З середини минулого сторіччя мусульманські суспільства почали усвідомлювати, що Іслам — це всеохоплюючий і всеосяжний політичний порядок, який регулює економічні, соціальні, політичні та інші відносини.
Коли це усвідомлення стало широко розповсюдженим в багатьох мусульманських країнах, а люди почали вживати дії по зміненню світських політичних порядків на систему, засновану на Ісламі, на Заході почали лунати тривожні дзвінки. Аналітичні центри, центри стратегічних досліджень і політики почали визначати цю тенденцію такими термінами, як «ісламізм», «політичний Іслам» і так далі. Так в оберт увійшло поняття «політичний Іслам» як визначення, яке насправді скеровано на антагонізацію руху по створенню ісламського образу життя на місцевому і глобальному рівні.
Звичайно, не усі розуміють одне і те ж, коли мова йде про «політичний Ісламі». На думку тих, хто дивиться на життя з західної точки зору, релігія — це особиста справа людини зі своїм Богом, і релігія не має до політики ніякого відношення. Тому уявлення релігії як зводу правил, які регулюють політику, до якої вона не має відношення, — це ідея, висунута її прибічниками для досягнення політичних цілей. В цьому змісті концепція політичного Ісламу представляється як штучна ідеологія, яка вигадана мусульманами для створення ісламського образу життя.
В іншому змісті політичний Іслам також використовується для вираження політики і дій політиків, які підкреслюють свою мусульманську ідентичність своїми міркуваннями в межах світської системи. З цієї точки зору світська, демократична, ліберальна, інакше кажучи, політика, яка проводиться по вісі західного світогляду і в межах встановленого політичного порядку, може бути приписана Ісламу на підґрунті ісламських тенденцій в індивідуальному житті його лідерів, що вкрай невірно.
Так, використання концепції політичного Іслама має низку істотних недоліків. По-перше, ця концепція маэ на увазі, що існує два типи Ісламу — «політичний» і «неполітичний», що не відповідає дійсності. Іслам є Іслам, це звід правил, які регулюють відносини людини з Аллахом, з самою собою та іншими. Відносини людини з самою собою відносяться до сфери моралі (ахляк), відносини з Аллахом — до сфери віри (ітікад) і поклоніння (ібадат), а відносини з іншими — до сфери взаємовідносин (муамалят), яка вимагає регулювання. Подібно тому, як недоречно використовувати термін «Іслам поклоніння», «моральний Іслам» та інші, термін «політичний Іслам» так само недоречний. Якщо цей термін (як і термін «ахкям ус-султанійя», як він систематизований в класичному фікху) використовується в сенсі усієї сукупності постанов Шаріату про державне управління і для вираження постанов, які відносяться до політичної сфери, то, можливо, немає ніякої шкоди в його використанні в цьому змісті. Проте якщо воно використовується для виразу того, що релігія — це явище між людиною і Богом, і, отож, для переносу релігії в область, до якої вона не має відношення, то це неправильно. Аналогічно, якщо воно використовується для вираження думок і дій деяких партій або політичних діячів, навіть якщо їх устави, партійні програми і дії, тобто їх спосіб ведення політики, не відповідають Шаріату/Ісламу, це теж неправильно. По суті, саме такі значення сьогодні приписуються цьому поняттю або ті змісти, які воно викликає, і до того часу, поки це так, використання поняття політичного Іслама взагалі не є правильним.
Іслам — це духовна і політична релігія. Інакше кажучи, Іслам — це духовна релігія в тому сенсі, що вона виходить від Всевишнього Аллаха, існування Якого абсолютно, і політична релігія в тому сенсі, що вона містить положення, які регулюють усі людські відносини. Таким чином, Іслам — це і релігія, і держава. Проте у зв’язку з тим, що Іслам не був реалізований як державний устрій протягом сторіччя, а релігія розуміється як явище, яке регулює відносини між людиною і Аллахом, люди можуть характеризувати кандидатів, які відрізняються в своєму індивідуальному житті богослужінням та іншими мусульманськими ідентичностями, як «ісламістів», а їх політику — як «політичний Іслам». Проте шкали оцінки реальних осіб і юридичних осіб/інститутів різні. Необхідно окремо один від одного оцінювати особистість і державу чи феномен політичної партії. В ісламській юридичній літературі для особистості голови держави вимагаються такі умови, як «бути мусульманином» і «не бути грішником», у той час як для інституційної ідентичності держави вимагається умова «виконання ісламських законів». Вже одне це показує, що улеми встановлювали особливі /індивідуальні умови і критерії для особистих і інституційних структур.
Після цього вступу нам необхідно розглянути, наскільки «Партія Справедливості і Розвитку», які називають політичним Ісламом, відповідає цьому опису. Якщо залишити в стороні вірування і поклоніння її лідерів, тобто їх особисті відносини з Аллахом, то саме устав і партійна програма безпосередньо самої партії об’єднують партію і надають їй душі і інституційної індивідуальності. При аналізі видно, що «Партія Справедливості і Розвитку» не складала свій устав і партійну програму на основі норм Ісламу.
Якщо термін «політичний Іслам» відноситься до відповідності програм, політики і практики ісламським юриспруденційно-політичним (фікхі-сіясі) принципам, то устави, програми і практика партій, до яких застосовується цей термін, будь то опозиція чи влада, повинні ґрунтуватись на юриспруденційно-політичних принципах Ісламу. Проте «Партія Справедливості і Розвитку» характеризується як політичний Іслам тільки тому, що її лідери і прибічники є мусульманами. Усе-таки партії є юридичними особами і не можуть претендувати на те, щоб характеризуватись як «політичні ісламські партії», якщо їх устав, їх критика в опозиції і їх дії у владі відокремлені від релігії.
Подібним чином «Партія Справедливості і Розвитку», як і її попередники, є повністю мироцентристською, профанічною і світською партією в тому змісті, що вона бере за основу західну парадигму, розглядає «встановлену владу» як метод змінення/розвитку на основі західної парадигми і націлена тільки на економічний ріст, залишаючись в рамках «встановленого державного порядку». Це чітко простежується в уставі, партійні програмі і діях «Партії Справедливості і Розвитку», які надають їй інституційної ідентичності. Окрім того, заяви, які підтверджують це, неодноразово з’являлись в виступах самих керівників партії. Проте їх згадування перевищило б обсяг даної статті. Через цю причину ми обмежимось яскравим і актуальним прикладом. В інтерв’ю з заступником голови групи заступників голови «Партії Справедливості і Розвитку» Озлем Зенгін її підхід до відносин релігія-політика-право показує, що вона вкрай алергічно ставиться до Ісламу, не говорячи вже про те, щоб брати його за еталон. Озлем Зенгін заявляє наступне: «Коли мова заходить про релігію, що б ви не говорили, у вас немає шансів конкурувати з нею. Проте ви говорите про існуючу правову реальність. Відстоюючи свої тези, ми повинні зіставляти релігію з релігією, а закон — з законом». Звичайно ж, неправильно приписувати Ісламу політику, яка стверджує, що право не може бути створено з посиланням на релігію і що політика повинна бути незалежною від релігії.
Політичний Іслам в Туреччині і у світі знаходиться на підйомі чи спаді?
Звичайно, на таке питання неможна відповісти незалежно від того, який зміст ми надаємо поняттю політичного Ісламу і якої перспективи дотримуємось. На наш погляд, ідея існування ісламського образу житі заходиться на підйомі в Туреччині і у світі. Це ствердження можна довести багатьма способами. Досить сказати, що коли в Туреччині в результаті референдуму 16 квітня 2017 року була змінена система, деякі кола, близькі до «Партії Справедливості і Розвитку», висловились в соціальних мережах, що наступним кроком президентської системи буде «Халіфат». Громадська підтримка, необхідна для зміни 90-річної парламентської системи, була можлива тільки завдяки таким важелям. Якщо політики і соціальні інженери можуть думати про які-небудь зміни, використовуючи релігійні дискурси, концепції і інститути, це означає, що релігія знаходиться на підйомі. Очевидно, що вони вважають, що можуть рухатись уперед, тільки використовуючи вітер релігії в своїх парусах.
Ісламська тенденція так само знаходиться на підйомі на світовій арені. У 2010 році народні повстання, які почались в Тунісі і охопили десятки арабських і африканських країн, були направлені не тільки проти поганих умов життя і диктаторсько-маріонеткових режимів, але і проти стоячих за ними хазяїв, словом — проти глобальної капіталістичної системи. Найбільш часто використовуваним гаслом на площах в десятках країн було «Народ бажає скинути режим!». Проте західним політтехнологам та їх посібникам в мусульманській географії вдалось маніпулювати цим процесом. Але жодна із застарілих хронічних проблем, що викликала повстання народів, не була вирішена, набуваючи гангренозного характеру, що загальновідомо.
Альтернативою капіталістичному хижацькому устрою, який перетворив географію Ісламу на пекло на сто років після його видалення з політичної сцени, є ніщо інше, як Іслам. Для того, щоб довести, що це ствердження не є гіпотезою, ми хотіли б навести лише одну із численних оцінок експертів. Майкл Хейден, колишній директор ЦРУ, говорить наступне про повстання в мусульманських країнах, особливо згадуючи Сирію: «Це «розпад Сирії» і зникнення держави, кордони якої були визначені договором Сайкс-Піко 1916 року. Це означає кінець Сайкс-Піко і зникнення усіх штучних кордонів, проведених після Першої світової війни. Я глибоко занепокоєний можливістю розпаду держави і фактичного зникнення Сайкс-Піко». Далі Хейден говорить, що це створить «некерований простір на перехресті цивілізацій», і далі прояснює картину: «Суть процесу, який відбувається в Сирії, полягає в захопленні значної частини географії Близького Сходу сунітським фундаменталізмом,підриві сирійської держави і Леванта в тому виді, в якому ми його знаємо» [1].
У той час як подібні аналітичні матеріали, які зазвичай повинні обговорюватись в випусках новин і програмах політичного аналізу протягом декількох днів, залишаються без уваги громадськості, багато галасу здіймається навколо помилковості «поразки політичного Ісламу». Ці зусилля, які, безперечно, є продуктом тактики психологічної війни і інженерії сприйняття, не нові. Теза французького письменника Олів’є Руа «Банкротство політичного Ісламу», яку він написав у 1992 році на основі іранського досвіду, була швидко спростована. Іран був не ісламською державою, а світською національною державою, заснованою на перській расі. Його відмінність від інших світських національних держав в сунітській географії полягала в тому, що це був режим мулли. Але Захід, який поставив Олів’є Руа і до нього подібних на поле бою, щоб управляти сприйняттям, був вражений повстаннями народів усього регіону протягом декількох десятиріч. Він був настільки приголомшений, що президент США Обама, який стратив своїх маріонеток в багатьох країнах, сказав про сирійський народ, який ось-ось скине останню маріонетку: «Від цього у мене посивіло волосся». І Америка більше не могла приховувати той факт, що країна так званої «ісламської революції», яку вона недоречно використовувала, щоб заявити про банкрутство Ісламу, була одним із маріонеткових режимів, який вона використовувала у якості прикладу банкрутства, тепер отримує завдання придушити ці революції кров’ю.
Оцінки на кшталт «Політичний Іслам зазнав поразки!», засновані на досвіді Марокко, Тунісу, Єгипту і Туреччини, насправді вказують на поразку капіталістичної політики. Тому що в цих країнах, навіть якщо там існують так звані «ісламістські» партії, їм не дозволяється складати свої устави, програми і політику із положень релігії. Ці системи відокремлюють Іслам, який описаний нашим Господом як «зцілення від усіх наших проблем» і «милість для світів», від життя. Наприклад, люди страждають від хвороб, але двері аптек заперті. Зв’язок пацієнтів з медициною, джерелом зцілення, перерваний. Ліки стали недоступні, і сама система дає пацієнтам штучні, синтетичні ліки ... Потім на справжню медицину навішуються негативні ярлики. В такій ситуації, якщо хочеться говорити про падіння, то точніше було б говорити про падіння завіси вистави, поставленої капіталістичною системою, щоб приховати її падіння.
يُرِيدُونَ لِيُطۡفُِٔواْ نُورَ ٱللَّهِ بِأَفۡوَٰهِهِمۡ وَٱللَّهُ مُتِمُّ نُورِهِۦ وَلَوۡ كَرِهَ ٱلۡكَٰفِرُونَ
«Вони хочуть загасити світло Аллаха своїми ротами, але Аллах збереже Своє світло, навіть якщо це ненависно невіруючим» (61:8).
Абдуррахім Шен
Köklü Değişim Dergisi
1. Левант (Шам) — це центральний регіон ісламської географії, який включає Сирію, Ліван, Палестину, Ірак, «Ізраїль» і Йорданію.
