Більше за усіх на цих виборах програла «CHP», яка не мала ніяких «придбань», окрім республіки, переданої їй в Лозанні в обмін на скасування Халіфату. Мусульманський народ Туреччини надав чудовий урок партії «CHP» на цих виборах. Навіть в ту мить, коли вона вважала себе сильною і вірила, що переможе на виборах , вона не отримала більше 25% голосів. Інакше кажучи, три чверті населення Туреччини не відали перевагу «CHP». Ми спостерігаємо, як «CHP», на партійній емблемі якої «шістьма стрілами» були вигравірувані основоположні принципи республіки, змогла отримати лише третину голосів населення, навіть будучи найпотужнішою в політичному плані. «CHP», яка знаходилась в уряді у якості єдиної партії до 1945 року, не могла утримуватись при владі довше того періоду, коли вона коїла утискання і залякування, і не змогла встановити зв’язок з населенням мусульманської Туреччини через своє вороже ставлення до ісламських цінностей. Вибори 1946 року, на яких вона отримала найбільшу кількість голосів, увійшли в історію як тіньові через «відкрите голосування і таємний підрахунок».
Якщо звернутись до історії «CHP», то ми стикаємось з двома «успішними» політичними фігурами. Перший — Ісмет Іненю, другий — Бюлент Еджевіт... Ворожість до ісламських цінностей і мусульман настільки укорінилась в кодах «CHP», що Іненю, який був головою партії протягом багатьох років, ніколи не використовував ісламські дискурси і концепції в своєму політичному житті. Настільки, що коли старійшини «CHP» радили Іненю використовувати на зборах і мітингах ісламські вирази, такі як «бісміллях», «іншаллах» і «машаллах», щоб добитись перемоги над Мендересом, він відмовлявся, а коли йому говорили, що тільки так він може виграти вибори у Аднана Мендереса, який зловживав релігією Іслам, він не чув їх порад.
Еджевіт, який заснував «Демократичну ліву партію» (Demokratik Sol Parti, DSP) в 1985 році, нічим не відрізняється від Іненю і менталітету «CHP». Хоча вони і прикидались народниками і друзями робочих і трудівників, вони теж не змогли позбутись від своєї ісламофобської риси. Це можна зрозуміти по ненависницьким висловлюванням Бюлента Еджевіта на адресу Мерве Кавакчі, депутатки в хіджабі, і по поведінці членів його партії під час церемонії прийняття присяги в Великих національних зборах Туреччини 2 травня 1999 року. Таким чином, за винятком періоду однопартійності і тіньових виборів 1946 року, «CHP» та інші ліві партії (DSP, SHP [6]) були приречені на звернення до світської меншості в Туреччині. Консервативний релігійний сектор, який складає дві третини більшості населення Туреччини, тобто більшість, ніколи не приймав політику «CHP». Результати виборів 14 травня демонструють нам цю соціологію.
Сьогодні ми бачимо, що Кемаль Киличдароглу, яки звалив на свої плечі 100-річний багаж «CHP» за рахунок прийняття секуляристського менталітету, взяв на озброєння стилі, які використовувались правими партіями, щоб заручитись підтримкою консервативно налаштованих виборців. Подібно президенту Ердогану і лідерам «ПСР», Киличдароглу теж вів передвиборчу пропагандистську кампанію, засновану на релігійному дискурсі. Він навіть робив «сміливі» заяви по таким питанням, як проблема хіджабу, і закликав закрити останні 100 років. З одного боку, це свідчить про те, що мусульманський турецький народ не купився на секуляризм, кемалізм і демократію. Це також свідчить про поразку 100-річного республіканського режиму. Це означає, що ані секуляризм, ані націоналізм, ані кемалізм не можуть бути ідеями і цінностями, в які повірить і які підтримає цей народ. Якщо ви хочете заручитись підтримкою мусульман і отримати їх голоси, ви повинні використати ісламські дискурси і вдатись до релігії. Наш Господь описує в Священному Корані положення тих, хто вдається до даному шляху, наступним чином:
وَالَّذِينَ اتَّخَذُواْ مَسْجِدًا ضِرَارًا وَكُفْرًا وَتَفْرِيقًا بَيْنَ الْمُؤْمِنِينَ وَإِرْصَادًا لِّمَنْ حَارَبَ اللّهَ وَرَسُولَهُ مِن قَبْلُ وَلَيَحْلِفُنَّ إِنْ أَرَدْنَا إِلاَّ الْحُسْنَى وَاللّهُ يَشْهَدُ إِنَّهُمْ لَكَاذِبُونَ
«Ті, які побудували мечеть для завдання шкоди, підтримання невір’я, внесення розколу в ряди мусульман і створення застави для тих, хто здавна б’ються проти Аллаха і Його Посланця, неодмінно будуть клястись: «Ми не хотіли нічого, окрім добра». Аллах свідчить, що вони є брехунами» (9:107).
Ті, хто програв
Таким чином, Киличдароглу, який звів свою передвиборчу політику до протистоянню Ердогану, незважаючи на 20-річний крах уряду «ПСР», є головним тим, хто програв на цих виборах, незважаючи на те, що він намагався виробити примирливу мову у відношенні останніх 100 років. Однією із причин поразки «CHP» є її залаштункове партнерство з «Демократичною партією народів» [7], яка підтримує «Робочу партію Курдистану». Після того, як 14 травня «CHP» і Киличдароглу отримали результати виборів, вони зрозуміли наступне — жителі мусульманської Туреччини купились на політику ідентичності і підтримали партію, близьку до їх ісламської ідентичності, незважаючи на економічну кризу, корупцію, бюрократичну бездарність і деградацію суспільства. Ця ідентичність включає в себе як консерватизм, так і націоналізм. Замирившись з цією реальністю, Киличдароглу перебудував свою передвиборчу політику на виборах другого туру 28 травня на принципах кемалізму і націоналізму. Проте навіть це повернення до заводським настройкам виявилось недосить для його порятунку.
В число тих, хто програв на виборах, увійшли також «Партія демократії і прогресу» Алі Бабаджана, «Партія майбутнього» Ахмета Давутоглу і «Партія щастя» Темеля Карамоллаоглу, яка представляє «Рух національного бачення». Ці партії не змогли отримати перемогу, незважаючи на те, що критикували «ПСР» і Ердогана. В силу свого політичного походження вони не були прийняті базою «CHP» і не змогли переконати масу виборців, незадоволених «ПСР». Незважаючи на те, що вони отримали депутатів в парламент, безпринципна поведінка коштувала цим трьом партіям перемоги.
Іншими тими, хто програв на виборах 14–28 травня стали невеликі партії, які увійшли в «Республіканський альянс» незадовго до виборів. «Партію безкоштовних справ» (HÜDA PAR) і «Нову партію благоденства» (Yeniden Refah Partisi) з математичної точки зору можна вважати тими, хто переміг і навіть найбільш виграшними партіями на цих виборах. Проте обіцянки, надані ними виборцям і своїй базі, і поступки «принципам», висунуті в їх партійних програмах, привели їх в «клуб тих, хто програв». Це пояснюється тим, що партія «HÜDA PAR», перш ніж провести в парламент свого лідера Зекерію Япиджиоглу, висунутого по списку «ПСР» від 3-го округу Стамбула, повинна була провести в парламент Озлем Зенгін, яка відстоювала Стамбульську конвенцію і виступала за її реалізацію. В ходе пропагандистського процесу, який вони вели під час виборів, не пролунало жодного критичного зауваження на адресу політики, яка проводилась урядом «ПСР» протягом 20 років. Вони розглядали 4 місця, отримані бюрократичною владою «ПСР» за 20 років і особистим лідерством президента Ердогана, як досягнення. Математично це може виглядати як «перемога», але компроміс і поступка принципам завжди ведуть до програшу. Керівники «HÜDA PAR» заявили, що вони «звільнять Туреччину від ідеологічних дебатів, затиснутих у вузькі форми, вироблять зовсім новий стиль політики і додадуть фарб в парламент». Проте цей парламент, в якому законодавчі і правові процеси здійснюються на світських принципах, — не парламент для надання фарб, а парламент для відторгнення. Наш Господь сказав:
صِبْغَةَ اللّهِ وَمَنْ أَحْسَنُ مِنَ اللّهِ صِبْغَةً وَنَحْنُ لَهُ عَابِدونَ
«Слідуйте кольору, який дав вам Аллах, а у кого є колір чудовіше, аніж у Аллаха? Скажіть: «Ми — служимо Йому!» (2:138).
Хоча «Нова партія благоденства», головою якої є Фатіх Ербакан, здається продовженням «Партії національного порядку» (Milli Nizam Partisi), «Партії національного порятунку» (Milli Selamet Partisi) і «Партії благоденства» (Refah Partisi), ми бачимо, що ця партія не має політичних принципів і послужного списку Ербакана-молодшого. Оскільки переговори про створення альянсу проходили перед виборами, перераховані умови альянсу і зняття Ербакана з виборів у якості кандидата створювали видимість партії, відкритої до торгу. Насправді, голова «DSP» Ендер Аксакал так само сидів за столом переговорів, як і Фатіх Ербакан. В чому різниця, яка відрізняє одного від другого, ми не знаємо, як не знає і громадська думка. Іще одним тим, хто програв на цих виборах, є дослідницькі фірми і аналітики. Тому що вони оцінювали прагнення суспільства до змін тільки накопиченою глибокою хвилею гніву по відношенню до економіки і влади. Вони не читали соціологію турецького суспільства і упустили той факт, що більшість населення мусульманської Туреччини — це консервативні релігійні виборці. Вони передбачали, що цей електорат приведе до влади світського кемалістського кандидата, але помилились.
Переможці
Ми розуміємо, що ви можете задатись питанням: «З самого початку цієї статі перераховуються одні ті, хто програв. Невже на цих виборах немає переможця?». Так, звичайно, на цих виборах є і переможець. Переможець — це демократія! Не знаю, чи розумієте ви, що жодна політична партія не висловила на адресу «Вищої виборчої ради Туреччини» заперечень щодо цього переможця. Вони назвали вибори «світом демократії» і підкреслили, що «перемогла саме демократія». Звичайно, у цих виборів є математичний переможець: «ПСР» отримала 35,63% голосів і 268 місць в парламенті; президент Ердоган зайняв перше місце в першому турі, набравши 49,52% голосів, у другому турі він став «13-м президентом» Туреччини, набравши 52,16% голосів. Ця математика говорить нам про те, що . переможцем виборів стали «Партія справедливості і розвитку» і Реджеп Тайіп Ердоган. «Як же партія/лідер, яка отримала/-мав найбільшу кількість голосів і на парламентських, і на президентських виборах, може опинитись в категорії тих, хто програв»?», — спитаєте ви. Тоді давайте повторимо: з точки зору математики це може виглядати як перемога, але безпринципність завжди приводить до програшу!
А як же мусульмани? Яке положення займають мусульмани на цих виборах ? Ті, хто голосував за продовження демократії проти ісламофобської «CHP», тобто проти більш гіршого, з позиціонуванням і обов’язком встати на чиїсь бік... ті, хто закликає мусульман голосувати... ті, хто розглядає підхід до виборчої урни як «виправлення мункара своїми руками»... ті, хто навіть представляє це як «джихад»... ті, хто таким чином служить виживанню світського порядку... хто вони — «переможці» чи «ті, хто програв»? Ті, хто примушує мусульман вибирати між «злом&злом» або між «батиль&батиль» за допомогою тисячі і одного сфабрикованого виправдання, найбільш правдоподібним із яких, не по Шаріату, а по розуму, є маслаха (інтерес)... Але чий інтерес? Інтереси індивіда, інтереси родини, інтереси суспільства чи інтереси Умми? Про який інтерес йде мова? Виграли чи програли ті, хто упустив інтереси Аллаха і Шаріату і пішов по легкому шляху, поставивши на чолі інтереси рукотворної системи?
В чому причина 20-річного соціального колапсу, деградації і занепаду? Хто запровадив відсоткову ставку в дім селянина Ахмета, який живе на схилі гори сільської місцевості цієї країни ? Хто заохочував розбещення молоді і розкріпачення моральності нашого майбутнього за допомогою телесеріалів? Хто за 20 років перебування при владі не зміг дати цій країні в системі освіти нічого, окрім підготовки кадрів для бюрократії? Хто за 20 років уклав союз з США і Заходом щодо вторгнення до Іраку, до Афганістану і до Лівії, хто вважав нормалізацію відносин благою справою, незважаючи на незліченні бомбардування, різанину і вбивства, які коїлись окупантами в Палестині, і геноцид, який влаштовувався кривавим режимом в Сирії?
Але чи можна ігнорувати усе це, щоб не призупинити діяльність общин і закладів, не скоротити можливості і ресурси або продовжити будівництво лікарень, доріг, мостів? Чи так ми повинні дивитись на цей процес? На підґрунті яких цінностей і принципів ми повинні хвалити і піддавати звіту правителів? Є стара приказка: «Якщо людину не хвалять по красі її власних справ, то шумні похвали тих, хто хвалить — омана, навіть якщо вони хороші». Хто ж є арбітром гідних похвали добрих справ правителів? Хто ж тоді вирішує, які вчинки хороші, а які погані? Іслам, Шаріат чи інтерес і маслаха? Наприклад, проекція фотографії Мустафи Кемаля на стіні в Бештепі, де ввечері 28 травня проходив виступ Ердогана на балконі, — це до добре чи погано? Якщо це добре, то ті, хто хвалить уряд, повинні хвалити цю красу; якщо це погано, то вони повинні осудити це і сказати, що вони проти тих, хто це зробив, або, принаймні, вони проти цього зла. Невже ті, хто сприймає голосування на демократичних виборах як «виправлення мункара своїми руками», хто вважає похід на вибори джихадом, невже вони не бачить цього мункара (злодійства)?
Окрім того, хіба немає іншого політичного рецепту, іншої переваги, яку ми могли б запропонувати мусульманам і суспільству, окрім даного світського демократичного порядку? Чи не є великою ганьбою і відповідальністю гасити усю волю і зусилля мусульман в руслі світського, націоналістичного, але консервативного менталітету на тому підґрунті, що не віддається перевага кемалістському менталітету? Чи не є справжніми тими, хто програв, ті, хто надають великого значення голосуванню на демократичних виборах і недооцінює дану відповідальність?
Вони можуть не усвідомлювати, але усі тези, які сьогодні висуваються у якості «маслаха» і використовуються як обґрунтування для голосування, завтра будуть спростовані. Уряд іще 5 років буде відстоювати рішення двох держав в палестинському питанні і заради цього піде на пік нормалізації відносин з «Ізраїлем». Аналогічно — і по сирійському питанню... Як сьогодні колабораціоністська адміністрація Аль Сауда привітала вбивцю Башара Асада як «героя» на засіданні Ліги арабських держав, так завтра те ж саме зробить уряд Туреччини. Відправка сирійських біженців назад стане політичним матеріалом для цієї нормалізації, і коли наступить цей день, дана ситуація буде пояснена інтересами країни. Так само ж, як під час процесу «Конфлікту біля берегів Гази» було сказано: «Ви самостійно сіли на борт без нашого дозволу»... Заява міністра іноземних справ Мевлюта Чавушоглу після чотирибічної зустрічі в Москві у квітні може здатись наївною порівняно з ненависними висолюваннями на адресу біженців фашиста Уміта Оздага і кемаліста Киличдароглу, але пам’ятайте, що політика ґрунтується на міжнародних угодах і союзах, а не на словах, які промовляються на мітингових площах і з екранів телевізорів. Погляньте, Чавушоглу не проявив ніякого популізму в наступних словах: «Взаємодія з Асадом корисна, якщо ми хочемо відправити сирійських біженців додому. Ця взаємодія важлива, якщо ми хочемо більш ефективно боротись з тероризмом» [8]. Після 28 травня, коли урядова політика у відношенні біженців буде реалізована на практиці в рамках інтересів турецької держави, ми побачимо, що попередні заяви вже забуті.
Політична безпринципність
В 1990-ті роки партії робили перекидання депутатів серед ночі. Під час виборів кандидат вів агітацію за свою партію і просив голосувати за неї. Коли його обирали депутатом, він переходив до іншої партії причому опівночі. Це стало настілки буденним явищем, що навіть не сприймалось як «безпринципність». Сьогодні переходи/перекидання відбуваються вже не кандидатами, а партіями. Створювані альянси складаються із таких різних компонентів, що за одним столом можуть зійтись ліві і праві, ісламісти і кемалісти, «шаріатські» і фашистські націоналісти, і якимось чином «політична маслаха» може узаконити цю єдність. Наприклад, за один стіл можуть сісти ті, хто підписав Стамбульську конвенцію, і ті, хто говорить, що «ця конвенція руйнує родину». В одному союзі можуть об’єднатись ті, хто «боїться замахнутись навіть на одну букву закону під номером 6284», і ті, хто виступає за повне скасування цього закону. Політики, відомі своєю лютою ворожістю до сирійських біженців, можуть потиснути руку тим, хто говорить: «Біженці — наші брати-мухаджири, ми не можемо їх вигнати». Безпринципність проявляться не на одній, а на усіх сторонах. Як безпринципний союз «Партії щастя», останнього представника традиції «Національного бачення», з «CHP», так безпринципний і союз Ердогана з «DSP». Так само, як безпринципний союз «умматіста» Давутоглу з «націоналістичною» «CHP», безпринципною є і угода «ПСР» з кандидатом в президенти від «фашистського» «Альянсу ATA» [9]. Передвиборча агітація лідера «CHP» Киличдароглу перед 14 травня і його агітація у другому турі виборів — найбільш яскравий приклад безпринципності. Іншою безпринципною поведінкою є заява «HDP», «Лівої партії зелених» (Yeşiller ve Sol Gelecek Partisi, Yeşil Sol Parti), про те, що вона буде підтримувати Киличдароглу, незважаючи на його угоду з Умітом Оздагом. Таким чином, ані в партіях, ані в їх керівництві не залишилось політичних принципів, цінностей, моралі, честі і порядності. Як говориться, «не питайте, чи моральна людина чи ні, погляньте на її обличчя, і на ньому ви знайдете скромність, яка є доказом моральності». Сьогодні на обличчях політиків немає ані скромності, ані честі.
В Туреччина політичні партії і політики виступають перед населенням і просять підтримки, роблячи акцент на матеріальному розвитку і прогресі, а не на ісламських принципах і устоях. Народ оцінює політиків з цієї точки зору. Той факт, що політичні партії і адміністратори мають такий менталітет, можна пояснити з їх точки зору. Справа в тому, що їх турбує не Іслам, а крісло. Для крісла в Туреччині стало дозволено усе, а політика виявилась заснованою на безпринципності. Питання в тому, як пояснити положення ісламських згуртувань, общин, вчених, мулл і лідерів громадської думки? Чи повинні вони, подібно політикам, виступати перед мусульманами, говорячи про матеріальний розвиток, безпілотні літальні апарати, дороги і мости? Чи є це тим, що вчені і лідери громадської думки повинні пропонувати суспільству? Хіба вони не повинні доносити до мусульман ісламську точку зору? Правителі, яких вони вихвалюють, будують «нову епоху» Туреччини на націоналістичних, республіканських, світських, демократичних західних цінностях, і вони працюють на це. Але які ідеї і цінності будують для майбутнього ісламські згуртування, общини, громадські організації, вчені і лідери громадської думки? Демократичні цінності чи ісламські?
Махмут Кар
Köklü Değişim Dergisi
10.06.2023
1. «Стіл шести» — політичне формування, створене «Республіканською народною партією» («Cumhuriyet Halk Partisi», CHP), «Хорошою партією» (İyi Parti), «Партією щастя» (Saadet Partisi), «Демократичною партією» (Demokrat Parti), «Партією демократії і прогресу» (Demokrasi ve Atılım Partisi, DEVA) і «Партією майбутнього» (Gelecek Partisi), перше засідання якого відбулось 12 лютого 2022 року.
2. «Республіканський альянс» — передвиборчий альянс, утворений 20 лютого 2018 року між «Партією справедливості і розвитку» (Adalet ve Kalkınma Partisi, AKP) і «Партією націоналістичного руху» (Milliyetçi Hareket Partisi, MHP). Пізніше до альянсу також приєднались «Партія Великого союзу» (Büyük Birlik Partisi) і «Нова партія благоденства» (Yeniden Refah Partisi). «Партія безкоштовних справ» (HÜDA PAR), яка об’явила про свій намір брати участь у виборах по спискам «ПСР», заявила, що буде надавати підтримку збоку, не входячи в «Республіканський альянс». Голова «Демократичної лівої партії» (Demokratik Sol Parti) Ондер Аксакал заявив, що «ДЛП» буде підтримувати президента Ердогана і що вони підуть на вибори по спискам «ПСР».
3. «Народний альянс» — передвиборчий альянс, утворений 5 травня 2018 року між «Республіканською народною партією» (Cumhuriyet Halk Partisi), «Хорошою партією» (İyi Parti), «Партію щастя» (Saadet Partisi) і «Демократичною партією» (Demokrat Parti). Пізніше до альянсу приєднались «Партія демократії і прогресу» (Demokrasi ve Atılım Partisi, DEVA) і «Партія майбутнього» (Gelecek Partisi).
4. Рух «Національне бачення» («Millî Görüş»), заснований Ербаканом, який також породив «ПСР», увійшов до турецької політики як «Партія національного порядку» («Millî Nizam Partisi»).
5. Ісламська вісімка (англ. D-8 Organization for Economic Cooperation) — міжнародна організація по розвитку співпраці між Бангладеш, Єгиптом, Нігерією, Індонезією, Іраном, Малайзією, Пакистаном і Туреччиною.
6. «Соціал-демократична народна партія» (тур. Sosyaldemokrat Halkçı Parti, SHP; 1983–1995). Лівий центр, соціал-демократія, кемалізм, секуляризм. Створена як «Народна партія» замість забороненої після перевороту 1980 року «Республіканської народної партії», змінила назву в 1985 році після об’єднання з «Партією соціальної демократії». Влилась у відроджену «Республіканську народну партію».
7. «Демократична партія народів» (ДПН) (тур. Halkların Demokratik Partisi, часто скорочується до HDP, курд. Partiya Demokratîk a Gelan, PDG) — ліва політична партія в Туреччині, яка активно відстоює права етнічних меншостей в країні, особливо курдської меншості, тому інколи в різних ЗМІ партію причисляють до «прокурдських». «ДПН» перебуває в хороших відносинах з курдською «Демократичною партією регіонів» (тур. Demokratik Bölgeler Partisi).
8. https://www.aa.com.tr/tr/politika/disisleri-bakani-cavusoglu-sudandan-1490-kisiyi-otobuslerle-yola-cikardik/2880472
9. «Родовий Альянс» чи «Альянс Предків» (тур. Ata İttifakı), пишеться як «ATA Alliance» — виборчий альянс в Туреччині, який був створений 11 березня 2023 року. До коаліції входять позапарламентські партії переважно крайньо правого толку: «Zafer partisi», «Doğru parti», «Adalet partisi», «Türkiye ittifakı» і «Ülkem Partisi». Кандидатом, від альянсу вибрали Сінана Огана, колишнього депутата «Партії націоналістичного руху».
