Епоха політичних альянсів в Туреччині — чия рука чию руку миє?

Проте з початком багатопартійного процесу розуміння того, що порятунок від гонінь на Іслам і мусульманський народ можливий, якщо зробити вибір на користь існуючого устрою, стало домінуючим. Домінуючим настільки, що існування даного порядку поступово перетворилось із предмету обговорення в розуміння того, що мусульмани отримають певні позиції в результаті боротьби всередині системи.

Менталітет засновників республіки живився «сучасною» західною цивілізацією, яку підносили. Найбільше зло цієї так званої «сучасної цивілізації» — запровадження правителями в суспільство у якості державної політики таких отруйних ідей, як секуляризм, націоналізм і демократія. Немає необхідності пояснювати, що подібні розуміння і практики наносять удар по об’єднуючій і згуртовуючій свідомості Ісламу. В результаті підтримки і пропаганди цих розкольницьких ідей, а також представництва і наступності політичних партій, які є їх прапороносцями, громадське розділення вийшло на набагато більш різку криву. Авантюра процвітаючих в таких умовах політичних партій, які ведуть за собою суспільство заради приходу до влади або отримання частки можливостей, триває безперервно досі.

Хоча історія виборчих союзів в Туреччині не стара, спроби в цьому напрямку не нові. Особливо після 1946 року, коли де-факто оживилась багатопартійність, «Демократична партія» (Demokrat Parti), яка прийшла до влади в одиночку на виборах 1950 року, що поклали край диктатурі «Республіканської народної партії» (Cumhuriyet Halk Partisi), зміцнила свої позиції і на наступних виборах прийшла до влади в одиночку.

Як і належить демократичній політиці, партії, які захопили владу, через деякий час стають авторитарними. Перед виборами 1957 року, щоб протистояти домінуючому положенню «Демократичної партії», опозиційні партії — «Ліберальна партія» (Hürriyet Partisi) і «Республіканська національна партія» (Cumhuriyetçi Millet Partisi) — і «Республіканська народна партія» почали розглядати можливість створення альянсу як необхідність. Врешті решт, в результаті переговорів опозиційні партії дійшли до компромісу, і на вибори 1957 року вони планували вийти у складі альянсу. Проте внесення «Демократичною партією» поправок до виборчого закону перед виборами зробило цю спробу альянсу безплідною. Ця спроба опозиції стала першою невдалою спробою в турецькій політиці, незважаючи на домовленість опозиційних партій про створення альянсу.

У переддень виборів 1987 року домінуюче положення «Партії Вітчизни» (Anavatan Partisi) і побоювання щодо виборчого порогу поставили на порядок денний питання про створення виборчого союзу. Хоча лідер «Соціал-демократичної народної партії» (Sosyaldemokrat Halkçı Parti) Ердал Іненю і лідер «Демократичної лівої партії» (Demokratik Sol Parti) Бюлент Еджевіт погодились з ідеєю створення союзу, ця спроба так само виявилась безрезультатною, оскільки вони не змогли домовитись про розділ. Перед виборами 1991 року «Соціал-демократична народна партія» примирилась з новим обличчям лівих — «Народною трудовою партією» (Halkın Emek Partisi), а справа, під егідою «Партії Благоденства» (Refah Partisi), по спискам «Партії Благоденства» на вибори вийшли члени «Націоналістичної робочої партії» (Milliyetçi Çalışma Partisi) і «Реформістської демократичної партії» (Islahatçı Demokrasi Partisi). В результаті цей трибічний альянс пройшов в парламент і, в деякому сенсі, пожинав плоди союзу.

Перед виборами 1995 року «Партія Вітчизни» створила альянс з «Партією великого союзу» (Büyük Birlik Partisi) і провела в парламент 7 депутатів, висунувши кандидатів по своєму списку. Зліва, у противагу непримиримій позиції «Республіканської народної партії»/«Демократичної лівої партії», «Народна трудова партія» створила альянс з «Демократичною партією народів» (Halkların Demokratik Partisi), продовживши власну традицію, але не добилась успіху.

Перед виборами 2002 року праві партії «Партія істинного шляхи» (Doğru Yol Partisi), «Партія демократів Туреччини» (Demokrat Türkiye Partisi) і «Партія просвіченої Туреччини» (Aydınlık Türkiye Partisi) створили альянс, але залишились нижче прохідного бар’єру на виборах і перетворились у свого роду «партії-вивіски»¹.

Перед виборами 2007 року кандидати від лівого крила «Демократичної лівої партії», які виступають проти домінування «Партії Справедливості і Розвитку» (Adalet ve Kalkınma Partisi), повинні були балотуватись у списках «Республіканської народної партії», а «Партія демократичного суспільства» (Demokratik Toplum Partisi) — не як партія, а як незалежні кандидати. Серед цих незалежних кандидатів 22 члени «Партії Свободи і Солідарності» (Özgürlük ve Dayanışma Partisi), «Робочої партії» (Emek Partisi) і «Соціалістичної демократичної партії» (Sosyalist Demokrasi Partisi) були обрані депутатами парламенту. Перед виборами 2011 року «Незалежна партія Туреччини» (Bağımsız Türkiye Partisi) і «Демократична партія» (Demokrat Parti) утворили альянс. На виборах 2015 року «Партія Щастя» (Saadet Partisi) і «Партія великого союзу» утворили альянс правих, а «Робоча партія» і «Демократична партія народів» (Halkların Demokratik Partisi) — альянс лівих.

В результаті внесення поправок до конституції і проведення референдуму 16 квітня 2017 року відбулась відмова від «парламентської системи» британського типу і перехід до «президентської системи правління» американського типу. Ця система, яка представляє собою свого роду «президентську модель», була фактично прийнята після виборів 2018 року. З переходом на цю систему значно зросло значення виборчих альянсів. В минулому, аж до 2018 року, низка обмежень і законодавчих норм, пов’язаних з виборчим законодавством, ускладнювала формування партійних альянсів. Проте після прийняття Закону №7102² перед виборами 2018 року альянси стали офіційними.

На виборах 2018 року «ПСР» сформувала «Альянс народу» (Cumhur İttifakı) з «Партією націоналістичного руху» (Milliyetçi Hareket Partisi) і «Партією великого союзу» (Büyük Birlik Partisi), а «Республіканська народна партія» (Cumhuriyet Halk Partisi) — «Альянс нації» (Millet İttifakı) з партією «Хороша партія» (İyi Parti) і «Партією Щастя» (Saadet Partisi). Фактично, американська президентська система передбачає усунення багато кількості маленьких партій. Проте динаміка турецького суспільства і політичних партій, а також реальність, яка далека від забезпечення довгострокової абсолютної більшості для партій, які будуть локомотивами двох таборів, обумовили необхідність використання сили малих партій... На виборах президента і депутатів 2018 року переміг «Альянс народу», а на місцевих виборах 2019 року «Альянс нації» отримав важливі крупноміські муніципалітети, що стало довгоочікуваним успіхом.

За останній період часу значення альянсів стало усе більш важливим. Так правий блок, очолюваний «Партією Справедливості і Розвитку», і лівий блок, очолюваний «Республіканською народною партією», відчули необхідність розширити свої альянси у переддень виборів президента і депутатів в 2023 році. Зокрема, очолюваний «Республіканською народної партією» «Альянс нації» розширив свій діапазон за рахунок опозиційних правих партій з метою скинення Ердогана. В ітозі, 12 лютого 2022 року 6 партій, включаючи «Республіканську народну партію», «Хорошу партію», «Партію Щастя», «Демократичну партію» (Demokrat Parti), «Партію Майбутнього» (Gelecek Partisi) і «Партію Демократії і Прориву» (Demokrasi ve Atılım Partisi, DEVA), створили свій фактичний альянс в ході проведеного засідання. В той час як період пандемії і важкої економічної кризи відносно зменшував підтримку «Альянсу народу», втрату голосів намагались компенсувати за рахунок включення до нього нових учасників. Завдяки участі «Партії великої єдності», «Нової партії Благоденства» (Yeniden Refah Partisi), «Демократичної лівої партії» і «Партії свобідної справи» (Hür Dava Partisi, HÜDA PAR) «Альянс народу», до якого входять «Партія Справедливості і Розвитку» і «Партія націоналістичного руху», представлений шістьма партіями. Націоналістичні партії, які об’єднались у межах «Альянсу пращурів» (Ata İttifakı), такі як «Партія Перемоги» (Zafer Partisi), «Партія Справедливості» (Zafer Partisi), «Партія «Моя країна» (Ülkem Partisi) і «Партія альянсу Туреччини» (Türkiye İttifakı Partisi), так само створили свій власний альянс. «Альянс праці і свободи» (Emek ve Özgürlük İttifakı) об’єднав партії «Зелена і ліва партія Майбутнього» (Yeşiller ve Sol Gelecek Partisi), «Робоча партія Туреччини» (Türkiye İşçi Partisi), «Лейбористська партія» (Emek Partisi), «Партія робочого руху» (Emekçi Hareket Partisi), «Партія соціальної свободи» (Toplumsal Özgürlük Partisi) з Федерацією соціалістичних асамблей (Sosyalist Meclisler Federasyonu). Проте цей альянс є свого роду зовнішньою підтримкою, оскільки об’явив про підтримку кандидата від «Альянсу нації» на президентських виборах.

Уперше в історії політики Туреччини партії взяли участь у виборах у виді блоків і альянсів. Як система виборів, так і внутрішня і зовнішня динаміка партій визначали те, на якій полосі вони розташуються і чого вони хочуть досягти за допомогою тієї чи іншої системи. Звичайно, ми також повинні врахувати зсуви у вісі партій в цьому процесі. З одного боку, «Республіканська народна партія», яка прийняла «кемалізм» у якості своєї місії і навіть вважає його принципи своїм кредо, змогла об’єднатись і створити альянс з «Партією Щастя», «Партією Благоденства» і «Партією Демократії і Прориву», які в принципі — якщо не на словах, то на ділі — виступають проти такого менталітету. Окрім того, «Хороша партія», яка представляє націоналістичну позицію, не заперечувала бути важливою частиною цього альянсу.

У блоці «Альянс народу» зрозуміло, що «Партія Справедливості і Розвитку», «Нова партія Благоденства» і «Партія свобідної справи» знаходяться разом в силу своєї консервативної ідентичності. Проте наявність «Партії націоналістичного руху» і частково «Партії великого союзу» з їх яскраво вираженим націоналізмом в цьому блоку хоча і не нормально, але це теж можна зрозуміти. Проте участь лаїцистсько-секулярної «Демократичної лівої партії» в цьому блоку є незрозумілою. Те, що «Партія Батьківщини» (Vatan Partisi), яка представляє комуністичний менталітет, світогляд якої заснований на запереченні Творця і Аллаха, підтримує цей альянс навіть збоку, — іще одна крайність.

Зрозуміло, що «Партія зелених лівих» (Yeşil Sol Parti) і «Робоча партія Туреччини», які прийняли у якості принципу соціалістичне розуміння — хоча і мають між собою відмінності по школам і трактовкам цій ідеології — і ті, хто входять до «Альянсу праці і свободи», опинились в одному блоку, оскільки їх менталітет не такий вже далекий один від одного. Проте, незважаючи на те, що вони створили окремий блок по різним стурбованостям, вони підтримали кандидата «Альянсу народу» на виборах президента згідно рішенню альянсу.

Так само ж зрозуміло, що складові «Альянсу пращурів», які об’єднались на своєму розумінні расизму, стали блоками, тому що у них один і той же світогляд. Право-ліві партії, які були посланцями демократичного порядку, який викликав глибокі емоційній розбіжності у вісімдесяті роки, коли тисячі людей різали один одного через дрібниці, завдаючи збитку життю і майну в результаті право-лівого розколу, тепер взяли на себе роль «голубів світу». Насправді, демократичний устрій і необхідні для нього політичні партії існують не для народу, народ їм потрібен для продовження власного існування і виживання. Тому вони можуть дружити і іти по одному шляху з тими партіями і лідерами, з якими іще учора були ворогами. Вони можуть збиратись разом, як нібито нічого не трапилось, навіть якщо вони кидають один одному образи і прокльони, які не може прийняти людська честь і гідність. Ті, хто учора були друзями, хто роками йшов по одній дорозі, хто розділяв одні і ті ж погляди, сьогодні можуть звинувачувати один одного у «зрадництві батьківщини», «крадійстві», «безсоромності».

Ті, хто учора ідейно засуджував націоналізм, сьогодні є найзапеклішими націоналістами. Ті, хто нібито вороже налаштовані до Ататюрку, можуть вихваляти його. «Партія Справедливості і Розвитку» та її лідери, які критикуються опозицією як «політичні ісламісти», на кожному майданчику говорять про те, що «демократія, республіка і секуляризм є найкращим вибором», практично наводячи уроки секуляризму! Партії і лідери, які очікують ісламського управління, не заперечують проти спільних зусиль разом з тими, хто скасував Халіфат — систему управління Ісламу. Ми є свідками того, як несхожі один на одного люди, про яких говорять: «Неможливо, вони не зійдуться, вони не підуть по одному шляху», — збираються разом і ідуть однією стезею рука об руку. Ситуація настільки заплутана, що «чия рука знаходиться в чиїй кишені?» невідомо, і вони провертають такі справи, що й диявол позаздрив би їм.

Коли другий тур президентських виборів став фактом, ми стали свідками того, як ті, хто вів риторику про «батьківщину, націю, релігію», ходили по домам, ніби на ярмарку коней, і ніби благали віддати за них голоси. Сінан Оган, кандидат «Альянсу пращурів», який раніше заявляв, що «націоналісти не будуть брати участь в тому ж полі, де знаходиться «Партія свобідної справи», через якісь вигідні для нього інтереси став прибічником «Альянсу народу». «Партія Перемоги», найбільш расистська частина «Альянсу пращурів», прийняла рішення підтримати кандидата «Альянсу народу» у другому турі, пожертвувавши своїми принципами і колишніми міркуваннями: «Ми не буде там, де «Демократична партія народів».

Незважаючи на те, що назви, лідери, логотипи і гасла партій в Туреччині відрізняються один від одного, те, що об’єднує їх в один колір — це інтереси. Нинішній виборчий процес показав, що заради своїх інтересів ці партії можуть піти на усе і відмовитись від своїх принципів.

Ми знаємо, що демократія — це влада, сформована на інтересах, захопленнях, амбіціях і пристрастях. Ми з кожної трибуни говоримо про те, що партії, які, здавалось би, не можуть об’єднатись, крайності, які, здавалось би, знаходяться на різних полюсах, особистості, чиї світогляди сильно відрізняються один від одного, лідери, які роблять «принципову» риторику, є апостолами різних ідеологій, і що вони не можуть діяти поза інтересів і вказівок хазяїв, яким вони служать.

Той, хто не може зробити своїм девізом наступне веління:

فَٱسۡتَقِمۡ كَمَآ أُمِرۡتَ

«Будь же твердим на прямому шляху, як тобі велено» (11:112), — не в змозі подолати свою прихильність практиці бути «людиною інтересу».

Партії і лідери, які не роблять владу виключно для Аллаха, приречені блукати в демократичному колі як хамелеони, які міняють свій окрас.

Ті, хто не може сказати: «Влада належить виключно Ісламу! Ніщо інше не може бути прийнято!», — замість цього приводять до найбільшого лиха на землі, граючи у театр «влада належить народу!»; можливо, вони навіть не усвідомлюють цього. Ті, хто п’ють отруту демократії, уявляючи її як «мед», з помутнілим розумом буквально штовхають народ у провалля.

Ті, кого учора відкидали як «шаріатчиків, ісламістів», а сьогодні відкидають як «політичних ісламістів», не змогли знайти сміливості, щоб стикнутись з цим умонастроєм, який відкидає їх, і об’явити, що «Іслам — це не просто релігія, яка пропонує рішення на усі труднощі життя, але й єдина ідеологія, яка приносить зцілення серцю і дарує світу спокій, пов’язана з життям в Ахіра».

Керівники, які повинні були підтримувати істину як істину, стали майстрами в перемішуванні істини з брехнею в ім’я своїх інтересів.

Врешті решт, в якому б союзі чи партії вони не знаходились, диявол прикрасив їм усі ці перетворення, поступки і зухвалості в ім’я своїх інтересів. Не має значення, хто переможе і хто програє, поки їх порядок зберігається. На жаль, в будь-якому випадку програлими в їх іграх опиняються мусульмани!

Джерело:

• «Архів виборів», «YSK.gov.tr».
• «Вибори. Велика буря режиму» (Seçimler: Rejimin melhâme-i kübrâ’sı), Мете Каан Кайнар, «Gazete Duvar», «https://www.gazeteduvar.com.tr/secimler-rejimin-melhame-i-kubrasi-makale-1613776».
• «Виборчі коаліції в турецькій політиці з минулого до наших днів. Вибір чи необхідність?», Емре Савут, «Dergi Park Akademik», «https://dergipark.org.tr/tr/pub/pausbed/issue/53749/660099».

Köklü Değişim
Ахмет Сапа

1. «Партія - вивіска» — термін, який використовується в Туреччині для позначення політичних партій, які не мають певного електорату або не претендують на участь в виборах, але діють офіційно.

2. Усього за 3 місяці до дострокових виборів набув сили Закон №7102 про основні принципи виборів і регістру виборців, який дозволяє формувати союзи між політичними партіями при виборах депутатів турецького парламенту.