Почата в 1963 році авантюра Туреччини по вступу в Європейський Союз уперто триває, незважаючи на 60 років, які минули з того часу, і на те, що в відносинах з Європою не досягнуто ніяких результатів, окрім культурного отруєння, економічної експлуатації і політичної капітуляції.
Незважаючи на зміну урядів, любов державних керівників Турецької Республіки до Євросоюзу не припиняється. Для цього в 2011 році було створено навіть «Міністерство по справам Європейського Союзу» (Avrupa Birliği Bakanlığı). В даний час відносини між Туреччиною і Європою здійснюються у межах «Управління по справам Європейського Союзу» міністерства іноземних справ. Захоплення правителів Турецької Республіки Європейським Союзом і його прогнилими цінностями, які примусили їх повзти до воріт ЄС, навіває думки про «комплекс неповноцінності». Дійсно, висловлювання тодішнього прем’єр-міністра Ісмета Іненю, який підписав Анкарську угоду, яка заклала основу відносин Туреччини і Європейського Союзу, про Євросоюз як про «найбільш сміливе і мужнє досягнення, реалізованому в життя людським розумом за усю історію людства»1, яскраво демонструють масштаби захоплення Заходом.
Насправді, історія вестернизації в Туреччини нараховує понад півтора сторіччя. Цей процес здійснювався під приводом «реформи», яку невірний Захід спочатку озвучив як пропозицію, потім — рекомендацію, а потім зовсім почав нав’язувати. Почалось усе з Гюльханейського наказу (Tanzimat Fermanı) в 1839 році, який приніс рівність усім, скасував перевагу Ісламу над християнством і мусульман над немусульманами-зімміями, як і увійшов в історію під заголовком «невірні не будуть називатись невірними». За ним послідував Релігійний едикт про реформу (Islahat Fermanı) в 1856 році, статті якого були написані англійськими і французькими послами і який давав нові права немусульманам і перетворював християн в елемент смути. З проголошеними пізніше Першої конституції ери (Birinci Meşrutiyet) і Епохи другої Конституції (İkinci Meşrutiyet) мусульманські землі опинились іще більше роздробленими у зв’язку з прагненням партії «Єднання і Прогрес» (İttihat ve Terakki Partisi), підтримуючою Захід, до неісламському правлінню. З’явились західництво, тюркізм та інші порочні рухи. Нарешті, внаслідок утворення Турецької Республіки в 1923 році, заснованої на принципах секуляризму, Халіфат був скасований через рік.
Згодом була об’явлена війна проти «джихаду», «Халіфату», «ісламської політики» та усіх інших понять, нагадуючи мусульманам про Халіфат. Для того, щоб мусульмани прийняли образ життя, витікаючий з західної культури, в багатьох політичних і культурних областях під назвою «модернізація» і «цивілізація» були проведені західні революційні рухи, а ісламський образ життя був викреслений із свідомості. Кінцева ціль, яка повинна була бути реалізована, — видалення Ісламу з цих земель услід за державою Османського Халіфату, яку вони зруйнували 100 років назад. Мова йде про знищення усіх елементів, нагадуючих про Іслам.
Почуття приналежності до Європи, прагнення прийняти і увічнити цінності Євросоюзу, нав’язані мусульманам Турецькою Республікою і триваючі досі, в останній раз відроджені закликом президента Реджепа Тайіпа Ердогана до членству в Євросоюзі перед самітом НАТО в Вільнюсі (Литва) у липні цього року, слідують цій лінії.
Тепер розглянемо цей процес більш детально, щоб зрозуміти, що набула і що втратила Туреччина в своєму прагненні стати членом Європейського Союзу, як і чи є Європа зразком для наслідування.
Історія відносин Туреччини та ЄС
Історія відносин між Туреччиною і Європейським Союзом представляє собою надзвичайно складний і тривалий процес з багатьма відволікаючими моментами, основні напрямки якого зводяться до наступному:
1. Заява про асоціацію і Анкарська угода.
Відносини між Туреччиною і Європейським Союзом почались з подачі Туреччиною 31 липня 1959 р. заяв про асоціацію з Європейською економічною спільнотою (ЄЕС). Рада міністрів ЄЕС прийняла заявку Туреччини і запропонувала підписати угоду про асоціацію, яка буде діяти до виконання умов повноцінного членства. Таким чином, 12 вересня 1963 року була підписана Анкарська угода, яка вступила в силу 1 грудня 1964 року. В статті 2 Анкарської угоди ціль угоди сформульована наступним чином: «Сприяти постійному і збалансованому зміцненню торгово-економічних відносин між сторонами, беручи до уваги необхідність забезпечення швидкого розвитку турецької економіки і підвищення рівня зайнятості і умов життя турецького народу»2. Проте інші угоди і практика, які послідували за цією угодою, показали, що Європейський Союз завжди опинявся переможцем в двобічних відносинах, а Туреччина завжди була на стороні компромісу, благала, чекала і програвала на тому підґрунті, що «не виконала свої зобов’язання по відношенню до європейських цінностей».
2. Митний союз між Європейським Союзом и Туреччиною.
В 1995 році Туреччина підписала угоду про Митний союз з Європейським Союзом. Завдяки цій угоді Туреччина отримала можливість часткової свобідної торгівлі з країнами ЄС, але, мріючи про повноправне членство, вона в однобічному порядку передала ЄС повноваження по визначенню своєї національної зовнішньоторгової політики і пішла на серйозні поступки. Хоча Митний союз охоплює промисловий сектор, він виключає сільське господарство і сферу послуг, в яких Туреччина має відносну перевагу. Завдяки Митному союзу імпорт із країн ЄС приблизно на 30-40% перевищує експорт. За 20 років, які минули з миті підписання угоди в 1995 році, зовнішньоторговий дефіцит на користь ЄС склав 200 мільярдів доларів США. Це складає у середньому 10 мільярдів доларів дефіциту зовнішньої торгівлі на рік. Іще гірше те, що зобов’язання по угодам про свобідну торгівлю, укладеним Європейським Союзом з третіми країнами, так само повинні дотримуватись Туреччиною. Наприклад, якщо б між ЄС і Канадою була укладена така угода, яка скасувала б митні збори, то Канада могла б імпортувати товари із Туреччини без сплати податків, у той час як Туреччина повинна була б платити податки. Незважаючи на те, що минуло вже 28 років, Європейський Союз не хоче переглядати цю угоду, від якої він отримав однобічні переваги.
3. Процес вступу і переговори.
Процес повноправного вступу Туреччини в Європейський Союз, який триває вже півсторіччя і переплюнув навіть «Санта-Барбару», почався у 1999 році на саміті в Гельсінкі. На саміті в Гельсінкі Туреччина отримала статус «країни-кандидата», а в 2005 році почались офіційні переговори. В ході цих переговорів основна увага приділялась приведенню політики і правових норм Туреччини згідно з нормами Європейського Союзу і проведенню реформ. Проте після спроби державного перевороту 15 липня 2016 року переговори були заморожені Європейським Союзом у зв’язку з тим, що Туреччина проводить жорстку політику в області безпеки, а уряд в лиці «Партії Справедливості і Розвитку» діє в американській орбіті у зовнішній політиці у збиток європейським інтересам. У 2018 році Комісія ЄС об’явила, що переговори про вступ в ЄС не відновляться до того часу, поки Туреччина буде відходити від цінностей ЄС. В такому замороженому стані процес продовжується і досі.
4. Звіти щодо здійсненої роботи.
Європейський Союз регулярно публікує звіти щодо здійсненої роботи для оцінки прогресу Туреччини. В цих звітах визначаються успіхи і недоліки Туреччини в процесі реформ. Точніше, в цих звітах постійно ставляться нові задачі перед Туреччиною як вимоги європейської політики гальмування і приниження. Географічні, економічні і політичні інтереси Туреччини перетинаються з європейськими в багатьох точках, і кожен крок Туреччини по захисту своїх суверенних прав визнається Європою проблемою і додається в звіти про прогрес.
5. Перешкоди і проблеми.
Насправді, ми не помилимось, якщо скажемо, що перешкоди і проблеми складають основну лінію відносин між Туреччиною і Європейським Союзом. Тому що хід відносин продовжується через перешкоди і проблеми, які постійно висуваються. Європейський Союз, який несе в своїй суті дух хрестоносців, незважаючи на свій дрейф в сторону іррелігійності3, завжди розглядав Туреччину, народ якої сповідує Іслам, як «ворога» і ставив перед нею перешкоди, окрім реалізації своїх інтересів.
وَلَن تَرۡضَىٰ عَنكَ ٱلۡيَهُودُ وَلَا ٱلنَّصَٰرَىٰ حَتَّىٰ تَتَّبِعَ مِلَّتَهُمۡۗ قُلۡ إِنَّ هُدَى ٱللَّهِ هُوَ ٱلۡهُدَىٰۗ وَلَئِنِ ٱتَّبَعۡتَ أَهۡوَآءَهُم بَعۡدَ ٱلَّذِي جَآءَكَ مِنَ ٱلۡعِلۡمِ مَا لَكَ مِنَ ٱللَّهِ مِن وَلِيّٖ وَلَا نَصِيرٍ
«Іудеї і християни не будуть задоволені тобою, поки ти не стане дотримуватись їх релігії. Скажи: «Шлях Аллаха — це прямий шлях». Якщо ж ти станеш потурати їх бажанням після того, як до тебе явилось знання, то Аллах не буде тобі ані Покровителем, ані Помічником» (2:120).
Зокрема, на хід переговорів вплинули такі питання, як Кіпрська проблема, права людини і демократія. Так, наприклад, політика ЄС у відношенні Кіпру виключає можливість вступу Туреччини в Євросоюз. Європейський Союз перегородив шлях Туреччині, прийнявши у 2004 році в члени ЄС Південний Кіпр, який Туреччина не визнає. Таким чином, Південний Кіпр, який має право голосу при прийнятті нових членів в Союз, за спиною якого також в цьому питанні стоїть Греція, зробив ситуацію іще більш неможливою, давши зрозуміти, що не схвалить вступ Туреччини в Європейський Союз. Аналогічним чином Європейський Союз використав у якості приводу для відмови від розвитку відносин бурову діяльність Туреччини, яка витікає із її законних прав в Східному Середземномор’ї, і виправдану реакцію Туреччини на зарозумілу і зіпсовану політику Греції в Егейському морі.
З іншого боку, довільно трактуючи визначення «тероризм» згідно з власною динамікою, Європа підтримує діяльність таких терористичних організацій, як «РПК» («Робоча партія Курдистану», курдск. «Partiya Karkerên Kurdistan» — «PKK»), здійснюючих сепаратистську і підривну діяльність в Туреччині, і вимагає, щоб вони розглядались у межах прав людини. Знов же, під видом «демократичних реформ» Європа вимагає закріплення в національному законодавстві порочних законів, особливо гомосексуальних збочень, скерованих на руйнування єдності родини під видом свободи особистості. Фактично Туреччина підписала і виконала Стамбульську Конвенцію, яка руйнує родину, покоління і суспільство, для того, щоб зайняти гроші у європейських банків і виглядати привабливою в очах західних невірних. Хоча Туреччина вийшла із Конвенції наказом президента Ердогана від 20 березня 2021 року, де-факто Конвенція продовжує виконуватись на підґрунті закону 6284 та інших законів.
Нарешті, торкнемось «Меморандуму про взаємовідносини у межах діалогу по лібералізації візового режиму і угоди про реадмісії», яку Туреччина нещодавно (в 2016 році) підписала з Європейським Союзом. Згідно цієї угоди, Туреччина повинна була отримати від Європи візове послаблення в обмін на запобігання перетину біженцями європейського кордону. Проте, незважаючи на те, що Туреччина виконала свої зобов’язання по угоді, Європа не зробила жодного кроку у бік звільнення від віз. Вона навіть ускладнила для турецьких громадян отримання віз навіть в таких звичайних областях, як освіта, торгівля і туризм, не говорячи вже про звільнення від віз. Гірше того, тисячі біженців продовжують щорічно трагічно гинути в Егейському і Середземному морях, стаючи жертвами політики «відштовхування» Європи.
Пункти, які ми спробували тут навести, складають політичну картину відносин між Туреччиною і Європейським Союзом. Цілком очевидно, що Європейський Союз нещирий у питанні вступу Туреччини в Союз, і він ніколи не буде щирим. Фактично, головним визначальним чинником у відносинах Туреччини і ЄС є питання релігії і культури, а не політичні і економічні інтереси. Насправді, членство в ЄС — це спроба довести, яка релігія, яка цивілізація і хто із представників якої релігії вище. Хто вище — мусульмани чи християни? Що краще — Іслам чи християнство? Що цінніше — ісламська чи західна цивілізація? Тому і питання про членство в ЄС повинно оцінюватися з цієї точки зору.
Давайте подивимось на висловлювання деяких європейських чиновників від минулого до теперішнього часу, щоб показати, чому ми повинні розглядати питання про членство в ЄС саме з цієї точки зору:
- Верхауген, колишній представник ЄС по питанням розширення, сказав: «Я навіть не хочу уявляти собі , що наші кордони будуть сусідити з Близьким Сходом».
- Ніколь Фонтен, колишня голова Європейського парламенту, сказала: «Якщо ми скажемо «так» Туреччині, то кому ми зможемо сказати «ні»?».
- Вельген, президент Християнсько-демократичної партії Європи, заявив: «Туреччини немає місця в Європі, тому що вона не володіє культурними і людськими цінностями Європи».
- Фрітс Болкенштейн, голландський комісар по внутрішньому ринку Європейської комісії, сказав: «Якщо Туреччина буде прийнята в ЄС, то поразка турок перед Віднем більше 300 років назад втратить сенс... Я не знаю, чи трапиться це, але якщо це так, то звільнення Відня у 1683 році буде марним... Туреччина повинна буде зазнати величезних змін перед вступом, корінним чином змінити свою ідентичність».
Тепер давайте добре поміркуємо над змістом висловлювання «Туреччина повинна буде зазнати величезних змін перед вступом, корінним чином змінити свою ідентичність». Що має на увазі цей чоловік? Чого він хоче від нас? Що ми повинні змінити? Може, машини і обладнання, які ми використовуємо? Інакше кажучи, може, він хоче, щоб ми вийшли за межі рівня, досягнутого Заходом в технологічній сфері або в інших речах? Якщо подивитись на цінності, закони і критерії гармонізації ЄС, то стає цілком ясно, що вони не хочуть від нас ніякого прогресу в технологічній області, а хочуть, щоб ми реалізували західні цінності і правила в областях, пов’язаних зі способом життя і побутом.
Отож, якою ж є ситуація в європейському суспільстві, яке показано як курс розвитку і яке нас просять наслідувати? Хоча ми — як мусульмани — не бажаємо цього, факти і статистика нинішнього європейського суспільства відображають страшну реальність.
Згідно статистичним даним, опублікованим в Європі, частка народжень від перелюбства перевищила 50%. У Великобританії цей показник навіть досягає 75%. Більшість жінок були зґвалтовані, а більшість дітей піддавались сексуальному насильству з боку власних батьків.
Дослідження, опубліковане у Великобританії, показало, що 80% жінок в країні і 97% жінок у віці 18–24 років піддаються сексуальним домаганням в громадських місцях4. Аналогічним чином в скандинавських країнах, які займають перше місце по рівні гендерної рівності, кількість зґвалтувань досягло жахливих розмірів5. По статистиці, в Німеччині щорічно від 50 до 300 тисяч дітей ґвалтуються своїми родичами. В доповіді, опублікованої у 2020 році, говориться, що 50 тисяч дітей-біженців, які направлялись до європейських країн, зникли без вісті6. Європейські правозахисні організації самі повідомляють, що ці діти зайняті на небезпечних роботах і проституції. Незважаючи на те, що ця проблема часто стоїть на порядку денному і по ній підготовлені дослідження і звіти, питання про те, чому і як зникають діти, досі залишаються без відповіді.
Родини в європейських суспільствах повністю роздроблені. Зникли повага, любов і співчуття між отцями, матерями та їх дітьми, братами і сестрами. Стало навіть природним бачити на вулицях десятки тисяч літніх чоловіків і жінок, які віддають перевагу гуляти в парках зі своїми собаками у якості супутників. Настільки, що ці собаки стали супутниками їх житла, їх їжі і навіть їх постелі. Єдине, що може втішити їх на самоті, — це їх собаки. Адже кожен із них живе на самоті, і їм нічим втишитись. В результаті легалізації гомосексуальних відносин серед чоловіків і серед жінок, які представляють собою найяскравіший приклад гнилого розуміння життя, європейське суспільство опинилось на грані вимирання.
В результаті Європа не побудувала «вищу цивілізацію», як це представлялось турецькому суспільству. Хоча вона і досягла матеріального розвитку — і цей розвиток був досягнутий за рахунок експлуатації мусульманських земель, — але в людській, моральній і духовній сферах вона зазнала великого краху. Ідея всезагальної свободи низвела людину до рівня тварини. Ідея свободи власності, які входить в число основних свобод, прийняла користь як міру в усіх справах, а капіталістична Європа розглядала увесь світ як поле для експлуатації з метою створення джерела сировини і ринку збуту. Історія Європи — це історія колоніалізму, написана з масовими вбивствами, жорстокістю і злодіяннями.
Такою є оголена реальність Європи, яку турецькі правителі з платонічною любов’ю ставлять в приклад мусульманам. Якщо ця реальність і вказує на щось, то вже точно не на прогрес і розвиток, а на корупцію, гниль і сморід європейських демократичних цінностей, на те, що Європейський Союз — це велика брехня. Правителі, які закликають до цього, зраджують Іслам і мусульман і приречені на поразку як в цьому світі, так і в Вічному.
Тому місце Туреччини, чий народ — мусульмани, певно не в Європейському Союзі і не в рядах безбожних держав. Місцем Туреччини повинно стать керівництво Ісламською Уммою, як це було у минулому. Сила, якої потребує Туреччина, міститься в ісламській акиді, ниспосланої нашим Господом як милість світам, яка корінним чином вирішує проблеми людей і регулює їх відносини справедливим і здоровим чином, в дусі заклику і джихаду синів кращої Умми, як увірували в цю акиду, в підземних і надземних багатствах ісламської географії і в золотих сторінках ісламської історії. Нам, мусульманам, необхідно повернути собі цю владу і цю честь, відновивши Праведний Халіфат, який буде запроваджувати в життя постанови і рішення Ісламу.
ٱلَّذِينَ يَتَّخِذُونَ ٱلۡكَٰفِرِينَ أَوۡلِيَآءَ مِن دُونِ ٱلۡمُؤۡمِنِينَۚ أَيَبۡتَغُونَ عِندَهُمُ ٱلۡعِزَّةَ فَإِنَّ ٱلۡعِزَّةَ لِلَّهِ جَمِيعٗا
«Які беруть своїми помічниками і друзями невіруючих замість віруючих. Невже вони хочуть набути могутності з ними, якщо могутність ціликом притаманна Аллаху?» (4:139).
Köklü Değişim Dergisi
Мухаммед Емін Йилдирим
10.09.2023
1. «Історія відносин Туреччини і ЄС», https://www.ab.gov.tr/turkiye-ab-iliskilerinin-tarihcesi_111.html
2. «Історія відносин Туреччини і ЄС», https://www.ab.gov.tr/turkiye-ab-iliskilerinin-tarihcesi_111.html
3. Нерелігійність (іррелігійність, від фр. irréligieux, безвір’я) — відсутність релігійних переконань, байдужість до релігії, неприйняття або ворожість по відношенню до неї.
4. «80% жінок в Великобританії повідомили, що піддавались сексуальним домаганням в громадських місцях», https://www.ntv.com.tr/dunya/ingilterede-kadinlarin-yuzde-80i-kamusal-alanda-cinsel-tacize-ugradigini-belirtti
5. «В скандинавських країнах, які займають перше місце по рівню гендерної рівності, зафіксовані жахаючі показники зґвалтувань», https://tr.euronews.com/2019/04/03/cinsiyet-esitliginde-zirvedeki-iskandinav-ulkelerinde-tecavuz-oranlar-korkutucu-seviyede
6. «На думку експертів, з 2018 року немає даних про зниклих дітей-біженців», https://www.aa.com.tr/tr/yasam/uzmanlara-gore-2018den-beri-kayip-multeci-cocuklarla-ilgili-veri-akisi-bulunmuyor/1991661
